Євген Дмитренко
І ВДАРИВ ГРІМ!
(казка)
Якось, під час сильної грози, сховалися в одній нірці вовк, лисичка та зайчик.
Сховалися, очі зажмурили, міцно обійнялися та й сидять.
А коліна трусяться, зубки цокотять, шерсть дибки підіймається. Бо ж страшно їм було!
От і питає лисичка у вовка стривоженим голосочком.
– Во-во-вовчику, а во-о-овчику, а чи страшно тобі?
– Ой-йой-йой як страшно! – відповів їй наляканий вовчик. – А то - тобі страшно?
– І мені ду-у-уже страшно! – відповіла лисичка.
Як раптом яскрава блискавка розколола навпіл небо, а з іншого боку — ще одна, не менш яскрава. А потім загриміло все навколо та задріботіло. Гучні пориви вітру то завивали дедалі гучніше, то поволі стихали, поновлювалися і знову чулися десь вдалині.
– А чого ти найбільше зля-ка-калася? – поцікавився сіроманець у рудої. – Злякалася, коли небо засвітилося, а потім загриміло. Ото я злякалася. Я так злякалася, що в житті так не лякалася, як оце я злякалася.
– І я грози зля-ка-кався! – пробубнів вовк. – А ще я дуже боюся темряви, тому мені вдвічі страшніше. А коли мені дуже страшно, то я дуже і дуже голодний.
– А мені, коли страшно, то їсти взагалі не хочеться. Я зазвичай пазурями кору дерев шкребу, чи листя, чи ще щось подібне. Це врешті-решт заспокоює, – мовила лисичка.
І знову засвітилося небо, розгнівалося. Спалахнуло і вмить стало яскравим, що аж в самій нірці освітило все. Маленький зайчик навіть помітив налякані, але водночас й голодні очі вовка та гострі пазурі лисички.
Як раптом, після блискавки, знову гримнув грім, немов мимовільний постріл. Гримнув й пробігшись відлунням над лісом затих десь вдалині. А потім, ніби у відповідь йому, звідкись здалеку долинув інший "постріл".
Здавалося, що ось-ось сердитий грім розірве небо навпіл.
Та раптом на якусь мить стихло все довкола. Не чулося ні грому, ні вітру. Дерева завмерли в очікуванні чогось невідомого.
А разом з деревами завмерли й звірі.
– А ти, зайчику, чи страшно тобі? – згадали вони про вухастого.
А зайчику було страшно найбільше, адже окрім темряви та грози, він боявся компанії, яка вмить могла його з'їсти.
– Так, мені було дуже страшно, – відповів вухастий, – але коли ми разом, то страх потроху зникає.
– Так, твоя правда, разом легше подолати страх! – промовив вовк.
Зрештою, негода минула, і звірі вилізли з нірки й розійшлися по домівках.
Хтозна, можливо, вовк та лисичка й хотіли з'їсти зайченя, але їх об'єднав спільний страх. Тому в ту мить вони про зайчика навіть і не згадували.
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше казок Євгена Дмитренка на нашому сайті:
Одного разу Євген написав казку для двох своїх синів, в якій вони стали головними героями. Авторові (а головне — дітям) казка сподобалася... Так і розпочався його творчий шлях. Читаймо та слухаймо цікаві казочки Євгена Дмитренка.