Юлія Хандожинська
ОПЕНЬКИ
Одного осіннього дня серед густого лісу, посеред розлогої галявини, вкритої жовтими листочками, зібралася сила–силенна грибів. Вони зібралися вирішувати свої важливі питання, бо навіть у звичайних грибів бувають протиріччя.
— Не хочу і не буду я більше грибом, — кричав зліва малий гриб. — Потрібно вже з цим щось робити! От чому, скажіть мені, чому, маючи червону шапку в білу крапочку, я — гриб! І он, він, з коричневою шапкою на білій товстій нозі, — теж гриб?!
— І коли мій побратим гукає мене на прогулянку: «Гей, гриб!» То пів лісу біжить? Так не повинно бути, бо я — особливий! — обурився один із них.
— Так! Так! — кричали й інші гриби.
— Тож давайте виберемо собі імена, — запропонував хтось із галасливого натовпу.
— О, чудова ідея! – погодились усі.
Тож було вирішено, що кожен з грибів придумував собі ім’я, записував його на кленовий листочок, потім прикріпляв до старого дуба. Двічі повторювати назву було не можна.
Таким чином, швидко–швидко з’явилися: білі гриби, лисички, маслята, рижики, дубовики, підосичники і багато-багато інших. Лише один маленький грибочок ніяк не міг придумати собі ім’я. Усе, що він хотів, уже було зайнято кимось іншим, ну і, звичайно, він не посмів би сперечатися з великими грибами, які жили під великими деревами і вибирали собі відповідні імена, бо він їх навіть побоювався трішки. Хитріші гриби уже давно порозбирали собі імена.
Тоді маленький грибочок підійшов до кущика бузини і почав просити:
— Ой, бузинонько, а можна я в тебе позичу ім’я і стану Бузинником?
— Ага, ще чого, придумав таке, — чмихнула бузина. — Я тут одна така красуня! Не потрібно, щоб мене ще з кимось переплутували! Іди собі своєю дорогою!
І грибочок далі пішов шукати собі ім’я.
Йде він, йде, аж назустріч йому вовк.
— Добридень, вовче, можна мені взяти твоє ім’я? — бо, бачиш, я — безіменний грибочок.
— Ще тільки мені вовчих грибів не вистачало! Досить з мене вже вовчих ягід! — відкланявся вовк.
Довго ходив маленький грибочок у пошуках імені, але так нічого і не знайшов. Втомлений і розчарований, присів він на старий пеньок серед інших пеньків. Аж раптом з-за дерев вискочило два малих грайливих зайці.
— О, пеньки! О, пеньки! — вигукував один зайчик і лапками показував на місце, де сидів малий грибочок.
— О, пеньки! О, пеньки! — повторював за ним інший зайчик.
— Ура! Ура! Придумав! — підскочив малий грибочок і швидко побіг до старого дуба.
Так на жовтому листочку з’явилося нове ім’я — опеньки. З того часу восени на пеньочках і під пеньочками можна побачити найбільше грибочків. І ці грибочки ми називаємо — опеньки.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"
(Юлія Хандожинська)