Юлія Хандожинська
МАРІЙЧИНА ТУРБОТА
Маленька Марійка вибігла на подвір'ячко і почала гратися своїми улюбленими іграшками. Найбільше вона полюбляла ляльку Орисю і руду пухнасту білку з рожевим бантом.
Аж тут прийшла бабуся, принесла квочку з курчатами і каже Марійці:
- Будеш гратися іграшками і наглядати за курчатками, щоб їх ворони не покрали. До квочки і курчаток не лізь, я квочку прив'яжу за сливку, а курчатка будуть бігати біля своєї мами.
- Добре, бабусю, - мовила Марійка. У мене є чим гратися, тож я до твоєї квочки не полізу.
Тільки бабуся пішла, Марійка одразу ж захотіла погладити курчаток. Вони ж такі жовтенькі, як сонечка чи як маленькі кульбабки.
- Орисю, лягай спатки з білкою поруч, а я піду погляну на курчаток.
Дівчинка підійшла до квочки. Квочка вела себе спокійно, бо не вперше бачила дівчинку. А Марійка - ближче, ближче... І - до курчат... Взяла саме найменше - те, що не могло втекти...
- Ти мій пухнастик, яке ти гарнесеньке! А яка в тебе шубка м’якенька! У мене теж є така на зиму. А чого ти її влітку носиш? - Курча мовчить і тільки кліпає своїми маленькими оченятами.
- Ну чого ти мовчиш? Ти що не вмієш ще розмовляти? Тебе що, мама не навчила? - знову питає. А курча мовчить і дивиться. - Мабуть, ти неслухняне! А знаєш що, я зараз тебе покладу спати зі своєю лялькою Орисею. Не дивись на мене, а лягай.
Курча ще більше злякалося, ціпотить, квочка квохкає, бігає біля сливки. А Марійка намагається приспати курча. Бачить, що курча зараз втече, взяла його в свої малі долоньки і ніби замкнула в хатинці:
- Тут ти точно не втечеш!
Біля хвіртки проходила бабуся і запитує у Марійки:
- Що там сталося, Марійко? Чому так курча кричить? Можливо, ворони прилетіли?
- Ні, бабусю, я ж тут біля них граюся.
А сама так вже те курча ніжить, ось і біля ляльки містечко йому із лопухів вимостила.
Та все не раде те курчатко, і ще дужче пищить і труситься, мов у пропасниці.
- Недобре тобі зі мною, мабуть, - здогадалася Марійка, – ти все ж таки хочеш до мами! Зараз я віднесу тебе до неї. Але тільки-но Марійка підійшла до сливки, як раптом усі курчатка забігали, а квочка насупила усе своє руде пір'я і з грізним виглядом посунула на Марійку. Та ще й квокче так суворо!
Дівчинка швидко випустила курча та як заверещить:
- Бабусю, рятуй, допоможи швидше!
З того галасу здалося, що старенька бабця неначе за секунду з'явилася біля онуки. Виламала найближчу тичку та й ну відганяти квочку подалі від малої.
Коли вже та оказія закінчилася, бабуся звернулася до дівчати:
- А ти часом не чіпала курчат?
Великі, наповнені слізьми, очі дівчинки так жалісливо глянули на стареньку, що та вмить перестала сердитися.
- Я ж лише хотіла погратися трішки, просто погладити курчатка!
- Ото ж то й воно, що замість того, щоб охороняти курчаток від ворони, ти сама нею стала. Звісно, їхня мама-квочка кинулася їх захищати.
- Я зрозуміла, бабусю, я більше так не буду. Не буду ловити курчаток і забирати їх від своєї мами. Обіцяю, що тепер я буду лише наглядати за ними.
- Що ж… – загадково посміхнулася бабуся.
Наступного дня знову Марійка доглядала курчаток: сиділа так від них метрів за двадцять і близенько не підходила, просто мотала ляльку Орисю і розчісувала пишний хвіст білки з рожевим бантом. Але руда курка все одно ходила надута, як сич, квокхала та час від часу підганяла курчаток одне до одного, неначе ховала їх від уявної ворони.
Оповідання люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Юлії Хандожинської на "Малій Сторінці":
