Василь Сухомлинський. Збірка оповідань та казок "Куди поспішали мурашки"

Василь Сухомлинський

АКАЦІЯ І БДЖОЛА

Вилетіла Бджола ранесенько з вулика й згадала: учора вона брала нектар на гречці. А гречка далеко в полі. А що як піде дощ? Полетиш до гречки по скляночку нектару — і попадеш під зливу.
Подумала Бджола, подзижчала та й каже:
— Полечу спитаю в Акації. Вона знає. Перед дощем у неї багато нектару. А перед сухою погодою — нема.
От прилітає Бджола до Акації й питає:
— Сьогодні буде дощ?
— Заглянь у мої кухлики для нектару, то й узнаєш. Заглянула Бджола — повні кухлики. Отже, дощ буде.
Не можна летіти далеко. Та й чого летіти, коли Акація перед дощем пригощає солодким нектаром!

*******

БАБУСИН БОРЩ

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали ось до неї в гості.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки варила, — двічі посолила. Поставила і на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю... Стара вже... От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний!
Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно. Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили, — каже Ніна. — Такий смачний, що про сіль і не подумала.
— Значить, солила, — з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю, — і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.

*******

БАБУСЯ І ПЕТРИК

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.
Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.
— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.
Петрик задумався. А згодом мовить:
— Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...

*******

БАБУСЯ МОТРЯ Й АНДРІЙКО

В одній початковій школі, в другому класі вчиться хлопчик Андрійко. Він сидить біля вікна. За вікном — колодязь. До колодязя приходить по воду бабуся Мотря, що живе біля школи.
Побачить Андрійко бабусю Мотрю й каже учительці:
— Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко біжить, допомагає бабусі витягти відро й швидко повертається до класу.
Сьогодні на уроці арифметики контрольна робота. Ніяк не виходить в Андрійка задача. Коли це бачить...
— Маріє Петрівно, — радісно гукає Андрійко, — бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко побіг. Минуло п’ять, десять, двадцять хвилин, а його немає. Уже й дзвоник пролунав, Андрійко не повернувся. Зібрала Марія Петрівна зошити з контрольною роботою. 
Заходить Андрійко до класу розпашілий і мокрий.
— Де ти був? — питає вчителька.
— Бабусі Мотрі воду носив. Аж десять відер приніс. І підлогу помив...

*******

БІЛКА І ДОБРА ЛЮДИНА

Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. 
Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. 
Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. 
Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. 
А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому. Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.

*******

ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невели¬кий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. 
Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Ну що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...
— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

*******

БЕРБА НАД СТАВОМ

Запам 'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дупляста. Мене й узяла гадка — може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара...
Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути: а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли три паростки — ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої. 
І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.

******

ВЕСЕЛКА В КАМІНЧИКОВІ

Мишко побачив у дворі бездомне цуценя. Воно здалося йому потворним. Цуценя перейняло хлопчиків намір і кинулося тікати. Мишко схопив палицю, погнешся за цуценям і вдарив його.
Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й сховалося в кущі. Мишко хотів наздогнати, щоб ще оперезати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв веселкою. 
Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кожним разом веселка грала все новими відтінками.
Мишко притиснув до серця дивну знахідку й подивився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало блакитне, на зеленій травичці он з’явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.
Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жалю. Хлопчик помітив його сумні, наполохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.
У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й поставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хлопчика і тремтіло.
Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.

*******

ВОГНЕГРИВИЙ КОНИК

Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче.
Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.
Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

*******

ГУДУТЬ, А МЕДУ НЕ ПРИНОСЯТЬ

Матка — найстарша бджола у вулику й мати всіх бджіл.
Гарячої літньої пори через кожну годину посилає вона до льотка чотирьох молодих бджіл і наказує:
— Пильнуйте, не підпускайте ос до льотка, бо весь мед поїдять.
Сторожують бджоли льоток. Дивляться — як крильця жовтенькі, мов сонечко, то це бджоли. Як гудуть по-бджолиному й пахнуть воском, то це бджоли.
Аж ось підкралися до льотка дві оси. Швидко пірнули вони в льоток. Гуділи по-бджолиному, і сторожові бджоли не помітили їх.
Увірвалися оси до вулика і ну їсти мед. Зчинився переполох. Кричить матка:
— Куди ви диви гесь, голови цвілі? Як могли пропустити злодіїв!
— Але ж вони гудуть по-бджолиному, — виправдовуються ті. — І крильця жовтенькі. І пахнуть воском.
— Гудуть вони по-бджолиному, але ж меду не приносять.

*******

ДЖМІЛЬ І ЛІЛОВА КИТИЦЯ

 
Та ось одного ранку Лілова Китиця прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба. І, що найдивніше, стояла вона в красивій Криш-талевій Ваш, а Ваза — на відчиненому вікні. Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок. 
Лілова Китиця затамувала дух од зачудування. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. "І все це — для мене", — подумала вона.
Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.
"Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?"
 

********

ДИВИНА

У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося навчання в школі. Сергій з ранку до вечора дома. Бігає на подвір’ї, ганяється за Бровком або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді бабуся боїться: а що як упаде? 
То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.
Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сергію, — часто бідкається бабуся Марія.
Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злізе, — бляшана покрівля дуже слизька... Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій сидить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.
Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля повітки на старому пеньку й сидить, дивиться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через півгодини — сидить непорушно.
— Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою немає з тобою... А це сидиш на пеньку, на дитину не схожий, — знову спокою немає...
— Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!
Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася. — Сиди, Сергію, сиди, внучку, — лагідно мовила вона. — В садку під грушею ще один мурашник...

********

ДІД ОСІННИК

У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів — курли-курли — підводиться й каже:
— Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... 
Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві.
— Осінній туман, — кажуть люди.
Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

*******

ДУБ ПІД ВІКНОМ

Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив ві кно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо... — відповів дідусь.
Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.

*********

ДУБ-ПАСТУХ

На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремезний. Старий, мов дід-пастух. Мабуть, і виріс він на узліссі, щоб бачити, як ростуть його побратими в лісі.
Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стовбур дуба. Затремтіли гілки. Загорілось верховіття. Падав дощ, а дуб горів — аж пачахкотів... Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим пастухом?
Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді пагони, де горіли гілки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з тепчого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й помостили там гніздо. 
Зрадів старий дуб. Тепер він не самотній. Коли сяде сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись далеко-далеко. Туди, де зайшло сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашумить зеленим листом і засинає.

*******

Одного разу Лисичка повертатися додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно в лісі, нічого не видло. Вдарилася лобом об дуб, і так їй болить. Ось вона й думає: "Треба якось дорогу в лісі освітити". Знайшла пеньок-трухлячок. Світиться він у темряві. 
Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Ста по у лісі видно, аж Сич здивувався: “Що це таке, невже вночі день настав?” Хитра Лисичка йде лісом та й усміхається. А Зайчик За дуб заховався й виглядає.

*******

ЛЯЛЬКА ПІД ДОЩЕМ

Зіна вклалася спати. А надворі заходило на грозу. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху застукотів дощ.
Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї уже стоять калюжі і — ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.
Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що лягала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.
Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й пригорнула її до себе.
Коли верталась у хату, мама вімкнула світло й наполохано дивилася на порожнє ліжко.
Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її рушничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:
Витри ж і Зою... Як це ти її забула на лавці?
Більше ніколи цього не буде, матусю...

*******

МАМА НЕ ЛЮБИТЬ СМАЖЕНИХ ГРИБІВ

У неділю Дмитрик пішов з матір’ю до лісу.
Починалась осінь Було тихо. Десь у гущавині стукав дятел. З кленів падали перші пожовклі листки.
У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагиналася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко траплялись йому на очі.
Додому повернулися опівдні. Мама почистила гриби, помила їх і поставила в сковорідці на вогонь. У кімнаті запахло так смачно, що в Дмитрика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засмажаться.
Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гриби на тарілку. Дмитрик почав їсти.
— Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?
— Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.
— А які ж гриби ви любите?
— В лісі...
Через тиждень із далекого міста приїхав у гості мамин брат, дядько Петро. Він привіз добрющої ковбаси. Мама нарізала, поклала на тарілку. Дмитрик ніколи не їв ще такого смачного.
— Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.
— Не люблю... — стиха відповідає мама.

*******

МАТЕРІ НІКОЛИ...

МАТИ - ЄДИНА

У череді було триста корів. І всі вони сірі. Не могли чередники відрізнити одну від одної. Щоб якось запримітити корову, чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра, Лиска, Фіалка...
І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з’явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух відганяє.
Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.
Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.
— Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.
— Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.

*******

МОКРА І СУХА СОРОЧКИ

У матері двоє синів — Іван і Сергій.
Коли почалися літні канікули, мати сказала синам:
— Беріть, хлопці, сапи та йдіть на роботу.
Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Взяли вони сапи й пішли прополювати соняшники.
Увечері хлопці повернулися з роботи. В Івана мокра сорочка, в Сергія — суха.
Вмилися хлопці, повечеряли. Іван ліг спати, бо завтра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір’я, сів собі на лавці та й сидить.
Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на сорочки. В Івана — мокра, в Сергія — суха.
Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.

*******

МОЛОКО Ж ЧИСТЕ

Учитель сказав дітям:
— Намалюйте, діти, корову...
Першокласники схилилися над своїми альбомами. Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову. 
Учитель підходить до Марійки й питає:
— Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он стільки білого паперу лишилось...
— Це не білий папір, — каже Марійка. — Це молочко. А молочко ж чисте...
Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.

*******

НАВІЩО ПІВНЕВІ ГРЕБІНЕЦЬ

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребінець на голову. А вдень хвоста розпустить і походжає.

*******

ПЕРШИЙ СТРАХ КУРЧАТКА

У теплому гнізді під квочкою з білого яйця народилося маленьке курчатко.
Воно проклювало міцну шкаралупу, розламало її, вилізло з гнізда й аж очка примружило від подиву. Все довкола таке яскраве й прекрасне. Гріє ласкаве сонце, зеленіє трава, від легенького вітру гойвдаються квіти.
Маленьке жовте курчатко побігло по землі. Його очі сяяли від щастя. Курчаткові хотілося з кимось поділитися своїми радощами.
Мале побачило велику-велику істоту. Вона була довга й кругла, виблискувала білим хутром. Двоє сірих очей пильно дивилися на курчатко, тонкі вушка піднялися вгору, біля рота біліли довгі тонкі волосинки. Істота ця лежала й махала хвостом.
Курчатко підбігло до дивовижної істоти, щоб сказати їй: який прекрасний світ!
Та істота підвелася, оч і її заблищали, спина вигнулася, тонкі волосинки біля рота заворушилися.
Курчатко злякалося.
Це був перший страх курчатка.
 

*******

ПІВЕНЬ ПРОСА НАКОСИВ

Квочка сиділа на яйцях. Чує, в яєчках курчатка ворушаться. Вона й каже Півневі:
—    Півню, не гуляй, іди проса накоси, намолоти й пшінця курчаткам приготуй.
Узяв Півень косу, накосив проса. Намолотив. Натовк. Приніс повне відро пшона. А курчатка вже повилазили з яєчок. Насипав Півень пшонця. Кличе Квочка маленьких курчаток:
— Їжте, дітки, наїдайтесь, а татко нам водички принесе.

*******

ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ

Xтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко и пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Пюоходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: "Бідне кошенятко”, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало коше-няткові. Притулилося воно до куща та й сидить, тремтить. Поверталась із школи Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

********

ПРАВА Й ЛІВА РУКА

Поміж морквою поріс бур’ян. Пішла Маринка на город, бур’ян вириває. Та все правою рукою. А ліва нічого не робить. Права втомилася й питає ліву руку:
— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилки болять. А ти — нероба.
Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур’ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.

*******

ПРАВДА БУВАЄ ГІРША ЗА НЕПРАВДУ

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:
— Чого це ти так довго ходив?
— А я снідав, — каже Сергійко.
— Як — снідав? — дивується мати.
— А вони запросили мене снідати...
— А що ж ти їм відповів? — Нічого... Сів і поснідав.
— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.
— Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
— Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

******

************

СОЛОВЕЙКОВЕ ГНІЗДО

Наші солдати наступали через ліс. Рвалися ворожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він поклав ручний кулемет на розвилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове. Причаїлася маленька пташка, не може покинути діток.
Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила три вожно, кружляє над голопузьками. А вини, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пищать. 
Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обережно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.
Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебетала.

**************

СОРОМНО ПЕРЕД СОЛОВЕЙКОМ

Оля й Ліда надумали сходити до лісу. Ішли та й ішли, в дорозі стомились та й сіли на траві перепочити.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дерево сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись.
Аж тут він замовк.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
— Соромно перед соловейком... — тихо відповіла Ліда. 

**************

СУХАР І ХЛІБ

Мати проводжала сина на роботу. В торбу поклала йому щось на обід. Поруч опинились шматок свіжого білого Хліба і твердий Сухар.
Хліб відчув — щось муляє — та й шітає:
— Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.
— Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного борошна, з одного тіста, з одної паля¬ниці.
Хліб і питає:
— А чого ж ти такий твердий?
Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засушили.
— Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.
— Щоб я завжди залишався вірним другом людини. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.
Хліб дивився на Сухаря з повагою.

*******

ЯК ВІВЧАР БІЛОЇ ВОВНИ НАСТРИГ

Я запитала в бабусі: “Чому це так багато плаває білих хмаринок у блакитному небі?" Бабуся розповіла ось яку казку.
Далеко-далеко, за синіми морями, за темними лісами є високі гори. Між тими горами — зелені полонини. На полонині вівчар овець пасе. Вівці білі-білі... Одного разу вівчар погнав пасти овець на високу-високу полонину. Попас їх та й постриг. Настриг цілу купу білої вовни. 
Коли це здійнявся вітер, підхопив білу вовну та й поніс по синьому небу. Із тої вовни й стали білі хмаринки.

ЯК ДІТИ РАДІЛИ, А ЯЛИНКА ПЛАКАЛА

Наближався Новий рік. Поїхали люди до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили посередині, прикрасами та цукерками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки, милуються, пісні співають. Радісно дітям. 
А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного. 
Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі.
Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на підлогу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепотіла: "Ялинка плаче..."
Закінчилося новорічне свято. Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір’я... Біля неї стояла синьоока дівчинка. 

********

ЯК КОТОВІ СОРОМНО СТАЛО

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. Аж чує — горобці зацвірінькали. Принишк, насторожився. Тихенько пробирається до тину. А там горобці сидять.
Підкрався аж до тину та як плигне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Ча лапає додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього двору, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом.

*******

ЯК МИКИТА СТАВ ПРАЦЬОВИТИЙ

Микита був дуже ледачий. Не хотів як слід працювати та й одержав з граматики двійку.
Дали Микиті роботу на літо. Поклав він на столі підручник та й зітхнув тяжко. Треба виконати двісті вправ. Хіба ж таку роботу зробиш!
Минув день, минув другий, минув третій. Ось і тиждень минає, а Микита щодня тільки гляне на книжку та й зітхне тяжко-тяжко. 
Втомився хлопець від неробства. Сидить і дивиться у вікно. А за вікном під водостічною трубою стоїть порожнє відро. І в нього з труби капає вода — крапля за краплею.
Нічого робити Микиті, сидить біля вікна цілий день та все дивиться, як вода капає.
А ввечері вийшов, дивиться, а вже піввідра накапало. Наступного ранку було повне відро.
Здивуваься Микита: виходить, із маленьких краплинок може назбиратися повне відро води!
Зітхнув тяжко та й відкрив граматику і зошит відкрив.

*******

ЯК ПАВУЧИХА ПРОДАВАЛА ПАВУТИННЯ

Павук ів Павучихою наткали багато павутинна. Павучиха зібрала його у вузол та й понесла на базар продавати. Розклала товар на прилавку й голосно закричала:
— Підходьте, будь ласка, продається павутиння! Дешеве й міцне. Пригодиться на сіті, плетінки, дитячі ліжечка!
Підходять до Павучихи покупці. Торгуються, вибирають якнайміцніше павутиння. Ось купили на сіті Коник-стрибунсць і Муравлик, ось відміряє на плетінку Жаба. Ось і Кажан просить відміряти синкові на ліжечко.
Віддалік поглядає на прилавок Муха.
"Щось цікаве продають", — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.
Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає павутиння, то відійшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.

*******

ЯКЕ ЩАСТЯ?

Мама запитала мене:
— Яке щастя?
Я сказала:
— Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.
— І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не саджає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не журилася, — то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах.