"День починався ранковою свіжістю. Після дощу на асфальті дріботіли калюжі, поодинокі листочки неслися, немов кораблики. Христинка в червоних чобітках йшла, тримаючись за мамину руку. Кожного разу вона намагалася хоча б однієї ніжкою ступити у воду, але мама повторювала: — Христинко, не йди в калюжу, будеш мокра і брудна. — Мам,у мене ж чобітки,а вони чарівні. Я можу у них скрізь ходити. Мама була непоступливою..." (Інна Паламарчук)
"— Доню, ти братика забереш? Мама поспішає.Цілую вас, не сваріться, Люблю, до зустрічі! — Мама вилетіла з квартири, залишився аромат її парфумів і довге: до зустрічі, Яна любила бути головною вдома, коли мама на роботі, але ці мамині чергування на кілька діб вона сприймала як зраду, особливо, коли наближалися вихідні чи свята. Хто так зміг втрутитися в їхнє життя, хто? — Ну, Мікі, будемо готуватися до свята..." (Інна Паламарчук)
"Фантазувати й розповідати вголос різні історії я почала ще в дитячому садку, коли не вміла писати. А записувати — у шість років. Коли вперше в цьому ж віці випадково потрапила до бібліотеки, була вражена полицями з книжками, здивована тим, що ці книжки написали люди, і вирішила, що моя книжка теж колись стоятиме на такій полиці. Але про те, що книги пишуть «письменники», я тоді ще не знала". (Ірен Роздобудько)
"В одному прадавньому лісі жило маленьке звірятко — Невідомо-Хто. Воно мало таку ніжну й тонку шкіру, що на сонці крізь неї просвічувалося тремтливе серденько. Крапля дощу чи листок, що зривався з дерева й падав на Невідомо-Кого, завдавали йому неабияких прикрощів. І тому Невідомо-Хто весь час ховалося у своїй нірці під жму́тком торішнього листя. Одного разу Невідомо-Хто вирішило: «Не можу так більше жити!» — і вийшло на прогулянку..." (Ірен Роздобудько)
"Фантазувати й розповідати вголос різні історії я почала ще в дитячому садку, коли не вміла писати. А записувати — у шість років. Коли вперше в цьому ж віці випадково потрапила до бібліотеки, була вражена полицями з книжками, здивована тим, що ці книжки написали люди, і вирішила, що моя книжка теж колись стоятиме на такій полиці. Але про те, що книги пишуть «письменники», я тоді ще не знала". (Ірен Роздобудько)
Поезії Ірини Жиленко: "Жар-птиця", "ПІдкова", "Гном у буфеті", "Сніг", "Лист до Діда Мороза", "Кіт-Воркіт", "Давайте дружити", "Ягуари", "Нічна казочка".
"Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером" - повість-казка української письменниці Ірини Жиленко про передноворічні пригоди дівчинки Орисі, про виховання дітей в сім'ї, про нетерпиме ставлення до користолюбству, егоїзму і жорстокості, про перемогу доброти і чуйності над підступними намірами лиходіїв.
Статті Ірини Мацко, присвячені питанням і проблематиці літератури для дітей: "Серйозно про дитяче, або крок за кроком", "Дитина і казка. Казка як джерело пізнання для дитини", "Діти вулиці. Про статус сучасної української дитячої літератури", "Коли «Попелюшка» стане принцесою? Або проблеми українського казкарства", "Що несе у собі українська народна казка або чого вчить народний фольклор?".
"Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися. Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки. Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички..." (Ірина Мацко)
Казочки Ірини Мацко для дітей: "Мамине серденько", "Різдво ялиночки", "Загублена писанка", "Тік-Так", "Медовий сухарик", "Як корова царицею стала", "Пригода дубового листочка", "Зажурилася бабуся Зима", "Вушик, Горлик та Носик", "Лелеченя", "Пригоди маленького Мобіка".
"Колись давно в нашому краї, де буяли зелені ліси, височіли гори, квітувала природа, біля бурхливої річки жила українська сім’я. Мати була красивою, співучою і дуже роботящою. У заквітчаній хатині завжди було вдосталь харчів, спечений смачний хліб, вишиті рушники на стінах. Батько мав золоті руки – будь–яку роботу міг виконати, й усе йому вдавалося. Був у них син Тарас, талановита і розумна дитина. Він завжди допомагав батькам і справно виконував свої обов’язки. Сім’я жила весело, в достатку та здоров’ї, у мирі й любові, аж поки в їхньому краї не поселився дивний чоловік. Зовні він був дуже привітним, вітався з усіма, говорив приємні слова, але люди помітили, що після того, як до них примкнув чужинець, почалися між ними біди та нещастя, чвари та злоба. І ніби причин не мали, а неприязнь виросла така, що аж у повітрі відчувалось. І одного дня насупилося небо, зашумів злісно вітер, здіймаючи пилюку та зриваючи дахи на хатинах. А з двору чужинця потяглося по всіх усюдах чорне і страшне змійство. Від жаху та розпачу люди не знали, куди бігти, що робити..."
"Павучок, павучок, ти – малесенький жучок.
Спати вже давно пора, бо на вулиці – Зима!
За віконцем – тиха Ніч, Казочка давно вже спить.
Іграшки побігли спати, бо втомилися вже грати.
А малята все не сплять та у ліжках гомонять.
Просять Зірочку вони: “Казочку нам розкажи!
Й Павучок нехай прийде, Казочку він нам сплете”..."(Ірина Мацкова)
"Прийшов до лісу Котик, такий собі мазун.
Ім'я він мав Муркотик, пухнастенький лизун.
Вмивав собі він лапки, і хвостик теж вмивав.
Заспав він бідолашний, бо в лісі заблукав.
І сниться Кошеняті уся його рідня –
І Мама-Киця, й Тато, і Братик, і Сестра.
Вони йому кивають і за собою звуть,
До човника сідають і річкою пливуть... "(Ірина Мацкова)
Письменниця Ірина Мацкова: "Писати для дітей це — радість! Тішуся, що дітки познайомляться з чарівним світом казок з книги "Казковий подарунок", написаних мною для них з любов'ю, де панують Дружба, Повага, Добро, Вдячність та Любов до рідного краю, своєї родини, справжніх друзів. Дитина поступово пізнає навколишній світ починаючи з рідної мови, материнської пісні, рідної домівки, через українські казки, пісні, легенди, вірші, народні та сімейні традиції. Народна мудрість і народні звичаї передавалися із покоління в покоління нащадкам. Тож щиро бажаю юним читачам бути допитливими та працелюбними, любити та шанувати свою рідну мову, свій рідний край, його історію, народні традиції. Читайте, дітки, якомога більше хороших книжок, адже вони несуть добрі знання. Хай збуваються ваші мрії!"
"Моя домівка — ліс густий,
А все, що в нім, — моя сім'я;
Вовки, лисиці, Хух малий,
Коза, куріпки і змія, А
відгадаєте, хто я?"(Акровірш про Мавку)
"... Дурень же ти, сину, дурень, та ще й брехун великий. Хіба ж ти, сину, забув, що кажуть люди: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Але ж щоб таким дурним та брехуном і не згинути, то бери мерщій знов старостів, та йди до тієї ж таки дівки й добувайсь від неї слова. Дівка вона, бачу, розумна, кажуть, і роботяща: буде тебе на розум наставляти в господарстві, і все буде гаразд, віку доживеш по-людському, а як же візьмеш таку, як і сам, овечку, то й кури тебе, як я вмру, загребуть. Знов старий заслав старостів до бідової дівки, навіть і сам не полінувався піти туди, щоб допомогти зробити діло як слід. То й узяли ту дівку..." (з української народної казки)
"На уроці природознавства вчителька запитала дітей, чим пахне осінь для кожного з них. Учні наперебій піднімали руки і відповідали зі знанням справи: Оленці осінь пахла духмяними яблуками та достиглим виноградом, Тарасові – дощем та туманом, Андрійкові – грибами та горобиною, Яринці – айстрами та хризантемами. Матвійко (він був ласуном) сказав, що йому осінь пахне гарбузовою кашею та гарбузовим насінням. Захопившись бесідою, всі діти жваво її підтримували. Лише Кирилко замріяно мовчав, прикипівши поглядом до вікна. Вчителька привітно подивилася на хлопчика і запитала, чим йому пахне осінь..." (Людмила Федорова)
"Годинник на вежі був окрасою та й необхідністю для міста. Всі мешканці звикли звіряти за ним час. Закохані призначали під ним зустрічі, освідчувалися в коханні і милувалися його вишуканою оправою та стрілками. А стрілки були справді гарні, з чудернацько викуваними з заліза викрутасами і гострими носиками. І так справно перестрибували з однієї годинникової поділки на іншу!Люди часто казали: «Ох, які гарні ці стрілки ! І як вірно відлічують час!» Сестри-стрілки це почули й запишалися своєю красою, потрібністю, та стали зарозумілими. Гордо дивилися на свої витончені пальчики, вигадливо закручені на ручках, що впевнено стояли по боках тоненьких тіл..." (Валентина Дячук)
