Василь Сухомлинський, збірка оповідань та казок "Куди поспішали мурашки" (читати та завантажити)


Ця книга — збірка мудрих і повчальних казок, оповідань, притч, новел, написаних для дітей і дорослих великим українським педагогом і письменником Василем Сухомлинським. Кожна казка, кожне оповідання розповідають читачам про неповторну красу природи, магічну силу доброти і чуйності у взаєминах між людьми, пробуджують у нас бажання захистити слабшого, допомогти старшим. 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок

 

******* 

 

ЗБІРКА "КУДИ ПОСПІШАЛИ МУРАШКИ"

Читайте оповідання та казки Василя Сухомлинського зі збірки "Куди поспішали мурашки": 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок

"Акація і Бджола", 
"Бабусин борщ", 
"Бабуся і Петрик", 
"Бабуся Мотря й Андрійко",
"Білка і Добра Людина",
"Важко бути людиною",
"Верба над ставом", 
"Веселка в камінчикові",
"Вогнегривий коник", 
"Гудуть, а меду не приносять", 
"Джміль і Лілова Китиця", 
"Дивина",
"Дід Осінник", 
"Дуб під вікном", 
"Дуб-пастух", 
"Жайворонок і Сонце", 
"Зелене та рум’яне яблучка", 
"Золотокоса", 
"Котик і їжачок", 
"Куди поспішали мурашки", 
"Лисиччині ліхтарики", 
"Лялька під дощем", 
"Мама не любить смажених грибів", 
"Матері ніколи...", 
"Мати — єдина", 
"Мокра і суха сорочки", 
"Молоко ж чисте", 
"Навіщо півневі гребінець", 
"Найледачіший у світі Кіт", 
"Народження егоїста", 
"Ніч і біла сорочка", 
"Перепел і Кулик", 
"Перестелимо постіль дідусеві",
"Перший страх курчатка", 
"Півень проса накосив", 
"Покинуте кошеня", 
"Права й ліва рука", 
"Правда буває гірша за неправду", 
"Пролісок і жайворонок",
"Пшеничний Жайворонок", 
"Сніжинка й Сонце", 
"Соловейкове гніздо", 
"Соромно перед соловейком", 
"Сухар і Хліб", 
"Та й поклала кладочку", 
"Хлопчик і лопух", 
"Хто розмалював півника",
"Це, сину, моє поле...", 
"Що краще?", 
"Як Бджола стала золота", 
"Як вівчар білої вовни настриг", 
"Як діти раділи, а Ялинка плакала",
"Як Кіт рибу ловив", 
"Як Котові соромно стало"
"Як Микита став працьовитий", 
"Як Павучиха продавала павутиння", 
"Яке щастя?". 
 
 

 

Василь Сухомлинський

АКАЦІЯ І БДЖОЛА

Вилетіла Бджола ранесенько з вулика й згадала: учора вона брала нектар на гречці. А гречка далеко в полі. А що як піде дощ? Полетиш до гречки по скляночку нектару — і попадеш під зливу.
Подумала Бджола, подзижчала та й каже:
— Полечу спитаю в Акації. Вона знає. Перед дощем у неї багато нектару. А перед сухою погодою — нема.
От прилітає Бджола до Акації й питає:
— Сьогодні буде дощ?
— Заглянь у мої кухлики для нектару, то й узнаєш. Заглянула Бджола — повні кухлики. Отже, дощ буде.
Не можна летіти далеко. Та й чого летіти, коли Акація перед дощем пригощає солодким нектаром!


*******

 

БАБУСИН БОРЩ

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали ось до неї в гості.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки варила, — двічі посолила. Поставила і на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю... Стара вже... От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний!
Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно. Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили, — каже Ніна. — Такий смачний, що про сіль і не подумала.
— Значить, солила, — з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю, — і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.


 

*******

 

БАБУСЯ І ПЕТРИК

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.
Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.
— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.
Петрик задумався. А згодом мовить:
— Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...


 

*******

 


БАБУСЯ МОТРЯ Й АНДРІЙКО

В одній початковій школі, в другому класі вчиться хлопчик Андрійко. Він сидить біля вікна. За вікном — колодязь. До колодязя приходить по воду бабуся Мотря, що живе біля школи.
Побачить Андрійко бабусю Мотрю й каже учительці:
— Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко біжить, допомагає бабусі витягти відро й швидко повертається до класу.
Сьогодні на уроці арифметики контрольна робота. Ніяк не виходить в Андрійка задача. Коли це бачить...
— Маріє Петрівно, — радісно гукає Андрійко, — бабуся Мотря по воду прийшла.
— Бігай допоможи їй витягти відро.
Андрійко побіг. Минуло п’ять, десять, двадцять хвилин, а його немає. Уже й дзвоник пролунав, Андрійко не повернувся. Зібрала Марія Петрівна зошити з контрольною роботою. 
Заходить Андрійко до класу розпашілий і мокрий.
— Де ти був? — питає вчителька.
— Бабусі Мотрі воду носив. Аж десять відер приніс. І підлогу помив...


 

*******

 


БІЛКА І ДОБРА ЛЮДИНА

Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. 
Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. 
Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. 
Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. 
А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому. Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.


 

*******

 


ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невели¬кий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. 
Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Ну що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...
— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.


 

*******

 


БЕРБА НАД СТАВОМ

Запам 'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дупляста. Мене й узяла гадка — може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара...
Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути: а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли три паростки — ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої. 
І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.


 

******

 

 

ВЕСЕЛКА В КАМІНЧИКОВІ

Мишко побачив у дворі бездомне цуценя. Воно здалося йому потворним. Цуценя перейняло хлопчиків намір і кинулося тікати. Мишко схопив палицю, погнешся за цуценям і вдарив його.
Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й сховалося в кущі. Мишко хотів наздогнати, щоб ще оперезати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв веселкою. 
Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кожним разом веселка грала все новими відтінками.
Мишко притиснув до серця дивну знахідку й подивився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало блакитне, на зеленій травичці он з’явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.
Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жалю. Хлопчик помітив його сумні, наполохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.
У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й поставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хлопчика і тремтіло.
Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.


 

*******

 


ВОГНЕГРИВИЙ КОНИК

Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче.
Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.
Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.


 

*******

 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок, Гудуть, а меду не приносять


ГУДУТЬ, А МЕДУ НЕ ПРИНОСЯТЬ

Матка — найстарша бджола у вулику й мати всіх бджіл.
Гарячої літньої пори через кожну годину посилає вона до льотка чотирьох молодих бджіл і наказує:
— Пильнуйте, не підпускайте ос до льотка, бо весь мед поїдять.
Сторожують бджоли льоток. Дивляться — як крильця жовтенькі, мов сонечко, то це бджоли. Як гудуть по-бджолиному й пахнуть воском, то це бджоли.
Аж ось підкралися до льотка дві оси. Швидко пірнули вони в льоток. Гуділи по-бджолиному, і сторожові бджоли не помітили їх.
Увірвалися оси до вулика і ну їсти мед. Зчинився переполох. Кричить матка:
— Куди ви диви гесь, голови цвілі? Як могли пропустити злодіїв!
— Але ж вони гудуть по-бджолиному, — виправдовуються ті. — І крильця жовтенькі. І пахнуть воском.
— Гудуть вони по-бджолиному, але ж меду не приносять.

 

 

*******

 

 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок, Джміль і лілова китиця

 


ДЖМІЛЬ І ЛІЛОВА КИТИЦЯ

 
Та ось одного ранку Лілова Китиця прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба. І, що найдивніше, стояла вона в красивій Криш-талевій Ваш, а Ваза — на відчиненому вікні. Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок. 
Лілова Китиця затамувала дух од зачудування. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. "І все це — для мене", — подумала вона.
Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.
"Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?"

 

 

********

 

 

ДИВИНА

У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося навчання в школі. Сергій з ранку до вечора дома. Бігає на подвір’ї, ганяється за Бровком або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді бабуся боїться: а що як упаде? 
То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.
Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сергію, — часто бідкається бабуся Марія.
Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злізе, — бляшана покрівля дуже слизька... Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій сидить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.
Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля повітки на старому пеньку й сидить, дивиться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через півгодини — сидить непорушно.
— Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою немає з тобою... А це сидиш на пеньку, на дитину не схожий, — знову спокою немає...
— Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!
Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася. — Сиди, Сергію, сиди, внучку, — лагідно мовила вона. — В садку під грушею ще один мурашник...


 

********

 

 

ДІД ОСІННИК

У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів — курли-курли — підводиться й каже:
— Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... 
Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві.
— Осінній туман, — кажуть люди.
Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.


 

*******

 

 

ДУБ ПІД ВІКНОМ

Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив ві кно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо... — відповів дідусь.
Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.


 

*********

 


ДУБ-ПАСТУХ

На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремезний. Старий, мов дід-пастух. Мабуть, і виріс він на узліссі, щоб бачити, як ростуть його побратими в лісі.
Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стовбур дуба. Затремтіли гілки. Загорілось верховіття. Падав дощ, а дуб горів — аж пачахкотів... Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим пастухом?
Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді пагони, де горіли гілки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з тепчого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й помостили там гніздо. 
Зрадів старий дуб. Тепер він не самотній. Коли сяде сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись далеко-далеко. Туди, де зайшло сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашумить зеленим листом і засинає.


 

*******

 

 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок, Жайворонок і сонце


ЖАЙВОРОНОК І СОНЦЕ

У полі лежала сіра грудочка землі, присипана снігом. Пригріло Сонечко. Розтанув сніг. Пропливла над полем хмарка, розсипалась дощем. Упала на сіру грудочку землі гаряча краплина води, в якій відбилося Сонечко. Перетворилася грудочка землі на сіру пташку — Жайворонка.
Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й просить:
— Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.
— Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.
Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до землі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.
З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золотую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню. 
Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як гарно!


 

*******

 


ЗЕЛЕНЕ ТА РУМ'ЯНЕ ЯБЛУЧКА

У саду виросла маленька яблунька. Зацвіли на ній дві квітки: одна — на вершку, друга — на нижній гілці, майже над землею. Зав’язалися два яблучка: одне — вгорі, друге — внизу. Обидва маленькі, зелененькі, покриті м'якеньким пушком. 
Пробіг маленький хлопчик, глянув на них та й каже:
— Які ви кислі. І скривився.
Улітку були спекотні дні. Нижньому яблучкові в затінку прохолодно, а горішньому — жарко. Радіє нижнє яблучко та й каже горішньому: 
— От добре, що я внизу. Не пече мені сонечко. Як тільки ти ото біля самого сонця живеш?
Мовчить горішнє яблучко.
Закінчилось літо. Якось ранесенько подивилося нижнє яблучко вгору й бачить: горішнє яблучко золоте, рум’яне. А на себе глянуло — зелене, з м’якеньким пушком, майже таке саме, як весною.
Дивується нижнє яблучко та й каже горішньому:
— Чому ти таке рум’яне? А я чому таке зелене?
— Я цілий день було на сонечку. Не боялось його проміння. А ти ховалося в холодку.


 

*******

 


ЗОЛОТОКОСА

Коли сонечко стає нижче по небу ходити, в темному лісі прокидається золотокоса бабуся. А люди кажуть: осінь. Вона тихо йде зеленими лугами. Де стане, там на траві залишаються білі кристалики льоду. А люди вранці кажуть: заморозок. 
Приходить Золотокоса до саду, доторкається до дерева — і листя на ньому стає жовте, червоне, оранжеве... А люди вранці кажуть: золота осінь. А золотокоса бабуся удень ховається в темному лісі. Жде ночі.


 

*******

 

 

КОТИК І ЇЖАЧОК

Один Мисливець знайшов у лісі маленького їжачка. Загорнув його в хустинку й приніс додому. Поклав на підлозі в кімнаті.
А в кутку сидів маленький Котик. Він і думає: "Що це за сірий клубочок?"
Плигнув Котик, простягнув лапку й поторкав їжачка. Та вколовся й жалібно занявкав. А їжачок злякався й сховав голівку.
Мисливець налив у тарілочку молока й поставив на підлогу. Котик пив молоко, а їжачок боявся й підійти. Але згодом посмілі в, підійшов до тарілочки й став хлебтати разом із Котиком.    
Вони подружили. Поруч лягали спати, а увечері ходили вдвох до лісу на прогулянку.
А то якось їжачок пішов у ліс та й не повернувся.
Довго ждав його Котик, жалібно нявчав...
Коли, було, Мисливець наливає Котикові молока, він усього не випиває. Залишає їжачкові. Думає, що той повернеться.
А їжачка нема й нема.

 

*******

 

 

КУДИ ПОСПІШАЛИ МУРАШКИ

На дереві сиділа Білочка. Вона їла горішок. Смачний, бо аж очі заплющила. Крихітка горішка впала на землю. Друга, третя. Чимало крихіток упало додолу.
А стежечкою мі ж травою бігла Мурашка. Поспішала по їжу для мурашенят. Вона чимчикувала на баштан: чула, є там багато солодких кавунячих шматочків. Коли це падають із дерева крихітки горішка. Покуштувала Мурашка — горішок добрий та пахучий. 
Понесла вона крихітку горішка до мурашника, розповіла сусідам. "Бігаймо по горішки!"
Зібралися в дорогу. А дітки Мурашки їдять крихітку, що принесла мама, діляться з іншими. Всім діткам у мурашнику вистачило, ще й лишилося. А мурашки вже під великим деревом. Зібрали крихітки й понесли додому. Буде на цілу зиму.


 

********

 

 

ЛИСИЧЧИНІ ЛІХТАРИКИ

Одного разу Лисичка повертатися додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно в лісі, нічого не видло. Вдарилася лобом об дуб, і так їй болить. Ось вона й думає: "Треба якось дорогу в лісі освітити". Знайшла пеньок-трухлячок. Світиться він у темряві. 
Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Ста по у лісі видно, аж Сич здивувався: “Що це таке, невже вночі день настав?” Хитра Лисичка йде лісом та й усміхається. А Зайчик За дуб заховався й виглядає.


 

*******

 


ЛЯЛЬКА ПІД ДОЩЕМ

Зіна вклалася спати. А надворі заходило на грозу. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху застукотів дощ.
Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї уже стоять калюжі і — ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.
Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що лягала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.
Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й пригорнула її до себе.
Коли верталась у хату, мама вімкнула світло й наполохано дивилася на порожнє ліжко.
Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її рушничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:
Витри ж і Зою... Як це ти її забула на лавці?
Більше ніколи цього не буде, матусю...

 
 

*******

 


МАМА НЕ ЛЮБИТЬ СМАЖЕНИХ ГРИБІВ

У неділю Дмитрик пішов з матір’ю до лісу.
Починалась осінь Було тихо. Десь у гущавині стукав дятел. З кленів падали перші пожовклі листки.
У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагиналася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко траплялись йому на очі.
Додому повернулися опівдні. Мама почистила гриби, помила їх і поставила в сковорідці на вогонь. У кімнаті запахло так смачно, що в Дмитрика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засмажаться.
Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гриби на тарілку. Дмитрик почав їсти.
— Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?
— Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.
— А які ж гриби ви любите?
— В лісі...
Через тиждень із далекого міста приїхав у гості мамин брат, дядько Петро. Він привіз добрющої ковбаси. Мама нарізала, поклала на тарілку. Дмитрик ніколи не їв ще такого смачного.
— Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.
— Не люблю... — стиха відповідає мама.


 

*******

 


МАТЕРІ НІКОЛИ...

До Толі, повільного, незворушного хлопчика, прийшов сьогодні гість — однокласник Сашко.
Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на дивані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — баночка морозива.
Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.
Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ніколи ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немовби йому за щось дуже-дуже соромно.
Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:
— Що з тобою?
— Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.
Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось. 
— Мамо, чого Сашко пішов додому? — питається Толя у матері, що поралась на кухні.
— Ніколи мені дивитися не тільки за Сашком, а й за тобою.


 

*******

 


МАТИ - ЄДИНА

У череді було триста корів. І всі вони сірі. Не могли чередники відрізнити одну від одної. Щоб якось запримітити корову, чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра, Лиска, Фіалка...
І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з’явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух відганяє.
Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.
Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.
— Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.
— Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.

 

 

*******

 

 

МОКРА І СУХА СОРОЧКИ

У матері двоє синів — Іван і Сергій.
Коли почалися літні канікули, мати сказала синам:
— Беріть, хлопці, сапи та йдіть на роботу.
Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Взяли вони сапи й пішли прополювати соняшники.
Увечері хлопці повернулися з роботи. В Івана мокра сорочка, в Сергія — суха.
Вмилися хлопці, повечеряли. Іван ліг спати, бо завтра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір’я, сів собі на лавці та й сидить.
Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на сорочки. В Івана — мокра, в Сергія — суха.
Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.

 

 

*******

 


МОЛОКО Ж ЧИСТЕ

Учитель сказав дітям:
— Намалюйте, діти, корову...
Першокласники схилилися над своїми альбомами. Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову. 
Учитель підходить до Марійки й питає:
— Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он стільки білого паперу лишилось...
— Це не білий папір, — каже Марійка. — Це молочко. А молочко ж чисте...
Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.


 

*******

 

 

НАВІЩО ПІВНЕВІ ГРЕБІНЕЦЬ

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребінець на голову. А вдень хвоста розпустить і походжає.


 

*******

 


НАЙЛЕДАЧІШИЙ У СВІТІ КІТ

Лежав на столі Кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки — одну із сметаною, другу з молоком.
Кіт подумав: "Це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко?" Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати — такий був ледачий.
Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл і клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко і горобець. 
Та хіба легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подз мати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі й заснув.
Це був найледачіший у світі Кіт.

 

 

*******

 

 

НАРОДЖЕННЯ ЕГОЇСТА

- Андрійко — один синок у мами й тата. Милуються мама й тато Андрійком, не намилуються. Милуються Андрійком і бабуся, й дідусь.
— Ти в нас найкрасивіший, — каже мама.
— Ти в нас найрозумніший, — каже тато.
— Ти в нас найщасливіший, — каже бабуся.
— Ти в нас най-най... — каже дідусь.
Відвели Андрійка до школи. Заводить учителька дітей у клас. Садовить за парти. Хотіла, було, посадити Андрійка за другу парту, а він здійняв такий плач, що учителька зараз же передумала й посадила за першу.
Почався перший урок. У класі — чотири вікна. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Андрійко за партою сидить. У друге вікно заглядає тато — не намилується, як Андрійко руку підносить. 
У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота роззявляє. 
У четверте вікно заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.
Дивиться кругом себе Андрійко, і здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, крутиться. Здається йому, Андрійкові, що він — орел, а все, що навколо нього, — маленькі комашки, їм, тим комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, у небі ширяти.
І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небесної на землю впаде, себе покалічить і комусь лиха накоїть.


 

*******

 

 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок, Ніч і біла сорочка


НІЧ І БІЛА СОРОЧКА

Жив із мамою маленький-маленький хлопчик. Він недавно навчився говорити.
У хлопчика була сніжно-біла сорочка. Мама випрала її й повісила на паркані сушитись.
Надходила ніч.
Хлопчик і каже матері:
— Мамо, я піду зніму з паркана сорочку.
— Навіщо? — дивується мама.
— Ніч доторкнеться до білої сорочки... Сорочка стане чорна... Що я одягну?


 

*******

 


ПЕРЕПЕЛ І КУЛИК

Жив Кулик у болоті, а Перепел у житі. Сумно стало Куликові в болоті. От він і каже своїм друзям-куликам:
— Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!
А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:
— Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!
Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.
Жили вони, поживали та й засумували. Кулик — за болотом, Перепел — за житом.
От і повернулися вони хто куди: Кулик — у болото, Перепел — у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:
— Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?
— У болоті, — відповів Кулик. — Бо рідне воно.
— У житі, — відповів Перепел. — Бо воно рідне.


 

*******

 

ПЕРЕСТЕЛИМО ПОСТІЛЬ ДІДУСЕВІ

У п’ятирічного Юрка — батько, мати й дідусь Микола.
Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає в свою ранкову прогулянку.
Мама каже Юркові:
— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві. Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м’яко буде лежати в постелі й він усміхатиметься уві сні.
Вони з матір’ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, вибивають її серед двору й знову кладуть на місце.
Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Поїхали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.
Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.
— Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.
— Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..
— Ні... Так це ж один день... Нічого не станеться, — запевняла мати.
— Але ж дідусеві твердо спати... Ви ж самі казали, що в нього кісточки старі і на фронті він поранений...
Ледве заспокоїла мати Юрка.
Наступного дня перестелили дідусеву постіль двічі — вранці і ввечері.


 

********

 

 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок, Перший страх курчатка


ПЕРШИЙ СТРАХ КУРЧАТКА

У теплому гнізді під квочкою з білого яйця народилося маленьке курчатко.
Воно проклювало міцну шкаралупу, розламало її, вилізло з гнізда й аж очка примружило від подиву. Все довкола таке яскраве й прекрасне. Гріє ласкаве сонце, зеленіє трава, від легенького вітру гойвдаються квіти.
Маленьке жовте курчатко побігло по землі. Його очі сяяли від щастя. Курчаткові хотілося з кимось поділитися своїми радощами.
Мале побачило велику-велику істоту. Вона була довга й кругла, виблискувала білим хутром. Двоє сірих очей пильно дивилися на курчатко, тонкі вушка піднялися вгору, біля рота біліли довгі тонкі волосинки. Істота ця лежала й махала хвостом.
Курчатко підбігло до дивовижної істоти, щоб сказати їй: який прекрасний світ!
Та істота підвелася, оч і її заблищали, спина вигнулася, тонкі волосинки біля рота заворушилися.
Курчатко злякалося.
Це був перший страх курчатка.

 

 

*******

 


ПІВЕНЬ ПРОСА НАКОСИВ

Квочка сиділа на яйцях. Чує, в яєчках курчатка ворушаться. Вона й каже Півневі:
—    Півню, не гуляй, іди проса накоси, намолоти й пшінця курчаткам приготуй.
Узяв Півень косу, накосив проса. Намолотив. Натовк. Приніс повне відро пшона. А курчатка вже повилазили з яєчок. Насипав Півень пшонця. Кличе Квочка маленьких курчаток:
— Їжте, дітки, наїдайтесь, а татко нам водички принесе.


 

*******

 

 

ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ

Xтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко и пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Пюоходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: "Бідне кошенятко”, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало коше-няткові. Притулилося воно до куща та й сидить, тремтить. Поверталась із школи Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.


********

 

 

ПРАВА Й ЛІВА РУКА

Поміж морквою поріс бур’ян. Пішла Маринка на город, бур’ян вириває. Та все правою рукою. А ліва нічого не робить. Права втомилася й питає ліву руку:
— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилки болять. А ти — нероба.
Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур’ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.


 

*******

 


ПРАВДА БУВАЄ ГІРША ЗА НЕПРАВДУ

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:
— Чого це ти так довго ходив?
— А я снідав, — каже Сергійко.
— Як — снідав? — дивується мати.
— А вони запросили мене снідати...
— А що ж ти їм відповів? — Нічого... Сів і поснідав.
— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.
— Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
— Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?


 

******

 


ПРОЛІСОК І ЖАЙВОРОНОК

Під м’якою листяною ковдрою в теплій землі зимувала солодка цибулинка. Довгу зиму вона дрімала й усе прислухалася: чи не співає жайворонок? Бо як задзвенить той пташок у блакитному небі, тоді й цибулинка прокидається.
І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибулинці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й потяглися вгору, вгору. 
А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж блакитні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. 
Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, світлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.


 

********

 


ПШЕНИЧНИЙ ЖАЙВОРОНОК

Мама викотила п’ять великих паляниць. Залишилося трошки тіста — зліпила вона Пшеничного Жайворонка. От посадила в піч пачяниці, а поруч із ними й Жайворонка.
Дрімають паті яниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пищить. Дивляться — Пшеничний Жайворонок поруч із ними.
— Хто ти?
— Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.
Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.
Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: дивіться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.
Сидить Жайворонок, мовчить.
— Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.
— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жайворонок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!
Справді, пісні в печі не спечеш.


 

*******

 

 

СНІЖИНКА Й СОНЦЕ

Високо в небі, у білій хмарі, народилася Сніжинка. Красива, блискуча, мов срібне мереживо. Спустилася вона тихенько на ялинову гілку, огляділась навколо. 
Бачить — засніжене поле, зелені віти ялин. А на синьому небі — Сонечко. Кругле, сліпучо яскраве.
Розчванилася Сніжинка:
— Ну, яка в тобі краса, Сонечко? Ти кругле, як тарілка. А я — мов вирізьблене із тонкого срібла мереживо. Кожна голочка в мені блищить. Як захочу — сіятиму яскравіше за тебе.
Усміхнулося Сонечко, але нічого не сказало. Наступного дня воно піднялося раненько. І зараз же стало гаряче-гаряче.
— Душно мені, душно, — застогнала Сніжинка. І заплакала. З тонких голочок крапнули на засніжене поле маленькі слізки.
Не стало Сніжинки. А Сонечко сяє, іскриться. Пробудився ліс од зимового сну. Заспівав, заграв. Потекли струмки. Сніжинка стала маленькою краплиною. А Сонечко — як було, так і лишилося Сонечком. І завжди буде Сонечко.


 

 

************

 

 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок, Соловейкове гніздо


СОЛОВЕЙКОВЕ ГНІЗДО

Наші солдати наступали через ліс. Рвалися ворожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він поклав ручний кулемет на розвилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове. Причаїлася маленька пташка, не може покинути діток.
Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила три вожно, кружляє над голопузьками. А вини, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пищать. 
Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обережно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.
Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебетала.

 

 

**************

 

 

СОРОМНО ПЕРЕД СОЛОВЕЙКОМ

Оля й Ліда надумали сходити до лісу. Ішли та й ішли, в дорозі стомились та й сіли на траві перепочити.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дерево сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись.
Аж тут він замовк.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
— Соромно перед соловейком... — тихо відповіла Ліда. 


 

**************

 


СУХАР І ХЛІБ

Мати проводжала сина на роботу. В торбу поклала йому щось на обід. Поруч опинились шматок свіжого білого Хліба і твердий Сухар.
Хліб відчув — щось муляє — та й шітає:
— Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.
— Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного борошна, з одного тіста, з одної паля¬ниці.
Хліб і питає:
— А чого ж ти такий твердий?
Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засушили.
— Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.
— Щоб я завжди залишався вірним другом людини. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.
Хліб дивився на Сухаря з повагою.


 

*******

 

 

ТА Й ПОКЛАЛА КЛАДОЧКУ

Біжить лісовою стежечкою маленька мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома дітки маленькі її чекають. Коли це стежечку перетнув струмок. А на тому боці пахучі зернята лежать. Як же добратися до тих зерняток? Бачить мурашка — на березі струмка росте висока стеблина. 
Зрізала мурашка стеблину, бо в неї зуби такі гострі, як ножі. Впала стеблина через струмок. Перелізла мура шка по ній на той берег. Ось і зернята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.

 

*******

 


ХЛОПЧИК І ЛОПУХ

Ішов хлопчик луками. До його штанців причепився колючий реп’ях. Був той реп’ях дуже цікавий — захотілось йому переселитися на нове місце.
Іде хлопчик у село і реп’ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.
А один зелений моріжок поруч із триповерховим будинком видався йому дуже затишним.. Уколов тоді реп’ях хлопчика в ногу. Хлопчик одірвав колюче сім’я й кинув на моріжок.
Будинок, що сподобався реп’яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.
Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова. 
Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика. 
Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квітка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахилилася до нього своїми пелюстками. 
І шепотіла: "Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допомогти мені переселитися в цей гарний куточок".
Але хлопчик не почув шепоту лопуха, а про колюче насіння він уже й забув.


 

*******


 

Василь Сухомлинський, Куди поспішали мурашки, збірка оповідань та казок, Хто розмалював півника


ХТО РОЗМАЛЮВАВ ПІВНИКА

У бабусі Марії два онуки — Миколка і Юрко.
Якось прийшли хлопці в гості до бабусі. Побачили на високому даху бабусиної хати дерев’яного півника. Півник сидів на гострому шпилі, піднявши голову.
Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півника й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, червоним гребінцем.
Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде... Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде Микілці.
Нарешті Миколка спустився додолу.
Прийшла бабуся. Побачила розмальованого півника й питає строго:
— Хто лазив на дах? Хто розмалював півника?  
— Не я, бабусю... — каже Юрко. Миколка стоїть собі мовчки.
— Значить, не ти? — спитала бабуся у Юрка й похитала головою.


 

*******

 


ЦЕ, СИНУ, МОЄ ПОЛЕ

Коли закінчився навчальний рік, Петриків татусь сказав:
— А тепер, сину, поїдемо на моє поле.
— А хіба у вас є своє поле? — дивується Петрик.
— Є... — усміхається татусь.
Їхали довго: спочатку приміським поїздом, потім автобусом. А від автобусної зупинки ще й пішки ішли. Прийшли до лісу. Попід лісом — широке, рівне поле, на ньому колоситься пшениця. Над полем — небо блакитне, а в небі — жайворонок співає.
— Це моє поле, — каже татусь.
— Чому ж воно ваше? — питається Петрик.
— Бо тут я бився з фашистами. Прогнав звідси ворога і на цій землі моя кров...
У Петрика в очах спалахнула гордість. Він обняв поглядом широке поле. Стояв задумливий, стрункий.
За хвилину тихо сказав татусеві:
— І жайворонок ваш...


 

*******

 


ЩО КРАЩЕ?

Одна маленька дівчинка любила розпитувати:
—    Що краще — яблуко чи груша? Троянда чи косарик? М’ячик чи лялька?
Мама терпляче відповідала, але щоразу більше дивувалась. Справді, хіба можна сказати, що краще — м’ячик чи лялька, троянда чи косарик, якого ще звуть гладіолусом.
Коли це якось дівчинка питає:
— Мамо, що краще — казка чи пісня?
— А ти подумай, що краще — сонце чи небо? Як відповіси на це питання, тоді скажу тобі, що краще, — казка чи пісня, — усміхається мама.
Довго думала дівчинка й не могла нічого придумати. Дивилась на небо, на ясне сонечко. Вони були прекрасні й нероздільні.
Після того дівчинка перестала питати, що краще. Вона тепер питала по-іншому: чим гарна казка? Чим гарна пісня? І мама залюбки їй відповідала. 

 

 

 

*******

 

 

ЯК БДЖОЛА СТАЛА ЗОЛОТА

Летіла Бджола й побачила гарбузову квітку. А гарбузова квітка велика-велика. 
Залізла Бджола всередину та й набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й летіти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандрувала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку на її крильця — й стала Бджола золота-золота. 
Летить Бджола до вулика, а сторож и й не пускає.
— Ти чужа, — каже сторож, — он яка ти жовта.
— А глянь, скільки я меду несу, — каже Бджола.
— Тепер я впізнав тебе, — зрадів сторож, — ти наша. Ти золота.


 

*******

 


ЯК ВІВЧАР БІЛОЇ ВОВНИ НАСТРИГ

Я запитала в бабусі: “Чому це так багато плаває білих хмаринок у блакитному небі?" Бабуся розповіла ось яку казку.
Далеко-далеко, за синіми морями, за темними лісами є високі гори. Між тими горами — зелені полонини. На полонині вівчар овець пасе. Вівці білі-білі... Одного разу вівчар погнав пасти овець на високу-високу полонину. Попас їх та й постриг. Настриг цілу купу білої вовни. 
Коли це здійнявся вітер, підхопив білу вовну та й поніс по синьому небу. Із тої вовни й стали білі хмаринки.

 

*******

 

 

ЯК ДІТИ РАДІЛИ, А ЯЛИНКА ПЛАКАЛА

Наближався Новий рік. Поїхали люди до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили посередині, прикрасами та цукерками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки, милуються, пісні співають. Радісно дітям. 
А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного. 
Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі.
Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на підлогу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепотіла: "Ялинка плаче..."
Закінчилося новорічне свято. Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір’я... Біля неї стояла синьоока дівчинка. 

 

 

********

 

 

ЯК КІТ РИБУ ЛОВИВ

Сів Кіт на березі ставка. Думає: "Рибку половлю". Бачить, далеко від берега плаває рибка, а до берега не йде.
— Чого ти, рибко, не пливеш до берега? — питає Кіт. 
— Як підеш додому, тоді й припливемо, — кажуть рибки.
Іде берегом хлопчик та й питає:
— Що це ти, Коте, рибку ловиш?
— Та ні, — відповідає Кіт. — Гріюся на сонечку.


 

*******

 


ЯК КОТОВІ СОРОМНО СТАЛО

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. Аж чує — горобці зацвірінькали. Принишк, насторожився. Тихенько пробирається до тину. А там горобці сидять.
Підкрався аж до тину та як плигне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Ча лапає додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього двору, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом.


*******

 

 

ЯК МИКИТА СТАВ ПРАЦЬОВИТИЙ

Микита був дуже ледачий. Не хотів як слід працювати та й одержав з граматики двійку.
Дали Микиті роботу на літо. Поклав він на столі підручник та й зітхнув тяжко. Треба виконати двісті вправ. Хіба ж таку роботу зробиш!
Минув день, минув другий, минув третій. Ось і тиждень минає, а Микита щодня тільки гляне на книжку та й зітхне тяжко-тяжко. 
Втомився хлопець від неробства. Сидить і дивиться у вікно. А за вікном під водостічною трубою стоїть порожнє відро. І в нього з труби капає вода — крапля за краплею.
Нічого робити Микиті, сидить біля вікна цілий день та все дивиться, як вода капає.
А ввечері вийшов, дивиться, а вже піввідра накапало. Наступного ранку було повне відро.
Здивуваься Микита: виходить, із маленьких краплинок може назбиратися повне відро води!
Зітхнув тяжко та й відкрив граматику і зошит відкрив.


 

*******

 


ЯК ПАВУЧИХА ПРОДАВАЛА ПАВУТИННЯ

Павук ів Павучихою наткали багато павутинна. Павучиха зібрала його у вузол та й понесла на базар продавати. Розклала товар на прилавку й голосно закричала:
— Підходьте, будь ласка, продається павутиння! Дешеве й міцне. Пригодиться на сіті, плетінки, дитячі ліжечка!
Підходять до Павучихи покупці. Торгуються, вибирають якнайміцніше павутиння. Ось купили на сіті Коник-стрибунсць і Муравлик, ось відміряє на плетінку Жаба. Ось і Кажан просить відміряти синкові на ліжечко.
Віддалік поглядає на прилавок Муха.
"Щось цікаве продають", — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.
Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає павутиння, то відійшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.


 

*******

 

 

ЯКЕ ЩАСТЯ?

Мама запитала мене:
— Яке щастя?
Я сказала:
— Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.
— І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не саджає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не журилася, — то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах. 


За матеріалами: Сухомлинський Василь Олександрович. Вогнегривий коник: Казки. Притчі. Оповідання. Упорядник і передмова О.В. Сухомлинської. Друге видання. Художнє оформлення Є.В. Запорожець. Київ, видання "Вікар", 2008, стор, 3 - 44.

 

 

Більше творів Василя Сухомлинського на нашому сайті:

Василь Олександрович Сухомлинський - видатний український педагог, письменник і публіцист.У 1926 - 1933 роках В. О. Сухомлинський навчався у Василівській семирічній школі, де був одним з кращих учнів. Вчився добре, старанно, любив читати, гарно малював. Щоб зібрати гроші на книги, фарби, зошити, разом з однолітками та братами ходили на Новий рік посівати та щедрувати, а літом працював у колгоспі. У дитячому садку, який діяв в колгоспі на період літніх канікул йому доручали бути помічником вихователя. Він доглядав малюків, розповідав їм казки, читав книжки, проводив веселі ігри. Тому і вибір професії був не випадковий.

Останні коментарі до сторінки
«Василь Сухомлинський, збірка оповідань та казок "Куди поспішали мурашки" (читати та завантажити)»:
Саша , 2018-08-26 19:07:37, #
Наталія , 2018-10-07 19:08:14, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми