Картина Андрія та Максима Німенків.
Юрій Гундарєв
ЛІТЕРА «А»
Письменник Н. у своєму затишному кабінеті з видом на озеро, що мальовничо виблискувало крізь старі розлогі дерева, повільно проклацав на клавішах комп‘ютера магічне слово «Кінець» і задоволено допив рештки вже зовсім холодної кави. Отже, було закінчено вже другий роман - «А потім кохання повернулося - 2». Це було продовження його першого твору, який приніс йому успіх, можна сказати, відкрив нову еру в житті…
Здається, ще тільки вчора вони з дружиною-однокурсницею бігали по різних редакціях у пошуках хліба насущного, підміняючи одне одного біля коляски. А тепер син - зовсім дорослий, програміст, працює за кордоном. Дружина вже виконує обов‘язки головного режисера на телебаченні. Він ще спить, а його половинку, яка ледь встигла випити зелений чай і стрімко написати на серветці: «каша на плиті цілую», вже забирає на роботу сріблястий «рено». Коли ж вона підвечір, а інколи й вночі, повертається з цього клятого телебачення, то завжди кидає на льоту «Мене немає!» і прожогом мчить до ванної кімнати, одного разу навіть й заснула там…
А він… А він тривалий, надто тривалий, час, як то кажуть, пас задніх - працював редактором в одному маленькому видавництві, що чудом зберіглося після цілого каскаду скорочень, з такою суто символічною зарплатою, яку йому ледве вистачало на проїзд і вегетаріанські обіди в обшарпаному буфеті.
Якось взимку він, повертаючись з роботи, підсковзнувся і зламав ногу. Довелося майже півроку пролежати, а трохи згодом просидіти вдома. Ось тоді він і почав писати… роман. Йшлося про подружжя, що весь час сварилося, розлучалося, знову мирилося, знову розлучалося…
Дружина показала дискету комусь з колег… Все швидко закрутилося! Роман «А потім кохання повернулося» спочатку видали невеличким накладом. І знову дружина діяла активно - роздала свіжі примірники потрібним людям. Книгу незабаром перевидали… І почалося! Його половинка одразу влаштувала читацьку прес-конференцію на рідному телебаченні. Коли він з‘явився у студії - хоч ще й з паличкою, але стрункий, з легкою рудою борідкою і у шийній хустці, зав‘язаній люблячими руками його найближчої людини, аудиторія просто розридалася оплесками…
Тепер із видавництвом було покінчено - раз і назавжди! Він почав отримувати дивовижні для нього гроші - за інтерв‘ю, за лекції, за перевидання…
Н. звично сидів за робочим столом, вкотре милуючись озером, що наповнювало його кабінет блакитним сяйвом і вологою прохолодою.
Він відкрив титульну сторінку нового роману і завмер - замість слів «А потім кохання повернулося - 2» екран висвічував одну літеру «А»…
Раптом він буквально спиною відчув присутність в кабінеті ще когось. Н. обережно повернувся на кріслі й побачив білявого хлопчика років семи у білій куртці з капюшоном, що скромно сидів на стільці, схрестивши ніжки у білих кросівках.
- Та не бійся ти так, - посміхнувся хлопчик. - Я тут трохи підправив твій текст і назву скоротив. Ти сам вслухайся: «А потім кохання повернулося» - це ж водевіль якийсь! «А» - і все! Саме з А все починається, недарма кажуть: від Адама…
- Так у мене ж це серіал, - почав виправдовуватися Н., - читачі чекають на продовження, а тут… А взагалі - хто ти такий?!
- Я теж починаюсь на літеру А. Я - Ангел…
- Ангел? - майже скрикнув Н. - Та які ангели можуть бути у двадцять першому столітті?
- Бачиш, - щиро засміявся хлопчик, - сам же визнаєш, що ангели раніше були. Так чому зараз їх не може бути? Скажімо, я - Ангел управління прози головного управління творчості…
- Господи, - всюди бюрократія! - зітхнув Н.
- Вибач, не бюрократія, а налагоджена система впорядкування творчих процесів!
Хлопчик схопився зі стільця і почав швидко, ніби літаючи, рухатися, своєю незвичною пластикою чимось нагадуючи Майкла Джексона. В емоційному запалі він перекинув чашку, і кава пролилася прямо на килим.
- Так, досить вже, - роздратовано заволав Н., - іди геть звідси! Всю квартиру перевернув!..
Ангел якось одразу зніяковів і тихенько промовив:
- Не ображайся на мене! Кожен виконує свою роботу: я - свою, ти - свою. Але дуже прошу тебе: нічого не виправляй у тексті. Просто перечитай і публікуй!
Хлопчик підійшов до стіни й прямо на очах Н. розтанув у ній…
Роман не мав успіху. М‘яко кажучи, він просто провалився. Дружина була страшенно розчарована. Вранці він вже не знаходив не лише записки «каша на плиті цілую», а й самої каші…
Після однієї з тепер поодиноких зустрічей із читачами до нього підійшла літня пані з романом «А потім кохання повернулося» у руках і прошепотіла йому на вухо:
- Підпішіть мені ваш перший роман. Але більше нічого не пишіть - ні «А», ні «Б»…
«Сам знаю, стара дурепо», - подумав він і розмашисто вивів фломастером свій підпис на титульній сторінці, лагідно посміхаючись…
Минуло кілька років. Переглядаючи електронну пошту, він помітив повідомлення англійською мовою. Текст був нескладний для нього, і він швидко його прочитав: «Шановний містере Н.! Нобелівський комітет висуває Ваш роман «А» на здобуття…» Він не зміг дочитати текст до кінця - заважали чи то сльози, чи то сяюче озеро, що сліпило очі…
РАХІВНИК ЗІРОК
Молодий астроном К. на вченій колегії запропонував надзвичайно цікаву ідею - порахувати зірки на небі. Геть усі!
Здійнялася жвава дискусія. Один старенький академік із піною у роті, навіть щелепа ледь не вискочила, доводив, що цього зробити просто неможливо, що це або божевілля, або дурість, що зрештою, одне й те саме!..
Інші вчені намагалися висловлювати свої сумніви обережно, враховуючи те, що до К. дуже добре ставився сам президент академії, вважаючи К. вченим нової формації, що, як навіть заявив він під час якогось застілля, ще начистить дупу всім старим пердунам-академікам…
Нарешті, слово взяв президент. Він зняв окуляри, потер великим пальцем перенісся і сказав, що підтримує новаторський проект К. і, більше того, збирається порушувати перед урядом питання про виділення коштів для придбання унікального надпотужного телескопа.
Минуло кілька місяців.
Астроном К. отримав не тільки унікальний прилад, а й потужний грант від уряду на здійснення свого проекту. Йому навіть було надано право вільного відвідування академії, щоб даремно не марнувати часу.
К. поринув у роботу. Після довгих роздумів і багатогодинної креслярської праці він склав мапу неба, розбив її на дрібні квадратики і почав по ночах обраховувати кількість зірок у кожному з них. Звичайно, удень він відсипався…
К. практично припинив будь-які стосунки з навколишнім середовищем. Відмовися від нареченої, рідних, друзів, колег - від усіх! Навіть викинув у вікно телевізор і телефон… Ніщо не могло заважати його роботі. Зірки і тільки зірки! Раз на тиждень одна немолода вічна аспірантка приносила йому їжу, прибирала і непомітно зникала…
Час, як відомо, категорія невблаганна.
Давно вже як помер президент академії, та й її саму злили з іншими науковими установами. Про К. і його проект уже всі позабули. А згодом ті, які забули, й самі відійшли у небуття - до категорії забутих.
Зараз важко було розгледіти у сивому дідусеві, що, мов примара, пересувався по занедбаній квартирі, спираючись аж на дві палиці, того ставного, повного честолюбивих надій астронома К.
Уже років двадцять як він закинув під три чорти свій проект, вважаючи це несусвітними дурощами. Навіть розірвав на шматки і викинув великі ватманські аркуші з кресленнями і численними стовпчиками дрібних і ще дрібніших цифр…
Щоправда, іноді підвечір сідає він біля вікна і крізь подряпане скло телескопа жадібно вдивляється у повітряні рухи тієї чи іншої жінки, яка з грацією пантери пересікає вулицю… З якою вже ніколи не зустрінеться. Але він вдячно посміхається, розуміючи, що ще живий…
ДАРКО
Багато-багато років тому в одному королівстві трапилася надзвичайна подія - несподівано залишив трон король Дарій Восьмий, який правив понад двадцять років…
Відбулося це так.
Король зібрав в урочистій залі всіх підданих і виголосив коротку, але дуже емоційну промову, що складалася лише з одного слова: «Набридло!». Потім він зняв корону, щосили кинув її у відчинене вікно й стрімко вийшов у бокові двері.
Більше ніхто не бачив його у палаці.
Минуло кілька місяців.
Якось два придворних поети Фльор і Шнапс прогулювалися у королівському парку. Часу тепер більш ніж - придворним було зараз не до поезії, а король й у кращі часи не дуже слухав цих поетів, скоріше, робив вигляд, що слухає…
Фльор писав про людей. Причому його цікавила тільки їхня нижня частина, й він сам вважав свої твори надто еротичними для пересічного читача. А от Шнапс про людей взагалі не писав - все більше про томати, огірки, вудки...
- Ось диви, що я знайшов! - раптом промовив Фльор і підняв щось з трави.
- Та це ж корона! - щиро здивувався Шнапс.
Фльор надів корону на голову й задоволено посміхнувся.
- Моя!
- Навіщо вона тобі? - здивовано запитав Шнапс.
- Носитиму замість шапки!..
Раптом вдалині щось загуло.
- Ой, що це? - вмить завмер Шнапс.
Здалеку на них, наче морський прибій, насувалися якісь потужні звуки.
Придворні поети нерішуче рушили вперед.
На смарагдовій галявині, оперезаній ескортом корабельних сосен, перед величезним натовпом хтось тихим голосом читав вірші - високі й теплі, як сонце.
Кожен вірш викликав справжню емоційну бурю - люди радісно кричали, обіймали одне одного і кидали польові квіти до ніг поета…
Фльор і Шнапс пильно вдивлялися у його обличчя, яке до самих очей було закрито капюшоном.
- А хто це? - обережно запитав в одного із слухачів Фльор.
- Це - наша радість! Наше світло! - піднесено пролунала відповідь.
- Та хто ж це? - повторив своє запитання Фльор.
- Це наш улюблений поет Дарко!
Фльор відвів Шнапса у бік й тихо прошелестів:
- Нам ще цього улюбленця не вистачало…
- Паскуда, - додав стривожений Шнапс.
- Пішли до нього, будемо розбиратися!..
Дарко у цю мить читав свої чисті, як колодязна вода, рядки.
- Гей, як там тебе - Дарко наче! А хто тобі дав право читати свої опуси на нашій території? - заволав Фльор.
Запала тиша. Ніхто не хотів зв‘язуватися з придворними поетами. Як то кажуть, від гріха подалі…
- Вся земля - наша територія, - тихо відповів Дарко.
- Ви тільки подивіться, який тут розумник знайшовся? - вступив у бій Шнапс, який завжди шукав привід для бійки, адже ще з дитинства займався якоюсь японською боротьбою. - Збирай свої монатки і вали звідси!
І раптом…
І раптом Дарко відкинув капюшон, і всі побачили красиву, оточену срібною бородою, голову Дарія. Короля Дарія!
Здійнявся неймовірний гвалт:
- Віват, Дарію!..
- Віват, Дарію!!.
- Віват, Дарію!!!
Придворні поети якось машинально взялися за руки і непомітно, ніби чеширські котики, розчавились у натовпі.
Минуло ще кілька років.
Звичайно, після побачення з королем Фльор і Шнапс зразу кинули цю кляту поезію і зайнялися більш серйозними справами. Наскільки відомо, Фльор продає квитки у жіночій лазні. Кажуть, що навіть підглядає у власноруч пророблену дірку, але чого тільки люди не видумають!
А от Шнапс працює у новому пивному барі «Хайнекен» менеджером, ця посада раніше називалася, здається, вишибала. І тут у нагоді японські прийоми, завчені ще з юнацьких років…
Якщо казати абсолютно відверто, то колишні придворні поети даремно так злякалися, адже король Дарій на трон так і не повернувся. А хіба може когось образити поет Дарко, який пише вірші - високі і чисті, як сонце?..
ЛЕВ І СОБАЧА
До клітки старого лева принесли собача - так би мовити, на сніданок. Дрібний весь труситься з переляку, аж шерстка встала дибки. А лев незворушно лежить собі і споглядає за новим сусідом.
Раптом якась чужа сила схопила собача за вушко і кинула його прямо на лапи царя звірів.
- Ти - мій ворог, - заволало маля не своїм голосом, - я тебе ненавиджу!
Лев сумно подивився на промовця і поклав сиву гривасту голову собі на лапи.
- Я тебе покусаю! - продовжувало битися в істериці собача. Воно навіть і справді куснуло гострими, як голки, зубками левову лапу в коричневих старечих плямах.
- Та заспокойся вже, дурнику, - лев ніжно пригорнув його важкою лапою до себе…
На ранок до клітки завітав служник, такий само старий і сивий, як лев. Бачить: звірячий цар солодко спить, обіймаючи лапами малого.
- Цезарю! - крикнув служник, навмисно гримаючи ключами, щоб розбудити лева.
Той навіть не ворухнувся. Але собача враз прокинулося. Воно дивилося на служника вже зовсім по-іншому - впевнено, навіть трохи зухвало.
- Ось тобі й сніданок, - здивовано пробурмотів доглядач.
- Я - не сніданок, старий дурню! - несподівано гарно поставленим баритоном промовило звірятко. - Я - Собача! А це, - він легенько пхнув крихітною лапкою у сплячу левову масу, - моя іграшка - Левко-Старко!
- Господи Ісусе, - служник зняв потертий картузик і перехрестився.
- Іди працюй, праведнику! - крикнув йому навздогін новий самозваний цар.
- Слухаю! - дідусь механічно приклав правицю до козирка і стрімко побіг.
Ранкову тишу розбурхало дзеленчання ключів.
Матеріали люб'язно надіслані автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
Юрій Гундарєв — заслужений журналіст України. Художні твори публікувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США — українською мовою. Виступав із концертними програмами — поезія і власні фортепіанні композиції — в Національній філармонії, Будинку вчених, Будинку актора та інших залах Києва.