"Була собі хатиночка,
навколо неї пліт.
Жили в хатинці півничок
і сірий кіт-воркіт.
Кіт зрання та до вечора
у лісі полював,
а півник в хаті порався
та квіти поливав."
(Наталя Забіла)
Наталя Забіла - улюблена українська письмениця усіх малюків України. Її цікаві вірши, казки, оповідання знають всі діти. Народилася Наталя Львівна 5 березня 1903 року у Петербурзі. У ії родині любили мистецтво – живопис, музику, літературу. Мати часто читала дітям вірші, які знала напам'ять. Тому Наталя змалку цікавилася літературою. У 1917 році майбутня письменниця разом із сім'єю переїхала в Україну, до селища Люботина, що на Харківщині. Тут пані Наталя працювала вчителькою. У 1924 році, коли Наталя Забіла ще вчилася в Харківському інституті народної освіти, вона надрукувала свої перші вірші. Потім все частіше її вірші стали з'являтися на сторінках багатьох українських газет та журналів. А згодом вийшли друком і перші її книжки. Майже всі книги Наталі Забіли написані для юних читачів, але і старше покоління із задоволенням читає-перечитує її чудові твори.
"У далекій Країні Смарагдових Гір жила родина летючих драконів – мама, тато, донечка, синок та тітонька Пе́йслі. І нічим не була б примітною ця родина, якби не їх підліток – дракончик Мережко. Справжні парубоцькі забави, такі як: крилаті перегони, змагання з вогнедмухання та скелелазіння, не цікавили Мережка. Завжди задумливий та мовчазний дракон, одягнений в яскраві светрики та чудернацькі капелюшки, викликав здивовані погляди й шепіт, що він якийсь дивакуватий. У колі одноліток Мережку дійсно було не дуже цікаво. Змалечку він зачаровано спостерігав за магією тітоньчиних спиць, що з барвистих клубочків ниток створювали довгі, як змійки, шарфики, кофтинки з химерними візерунками та смугасті панчохи.На один з днів народження тітонька Пе́йслі подарувала Мережку маленьку дерев'яну скриньку. Коли дракон відчинив її, то побачив пару блискучих в'язальних спиць і схвильовано глянув на тітоньку..."
"В одному східному королівстві було дуже багато змій. Але люди їх не боялися, а поважали. Адже змії винищували шкідників на полях. А ще вони давали цінну отруту, з якої аптекарі робили корисні для суглобів мазі. У принцеси теж була улюблена незвичайної краси змія – ніжно-рожева зі срібним візерунком. Коли принцеса грала на фортепіано, змія розтягувалася на ньому та релаксувала під музику. А під час подорожей в автомобілі скручена кільцями рептилія безтурботно спала на принцесиних колінах. Якось в королівський замок завітав принц із сусідньої держави. Він прагнув якнайшвидше завоювати серце чарівної принцеси..." (Ніна Колодяжна)
"Стильний бражник у сірому кардигані витанцьовував навколо вуличного ліхтаря та уявляв себе кінозіркою у світлі софітів. Раптом до його тендітних вушок долетів тоненький плач. Він залишив у спокій ліхтар та полетів у бік тривожного звука. На краєчку лавки метелик побачив маленького комарика, який хлюпав довгим та гострим, як голка, носиком. – Що сталося, дитино? – запитав стривожений бражник. – З-з-загубився..." (Ніна Колодяжна)
"У час, коли сови поснули, а Павук Нерозплутович прокинувся та почав старанно плести свій черговий химерний витвір, лісовичок вибрався з кудлатої крони бука та потягнувся. – Доброго раночку, мій чарівний карпатський ліс! Дерева відповіли легким шелестінням: – Нашшші шшшанування, хоронителю. Зверху до дупла лісовичка скочила Пишнохвоста та простягнула йому філіжанку капучино зі смаком ліщини. Лісовичок втягнув носом-картоплинкою аромат бадьорості, замружив очі та смачно відсьорбнув пінку. Зненацька стало чутно чиїсь крики та плач. Білочка стурбовано насторожила свої волохаті вушка. Лісовичок тицьнув Пишнохвостій філіжанку, риссю стрибнув з бука на конвалієвий килимок, та полетів, наче яструб, туди, звідки доносився гучний звук..." (Ніна Колодяжна)
"Одного щедро зігрітого сонечком дня пухнасте звірятко з пурпуровою панамою на голові сумувало в маленькому басейні. Зненацька хтось шубовснув поруч. Звірятко від несподіванки закричало та випустило з лапок склянку з фруктово-горіховим смузі. – Привіт, руденька! Ой, як тут тісно. Ґоу на ставок, влаштуємо водні змагання, – запропонував гість. Білочка зробилася схожа на дощову хмаринку: – Сіровушко, я не вмію плавати… Тато обіцяв навчити, але зараз він далеко захищає кордони нашого чарівного лісу. – Тоді я тебе навчу, тільки злітаю джмеликом за плавальною дошкою. За мить зайченя Сіровушко повернулося, і вони наввипередки побігли на ставок..." (Ніна Колодяжна)
"Дмитрик прокинувся від ароматного запаху їжі та блискавкою опинився на кухні. На столі його чекала тарілочка тепленьких ажурних млинців, складених конвертиками та прикрашених ягідками малини. – Ням-ням. Смакотааа, – привітався з млинцями Дмитрик. Коли тарілка спорожніла, хлопчик зразу скочив зі стільця і побіг збиратися до школи. Бабуся сумно зітхнула та тихо промовила: – Ні тобі "доброго ранку", ні тобі "дякую", ні тобі "до побачення"..." (Ніна Колодяжна)
"Василь Тимофійович побачив, що Петрик торкається клавішів, зістрибнув з підвіконня і влаштувався на своєму килимку під роялем. Кіт дуже любив музику. Коли його друг грав гами, Василь Тимофійович завжди сидів спокійно — хтось міг би подумати, що він спить. А тільки-но Петрик починав грати його улюблену мелодію, він чекав, коли розлетяться всі короткі ноти, і підспівував довгим звукам. Так було на початку і в кінці твору. А в середній частині, коли в басах звучала одна тривожна нота, кота наче накривало хвилею суму і на очах його з’являлися сльози. Василь Тимофійович любив дивитися на вулицю..." (Ніна Найдич)
"Сьогодні в Арика Зубенка і його мами святковий день — тато був зранку вдома. Біля під’їзду стояла машина, але вони не поїхали як завжди до бабусі в село, а виїхали на трасу, потім повернули на міст через Дніпро, проїхали повз парк і за кілька хвилин зупинилися перед великим будинком на центральній вулиці міста. Їх впустив охоронець, який наче знав тата, але щось записав у книгу. Вони піднялися ліфтом на п’ятий поверх. Шкода, що довелося виходити з кабіни; можна було б ще покататись: натисни кнопку — їдеш угору-вниз... Їхня квартира була теж на п’ятому поверсі, але ліфта там не було... Коли тато впорався із замками і відчинив двері, вони зупинилися вражені. Це був наче справжній палац Снігової королеви. Білі стіни з іскорками, на вікнах — із стелі до підлоги — довгі сріблясті портьєри. Меблів не було. Мама, тримаючи хлопчика за руку, дивилася то на люстру, де в численних скляних пелюстках гралися сонячні зайчики, то на камін у кінці кімнати..." (Ніна Найдич)
"Образливе слово" - зі збірки "Бути людиною"
"Образливе слово" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Огірки навколо колодязя" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Огірки навколо колодязя" - зі збірки "Хліб, труд і пісня"
"Один-єдиний камінець із веселкою" - з добірки "Зламана яблунька"
"Одне-однісіньке в світі макове зернятко" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Ой, як же я берегтиму тебе!" - з добірки "Зламана яблунька"
"Оленчин горобчик" - з добірки "Байдужий пеньок"
"Оля-чарівниця" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Орач і кріт" - з добірки "А пісня жива"
"Осінні сни клена" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Осінній день у лісі" - з добірки "Зламана яблунька"
"Осіння квітка й весняна квітка" - з добірки "Байдужий пеньок"
"Осінь принесла золотисті стрічки"
"Осінь принесла золотисті стрічки" - зі збірки "Пшеничний колосок"
"Біля невеличкого кущика на асфальтованій доріжці лежала сіренька кицька. Тепле сонце гріло її смугасту спинку, а вітерець злегка ворушив м'якеньке хутро. Киці так було хороше, що вона навіть тихенько мурчала. Ви також почули б це, якби нахилилися до самого її чорного носика. Але вам би це нізащо не вдалося, бо вона ж не будь-яка домашня кицюня, якій лише б пеститися. Вона – поважна вулична кішка. В неї навіть імені не було. Цей день дійсно був гарний: сьогодні киця піймала мишку та знайшла дві риб'ячі голови. І так приємно було дрімати на сонечку!.. Але ж вона ж не яка-небудь домашня кицюня, а поважна вулична кішка, тому, як раптом щось зашурхотіло, вона сторожко підняла вушка та заблищала зеленим оком..." (Оксана Давидова)
""От я зараз фортецю побудую! Височенну! Ще й прапор на верхівці пластиліном приліплю. Отак. Вороги наступають! Наші не здаються. Ура!!!" — Сашко грався кубиками та солдатиками. Саме зараз підступні гобліни нападали на фортецю, а сміливі козаки мужньо відстрілювалися кульками з папірців. І перемагали! Ой, що це?! Пробій у стіні фортеці! Куди поділися цеглини з надміцного дерева?! Настя! От капосне дівчисько! Забрала кубики. Тепер вороги зможуть вдертися до фортеці!.." (Оксана Давидова)
"У коробці з фарбами жив пухнастий пензлик. Його держачок був зроблений із соснової палички, а м’якенький кінчик — із м’якенького хвостика білочки (вона сама колись дала трохи свого хутра, щоб пензлик зміг малювати найкращі малюнки!). Тож хоча пензлик і був зовсім новим, він пам’ятав, як вітер гойдає гілки і як захоплює подих, коли перестрибуєш із гілки на гілку. "Про що ти весь час думаєш?" — запитував його якось гострий олівець. "Я згадую про той час, коли був гілкою сосни та хвостиком білки. Який я був швидкий!" "А тепер? Ти ж пензлик — і можеш намалювати будь-що. Навіть найшвидший літак чи навіть ракету!"" (Оксана Давидова)
"Чому людей лякає це просте слово “млин,” яке пахне вітром, і сонцем, і духмяним зерном, мука з якого так лоскоче у носі, що хочеться навіть чхнути, згадуючи це все. Що в ньому особливого? Ця казка зовсім не казка, а найправдивіша історія в світі. І якщо колись тобі стане лячно в моторошній темряві, згадай її. Десь далеко-далеко, куди й дороги немає, стоїть невеличке село. Село, як село: хатки з садками, церква з дзвіницею, ставок з рибою, ліс, ріка і млин. Все, ніби, звичайне, але коли хтось промовляє останнє слово, то всі хрестяться і тихцем плюють через ліве плече. Чого ж бояться селяни? А невже я не сказала, що в цьому селищі не оди вітряк, а два? Один — новий і веселий, в якому мелють муку і обмінюються плітками, а інший… лише поглянувши на нього стає моторошно. Старезний, чорний від тисяч вітрів і дощів, похилений і розсохлий, він стоїть на пагорбі, моторошно завиває вітром в щілинах і дивиться на село єдиним віконцем під дахом, ніби погрожуючи кострубатими крилами. Кажуть, що в ньому живе нечиста сила. А все тому, що…" (Оксана Давидова)
"Карасик був ще зовсім маленький – він народився лише цієї весни. І йому все-все було цікаве. Він веселився під теплими сонячними промінчиками, які прогрівали воду в рідному ставку карасика. Промінчики світили крізь зелені водорості і здавалося, що тут цілий підводний ліс! В ньому так весло було грати в хованки разом з іншими рибками! Та одного дня стало трохи прохолодніше. Сонечко світило вже не так ясно і у підводному світі стало похмуро. Карасик задивлявся вгору розмірковуючи – чому це могло статися? Він бачив, що поверхня води стала мутною і по ній бігли хвилі. Раптом якась зелена риба з’явилася вгорі, просто на поверхні води. Звідки вона взялася?! А за нею так само нізвідки з’явилася ще одна зелена риба, і ще… Вони плавали тільки вгорі, на поверхні води, і не пірнали глибше. А карасик так хотів з ними познайомитися!.." (Оксана Давидова)
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.
"Вчора мене спитав один маленький хлопчик:
— Чому в журавлика такі довгі ноги? А чому такий довгий ніс? А куди він полетів?
А ви про це знаєте, діти? Коли хочете, я розкажу все докладно про того довгоносого веселого журавлика, якого ми вчора побачили коло болота. А сірого зайця ви, будь ласка, не слухайте. Він завжди запевняє, що знає найкраще від усіх про те, що робиться і в лісі, і в степу, і навіть на болоті, де, як відомо, йому нема ніякого діла.
Так от, уявіть собі, він казав, що у журавлів такі довгі ноги, бо вони люблять танцювати, а такі довгі носи, бо вони люблять їх скрізь тикати, а літають вони тому, що їм не сидиться на місці..." (Оксана Іваненко)
"Море тихо плесь та плесь. Я розкажу вам казку про море. Слухайте!.. На далекому пустинному березі, куди рідко припливають кораблі, в маленькій рибальській хатинці жив старий-старий дід з своєю внучкою Ганкою. Дід ловив рибу, а Ганка пасла кози. Не любив дід землі, він змалку звик плавати по морях, і тільки коли під його ногами гойдався човен на хвилях, почував себе міцно і впевнено. Та тепер він був такий уже старий, що навіть рідко коли випливав у море, а тільки плів великі дивовижні сіті. Казали люди, що то щастя купити в діда невід. Риба йшла у той невід купами, як на найкращі заманки. Але дід рідко робив свої сіті на продаж; він казав, що плете їх для внучки. Багато див бачив старий на своєму віку за морями, за океанами. Він плів сіті і згадував срібні води, в яких плавав, золоті квіти в сонячних країнах, в яких бував, морські страшні бої, в яких воював. Сіті виходили від того різними, і чудові сни снилися Ганці, коли вона спала в шатрі, зробленому з цих сітей..." (Оксана Іваненко)
"От, дітки, сидіть тихо, як миші, а я розкажу казочку про сандалики та цікаву дівчинку. Жила собі дівчинка. Звичайна дівчинка. Були у неї тато і мама, а де вона жила — я не казатиму, бо це ж казка, а не насправді. Була та дівчинка страшенно цікава, усе їй хотілось знати, що то, до чого, — і страшенно непосидюча. Просто як м'ячик: стриб-стриб. Усе бігала б та скрізь роздивлялась. Ну, і не дивно, що черевики вона рвала далеко швидше, ніж інші діти. У дітей ще новісінькі, а у неї вже підошви вщент продерті. "Тобі треба на залізних підошвах черевики купити", — казав тато. І от що трапилось..." (Оксана Іваненко)
