"Коли Господь творив світ, то подбав і про те, щоб на ньому були пташки. Кожному пташкові дав ніжки, щоб ходив, крила, щоб літав, дзьобика, щоб їв, і горлянку, щоб співав. А тоді покликав ангелика, дав йому кошик з порожніми черепашками, до кожної налив іншої фарби і сказав: "Помалюй їм пір’я!" От і став ангелик малювати пташків...." (Костянтина Малицька)
"... Кілька місяців тому, коли осінь, позолотивши все навколо, таємниче шурхотіла листям, цей зайчик прибився відкілясь до кубла старої зайчихи і став ходити за нею назирці, бо сам боявся не тільки спати, а й вийти у ліс чи в поле, щоб знайти собі якусь їжу. Зайчиха спочатку невдоволено фуркала, тупала на нього задніми ногами, проганяючи... а потім пожаліла: «Пропаде без мене, - подумала. - Як не я, то хто ж його всьому навчить?» Та й назвала невдаху Прибивчиком. "" (Яків Гончарук)
"Сумнолистого жовтневого полудня брів Віка додому. Ніщо не радувало його - ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями - пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, - а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі. І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі..." (Ярослав Стельмах)
"У далеких і таємничих африканських джунглях жив лев Толябун. То був злий і невдоволений з усього лев. Коли світило сонце, він ричав через те, що йому було жарко; коли наставала темрява, він дратувався, що йому прохолодно; натщесерце ричав од голоду, а пообідавши — од того, що вже наївся. Його дратувало все на світі: дерева, річка, пташки, місяць, звірі, а через те, що він виказував своє роздратування голосним ревінням, тільки його й чутно було з ранку до ночі. Усім Толябун страшенно набрид, але ж його боялись і нічого не могли вдіяти..." (Ярослав Стельмах)
