"Коли любиш читати, життя стає цікавішим. У тебе з’являються нові друзі – герої книг та їх автори. Вони завжди порадять, підтримають, допоможуть. У мене в душі ніби відчиняються потаємні віконечка, і я бачу навколишній світ по іншому, помічаю те, що було невидимим досі. Це віконця творчості – і я пишу вірші, казки, легенди." (Олександра Бурбело)
"Це сталося тоді, коли я прочитала про найдовше слово. Слово — назва молекули. І щоби його вимовити — треба більше трьох годин! Так довго, що поки казатимеш, то можна й забути про нього. Може, найдовше слово — це те, яке звучить навіть тоді, коли закінчилося? Скажімо, дружба. Або таке, що відносить уяву аж-аж-аж, далеко-далеко..? Наприклад, Антарктида. Або вітер. Зараз чую його, і здається, що він є завжди. Навіть коли тихо-тихо. А тепер так голосно шелестить на деревах весняне листя..." (Олена Більчук)
"Вони вилетіли з шафи водночас: клубочок і невеличкий глобус. Світланка давно не зазирала на ту полицю, але пам'ятала, що там десь є нитки, з яких вона мріяла сама сплести собі светра. Пухнастого, рожевого — і ця мрія лише чекала того моменту, коли Світланка навчиться в'язати. І ось воно — є! Тільки от нитки виявились надто тонкими, та й клубочка навряд чи вистачить на цілий светр, та якщо поєднати з іншими — схожими за кольором, то вийде навіть краще, цікавіше... Світланка простягнула руку..." (Олена Більчук)
"Є у світі загадкове королівство — Королівство незвичайних доріг. І тих доріг у ньому безліч та таких різних: і коротких, і довгих, і заплутаних, заповідних, таємничих чи невідкритих. Мешкають у тім королівстві невтомні чарівні працівники. Звати їх нейроники. Схожі вони на кульки із променями-антенами. І день, і ніч працюють і тішаться щоразу, як вдається їм з’єднатись в ланцюжок і таким чином утворити нову стежку чи дорогу. А рухаються по тих дорогах крихітні сигналики. І якщо активні вони, і багато їх — міцно-міцно тримають ланцюжок чарівні працівники. А якщо пригасають сигналики чи взагалі зникають, то ледь тримається дорога, а то й зовсім обривається. Адже не знають чарівні працівники, куди ведуть стежинки-доріжки. Потрібні чи непотрібні дороги, то лише по сигналиках здогадуються..." (Олена Більчук)
"У великому-великому будинку, де буває багато дітей, є незвичайна скринька. Ця скринька – хатинка для літерок, зроблених із тоненьких різнокольорових дротиків. Скринька розмальована веселими барвистими плямками і є для цих літерок чудовою домівкою. Літерки дуже люблять, коли діти розсипають їх на столі чи підлозі і починають з ними гратися. Тоді літерки жартують, перетворюючись на інші, чи займаються акробатикою: так-так, вони є дуже непосидючими..." (Олена Більчук)
""То добре, що Чаєчка та Журавель сусідам лише трохи тин поламали. І не треба багато перероблювати," — каже мама Іванкові. А що ж це за чаєчка та журавель такі, що мають силу, щоб міцний новий тин зламати? Це не пташки дивні — волів так кличуть. Сірого — Журавлем, а чорного, із білою зірочкою на лобі, — Чаєчкою. "І нехай-но завтра Андрійко іде з вами, пастиме Зозульку, а вже не маленький, "— трохи м’якше продовжує мама. Зозулька — не віл, а ряба корівка..." (Олена Більчук)
"Коли це сталося – невідомо. Люди тоді розуміли мову птахів, дерев, квітів, каміння – усього, що відчували живим. "Комета, там комета! Біжімо!" – гукнула Горицвітка. Й чимдуж помчала на невеликий пагорб. За нею тріпотіла довга синя стрічка, а далі галаслива й щаслива ватага дітей різного віку. Так, це була вона – осінь..." (Олена Більчук)
«Я — камбала Ба. Мешкаю у Морі на дні. Але буваю скрізь: і майже біля повітря, і там, де багато великих небезпечних істот. Звичайно, мені трохи лячно запливати далеко. Але ж так багато цікавого навколо!
— Бо, Бо, гайда разом до ставридок!
Це мої молодші сестрички. Вони ще схожі на більшість звичайних рибок, а в мене вже почало переміщатися око. Коли я стану дорослою, обидва моїх ока опиняться на одному боці, цей бік стане верхом, інший — низом. І я плаватиму інакше.
У променях вечірнього Сонця маленькі ставридки світилися у воді то сріблястим, то зеленавим світлом. Вони гралися у хованки. Гра-тренування у хованки — наша найулюбленіша. І серед рибок найпоширеніша. Напевно, тому, що на риб полює чимало хижаків...» (Олена Більчук)
"І цього разу волелюбне пташеня Зарик далеченько майнуло від дому, хоча навчилось літати лише декілька днів тому.
Шурх униз — між пахучими травами, шурх уверх — «А що це ви, юначе, не дивитесь й не бачите мою домівку», — здивовано промурмотів павук Вук.
— Ой! Вибачте.
Шурх — то вже сині квіти дзвоників.
— Та як вас помітити, якщо ви спеціально маскуєтесь, дядьку Вуче? — підлетів метелик Павичеве Око й завмер на дзвонику. Квітка від вітру гойднулася, і метелик спурхнув.
— Агов! — почуся голос мами — Жар-птиці. — Зарику!
Зарик вирішив шурхнути в гущавину, а потім повернутися додому, але зачепився за щось крилом..." (Олена Більчук)
"Горобці й синички біля годівнички тримаються однією зграйкою. Та потім вони розлітаються. А от синичка Я́нко й горобчик Дін справді товаришували. Дін був меншим за віком і здавався крихітним й худеньким серед інших птахів – схожих на пухнасті м’ячики. Вже вкотре Я́нко підлетів до Діна, який щось розглядав на снігу, й поклав біля нього насінинку..." (Олена Більчук)
"Жили-летіли сніжинки. А летіли вони на великий Сосновий Ліс. Уперше цього року. "От бачиш!— вигукувала, кружляючи, сніжинка Симка, з ідеально рівними голочками, своїй сестричці Асимці — з ідеально нерівними голочками. — А ти хвилювалася!.. Що не зможеш долетіти!.. Що не дістанешся до землі!.." "Я хвилювалася?.. Та я жартувала!.. Я ні на мить! Не сумнівалася!.. Що дістануся!.. До землі!" — гукала у відповідь Асимка. Вони впали плавнісінько на лапу. Кашкетику. Той облизнувся. Кашкетик — це білченя. Він сидів на старій поваленій гілці вже давно-давнісінько. Принаймні так йому здавалося. Чекав на свою подружку — білочку Коралю. Адже вони мали разом прострибати дорогу на Свято. Таке от завдання отримали у лісовій школі..." (Олена Більчук)
Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати", "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер", "Як білченята Кораля і Кресень разом на свято стрибали". А також — оповідання та повісті.
"Коли до вікна підпливає
Кораблик місячний,
На білих вітрилах долаючи
Море зоряне,
Крихітний гном
В теплих шкарпетках вовняних
Спускається вниз
По сяючому промінчику.
Фарби вийма з торбинки,
Що яскравіших
У цілому світі
Ніхто і ніде не бачив!.."(Олена Лоза)
"Пішов раз лев на лови й зустрів мишку. Хотів її з’їсти, вже й лапою надушив. А мишка й каже йому: "Ой, леве, могутній владарю! Не їж мене, змилуйся наді мною, бідною мишкою! Я тобі за все те в пригоді стану!" Засміявся лев..." (Олена Пчілка)
Свій письменницький псевдонім Олена Пчілка «позичила» від невсипущих трудівниць-бджілок. Як працьовита бджола, протягом усього життя несла вона в щільник української культури свою посильну працю - художні твори, переклади, активно виступала як видавець, громадський діяч. Її не дуже велика обсягом, але вагома своїм демократичним спрямуванням, гуманістичним змістом, реалістичним відтворенням дійсності літературна творчість посідає почесне місце в історії розвитку української літератури.
"Якось трапилися Їжачкові на дорозі яблучко з грушкою. Зрадів він та й думає, що б з того першим скуштувати. — З’їм зразу яблучко! Ні… грушку! Ні… Таки яблучко! Геть заплутався Їжачок. Та, поміркувавши, надумав, як вирішити той клопіт. — Підкину їх височенько. Що перше впаде, те перше й з’їм! Зробив, як надумав. Першим впало яблучко. І тільки-но Їжачок хотів нахилитися, щоб його підняти, як тут – лусь! Грушка поцілила малого прямо в маківку!..." (Ольга Зубер)
"Вітрусь щовечора прогулювався у засніженому садку. Він кружляв між деревами і мріяв, що коли виросте, тато Шторм візьме його з собою далеко-далеко, на океан. І вони разом будуть здіймати хвилі вищі кораблів. Та поки Вітрусь був ще зовсім маленький. І його сили вистачало лише на те, щоб здувати з гілок сніжинки. Ось, і зараз, він сидів на улюбленій вишні і хитав гілочку. Сніжинки сипалися на вулика, а Вітрусь уявляв, що то зовсім не вулик, а велетень-корабель. Раптом, почулися голоси. То розмовляли бджоли. Вітрусь прислухався. — Що таке зима? — спитала маленька бджілка Джуня. Та у вулику про зиму майже ніхто нічого не знав. — Взимку дуже холодно і замість бджіл літають сніжинки, — заворушилася бабуся-бджола. — А хто такі сніжинки? — Зимові комахи..." (Ольга Зубер)
"Жила в одному лісі вредна Лисичка. Ні з ким не дружила. З усіх кепкувала, обманювала, дражнила. Та найбільше дошкуляла Зайчику. Підстерігала, піймати грозилася. Та от, сталася халепа. Застудилася Лисичка. Лежить вдома, кашляє. — Хоч відпочинемо від неї, — радіють усі. Усі, окрім Зайчика. Шкода йому Руденьку. Спік він капустяного пирога, поклав до кошика та й пострибав до Мишки. — Дай, будь ласка, лікувальних трав для Лисички, які ти влітку збирала, — попросив він. — Для лисички? — здивувалася Мишка. — Так. Хворіє вона, допомогти треба!.." (Ольга Зубер)
"Ця історія трапилася одного морозного вечора, коли Край Світу був щедро засипаний снігом, і усі сиділи по своїх домівках. Лорі, як вже бувало, не спалося. І вона, сидячи біля світильника, читала книгу, яку взяла у пана Жоржика. Раптом, вона почула, як зашумів ліс, і виглянула у вікно. Це пан Вітер гнав стадо Снігових Хмар у бік Океану. Хмари були зовсім сонні і ледве плентались одна за одною. Та одна з них навпаки була напрочуд весела й непосидюча. Очевидячки, хмара не дотримувалася режиму дня. Вона ніяк не хотіла слухатися пана Вітра і рвалася в напрямку Лориної хатинки. Непомітно відірвавшись від стада, вона почала наближатися до Високої Гори..." (Ольга Зубер)
"Прийшов час, і на Краю Світу настала зима. Пан Вітер пригнав з-за лісу стадо Снігових Хмар, а потім ще й запросив пана Мороза. І почали вони хазяйнувати й робити все на свій лад. Снігові Хмари сіяли снігом, аж пихтіли. Пан Мороз все морозив і проявляв неабиякі художні здібності, розмальовуючи вікна. А пан Вітер намітав кучугури й свистав у вікна. Жителі Краю Світу завчасно запаслися теплими речами й грілися біля комину, а ввечері ходили до Марти на посиденьки. Та одного дня Дідусь змайстрував для них справжні санчата. І всі тепер почали більше часу проводити на вулиці, катаючись з гірки. Щоправда, каталися усі, окрім Лори. Сама ж Лора сиділа осторонь і лише спостерігала за розвагами своїх друзів. А ті — то з’їжджали вниз з гірки, то тягнули санчата назад, нагору..." (Ольга Зубер)
