"Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил. − Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона. У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани. Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток. Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію. Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил..." (Ольга Зубер)
Читаймо надзвичайно цікаву казкову повість молодої письменниці Ольги Зубер «Подорож на Край Світу».
Зміст повісті:
1. Подорож починається…
2. Дивовижне перевтілення
3. Лора проти Вітру
4. Лора на висоті
5. Якщо не спиться...
6. Як вівця стала бджолою
7. В гостях у Вітра
8. Зимова історія
9. Забавки в морозяну ніч
10. Фіалки для Фіалки
11. Мій друг Вітер
12. Таємниця Лори
"На пухнастій кульбабці сидів Джмелик. Крильця він звісив аж до землі. Тож настрій мав кепський. А все тому, що був найменший від усіх. А на галявині змагалися жучки-вусачі Силач і Тягач. — Я можу підняти ось цей величезний камінь! — А я — ще більший! — вихвалялися вони. — Ех… — зітхнув малий. — Дзінь-дзінь! — заспівали дзвоники. — Чого зітхаєш, Смугастику? — спитала Фея Бажань і примостилась на блакитній пелюстці. — Та… — Ось ці вусачі кепкують з мене. Бо я не такий сильний, як вони. Та я ж художник. Нічого важчого за пензлика й відерця з фарбою я не підніму… — То чого ти сидиш? — А що мені робити? — Тренуватися!.." (Ольга Зубер)
"Ох і розсердився ж Їжачок на ті колючки! На спинці не полежиш, погладити всі бояться! А як же йому хотілося таку кофтинку, як в білочки Зосі! Або шапочку з бумбончиком, як в борсучка Борі! Бо всім звірятам у лісі бабуся Ведмедиця вив’язала теплі речі на зиму. Всім, окрім Їжачка! Бо як же на ті голки якусь одежину надіти?! Отож, сидів він на пеньку, та й сердився. Аж пихтів. Ось, я зараз вас провчу, капосні колючки! – схопився було за голівку Їжачок..." (Ольга Зубер)
"Якось надумали Хом’ячок з Мишкою в схованки погуляти. Ховатися випало Мишці. — Не підглядай! — Не буду! — Хом’ячок вмостився під ялинкою й заплющив очі. Мишка відбігла подалі й сховалася за грибочком. Ще й листочком зверху вкрилася. А Хом’ячок сидів-сидів із заплющеними очима, та й заснув..." (Ольга Зубер)
"— Скоро стемніє, — чмихнув Їжачок, виглядаючи у віконце. Він докинув у піч кілька ялинових гілочок, одягнув кожушок і дістав зі скриньки свічечку. Ви гадаєте, для чого Їжачкові свічечка? То аякже?! Вони ж з Мишкою домовилися, що хай там що, а щовечора, як стемніє, давати про себе знати вогником свічечки. А все тому, що Їжачок жив у лісі, а Мишка — аж ген за полем, у нірці під грушою, що в старому садку. Поки було тепло щодня вони ходили один до одного в гості. Та прийшла зима, замела стежки снігом. Ніяк не дійти крихітним лапкам засніженим полем. Тож і згодилися: якщо світиться вогник на узліссі, то в Їжачка все добре, знатиме Мишка. А якщо, світиться за полем, то все добре і в Мишки, знатиме Їжачок..." (Ольга Зубер)
"Оце подія сталася в лісі! У родині Зайців народилося Зайчатко! Всі звірі посходилися подивитися на нього. А воно ж гарне-гарнюсіньке! А крихітне, що в колисці шукати треба! Одне лишенько — аж надто вередливе вдалося. Не дає спокою нікому ні вдень, ні вночі. Аби лише розказували йому казок та співали пісень. А як ні, то й саме не спить і нікому в лісі не дає. Усі вже забули, що таке сон. Вдень сплять на ходу, а вночі біжать Зайчатка колихати, аби хоч якось мамі Зайчисі та тату Зайцю допомогти. А ті вже ледве на ногах тримаються. А старий Ведмідь аж із лісу втік, не витримавши отого крику. Та є від того вереску й чимала користь: відклало вуха старій Ведмедиці. І вона тепер чує, що в лісі робиться. І радіє, хоч і не спить. Невідомо скільки й тривала б ця історія, якби не старий Їжак. Якось зустрів він тата Зайця та й каже: "А збігав би ти до старої Сови. Може, чим халепі зарадить!" Послухав Заєць поради. Помчав аж ген на край лісу..." (Ольга Зубер)
"У зеленому садочку, в затишній нірці жило мишаче сімейство. Тато, мама, старенька бабуся й ціла купа крихітних мишенят. Жили вони дружно й весело й дуже любили свою домівку. Була в них і чимала комірчина, де вони зберігали свої запаси: зернята, горішки, насіннячко. Було б у них і далі все добре, якби часом не надибав їхню хатинку допитливий кіт. Внадився щодня ходити! Прийде, розляжеться й очей не спускає з нірки. Оце до смаку припало йому спостерігати за тими мишенятами! А ті ж і носика бояться з нірки висунути! Ні тобі погратися, ні повеселитися у садочку! Добре, що хоч запаси великі, а як ні, — тоді біда!.." (Ольга Зубер)
"Підкралася тихенько до лісу Осінь. Побачила на узліссі самотню Берізку, дістала фарби й давай їй листочки золотом розмальовувати! Аж тут, і Вітер нагодився. Зірвав листочок, закружляв його лісом, та й поклав прямісінько біля Мишачої нірки. Мишка була ще зовсім маленька і не знала, що на світі буває Осінь. І тому, дуже здивувалася, побачивши пожовклий листочок. Вона тихесенько обійшла навколо нього, а потім як підстрибне..." (Ольга Зубер)
"Прокинулася вранці Лисичка. Виглянула у віконечко, а там – все біле-біле від снігу! Зраділа вона, одягла свою тепленьку шубку, шапочку, чобітки, рукавички на лапки. Вийшла надвір, стоїть, милується. Гарно в лісі! Зелені ялинки стали білосніжними, стежки-доріжки сніжком присипані, сніжинки блищать-переливаються. І вирішила Лисичка сплести собі зі сніжинок зимову прикрасу. Взяла вона ниточку, нанизала на неї сніжинки й одягла на себе. Ходить по всьому лісу, хвалиться..." (Ольга Зубер)
"Сутеніло… Потріскував мороз, сніг виблискував сріблом, переганяючи одна одну літали синички, щоб зігрітися. Перехожі поспішали додому зі святковим настроєм. Авжеж! Завтра – Новий рік! Всі були зайняті своїми справами та клопотами і ніхто не звертав уваги на малесеньке кошеня, що сиділо біля будинку. Сиділо воно вже давно. Щоб трохи зігрітися, скрутилося маленьким клубочком і з цікавістю позирало на перехожих. Темніло. Кошеня дивилося на вікна, що запалювалися жовтавими вогниками. Йому видно було людей, які щось робили, бігали, розмовляли, сміялися… Звідти пахло теплом і чимось смачненьким. То був зовсім інший світ. Не той, в якому жило кошеня. Воно не знало, що таке тепло і ласка, бо ніколи не відчувало цього. І ніколи не пило теплого смачного молочка..." (Ольга Зубер)
"Вже давно відбили куранти й відбахкали феєрверки. Навіть, найзавзятіші гуляки, й ті десь поділися. Мабуть, насвяткувавшись, спали без задніх ніг. А от Пончик не спав. Він сидів на підвіконні й дивився на небо. Він чекав на Санта−Клауса. З подарунками, звичайно ж. Як ви вже здогадалися, це була Новорічна ніч. Незвичайна і чарівна. Надворі було дуже гарно. Сніжинки поволі падали, на й без того вкриті снігом стежки. У світлі місяця вони блищали, наче дорогоцінні камені. Пончику закортіло спати. Але він не міг заснути! Он, минулого року заснув і не побачив, як Санта−Клаус приніс подарунки! Ні! Цього разу Пончик твердо вирішив дочекатися на Санта−Клауса. Він обов’язково повинен прийти! Пончик сам чув у новинах: по телевізору повідомили, що Санта-Клаус приходить у кожен дім, де є маленька дитина. А в їхньому домі була така маленька дитина..." (Ольга Зубер)
"Королівство, в якому жили ельфи й феї було у святковому настрої. А все тому, що на світ ось-ось мала з’явитися нова фея Зими. Бо нинішня фея Зими була вже в поважних літах і часто не справлялася зі своїми обов’язками. Та ще й стала геть забудькуватою. Через свою неуважність, вона забувала посипати доріжки снігом й робити чарівні візерунки на вікнах. А покривати льодом річки й робити завірюхи в неї не вистачало сили. Тому, останнім часом, зими в Королівстві були малосніжними й більше схожими на ранню весну, чи пізню осінь. Що неабияк засмучувало фей, які полюбляли взимку розважатися на ковзанах та санчатах. Тому всі зібралися посеред Чарівної галявини, де й мала народитися нова фея Зими, від якої всі очікували кучугури снігу, тріскучих морозів, та блискучих сніжинок на ялинках. Аж ось, по невидимих сходах з білої хмари спустилася Королева Фей. Всюди запанувала тиша..." (Ольга Зубер)
"Зима в лісі була холодна та люта. Щедро сипала вона снігами й мела хуртовинами. Замела й мишачу нірку під сосною. Сидить Мишка, боїться й носа висунути. Ось, зголодніла вона, залізла в свою комірчину й знайшла там зернятко. Одне-однісіньке. Сидить Мишка й плаче. Тримає в лапках те зернятко й не знає, що з ним робити. Чи то з’їсти, чи то назад покласти. Думала вона, думала, а тоді й каже: "З’їм, а тоді піду до Ведмедя, попрошу в нього ще зерняток." Так вона й зробила. Підкріпилася перед дорогою, одягла теплу хустинку, чобітки, кожушок, взяла сани, та й подалася..." (Ольга Зубер)
"Одного разу гуляв Борсучок на лісовій галявині. Аж раптом почав дощик накрапати. Засмутився Борсучок і пішов у хатину. Коли це чує, сміх надворі. Вийшов, дивиться. А то жабеня по калюжі стрибає й сміється.
– А що ти робиш? – питає Борсучок.
– Дощику радію!.."(Ольга Зубер)
"Якось одного разу запросила Мишка до себе в гості свого давнього друга польового Хом’ячка.
— Приходь, — каже, — напечу пирогів, поласуєш досхочу! Тільки-от принеси мені в дарунок букетик польових квітів, а то у нас в лісі таких нема!
— Добре! — погодився Хом’ячок.
Треба сказати, що Хом’ячок з Мишкою хоч і товаришували, та були геть різні. Мишка — метушлива, швидка, працьовита. А Хом’ячок — лінькуватий, повільний та ще й забудькуватий..." (Ольга Зубер)
"Колись давно у гарненькій розмальованій хатинці жила старенька бабуся. Навколо хатинки був чудовий садочок. Там росло багато дерев: яблуньки, вишеньки, сливки, а також кущики смородинки та малинки. Але той садочок був не просто так, і не сам по собі – там жив маленький і дуже допитливий їжачок. Він був дуже хитрий і любив пустувати. Інколи робив бабусі шкоду: то яблучко поцупить, то корзинку з малинкою перекине, то у відро з водою накидає сміття. Нашкодить – і мерщій в кущі. Виглядає. Інколи лякає бабусю: постукає лапкою в двері й чкурне в кущі. А бабуся відчинить – нікого немає. А їжачку смішно! Регочеться, аж перекидається..." (Ольга Зубер)
"Настала ніч, а Зайчикові не спиться. Сидить собі під ялинкою, оченятами кліпає.
Зашелестів у листячку Їжачок.
− Чого не спиш, Зайчику? – питає.
− Та, не спиться! Десь сон мій подівся, - відповідає Зайчик.
− Де ж це ти бував, що сон загубив? – посміхнувся Їжачок та й подріботів собі далі..." (Ольга Зубер)
"Колись давно було на світі Мишаче Королівство. Жили в ньому Король з Королевою та їхня донька — Принцеса-мишка. Одного разу знайшла вона крихточку шоколаду. І, спробувавши його, тихенько запищала від щастя. І в ту ж мить, вирішила, що відтепер буде їсти зернята лише в шоколаді. Почувши таку новину, Король з Королевою аж за голови взялися. Принцеса ж оббігала всі придворні комори, а бажаних смаколиків так і не знайшла. Пшеничних, вівсяних, ячмінних зернят було, хоч купайся в них. І жодного шоколадного! Ох і розсердилася ж Принцеса! Вона зафирчала на Короля з Королевою, й в розпачі вибігла з палацу..." (Ольга Зубер)
"Стояв літній погожий день. Сонечко ласкаво виблискувало промінчиками, небом плавали кучеряві хмаринки, співали пташки. Неподалік від озера, по якому плавали білі лебеді, стояв великий красивий палац. У палаці жила маленька дівчинка. Вона була не звичайною дівчинкою, а Принцесою. Маленька Принцеса спала у своєму ліжечку, прикрашеному великою кількістю рожевого мережива. І щойно, перший промінчик сонечка залоскотав личко дівчинки, вона одразу прокинулась. Але прокинулась сердитою. Надувши щічки, Принцеса встала й попрямувала до вікна. "Знову цей ранок!" — буркнула Принцеса й одягла мережане платтячко..." (Ольга Зубер)
