"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)
"... З того часу на світі з’явилось чотири пори року. Літо – період, коли панує тепло, як у добрі давні часи, осінь – коли всі збирають урожай, зима – коли земля спить і відновлює свої сили, і, нарешті весна, коли прилітає Стрітень, будить землю, і все розквітає. Адже Стрітень і Природа відтоді просто стали невидимі для людей. На згадку про ті давні часи люди влаштовують свято. А ще випікають невеличких жайворонків, якими закликають весну. Ви запитаєте, що ж сталося із Павуком? Він отримав по заслузі, і тепер щоосені наплітає купу павутиння, яке, політавши, бабиним літом падає людям до ніг." (Юлія Хандожинська)
"Вечір тихесенько закрадався на землю, коли матуся підбивала білі подушки на ліжечку Максимки. "Ось так, щоб попухнастіше, потепліле було тобі, синочку!" Поклавши в ліжечко свого семирічного хлопчика - малесенького, худорлявого з чорним волосячком і великими карими очима, - поцілувала його ніжно у чоло і побажала найкращих снів. Щойно мама закрила двері, Максимко заворушився у ліжечку. Він оглянув примруженим оком свою кімнатку, у якій, здавалося, у темряві усе оживає. Он десь стоїть червоний потяг, а поруч - цілісінька армія тільки сьогодні куплених солдатиків. А он там, подалі, за шафою, - великий синій м'яч. Усе було так спокійно, і лише пузатий місяць скупо кидав своє проміння через вікна... Просто тиша..." (Юлія Хандожинська)
"Літнього дня на ставку, коли сонечко гарно припікає, велика зелена пухириста жаба сиділа в очереті під берегом і співала пісень: — Ква-ква, ква-ква, ква-ква… Квакала, надривалася і так, і сяк, та ніхто її не чує. Розсердилася жаба та й собі думає: — Господи, ну як же мені привернути увагу до себе? Дивиться вона на середину ставка, аж бачить, а там зелені килими з білими квітами, плетючі зелені містки із водяних трав, що з’єднують невеличкі острівки, що гріх не помилуватися. От вилізла вона на один з таких килимів, сіла навпроти білої квітки, милується і каже.." (Юлія Хандожинська)
Зміст збірки:
1. Хто вкрав місяць
2. Сила соняшника
3. Подарунок від Святого Миколая
4. Різдвяна казка
5. Ґудзонія
6. Дрімники
Зміст:
1. Вітер Вій
2. Подорож Ворони
3. Хитра Лисиця
4. Їжачки
5. Хмаринки
6. У бібліотеці
7. Подаруй книгу
8. Зимові господарі
"Теплого осіннього дня вітер-чарівник поважно дув наліво і направо, здіймаючи невеличкі стовпчики пилу чи грайливо закручуючи їх у маленькі торнадо. По ґрунтовій дорозі, яка пролягала через поле, повільно рухався, віз наповнений городиною. Чого там тільки не було – і гарбузи, і картопля, огірки та помідори червонощокі, квасоля, маківки, капуста, кабачки, баклажани, буряки. Овочі поважно тряслися у просторому возі, ніжилися у промінні ще теплого сонечка. Аж раптом величезний жовтобокий гарбуз завів розмову: "Ого, як нас тут багато, але, знаєте, мені, як найбільшому тут овочеві, буде відведено найпросторіше місце у погребі..."" (Юлія Хандожинська)
До збірки Юлії Хандожинської "Намисто казочок" увійшли такі твори: "Пір'ячко", "Котик Мав", "Пікавка", "Співучий соловей", "Зайчик – довгі вушка", "Жабка", "Рибка-пліткарка", "Петрушка – сонна мушка", "Маленька сіра мишка", "Пузатий чайник", "Зелений огірочок", "Мале Лоша", "Цукерки", "Гордовита курочка", "Овечка Пхинька", "Поросятка", "Ведмежа", "Хитренька лисичка".
"Жила колись на світі маленька овечка Пхинька. І все їй завжди було не те і не так. Піде, бувало, в садочок пастися і — "ме-ме", недобра травичка в садку ("пхе, пхе, пхе"), наллє їй мама свіжого молочка, а вона надіп'є трішки, скривиться і: "Ме-ме: не люблю таке, хочу молочко з вареннячком!" Отак вона собі і жила, що не так, одразу: "Ме!" За це її не дуже любили інші мешканці двору. Одного літнього жаркого дня Пхинька вирішила піти попити холодної водички у луг. Бігти треба було через садочок донизу, а там через кладочку і джерельце прохолодне. Біжить Пхинька, мекає по дорозі, як завжди, все їй не так, добігає вона до кладочки, аж на зустріч їй баран..." (Юлія Хандожинська)
"Посеред густого лісу, в кущах, стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона там була. І любив на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)
"Одного разу простий Олівець, який стояв у коробці для ручок і фломастерів почув, як хтось плаче у протилежному куточку стола.
- А хто це плаче? - запитав олівець у своєї старої подруги Гумки, яка гріла свій бочок на великому столі.
- Де? Я нічого не чую, - відповіла Гумка.
- Та як же? Он там, справа! Прислухайся! - сказав Олівець.
- Дійсно, хтось плаче! Давай, перевіримо!
Друзі спустилися трішки нижче, відкрили тумбочку стола... І раптом вони побачили у куточку маленьку книжечку.
- Чому це ти плачеш? - запитала її Гумка. - Що сталося? Хтось тебе образив?
- Хто ти? - промовив Олівець.
- Я - Казка! - відповіла маленька Книжечка. - А плачу я тому, що я тепер нікому не потрібна..." (Юлія Хандожинська)
"Осіннє сонце зупинилося в лісі на високій яворині. Заклопотані звірята цього не помічали і займалися кожен своїми справами. Адже зовсім скоро наступить зима і потрібно до неї як слід підготуватися. Білка з більчатами старанно носили горішки, ховали в дупло, ведмідь лаштував свій барліг сухими гілочками з листям, лисиці міцними лапами виривали глибші нори, щоб не завіяв їх сніжок. От тільки зайчик довговухий бігав від одного куща до іншого і всього боявся. Впаде гілочка з дерева, вже боїться, затріщить сорока-білобока на дереві, зайчик вже весь тремтить..." (Юлія Хандожинська)
"На верхній полиці стояв чайний сервіз. Шість чашечок з блюдечками і чайник — пузатий, червоний в горошок. Чайник стояв, як маяк, пишався своїми горошками, а носа, носа задер аж до самого неба! Ні з ким чайник не полюбляв товаришувати і вважав, що то не гідне діло — спілкуватися із звичайним посудом, адже він був не простим чайником, а святковим. Діставали його лише на великі свята, або коли гості поважні приїжджали, тож від таких справ чайник вважав себе «пупом» усього кухонного начиння. Бувало, прибіжать чашки, аж рум’яні після чергової порції чаю, або пахнуть малиною після свіжого компоту. Щасливі — щебечуть, радіють. А чайник — зирк на них: "Та що ви? От я! Я — не простий чайник, а святковий! З мене найповажніші гості в цьому домі п’ють! А ви? Що ви? Тільки й тратите свої обідки на прості чаї! Вас навіть у куточок кладуть. А от я ! Я на самій серединці стою!" І вже замовкнуть чашечки і мовчать, стоять собі скромно в куточку..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі у річці маленька рибка. Така собі срібляста і швидка. І більше за все на світі любила рибка поговорити. Та от біда, що не почує — перекрутить, як захоче, а потім і по-своєму розкаже. Любила рибка затаїтися в очереті, де жили по сусідству водяні раки, і слухати, про що вони говорять, а потім швиденько пливти і розказувати усім новини. Дуже вже їй подобалося усе про всіх наперед усіх знати. Отож, одного дня засіла рибка в зеленому очереті. Нагострила вушка і слухає, про що раки говорять — думає, що ніхто її не бачить. А раки того дня підрізали очерет, прибирали навколо своєї хатки. Раптом бачать — щось поблискує. Знають, що то вже рибка чатує. От і шепоче один рак до іншому..." (Юлія Хандожинська)
"Тільки після того ми все розумієм,
Коли подолати труднощі зумієм,
І ніхто на світі нам не перешкодить,
Коли дружба міцно за руку нас водить."(Юлія Хандожинська)
"На вітрині крамниці красувалися шоколадні цукерки. Вони виблискували кольоровими фантиками. Радували око різнобарвними відтінками і вабили своїм запахом покупців. — Ой, я настільки приваблива, що мене полюбляють усі, і дорослі, і малі, — хизувалася «Ліщина», — а плаття, платтячко яке! Зелененьке у золотий горішок! — Ой, то твої горіхи усім в зубах застрягають! Теж мені знайшлася цукерка ! — єхидно перебила її сусідка. — Ти — довга і зелена, як качан кукурудзи, нічого особливого! А ось я! Я! Кругленька, як яєчко, а платтячко — біленьке в горошинку! А що вже смачна! Тільки й чути, як діти біжать і кричать: «Хочу «Ко-ко-чоко»! Хочу «Ко-ко-чоко»!» — і зліва, і справа! — нахвалювала себе кругла цукерка — та так, що мало із полиці не звалилася..." (Юлія Хандожинська)
"Чорна ворона пробудила своїм криком ранок. Вона всілася на високу тополину, що росла понад водою і викрикувала своє невдоволення. "Всі сплять, ніхто мене не чує, ніхто зі мною не хоче розмовляти. Невже так довго можна спати? - Аж тут зирк донизу... - А хто це, хто це там внизу копошиться? І не відгукнеться на мій голос?" Неподалік від тополі ріс кущ калини, а на ньому сиділи горобчики..." (Юлія Хандожинська)
"Вечоріло... Сонечко швидко котилося по знайомій стежині то ховаючись, то вигулькуючи з-за дерев. Дмитрик сам до себе: "Швидше, швидше додому, а то мама більше ніколи не відпустить на стадіон." Щоб скоротити шлях, малий повертався через парк. Невеликий парк, ніби старовинний замок, ласкаво запрошував всіх до себе у гості. Старі дуплаві товсті липи ховали ціле військо комах, а подекуди й сови вигукували. А що вже про ворон говорити! Чорними зграями–хмарами вони перелітали з однієї гілки на іншу. Шукаючи затишку, кричали, сварилися, і це вони, мабуть, прикликали вітер, який непомітно прилетів і як справжній господар почав оглядати парк..." (Юлія Хандожинська)
Читаймо та слухаймо разом з нашими малючками цікаві казочки від Юлії Хандожинської:
.jpg)
"Сьогодні в лісі на великій галявині під старим дубом — таким високим, що аж ген затуляє пів галявини, — позбиралося чимало мешканців лісу. А зібрала їх усіх сова-мудра голова. Адже сьогодні перше вересня і перший урок. Вовк, кабан, їжачок, лисичка і мале зайченя дружно прибігли до старого дерева. Усі з новими портфелями, пишними бантиками, новими пеналами і шкільним приладдям сіли за парти по двоє. Поважна сова у великих окулярах широко відкривала рот, щоб уважніше її дослухалися, і окуляри раз за разом поправляла. Звірята сиділи тихо — так, що можна було почути, як муха летить. А ось маленькому зайченяті, тому, що сидів поруч із жабчиком на задній парті, ну ніяк вже не сиділося. Він і лапками перебирав, і очима наздоганяв хмаринки, і, немов пружинка, підстрибував на одному місці..." (Юлія Хандожинська)
