""От я зараз фортецю побудую! Височенну! Ще й прапор на верхівці пластиліном приліплю. Отак. Вороги наступають! Наші не здаються. Ура!!!" — Сашко грався кубиками та солдатиками. Саме зараз підступні гобліни нападали на фортецю, а сміливі козаки мужньо відстрілювалися кульками з папірців. І перемагали! Ой, що це?! Пробій у стіні фортеці! Куди поділися цеглини з надміцного дерева?! Настя! От капосне дівчисько! Забрала кубики. Тепер вороги зможуть вдертися до фортеці!.." (Оксана Давидова)
"У коробці з фарбами жив пухнастий пензлик. Його держачок був зроблений із соснової палички, а м’якенький кінчик — із м’якенького хвостика білочки (вона сама колись дала трохи свого хутра, щоб пензлик зміг малювати найкращі малюнки!). Тож хоча пензлик і був зовсім новим, він пам’ятав, як вітер гойдає гілки і як захоплює подих, коли перестрибуєш із гілки на гілку. "Про що ти весь час думаєш?" — запитував його якось гострий олівець. "Я згадую про той час, коли був гілкою сосни та хвостиком білки. Який я був швидкий!" "А тепер? Ти ж пензлик — і можеш намалювати будь-що. Навіть найшвидший літак чи навіть ракету!"" (Оксана Давидова)
"Чому людей лякає це просте слово “млин,” яке пахне вітром, і сонцем, і духмяним зерном, мука з якого так лоскоче у носі, що хочеться навіть чхнути, згадуючи це все. Що в ньому особливого? Ця казка зовсім не казка, а найправдивіша історія в світі. І якщо колись тобі стане лячно в моторошній темряві, згадай її. Десь далеко-далеко, куди й дороги немає, стоїть невеличке село. Село, як село: хатки з садками, церква з дзвіницею, ставок з рибою, ліс, ріка і млин. Все, ніби, звичайне, але коли хтось промовляє останнє слово, то всі хрестяться і тихцем плюють через ліве плече. Чого ж бояться селяни? А невже я не сказала, що в цьому селищі не оди вітряк, а два? Один — новий і веселий, в якому мелють муку і обмінюються плітками, а інший… лише поглянувши на нього стає моторошно. Старезний, чорний від тисяч вітрів і дощів, похилений і розсохлий, він стоїть на пагорбі, моторошно завиває вітром в щілинах і дивиться на село єдиним віконцем під дахом, ніби погрожуючи кострубатими крилами. Кажуть, що в ньому живе нечиста сила. А все тому, що…" (Оксана Давидова)
"Карасик був ще зовсім маленький – він народився лише цієї весни. І йому все-все було цікаве. Він веселився під теплими сонячними промінчиками, які прогрівали воду в рідному ставку карасика. Промінчики світили крізь зелені водорості і здавалося, що тут цілий підводний ліс! В ньому так весло було грати в хованки разом з іншими рибками! Та одного дня стало трохи прохолодніше. Сонечко світило вже не так ясно і у підводному світі стало похмуро. Карасик задивлявся вгору розмірковуючи – чому це могло статися? Він бачив, що поверхня води стала мутною і по ній бігли хвилі. Раптом якась зелена риба з’явилася вгорі, просто на поверхні води. Звідки вона взялася?! А за нею так само нізвідки з’явилася ще одна зелена риба, і ще… Вони плавали тільки вгорі, на поверхні води, і не пірнали глибше. А карасик так хотів з ними познайомитися!.." (Оксана Давидова)
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.
"Вчора мене спитав один маленький хлопчик:
— Чому в журавлика такі довгі ноги? А чому такий довгий ніс? А куди він полетів?
А ви про це знаєте, діти? Коли хочете, я розкажу все докладно про того довгоносого веселого журавлика, якого ми вчора побачили коло болота. А сірого зайця ви, будь ласка, не слухайте. Він завжди запевняє, що знає найкраще від усіх про те, що робиться і в лісі, і в степу, і навіть на болоті, де, як відомо, йому нема ніякого діла.
Так от, уявіть собі, він казав, що у журавлів такі довгі ноги, бо вони люблять танцювати, а такі довгі носи, бо вони люблять їх скрізь тикати, а літають вони тому, що їм не сидиться на місці..." (Оксана Іваненко)
"Море тихо плесь та плесь. Я розкажу вам казку про море. Слухайте!.. На далекому пустинному березі, куди рідко припливають кораблі, в маленькій рибальській хатинці жив старий-старий дід з своєю внучкою Ганкою. Дід ловив рибу, а Ганка пасла кози. Не любив дід землі, він змалку звик плавати по морях, і тільки коли під його ногами гойдався човен на хвилях, почував себе міцно і впевнено. Та тепер він був такий уже старий, що навіть рідко коли випливав у море, а тільки плів великі дивовижні сіті. Казали люди, що то щастя купити в діда невід. Риба йшла у той невід купами, як на найкращі заманки. Але дід рідко робив свої сіті на продаж; він казав, що плете їх для внучки. Багато див бачив старий на своєму віку за морями, за океанами. Він плів сіті і згадував срібні води, в яких плавав, золоті квіти в сонячних країнах, в яких бував, морські страшні бої, в яких воював. Сіті виходили від того різними, і чудові сни снилися Ганці, коли вона спала в шатрі, зробленому з цих сітей..." (Оксана Іваненко)
"От, дітки, сидіть тихо, як миші, а я розкажу казочку про сандалики та цікаву дівчинку. Жила собі дівчинка. Звичайна дівчинка. Були у неї тато і мама, а де вона жила — я не казатиму, бо це ж казка, а не насправді. Була та дівчинка страшенно цікава, усе їй хотілось знати, що то, до чого, — і страшенно непосидюча. Просто як м'ячик: стриб-стриб. Усе бігала б та скрізь роздивлялась. Ну, і не дивно, що черевики вона рвала далеко швидше, ніж інші діти. У дітей ще новісінькі, а у неї вже підошви вщент продерті. "Тобі треба на залізних підошвах черевики купити", — казав тато. І от що трапилось..." (Оксана Іваненко)
"Цікаво, чи стрівали ви таких людей, яким завжди сумно, коли іншим весело, і, навпаки, вони тільки тоді й усміхаються, коли товаришам не до сміху? Ну, от просто ніяк не попадуть у лад?
Хоч таких чудних людей мені завжди шкода, проте бувати з ними в товаристві не дуже зручно, і я, по правді сказати, не дуже люблю, та і ви, напевно, також? Мабуть, тому і в Зіни не було товаришів: вона теж ніяк не могла вгадати, коли треба сміятися, а коли плакати. Наприклад, у їхньому класі — 5-А — дівчинка Ася зайняла на міському музичному конкурсі перше місце. Звичайно, весь клас ніби свято справляв, і кожен з учнів до речі і не до речі згадував: «Я вчуся в одному класі з тією самою Асею!» Тільки бідна Зіна ходила, ніби в воду опущена. Правда, у неї саме в ті дні боліли очі..." (Оксана Іваненко)
"Невже ваші старші брати й сестри не розповідали вам ніколи, що, коли вони були маленькими, декому з них довелося лікуватися у одного дивного лікаря, якого діти поміж себе називали «гострим»? Так, так, його поміж себе всі називали просто гострим, бо він завжди з загостреною увагою приглядався не тільки до своїх хворих, а й до всього навколо і мав через це дуже гострий вигляд — гостру борідку, гострі вуса, гострий ніс і такі гострі очі, що нікуди від них втекти не можна було: він ніби пришпилював ними. Проте останнім часом про лікаря і його лікарню згадували все рідше й говорили про них усе менше. Мені здається, про нього навіть почали потроху забувати. Та це й не дивно, бо всі ми певні, що таких хвороб, які обрав своєю спеціальністю гострий лікар, у нас тепер майже немає, навіть удень лікарі крізь свої трубочки їх не помічають, а вночі, коли всі сплять, тим більше на них ніхто не хворіє..." (Оксана Іваненко)
"Що ж, тепер, звичайно, вже важко повірити, що між нами є люди, які чогось бояться. Невже хтось із вас побоїться поїхати на Південний полюс, або полетіти на Місяць, або сказати неприємну правду у вічі своєму товаришеві? А от, уявіть собі, ще зовсім недавно жила дівчинка, яка всього боялася. Вона боялася мишей, хоча миші, як відомо, самі усіх бояться. Вона боялась темної кімнати, хоча завжди і вночі можна засвітити електрику. Вона боялась навіть голосно розмовляти, і вчителі не на жарт непокоїлись, що вона завжди буде мовчати. Як тоді бути їм? Як дізнатися, вивчила вона урок чи ні, і що їй треба ставити в табелі? Як усім відомо, всі діти мають властивість рости, бо з кожним роком, з кожним днем вони хочуть побачити все більше й більше. Зрозуміло, що для цього їм, насамперед, треба бути більшими на зріст. Але дівчинка, чим більш бачила і узнавала, тим більше всього боялася. Вона хотіла б сховатися від усього, і тому, прийшовши до школи, вже не росла, а навіть трохи зменшувалася..." (Оксана Іваненко)
У добірці "Лісових казок" містяться такі: "Бурулька", "Джмелик", "Дубок", "Зимова казка", "Казка про білочку-мандрівницю", "Казка про золоту рибку", "Казка про маленького Піка", "Кисличка", "Кульбабка", "На добраніч", "Про бджілку Медунку", "Про братика-ведмедика", "Про зелену ялинку та золоту мандаринку", "Синичка", "Сонечко", "Хвилька", "Цвітарінь", "Чорноморденький", "Що трапилось в саду".
До цієї збірки увійшли казки Оксани Іваненко, що користуються широкою популярністю серед маленьких читачів. У них розповідається про надзвичайного лікаря, шо лікував брехливість та лінощі, та про проигоди дружних, працьовитих та мужніх дітлахів...
Першу свою казку Оксана Дмитрівна Іваненко написала у шість років. Казка була вміщена в домашньому рукописному журналі «Гриб», який дівчинка сама й «редагувала». Пізніше її дитячі повісті з’являлися в рукописному журналі, який виходив у гімназії... Влітку дітей вабила річка Ворскла, таємничий монастир на горі, тінистий сад, а взимку малеча влаштовувала дитячі «університети». Брат Дмитро виступав у них «професором». Малеча читала, писала твори. А Оксана, коли підросла, палко мріяла бути вчителькою. Отак і розвивався у дівчинки потяг до літератури й педагогіки. Отак і несе Оксана Дмитрівна крізь усе своє життя ці два начала: одне — творити, писати, друге — засобами художнього слова навчати, впливати на формування духовного світу дитини. (Віктор Костюченко)
Головний герой віршованої казки Оксани Кротюк "Найкраща земля" - малий віслючок. Він зазнає чимало пригод, намагаючись з'ясувати, яка ж земля у світі найкраща. Висновок - зрозумілий:
"Хоч зблизька дивись,
Хоч дивися здаля,
Найкраща у світі –
Рідна земля."(Оксана Кротюк)
"Новий рік не за горами, можливо комусь з керівників театральних груп, або ж класних керівників шкіл захочеться побачити на сцені нові п'єси, нових героїв. Тож, будь ласка, заходьте, знайомтесь, думайте, ставте, або ж просто гуртом читайте та дискутуйте..."
(Олег Гончаров)
У 2013 році п'єса посіла 1-е місце на Всеукраїнському конкурсі на кращий твір для дітей "Корнійчуковська премія" в номінації: "Драматургія для дітей та юнацтва". П’єсу «Зоряна» опубліковано у 2018 році видавництвом «Фенікс» у книзі «Сім кроків до театру», стор 79-112.
"Багато іграшок, мабуть,
Зібрав Дідусь малятам!
Він скоро вирушає в путь
На Новорічне свято.
Щоб вранці кожен з малюків
Під ялинковим віттям
Знайшов би те, чого хотів
Сильніш за все на світі!"
(Олег Гончаров)
Олекса Петрович Стороженко походив із старовинного козацького роду, був хоробрим офіцером і мудрим чиновником. Служба кидала його по різних куточках України. Але всюду він збирав народні бувальщини, оповіді, казки. Закоханість письменника у минуле нашого народу, в його побут, а також талант зробили, врешті, чудовий сплав. З-під пера Стороженка виходили романтичні легенди, фантастичні казки і побутові оповідання, що давали можливість відчути аромат українського слова, овіяного століттями.
"Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка - Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками - навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою..." (Олекса Стороженко)
