Читайте, завантажуйте та слухайте такі драматичні твори Олександра Олеся: "Микита Кожум’яка" (казка в чотирьох картинах), "По дорозі в Казку" (етюд на 3 картини).
"– А-а-а! – плакало кучеряве янголятко. Річ у тім, що перед Різдвом на небі відбувалося велике прибирання: пралися хмари, начищався Місяць, купалися зірки. Але янголятко перестаралося – від холоднючої води в однієї з молодих зірочок відколовся промінчик. Перелякане янголятко поплакало, а тоді вирішило якось прилаштувати той маленький уламок на місце. Від дорослих воно чуло, що на Землі є така рідина, яка має дивні властивості – скріплює все розбите й розламане, навіть серця. Подумало сердешне, й вирішило: – Треба летіти! Тож змахнуло крильцями і попрямувало до далекої блакитної кулі..." (Еліна Заржицька)
Еліна Іванівна Заржицька — письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня НСПУ та НСЖУ. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства. Членкиня журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка", Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль), Всеукраїнського конкурсу творчої молоді "Літературна надія Дніпра 2013", обласного літературного конкурсу "Молода муза". Керівниця секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України. Авторка та керівниця проекту "Аудіокнига "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012) разом із Наталією Дев’ятко і Фіделем Сухоносом. Редакторка-упорядниця електронної книги – збірника творів дніпропетровських письменників – екологічної читанки для дітей "Наш кращий друг – природа" (2013). Переможниця міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ).
Читаймо залюбки добірку цікавих казок Еліни Заржицької з книги «Як черепаха Наталка до школи збиралася»: «Як черепашка Наталка Тришку та Соню хазяйнувати вчила», «Як черепаха Наталка у Школі Пішохода навчалася», «Як черепаха Наталка до школи збиралася».
"Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються. Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто..." (Емма Андрієвська)
Сміливий і вигадливий барон Мюнхаузен із захопленням розповідає читачам про свої неймовірні пригоди. В основу фантастичних «Пригод барона Мюнхаузена» покладено оповідання справжнього барона Мюнхаузена, який жив у XVIII столітті в Німеччині. Він був військовим, якийсь час служив у Росії і воював з турками. Повернувшись в свій маєток в Німеччині, Мюнхаузен незабаром став відомий як дотепний оповідач. Невідомо, чи сам він записав свої розповіді або це зробив хтось інший, але в 1781 році деякі з них були надруковані. Згодом до них були приєднані фантастичні розповіді інших письменників про пригоди Мюнхаузен, але автором книги прийнято вважати Еріх Распе. Мало хто вірить у правдивість цих історій. Тому іменем барона Мюнхаузена нині називають людей, які люблять пофантазувати і приписують собі всякі неймовірні подвиги.
"Давним-давно, жив собі один король. І мав він трьох синів. Роки минали, король старів, а сини мужніли. От і настав час обирати спадкоємця престолу, але кого? Старший син був мрійником й полюбляв живопис та музику. Знав декілька мов й іноді писав поеми. Середній, був вправним воїном й добре розбирався у веденні бою. Ну а молодший, ще ніби як зовсім юний, але нічим не відставав від старших братів. Подумавши, король зібрав синів, та й сказав..." (Євген Дмитренко)
"У старому лісі, між високих хвойних дерев, знаходиться школа для звіряток. А у тій школі навчаються дітки усіляких тваринок: лисичок та вовків, зайчиків та хом’ячків, білочок та черепашок. І є в тій школі вчителі, які вчать писати та читати; є директор та завуч, коридори та класи, зошити та книги, уроки та перерви… та все-все-все інше, що є у звичайних школах. І от якось на уроці, запитав вчитель у першокласників, хто їхній найкращий друг, і всі вони одразу почали вигукувати..." (Євген Дмитренко)
"Жив собі дід Андрій, який дуже любив смачно попоїсти. Жив один, без дружини та дітей. Все життя його минуло, ніби одним подихом. Ніякої планети не відкрив, ніяким досягненням не гордився. Та що там досягнення, навіть дерев не саджав й хатини не будував. Нікому не допомагав, та й взагалі, ледачим був. А без тяжкої праці, розуму та наполегливості, їжі з неба не дістанеш. Тож, дід дуже сильно бідував, голодував та й, взагалі, збирався на почин. Та все ніяк не приходила смерть до нього. Набридло йому чекати невідомого, от і вирішив він щось змінити у своєму житті, а саме — одружитися..." (Євген Дмитренко)
"У розкішному двоповерховому будиночку, вікна якого завжди були закриті шторами й відкривалися лише у повний місяць, а вхідні двері зачинялися на сім замків, жила собі одна графиня, Емма ван Пігінґтон. Стильна леді із дуже зависокою самооцінкою, яка отримала у спадок від батька цей будинок разом із титулом та великою кількістю коштовностей. Не дивлячись на свої пишні форми, Емма завжди намагалася виглядати красунею. Одягала тісний одяг, який дуже вдавлював її неслухняний живіт, взувала черевички на два розміри менше й все це прикрашала асиметричним каре з діагональним чубчиком. Їй було байдуже, якої думки про неї були незнайомі люди, адже вона завжди себе вважала найпрекраснішою на світі. Життєвим гаслом Емми, була фраза: «Гарної жінки не повинно бути мало!», тож, їжа для неї мала велике значення..." (Євген Дмитренко)
"Гілля, гілля, стовбур, луб,
На поляні стояв ЗУБ.
А на ЗУБІ росла БІЛКА,
на якій зростала ГІЛКА.
А під ЗУБОМ — цілий рід:
Тато-ДРІТ та мама-ДРІТ.
Не любили ДРОТИ риб,
Їм до смаку краще ГРИП..."(Євген Дмитренко)
"Час. Скільки б людей хотіло мати владу над часом. Скільки б вчинків вони хотіли змінити в минулому... Побачити майбутнє. Хто б не хотів на хвилинку зазирнути у майбутнє? Цікаво ж, що там на нас чекає! Та він суровий й нікому не дозволяє собою керувати. Адже час, це зернятко, яке впало на землю й згодом пусте коріння й перетвориться на рослину, яка у свою чергу дасть врожай, з якого посиплеться безліч зерен, які також стануть рослинами. Час, це дід, батько, син, де згодом син стане батьком, а той стане дідом і так до безкінечності. І цей володар все бачить і всіх знає. Він лікує, і водночас знищує. І як би ми не хотіли йому підкоритися, він підкорює нас й не збирається змінювати свою думку. І нікому не вдавалося його порушити. Нікому, окрім... Наш герой не просто так порушив його кордони, адже, якщо б час цього не хотів, то цього б і не сталося. А так, як це сталося, значить так йому було потрібно. Отже, годинник, що це?..." (Євген Дмитренко)
"... Мені от сон дивний наснився,
не спав я декілька годин.
Ніяк не можу я збагнути,
що краще, десять чи один?"(Євген Дмитренко)
"У старому лісі, жила собі зайчиха і було в неї вісім зайченят.
Перший був найсміливіший,
Другий зайчик найгарніший,
Третій був трішки ледащій,
А четвертий був найважчий,
П’ятий зайчик розум мав,
Шостий, пісеньки співав,
Зайчик номер сім — спалько,
Ну а восьмий був — хвалько."(Євген Дмитренко)
"Так сталося, що мене сховали між слів цієї казки. Та так добре сховали, що я й сам не можу себе знайти. Тому, пропоную тобі відшукати мене. І так, для початку, потрібно представитися. Я іграшка. Звичайна пожежна машинка. І в мене, як й в усіх інших іграшок, є ім'я. І звучить воно так — Ути-кути-тути-віу! Звісно ж, не я собі це ім'я обрав. Його мені подарував мій найкращий друг — Іван. До речі, я його улюблена іграшка. Ну що, юний читач, якщо ти не проти, то почнімо мене шукати..." (Євген Дмитренко)
"Якось равлик, черепаха та слимак вирішили позмагатися у швидкості. От і каже равлик:
– На змаганнях, під3мка, найважливіша річ, тому я покличу усю свою р1у! Щоби прийшли вболівати за мене матуся та татко, дідусь та бабуся, брати та сес3. А ще, у7 своїм друзям розповім. Та вони про100 с3батимуть від щастя!
– А я – каже черепаха – 1ак! Тож змагатися буду без під3мки.
– А слимаки, взагалі, майс3 у швидкості, і тому, їм під3мка не потрібна! Тут головне ві2га!
Насправді ж, що слимак, що черепаха не мали ні р1и, ні друзів...."(Євген Дмитренко)
"Жили були чоловік та дружина. І було у них три сина. Хлопці виросли й стали мужніми юнаками. От прийшов старший син до батьків, та й каже: "Піду я до високої гори, щастя шукати!" Зібрав він речі у торбину та й пішов. День немає, два дні немає, а на третій повернувся. От і питають в нього батьки..." (Євген Дмитренко)
"Як тільки лунає «Врятуйте! Рятуй!»
за справу береться герой — Порятун.
Він всім допоможе і всіх порятує —
про кожну біду — одразу почує!
Живе Порятун не тут і не там!
Живе десь далеко? Чи може он там
під ліжком, на дереві, чи може у снах?
Живе Порятун у дитячих думках!..."(Євген Дмитренко)
"— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити. На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом'як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом'як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням. — Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом'як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам'ятаю! Агрибос (так, до речі, звали хом'яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон..." (Євген Дмитренко)
