"Був один князь і мав чотири дочки. Тих дочок повіддавав заміж Та навкучилось йому самому, і він покликав до себе одну дочку в гостину. Дочка прийшла і привела з собою трьох синів. Красні були, молоденькі й веселі. Та які робітні! Перший ходив по полях і нивах, здіймав з них білі покривала і застеляв килимами з зеленого шовку, а як закінчив, покликав свого брата і питається в нього: "Чи красно своєму дідові прибрав землю?" Братчик сказав, що красно і що він йому допоможе, щоб ще краще було. І розкинув по зелених килимах квіти білі, сині, жовті...." (Марійка Підгірянка)
"Княжі дочки і сини" - прозова казка Марійки Підгірянки. "В чужому пір'ї" - казка-п'єса (сценічна картина на три дії з танцями і співами).
"Підмела зима-бабуся всі стежки, усі доріжки. До куті готує мама пресмачні горішки. Тихо-тихо так морга до зірок сніг. Десь вітер в кучугурах на хвилечку приліг. Місяць хмари розганяє, янголятам помагає. Одягає в срібло нічку, на віконце ставить свічку. В хаті прибрано і чисто, одягнулася бабуся у новесеньке намисто. Данко на сопілці грає, коляду нову вивчає. І Устим часу не гає, гарно іграшки складає. Навіть Барні вимив лапки, не гризе в дідуся тапки..." (Марія Деленко)
"Надворі хурделиці метуть, всі стежки-доріжки замітають. З вітром наввипередки бавляться, а, може, в жмурки. Жбурляються сніжинками у вікна, попіддашшю шамкотять. А до малого Данилка чомусь так довго не приходить дядечко Сон. Мама кажуть, що тітонька Дрімота вже намазала йому повіки солодкою дрімкою. І Данилко ось-ось засне. Ну і де ж той Сон? Чи теж із хурделицями, метелицями та вітром забарився? А нині ж ніч Святого Миколая! І так хочеться швидше заснути, та щоб ранок хутчіш прийшов, а тоді… а тоді руку під подушку швидко засунеш, а там, може, книжка з гарними малюнками, а, може м’яч, а, може, фарби, олівці, цукерки, а, може, нові черевики, а, може, мобільний телефон із навушниками, а на підвіконні стоятимуть нові санчата чи лижі, а, може… Ну що ж це таке? Дядечко Сон так і не приходить. Ой! А це що за диво? У віконну шибку до Данилка заглядає якийсь хлопчик та посміхається. На ньому – срібляста шапочка та блискучий чи то білий, чи то голубий комбінезон. "Хто ти?" – здивовано запитує Данилко..." (Марія Деленко)
Пригоди Квачика, які відбуваються в усі пору року, - надзвичайно цікаві оповідки як для дітей, так і для дорослих. Читаймо!!!!
"Жила собі в татка і неньки Яринка – дівчатко гарненьке. А було це так давно, що не можна і вгадати, у якому то селі відбувалося усе те. А село те було гарне дуже. Хати чепурненькі, подвір'я чистенькі, попід вікна квітники та вишневії садки. І жили в тім краї всюди чесні й працьовиті люди. Навесні, коли з'являвся з-під снігу на світ перший зелений горбочок, мами випікали із тіста пташки жайворонки. А діти збиралися у гурточки, брали у руки випечені пташки, піднімали їх високо над головою і йшли довкола села, сповіщаючи про прихід весни піснею: «А вже весна, а вже красна…»..." (Марія Деленко)
"Десь високо-високо в горах, де зелені полонини, де, мов звивисті стрічки, плаї, де беруть початок чисті джерельця, де і сонечко, здавалось, ближче до землі, жив собі хлопчик Данилко – малий пастушок. Мав він білявого чубчика, сині, мов погідне літнє небо, оченята, рум'яні щоки та прудкі ноженята, які не знали втоми, бігаючи по гірських стежинах. Разом із дорослими вівчарями випасав хлопчик овечок на полонині. От пасе собі Данилко овечки, а рученята все щось майструють та майструють. То сопілочку голосисту, то топірець узорчастий, то тайстрину. Та ще багато чого умів робити хлопчик, усього і не перелічиш. І знали малого майстрика усі люди в довколишніх селах. Любили його, поважали. Та не тільки за рученята умілі, а й за серденько добре та щире. Бо ніколи нікого не кривдив, усім допомагав: чи то пораненій пташці, чи скривдженому дереву, ба, навіть дощовому струмкові, який збився з дороги, зачепився за велику каменюку і кружляв довкола неї, бо ніяк не міг потрапити у русло мами Річки..." (Марія Деленко)
"Живу у світі Барви й Слова"
(Марія Деленко)
"Землею мандрувало веселе літечко. Побувало всюди: у полі, у лісі, у саду і квітнику, у місті і селі. У торбинці несло вишеньки-черешеньки, сунички, глечик липового меду, пучечок м’яти-любисточку, наперсточок та кольорові нитки, бо ж час від часу після дощу потрібно було веселицю на небі вишивати. За довгий літній день притомилося і присіло під копичкою запашного сіна. Зелений коник Цвікунець взявся його розважати. На маленькій скрипочці вигравав мелодію радості, а Соловейко, замруживши очі, витьохкував на калині для усього світу. Окрайчик сонця сховався за видноколо. Тихо-тихо на землю опускався кучерявчик вечір. Усе темрявою окутав. А всеньке небо зорями засіяв. Літечко зручно вмостилося під копичкою і задрімало, бо ж завтра знову у мандри..." (Марія Деленко)
"У художника на столі в розмальованій коробці жили собі поважний товстий Пензель, тоненькі проворні пензлики і маленький Квачик. Пензлем художник розмальовував хмари, гори, моря, широкі долини, тонкими пензликами метелика, веселку, квіти, а Квачиком – траву, листя на деревах та ягоди вишні, калини чи винограду. Квачик знав, що ніколи не стане поважним товстим Пензлем, бо у них зовсім не так, як у людей, де діти підростають і стають дорослими. Для роботи художникові завжди потрібні товстий Пензель, тонкі проворні пензлики і Квачик. Власне, він дуже мріяв стати розумним, про все-усе на світі дізнатися: і про дерева, і про квіти, і про трави, і про море, і про гори, про літо, зиму, весну, осінь та ще багато чого..." (Марічка Волошка)
"Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного – рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець. До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому…" (Марія Дем'янюк)
"Пухнаста ялинка раділа снігу як ніколи! Ще б пак, від північного холодного вітру вона геть змерзла. Отож тепленька срібляста шубка була дуже доречною. Сніжинки одна за одною сідали на гілочки і ялинка задоволено усміхалася. Аж раптом тишу злякала жвава суперечка. Лісова, уже трохи посріблена, красуня прислухалася і почула розмову між двома сніжинками..." (Марія Дем'янюк)
«Наші друзі з Ельфірії» — збірочка казок, які розповідають малечі про ельфів, що живуть поруч, а також знайомить маленьких читачів з дивовижною Ельфірією — країною ельфів. Книга утверджує ідеали добра й справедливості, навчає доброзичливому та дбайливому ставленню до навколишнього світу. Чарівні розмальовки до кожної казки неодмінно подарують гарний настрій дітям.
«А минулого року Святий Миколай поклав мені під подушечку різочку. Так-так — різочку!, — пригадував Михайлик. — І коли раненько, щойно розплющивши очі, я зазирнув під подушечку, то ой як розчарувався. Почав згадувати, коли це я був неслухом. І згадав, як літечком відламав гілку зі смородинового куща, щоб зробити пахучий прутик. І як бігав з ним аж допоки дідусь не покликав мене й не почав говорити про те, що деревця та кущі відчувають біль так само як і люди. Мені було дуже соромно, але ж я нічого не міг заподіяти: як то кажуть — відламану гілку до дерева не прилаштуєш. Довго я засмучено розглядав таки не дуже приємний дарунок від Миколая, аж допоки в кімнату не зайшов дідусь. «Оце то подарунок, — сказав він, — мабуть, щось накоїв. Нумо разом пригадаємо»..." (Марія Дем'янюк)
"Це був Тюльпановий ельф. І мешкав він у білому тюльпані. Прокидався раненько, вилітав із квітки й дбайливо оглядав усі тюльпани, що квітнули довкола: білі, жовті, червоні та навіть сині. У полудень, зазвичай, Тюльпановий ельф зустрічався зі своїм найкращим другом – Ельфом нарцисів. Вони радо віталися, ділилися новинами, а далі летіли до свого спільного друга – Бузкового мага. Той був дуже гостинний і завжди чекав їх на смачне чаювання. Бузковий маг мав неабиякий авторитет у Королівстві весняних квітів, бо легко міг причарувати будь-кого ароматним запахом бузку. А ще, він теж як і ельфи був справжнім ласуном, любив у товаристві гарних друзів посмакувати запашним квітковим чаєм з медовим пилком. Отож з нетерпінням чекав на приятелів. Та цього дня Бузковий маг вже добре зачекався на ельфів. Чай вже вихолов, хоча медовий пилок усе ще золотів на блюдечку в надії, що невдовзі ельфи таки завітають і проявлять до нього інтерес. Зрештою терпець у мага увірвався і він вирішив розвідати, що скоїлося у його друзів. Швидкоруч зодягнув бузкову накидку й полетів..." (Марія Дем'янюк)
"Турботлива Зимонька вирішила поглянути на те, як зимує Матінка-Природа. Вона взула білі чобітки, одягнула біленьку шубку та білесенькі рукавички й подалася на оглядини. Зимонька була переконана, що зимою усім ой, як затишно! Та раптом вона почула як у густому карпатському лісі смереки перешіптуються поміж собою. «Замерзла…Ой, як замерзла!», — неслося лісом. «Тримайся. Зима завершиться. Маємо дочекатися Весноньки», — лунало у відповідь. Тоді Зимонька уважно придивилася до дерев і зрозуміла, що вони ледве не тремтять від холоду. «Холодно...Ой, як холодно! — цього разу бідкалися тендітні пожовклі травинки, — Хоч би наші корінчики збереглися , щоби навесні з’явилися нові пагони». «Ой-йой! Як зимно ступати!» —знову почула Зимонька. Це вже розмовляли поміж собою спритні братики-зайчики, які вискочили з нірки на стежину. «Лапки мої геть замерзли», — почулося з іншої сторони лісу, де лисенятко з мамою щойно вийшло на прогулянку..." (Марія Дем'янюк)
"«Ой, яка ж я нецікава!» — бідкалася земля в саду, вбрана в білу сукню зі снігу. «Однотонна, біла-білесенька. Щоправда, інколи моє вбрання у сяйві ранкового світла набуває рожевого відтінку, а від світла нічних зірок — сріблиться. Але це лише тимчасові відтінки, а не яскраві кольори», — продовжувала міркувати вона. Зітхання землі почула трава, вкрита білосніжною ковдрою, й засмутилася, бо не могла дістатися поверхні через сніг й прикрасити зеленим кольором білосніжну сукню. Засумували деревця, адже не мали взимку ані плодів, ані яскравого листя. «Що б таке вдіяти?» — гадали вони..." (Марія Дем'янюк)
"«Ой, який приємний сюрприз — повні корзини хрумкої моркви!», — радо промовив зайчик і хутко побіг до столика, на якому були корзинки соковитої моркви. «Як я полюбляю морквинки! Скучив за цими ласощами допоки ми з матусею і сестричкою перебували у сусідньому лісі», — додав він. А далі з теплою вдячністю згадав ту лісову місцину, де вони гуртом проживали декілька попередніх місяців, бо змушені були залишити свою домівку через нашестя злої вовчої зграї. У тому сусідньому лісі мешкають напрочуд доброзичливі тварини, які щиро піклувалися про них: надавали усіляку допомогу, прагнули зробити усе можливе, щоби заяча родина почувала себе як вдома. Проте рідний ліс — неповторний, бо тут таки особливі ялинки, дивовижно смарагдова трава, солодші ягоди, мелодійніший спів птахів. І ,врешті, хатинка, у якій дружно жила ця заяча сім’я. А ще тут мешкали бабуся-зайчиха й дідусь-заєць. Вони нізащо не захотіли полишати свою норку, а у складні часи хоробрим словом і діями підтримували не лише один одного, але й метеликів, мурашок, слимачків й інших жителів цього лісу. Та найбільше хотілося повернутися зайченятку додому тому, що оборонцем лісу був і його мужній татко..." (Марія Дем'янюк)
"Цей ельф був особливий, бо вмів розрізняти найтонші відтінки запахів. Він добре знав, що усмішка закоханих має запах троянди, поцілунок матусі пахне молоком, а прогулянка лісом – грибами й суницями. Добрі справи мають запах шоколаду та кориці. Гарні слова духмянять м’ятою і чабрецем. Ельф знав геть усе-усе про запахи і хотів, щоби світ мав запах медово-солодкий, яблуневе-запашний, грушево-ароматний…" (Марія Дем'янюк)
"«А сон заховався!» — подумала Василинка і піднялася з ліжечка, щоб визирнути через вікно й порахувати зорі на небі. Коли дівчинка полічила їх тими числами, які були їй відомі, то почала вигадувати нові, яких ще ніхто не знав. «Квітканадцять», — тицяла вона пальчиком у віконце, — цукернадцять, шоколаднадцять, ляльконадцять», — і так далі, доки їй це заняття не набридло. Потім вона подалася до ліжечка, зручненько вмостилася, заплющила оченята і старанно намагалася заснути. На жаль, ці зусилля виявилися марними. «Де мій сон? — уже спантеличено думала дівчинка. — Мабуть, десь сховався. Отже, треба його відшукати». І вона розпочала пошуки. Під м’якою подушкою сну не було, під ковдрою теж, там була лише вона — Василинка..." (Марія Дем'янюк)
