Наталія Грегуль. «Злата і фазан» (казкова поема) — читати та слухати, відео

"Як я була наївна і мала,
а наш садок здавався ще Едемом,
уява, як павук в гілкàх, плела
свої світи. І я в них — королева.
І все тоді здавалось чарівнùм.
Кумедні гноми цупили горіхи,
складали в тачку й поспіхом німим
тікали геть. Я бачила! То — втіха.
А у морквинні вештались зайцì.
Я шила їм із замші черевички.
Вони не брали, бо самі -- кравці,
і міряти чуже — погана звичка.
А у кущах ховавсь бузковий цар.
Його не раз за мантію тягала.
Та він хитрун, насипав мені чар,
що ледве в фартушок собі запхала.
По жменьці роздавала їх жукам.
І бджолам у дзбаночки підсипàла.
І тішилась, що маю дивний крам.
І, наче фея, в квітах чаклувала.
Як я була наївна і мала...
Жили казки довкола, наче мухи.
Здавалось, не закінчиться весна...
І зайці ще придбають капелюхи..."

(Людмила Галінська, 15.02.2023)

When I was so childish and naïve,
My garden seemed a perfect glimpse of Eden
Where my imagination used to weave
A myriad of worlds where wonders hid in –
Like cobwebs – only waiting to be seen
At a mysterious, very secret angle.
Of these magic worlds I was the Queen
Where gnomes’ paths and fairy trails entangled.
That’s where hazelnuts were harvested by gnomes –
I watched this and it took my breath away –
To be wheelbarrowed to their tiny homes.
Those bunnies in the carrot patch would play –
So cute I tried to make some booties, hats
And mittens for them – like I’d ever know
Why wouldn’t they love wearing all of that?
Perhaps, they had a tailor of their own.
The Lilac Blossom king there used to dwell,
Shrouded in shrubbery and fragrance so enchanting –
I got an apronful of floral spells
Whenever playing with his magic mantle.
I was so happy then to pass these on,
Just like a garden fairy, to the bugs,
And butterflies who fluttered by the lawn,
And busy bees – to fill their honey jugs.
Back then, I was so childish yet aware
Of never-ending spring and magic that
Would weave up fairy tales out of thin air –
Where even my furry pals might wear a hat.

(Natalie Gontar)

Там де берег  моря з хвилями говорить,
Сонечко раненько з-за обрію сходить,
Жевріє край неба й світає поволі,
Сонячна доріжка стелеться на морі.

Ось сонячний зайчик стрибнув на долонці,
Це з моря привіт я вловила на сонці!
На зустріч до моря спішимо у вагоні,
Дідусь зустрічатиме нас на пероні.

На сьомому небі онучка від щастя,
Бо скучила дуже й ледь  змогла дочекаться,
І ось врешті зустріч, їх дідусь обіймає,
А радість така, що і краю немає.

Дівчинка веселка, сонячний промінчик,
Звати ії Злата, має двох сестричок,
Насті скоро в школу, меншенька — Ярина,
А Злата середня, їй всього чотири.

Маленькі сестрички  гостюють на морі,
У діда й бабусі в просторому  домі,
В селі ціле літо живуть, мов на дачі,
Улюблений двір і розваги дитячі.

Малеча надворі цілісіньке літо,
Як дзиги вертляві й допитливі діти.
Побавились разом і шкоду зробили,
Й собі на горіхи в дідуся заробили.

У іграх веселих про все забувають,
Частенько пустують і галас здіймають,
Не всидять на місці проворні артистки,
Ось щойно вже встигли на дерево злізти.

Пограли в футбол і розбили вазона,
А ще затоптали бабусі газона,
Замурзались в фарбі, бо паркан фарбували,
А потім себе в дикунів гримували.

Щоб дід не сварив і не сердився дуже,
Йому Злата скаже: "Ми більше не будем,
Дідусю, пробач нас, ми це ненавмисно!"
Й розчулиться дід і вибачить, звісно.

— Нам шкода дідусю, в дворі було тісно,
Ми грали в футбол і нашкодили, звісно.
— Ви ж мої непосиди, вертляві, як дзиги,
Від пустощів ваших двір догори дригом.

— Футболістки мої любі, як же це ви грали?
Воротар ловив м'яча, а впіймав лиш гаву.
Ви дограєтесь у мене — дискваліфікую,
Без морозива залишу і не пожалкую!

Притулиться Злата  близенько до діда,
Неначе синичка, що з рук його сніда,
Усмішка на личку розквітне, як квітка, —
Ну Злата й лисичка — гарненька та хитра!

Якось трапився в дворі кумедний випадок:
Капосний гусак поліз поскубати з грядок,
Злата бігом відганяти, а слідом Ярина,
А гусак як зашипить, як розкине крила!

У сестричок аж від страху ноги затремтіли,
Дременули навтьоки, аж залопотіли,
Реготали потім разом малі боягузки,
Проганяли гусака, а втекли як гуски.

Злата — щебетушка, весела синичка,
Біляве волосся, блакитна спідничка,
Радісно й дзвінко бринить голосочок,
А в оченятах іскристий віночок.

Разом не сумують три рідні сестрички,
В колоску зростають зернята пшенички,
Про життя родини Злата розказала,
Вона  говорушка, у розмовах жвава.

У неї словечка нізвідки беруться,
Привітна онучка — вдалась у дідуся,
Все цікавить Злату, до всього їй діло,
Приваблива й жвава, подібна до діда!

Усмішкою Злата друзів зустрічає,
Радісно і щиро завжди привітає,
І слова дотепні покотяться скоро,
Як намисто з перлів, словечко за словом

Якось три сестрички у піжмурки грались,
Злата була в жмурках, всі решта ховались,
А мала Яринка сховалась так мило, —
Лише оченята ручками закрила.

Сказала, що любить побігати боса,
Собаку торкати за мокрого носа,
А якось на морі злякалась медузи,
І дід їм на пляжі купив кукурудзи.

Про витівки й жарти також пригадала,
Як квіти з дідусем вона поливала,
Стеблинки й листочки, аби не зів’яли,
Водою зі шлангу їм душ влаштували.

— Спекотно сьогодні і сохнуть рослинки,
Їм треба негайно води хоч краплинка!
— Дідусю, а можна  з тобою газон поливати,
Щоб квіти не в'яли, їм душ влаштувати?

Рослинам водичка у спеку до смаку,
Під душем скупались ще дідусь і собака,
І Злата вся мокра стояла й сміялась,
Як вигада щось, хочеш — стій, хочеш — падай.

— Оце помічниця,  полити всіх встигла,
Сама покупалась, ще й діда умила!
Й собака намок і не думав ховатись,
В фонтані із бризок він радий погратись.

Мала жартівниця, мов те чудо в пір’ї,
Просохла одежа за мить на подвір’ї,
А пес обтрусивсь на траві під віконцем,
Усі залюбки душ приймають під сонцем.

Онучки ростуть дусеві на втіху,
І хата і двір весь наповнені сміхом.
До всього навколо вони небайдужі,
Про все розпитати цікаво їм дуже.

Заплелась в шатро зелене  лоза винограду,
В затінку дідусь приліг і знайшов відраду,
Соковиті грона стиглі зірвати охота,
Ягоди, налиті медом, просяться до рота.

Під покровом в холодку дід відпочиває,
Й розповідь свою цікаву стиха починає,
Дітвора принишкла поруч, ловить кожне слово,
Наче казка, до душі дідова розмова.

"Скоро осінь, — каже дід, — вже спливає літо,
І мисливцям теж пора свій сезон відкрити.
Я збираюсь фазана в степу вполювати,
З псом рушаєм на лиман, щоб трофей дістати".

Гомін тихне у дворі, і жара спадає,
Дід дістав свою рушницю, чистить, натирає,
Завтра день такий тяжкий на нього чекає,
Та про вік та втому дід навіть не згадає.

Мисливський собака радіє і скаче,
Бо нюхом собачим відчув смак удачі,
Попереду бігти й ховрахів лякати,
І здобич повсюди завзято шукати.

Зібрав дід рюкзак, — вирушать світанку,
А пес нетерпляче вже гавкає зранку,
Розвиднілось майже, пора вирушати!
Та мусить слухняно команду чекати.

Дід вдосвіта встав, і радіє собака,
Стрибає і рветься рудий забіяка,
Дід стримує друга: "Ти правило знаєш,
Людей насмішиш лиш, коли поспішаєш!"

Хазяїн погладив й води дав собаці:
"Ну все, заспокойся, от кортить небораці,
Май витримку, друже, трофей щоб дістати
Нам спокій потрібно завжди зберігати.

Терпіння і витримка нам знадобляться,
Удача й везіння також пригодяться,
Як вдасться нам, друже, трофея дістати,
Обід для родини зможем ми влаштувати.

Везіння лукаве й примхливе, ти ж знаєш,
Чи знов пощастить, наперед не вгадаєш,
Як вдача всміхнеться і здобич вполюєм,
Обід з дичини всі разом посмакуєм".