На відео: Еліна Заржицька. Буктрейлер на книгу "Як черепаха Наталка до школи збиралася".
Еліна Заржицька. Казка "Як черепаха Наталка до школи збиралася".
Еліна Заржицька
ЯК ЧЕРЕПАХА НАТАЛКА ДО ШКОЛИ ЗБИРАЛАСЯ
День 1
Будемо знайомі: Наталка
Черепаха Наталка
Як, ви не знайомі з Наталкою? Адже це маленька й розумна черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Якої? Та тієї самої, біля якої живеш ти, мій любий читачу.
Наталка – добра черепашка і має багато друзів і знайомих. А ще вона любить мандрувати, слухати казки і малювати. І, до того ж, про неї відомо стільки кумедних (а, може, повчальних?) історій. Хочете послухати?
День 2
Як Наталка стоніжку танцювати навчала
Стоніжка Ніна
Наталка сиділа на березі і грала на дудочці. Та так ніжно і гарно, що стоніжка Ніна, яка бігла повз неї, поспішаючи у своїх справах, зупинилась і заслухалась.
– Давай потанцюємо, – запропонувала їй черепашка.
– Я не вмію, – сумно зітхнула Ніна. – Коли я подумаю: "Спочатку підніму п’яту і двадцять восьму, а потім сьому і тридцять першу ніжки, вони не піднімаються.
– А ти не думай, – порадила Наталка. – Нехай вони самі розберуться, яка буде танцювати спочатку, а яка – потім.
– Ой, і справді виходить, – зраділа Ніна.
І танцювала довго-довго. Поки не втомилась.
День 3
Як Наталка на риболовлю ходила
Черепаха Наталка сиділа на березі з вудкою в лапах.
– Цікаво, яка риба упіймається на цього товстого черв’яка? – розмірковувала вона, облизуючись.
Але... раптом із води виповз черв’як і швиденько поповз по вудці вгору.
– Ти куди?! – обурилась Наталка.
– Я вирішив, що вода – штука шкідлива. Для мого здоров’я, звичайно, – твердо відповів їй черв’як. – Не хочу більше риболовлею займатися.
І поповз до нірки. А Наталці довелось на базар іти. По рибу.
День 4
Як Наталка обід готувала
Як черепаха Наталка равликовий суп варила
– Що б його на обід приготувати? – запитала себе черепаха Наталка. – Ну, салат із капусти, звичайна річ. А ще що?
Вона зазирнула до холодильника. На тарілці лежав гарненький Равлик.
– Ото пощастило! – зраділа Наталка. – Я зварю равликовий суп.
Вона взяла Равлика і хотіла кинути його в окріп.
– Ой, я нещасний!.. – заплакав Равлик.
Наталка пожаліла бідолашного Равлика і відпустила додому. А замість обіду поласувала морозивом.
День 5
Як Наталка двох жуків помирила
На галявині билися двоє жуків-оленів. Довкола зібралися маленькі павучки, черв’ячки й комашки. Вони з цікавістю спостерігали за бійкою.
У цей час повз них йшла черепаха Наталка.
– Зупиніться, – попросила вона жуків, – ви подаєте малятам поганий приклад.
Але розбишаки не звернули ніякої уваги на її слова. Наталка зітхнула.
– Я згадала, що давно мрію з’їсти забіяку-жука. Хто переможе – того і з’їм.
Жуки затремтіли від жаху і помирились.
– Вдалося, – посміхнулась Наталка. – Поганий мир краще доброї сварки.
І пішла собі далі.
День 6
Як тритон Триша мутанта впіймав
– Наталко, йди-но сюди! Швидше! – кричав Триша, тримаючи лапками величезне рожеве створіння.
– Буду за мить! – відгукнулася Наталка, хутенько працюючи ніжками.
– Поглянь, кого я впіймав, – гордовито оголосив тритон. – Мутанта, мабуть...
Наталка обнюхала чудовисько і чхнула.
– Гумою пахне. А учора тут діти грались. Швидше за все – це звичайна іграшка, – повідомила вона.
– І як же я того не зрозумів, – засмутився Триша. – Все цей клятий нежить...
І пішов лікуватися. Носа закапувати.
День 7
Як Наталка до школи збиралася
– Маю гарний наплічничок для зошитів і книжечок, – виспівувала черепаха Наталка, милуючись своїм новеньким яскравим наплічником.
У двері хтось постукав.
– Хто там? – запитала Наталка.
– Листоноша. Вам пакунок. Від бабусі.
Наталка відчинила двері, взяла пакунок, розгорнула його і... Ні, ви ніколи не здогадаєтесь! Це був точнісінько такий самий гарненький наплічник!!!
За п’ять хвилин Наталка отримала ще два пакунки, а потім ще вісім. (І всі – від люблячих родичів, точнісінько з такими ж наплічниками).
– Що мені робити з цими... – схлипувала Наталка.
А потім вигадала. Вона подарувала їх своїм однокласникам. Відтепер увесь клас дружно співає: "Маю гарний наплічничок...".
День 8
Як Наталка Тришу читати навчила
– Не розумію я ці літери. Як із них слова утворюються? – скаржився черепашці Наталці засмучений Триша.
– Але ж це так легко, – втішала його Наталка. – Треба тільки захотіти зрозуміти.
– А як? – пробелькотів Триша.
– Ну, наприклад, слово "дощ", – пояснювала Наталка. – Послухай, як він шумить у лісі: д-щ, д-щ, д-щ...
– Зрозумів! Зрозумів! – захоплено закричав Триша.
Так Триша навчився читати.
День 9
Як Наталка з географією потоваришувала
Черепаха Наталка вийшла на прогулянку. А назустріч їй – тритон Триша.
– Привіт, Наталко, – гукнув Триша. – Вкажи мені, будь ласка, найкоротший шлях до озера.
– Не можу... – розгубилася Наталка.
– А як називається річка, що до озера тече?
– Не знаю...
– А болото у нас на півдні чи на півночі?
– Хто його зна’...
– Ти що ж, уроки з географії не відвідуєш?
– Не відвідую, – чесно зізналася Наталка.
Їй було дуже соромно. Відтоді Наталка не пропустила жодного уроку географії.
День 10
Як Наталка пуголовку Грицьку допомогла
– Ох, ох...ух, ух...– жалісно стогнав пуголовок Грицько, виглядаючи з води.
– Що з тобою? Чи не захворів? – запитала його добросерда черепаха Наталка.
– Ні, я здоровий. Тільки в школу дуже хочу. А в мене ще лапки не виросли і хвіст не відпав. Коли ще я жабенятком стану, – скаржився сумний Грицько.
Наталка замислилась.
– Не журись, – нарешті сказала вона. – Я знаю, як тобі допомогти. Зараз я наповню водою склянку, посаджу тебе в неї і піду до школи. Будемо разом вчитися, за однією партою.
Грицько відчував себе щасливим. Наталка теж. Адже їй до вподоби допомагати друзям. А вам?
День 11
Як тритон Триша всі літери з’їв
Тритон Триша
Черепаха Наталка поспішала до школи. У наплічнику лежало домашнє завдання: букви "ж", "з" і "с". Тобто: жук, зернятко і суниця.
Наталка поклала рюкзак на парту і пішла погомоніти з сорокою Сонею.
– Наталко, до дошки, – викликав її вчитель Федір Федорович, старий пугач. – Покажи нам своє домашнє завдання.
– Ой, воно зникло, – заплакала Наталка. – Де ж мої жук, зернятко і суниця?
– Це я винен, – підскочив Триша, часто кліпаючи. – Я поснідати не встиг, а воно так смачно з наплічника пахло!
– Не можна брати чужі речі без дозволу, – суворо похитав головою Федір Федорович. – Тепер отримаєш двійку. За поведінку.
І всі з ним погодились.
День 12
Як Наталка до бабусі листа малювала
– Давно вже я не писала своїй бабусі. Сяду і напишу їй довгого листа про все, що зі мною за останній тиждень сталося, – вирішила черепаха Наталка. – Втім, може, краще буде його намалювати? Саме так я і зроблю! – вигукнула вона і дістала фарби.
За годину Наталка відправилась на пошту, тримаючи в лапах величезний конверт.
Стривожена бабуся примчала наступного дня.
– Де твій кат? – закричала вона з порогу.
– Хто-хто? – здивувалась Наталка.
– Той, хто намагався зняти з тебе скальпа, – виймаючи з валізи іграшкового пістолета, відповіла бабуся.
– Та що ти? – розсміялась Наталка. – Я намалювала тобі мого улюбленого вчителя. Це він втлумачив знання в мою нерозумну голову...
– Знаєш, онучко, – промовляла бабуся, збираючись додому, – ти вже краще пиши звичайними літерами. Бо я в малюнках не дуже розуміюся.
Відтоді Наталка пише листи розбірливо й охайно.
День 13
Черепаха Наталка і "чортова" дюжина
– Завтра 13-те. Кажуть, воно нещасливе, – плакався тритон Триша черепашці Наталці. – Я чогось боюся...
– Нісенітниці, – сердито відповіла Наталка. – У ці забобони тільки нерозумні звірята вірять.
– Його ще "чортовою" дюжиною називають, – не слухаючи, стогнав Триша. – Он, сорока Соня розповідала, що 13-го числа минулого місяця ледь не потрапила у пащу до лисиці. Найкращу пір’їну з крильця втратила.
– Ото вже та сорока Соня, – з докором похитала головою Наталка. – Це вона за свою любов до пліток поплатилася. Не треба було поруч із лисицею сидіти і базікати зайве.
– Все одно я бо-ю-у-у-уся, – квилив тритончик. – Якщо день для інших нещасливий, то і для мене...
– Для кого це "для інших"? – взялася в боки Наталка. – Он, у пуголовка Грицька завтра хвіст відпаде. І стане він жабенятком. Так що в нього завтра – дуже щасливий день.
– Справді? – зацікавився Триша. – А Грицько нас на свято запросить?
– Запросить, запросить, – запевнила Наталка. – Його мама вже торт приготувала.
– З кремом? Шоколадний? – не вгамовувався Триша.
– Шоколадний, це точно, – підтвердила Наталка.
– Добре, тоді я додому піду. Спати. Щоб завтра скоріше настало, – сказав Триша.
Тепер тритон не боїться 13-го числа. А що ви про цей день думаєте?
День 14
Наталка каже: "До побачення"
– Час готуватися до зими, – нагадала черепаха Наталка сороці Соні. – Я вже утеплила свою нірку.
– Невже ти будеш спати всю зиму? – з жахом запитала Соня. – Як же ми без тебе? Ми ж засумуємо! Ми ж без тебе пропадемо!
– Я теж хвилююся, – зітхнула Наталка. – Бо хто ж буде за вами доглядати, втішати, виховувати? Але нічого не поробиш...
– Але ми точно будемо за тобою сумувати, – зацокотіла Соня.
– Не треба, – промовила черепашка. – Зима – не час для пригод. Перекажи всім, кого зустрінеш, що я прошу їх поводитися тихо – до наступної весни. Приходьте до моєї нірки, коли розквітнуть проліски. До побачення!
Сорока полетіла, а черепашка зникла у нірці.
До побачення, Наталко! До нових зустрічей!
К І Н Е Ц Ь
Еліна Заржицька
ЯК ЧЕРЕПАШКА НАТАЛКА ТРИШКУ ТА СОНЮ ХАЗЯЙНУВАТИ ВЧИЛА
А ти пам’ятаєш Наталку?
Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка – добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, пугача Федора Федоровича, стоніжку Ніну, пуголовка Грицька (щоправда, Грицько зараз став жабкою).
Черепаха любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, врятує або допоможе. Допоможе не тільки домашнє завдання підготувати, але й навчить поратися на кухні, готувати, шити, прати… А всі свої поради вона нотує у спеціальний зошит з домогосподарства. Може, погортаємо його разом?
Аркуш перший.
Про червону спідничку, відірваний ґудзик та кущі малини
Кожної неділі вранці черепаха Наталка гуляла лісом. Їй це дуже подобалося. Аякже? У неділю всі лісові мешканці сплять досхочу, тому в лісі тихо-тихо. Хіба що вітер грається, шурхотить листям і травою або задумливо риплять віти старих дерев. Отже, можна спокійно згадати все, що сталося минулого тижня, загадати, що робити наступного, помріяти або просто помилуватися красою рідного лісу.
Цього сонячного дня черепашка вийшла не тільки на прогулянку. В неї виникло бажання зварити собі весняний суп із кропивою. Але для цього було необхідне головне – молоденька кропива. Де її знайти? Для Наталки це не було таємницею. Вона добре знала рідний ліс і тому зараз прямувала саме туди, де знаходилися зарості молодої і такої смачненької в супі кропиви.
Тільки-но Наталка дісталася здичавілого малинника, за яким саме й знаходилися зарості тієї бажаної кропиви, тільки-но присіла відпочити, як почула тихий плач. У кущах малини ворушився хтось невідомий, плакав, тужив.
– Хто це? – здивувалася Наталка. – Хто в такий час може так сльозити?
Вона підхопилася, розхилила колючі віти і навіть рота відкрила від несподіванки: у кущах сиділа сорока Соня, обома крилами тримаючи свою гарненьку червону спідничку і заливалася гіркими сльозами.
– Що з тобою, подруго? – кинулася до Соні черепашка.
– О-о! Яке щастя, що ти мене знайшла! – захлюпала з полегшенням сорока.
– На, витри сльози, – і Наталка простягнула Соні носовичок. – До речі, навіщо ти тримаєшся за свою спідницю?
Соня набурмосилася і тільки зиркала з-під лоба. Черепаха уважно огледіла подругу.
– Спідничка в тебе ціла-ціленька і брудних плям ніде немає, – знову заговорила вона, привітно посміхаючись. – Що, ти знову просила у матусі нову спідницю? А вона тобі відмовила? Тож заспокойся. Ця червона тобі дуже пасує. До речі, щось я її не пам’ятаю.
Соня трішечки заспокоїлася (бо ж дуже їй подобалося, коли хтось її нахвалював) і заперечливо замотала головою.
– Ні. Не вгадала. Тільки… тільки ґудзик на спідниці відірвався. Тепер вона спадає з мене, ось!
Сорока підняла крила догори і спідниця в ту ж мить злізла до колін.
Наталка кинулася, щоб підхопити спідницю, нагнулася… Це ж зробила і Соня. Голови подруг зіткнулися з голосним тріском, а спідниця опинилася на землі.
– Ой! – йойкнула сорока, а Наталка лише захиталася і почала протирати очі.
Помовчала і зітхнула.
– Фу-ух! Мені здалося, що з очей іскри посипалися. Ти їх не бачила? – тривожно запитала вона сороку.
– Кого? – не зрозуміла та, швиденько натягуючи пожмакану спідницю на стегна.
– Не кого, а що, – зморщилася Наталка. – Іскри. Якщо бодай одна впаде на землю, може початися пожежа.
– Ти що? – знову нахнюпилася сорока. – Ти про мою спідничку думай, а не про якусь пожежу!
Зауважень легковажній Соні черепашка робити не стала (хоча, на її погляд, жахливіше лісової пожежі нічого в світі немає). Вона вже не тільки отямилася, але й вирішила, що треба робити.
– Тихо, Сонечко! Я вже знаю, як тобі допомогти, – заспокоїла вона знервовану подругу. – Зараз ми виберемося з цих кущів і потихенько підемо до мене. Там ти спокійно пришиєш ґудзик до спідниці. Ну, як тобі мій план?
– Але ж у мене з собою оцей важкий кошик и велика торба, – нашорошилася сорока.
– Не турбуйся, я їх понесу сама, – заспокоїла її Наталка. Миттю підхопила кошик, торбу і рішуче наказала: «Пішли!»
Аркуш другий.
Як треба пришивати ґудзики
Захекана Наталка всілася на канапку, присунула до себе робочу шкатулку, дістала голку, коток з червоними нитками і простягнула Соні.
– Можеш пришивати свій ґудзик.
Соня зашарілася так, що стала схожа на свою спідничку.
– Я не вмію шити, – прошепотіла вона.
– Нічого, я тебе навчу, – пообіцяла черепашка. – Справа це нехитра, але дуже корисна.
І знову простягнула голку Соні.
Сорока почала натягувати голку на нитку.
– Не так, – зупинила її Наталка. – До вушка голки треба втягувати нитку, а не навпаки. Втягнула? Тепер зроби на кінчику нитки вузлик. Тоді нитка залишиться з одного боку тканини і пришитий ґудзик більше не загубиться. Голку тримай у правому крилі, а ґудзика тримай лівим.
Сорока уважно слухала подругу і слухняно робили все, що та їй говорила.
– Із зворотного боку тканини. – вела далі Наталка, – встроми голку, витягни наперед і пропхни в одну з дірочок ґудзика голку.
– Вірно? – запитала Соня.
– Молодець, – похвалила її черепашка і веліла тягти голку, допоки вся нитка не витягнеться.
Потім сорока встромила голку в іншу дірочку ґудзика, у тканину і витягла нитку зі зворотного боку тканини. Так само вона зробила декілька разів і міцно пришила ґудзик до поясу спідниці.
– Молодець! Як в тебе гарно вийшло! – посміхнулася Наталка.
– Ось я і навчилася! – раділа Соня. – Тепер завжди буду собі ґудзики пришивати!
– Нікому не завадить вміти пришити ґудзика. Щоб спідничку або штанці не загубити, – підсумувала черепаха.
Аркуш третій.
Манна каша – безпечна і небезпечна
У двері Наталчиної нірки постукали: тук! тук! тук!
– Хто там? – запитала черепашка.
– Це я, Тришка. Відчиняй скоріше!
– Знову в нього, бідолашечки, щось скоїлося, – похитала головою Наталка і поспішила впустити до нірки заклопотаного тритончика.
– Знаєш, Наталочко, – заторохкотів Тришка, – в мене справи – жах! Мама з татом до бабці поїхали, а тут – шубовсь! – телефонний дзвінок! До нас тітонька вирішила завітати. Разом із дядечком та трьома своїми дочками. А пригощати їх нічим, бо в хаті хоч конем грай. Я вже все поїв, що батьки залишали! Із вчорашнього вечора нічого не їв. І що з цими гостями робити, не знаю. Ось, до тебе прийшов, – радитись.
– Що там радитись, коли ти голодний. Давайте, швиденько мийте із Сонею лапи, і починаємо хазяйнувати, – скомандувала Наталка.
Вона дістала фартух, хустинку й заходилася поратися.
– Зробимо манну кашу, поснідаємо, а потім будемо вирішувати, що робити .– Наталка обійняла Соню й повела її на кухню.
– Згоден! Це швидко і смачно! – підтримав черепаху Тришка, прямуючи до столу. Подумав і додав: – Але дуже небезпечно.
– Чому? – не зрозуміла сорока.
– А так, – сумно відповів тритон. – Я учора намагався зварити цю кляту кашу. Варив, варив, а вона застигла у каструлі, стала наче кам’яна. Я намагався її з каструлі видряпати, нічого не вийшло. Ну, я розлютився, взяв і викинув ту каструлю разом із кашею у вікно…
– Той що? Вікно розбив? – скрекотнула засуджуюче Соня.
– Краще б вікно, – гірко зітхнув Тришка. – Ця важкенна каструля впала на лапку жабеняткові Грицьку. І тепер він ще довго буде шкандибати у гіпсі…
– Гай-гай, Тришо, як же ж тобі не соромно! – насупилася Наталка. Треба обов’язково Грицька провідати, підтримати. Але зараз я навчу вас варити манну кашу, щоб більше ніхто нікого не ушкодив. Бажаєте навчитися?
– Ти жартуєш? Я ніколи не навчуся! – обурився тритон.
– І я, мабуть, теж, – підхопила сорока, опустивши голову додолу.
– Все у вас вийде, якщо є бажання, – пообіцяла Наталка. – Зварити смачну манну кашу нелегко. Але я розкажу вам три секрети її приготування.
Із холодильника вони дістали молоко, на полиці взяли цукор та манну крупу, а в шафі відшукали невеличку каструльку.
– Дивно якось ти говориш. Які можуть бути секрети у приготуванні манної каші? – пхекнула Соня. – Насипай манку, заливай молоком або й водою, от і вся премудрість.
– Помиляєшся, – не погодилася Наталка. – Слухай. Секрет перший: треба точно розрахувати кількість крупи та молока, у якому варитиметься каша. На півлітра молока треба взяти три чверті стакана манки.
Спочатку налий молоко в каструлю. Якщо до вподоби солодка каша, додай одну столову ложку цукру, якщо ж ні – одну чайну. Не забудь додати дрібку солі, перемішай і став на вогонь. Вогонь повинен бути слабким, бо каша пригорить або, на край, пристане до каструлі.
Секрет другий. Коли молоко закипить, починай тонким струмочком всипати до нього крупу, ретельно її розмішуючи. Загалом, кашу треба мішати, поки вона вариться. А вариться вона п’ять хвилин. П’ять хвилин минуло? Знімай з вогню і…
Секрет третій: … щільно накрий кришкою. Нехай постоїть так хвилин з десять. За цей час каша розбухне й стане неймовірно смачною.
– Що, вже можна їсти? – здивувалася сорока.
А Тришка облизнувся і проковтнув слинку.
– Авжеж. Зараз ми нагодуємо нашого хворого й самі поїмо. Але перед тим, як розкладатимемо кашу по тарілках, покладемо до кожної порції шматочок масла. Спробуй.
– Як смачно, – облизнулася Соня.
– А я? А мені? – озвався Тришка, який прислухався до розмови подруг. – Дайте й мені перевірити, які з вас кашовари.
Деякий час тільки й чути було: чмок-чмок-чмок! ковть-ковть-ковть!
Аркуш четвертий.
Як зварити кисіль
– Дякую, каша вийшла смачна. Але тепер пити захотілося, – заканючив тритончик, проковтнувши останню ложку. – Чогось такого, смачненького…
– Кисіль тобі смакує? – одразу ж відгукнулася черепаха.
Вона наче чекала на Тришкине прохання. І знаєш, любий читачу, чому саме? Відповідь проста: кисіль смачний та корисний. Про це знали і наші пращури. Бо чому у казках постійно згадується про молочні ріки й кисільні береги? Що? Ти кажеш: такого не може бути, бо кисіль рідкий? Тільки помилки тут немає. У давні часи кисіль готували, використовуючи жито або овес. До того ж, він був дуже густим, таким, що можна різати ножем. Зараз його роблять не так, як наші прабабці, а рідким, фруктовим.
– Мені смакує вишневий кисіль, – облизнувся Тришка. – Моя мама варить такий смачний вишневий кисіль!
– Якщо є бажання, то я й тебе навчу готувати такий само смачний кисіль, – запропонувала Наталка.
– Я теж хочу навчитися варити кисіль, – надулася, наче миша на крупу, сорока. – Але моя бабуся готує його із журавлини.
– Обов’язково, – заспокоїла її черепашка. – Залюбки навчу вас обох. До речі, у моєму холодильнику є саме журавлина.
– Віват! Буде мій улюблений кисіль! – застрибала Соня.
– Чому мені завжди не щастить? – почав блевузніти тритончик.
– Слухайте уважно, щоб потім нічого не переплутати, – швидко сказала Наталка, яка хотіла якнайшвидше змінити тему. – Візьміть дві склянки журавлини, покладіть у друшляк і промивайте під цівкою води декілька хвилин. Коли вода стече, поставте друшляк у миску і дерев’яним товкачиком вичавить з ягід сік.
Розказуючи, Наталка встигала ще й робити те, про що йшлося.
– Злийте сік у склянку, – вела далі черепашка, – а вичавки заливайте одним літром води.
– А скільки це – один літр? – перервав її тритончик.
– Один літр – це чотири повні склянки води, – скрекотнула Соня. – Мені мама показувала.
– Вірно, – погодилася подруга. – Слухайте далі. Переваріть вичавки, а потім процідіть через марлю. У чистий відвар засипайте цукор (кому як до смаку. Кому треба солодкий, кому – кислуватий). І ще раз доводіть до кипіння.
Поки відвар кипить, у половині склянки холодної кип’яченої води розведіть дві столові ложки крохмалю; потім акуратно, тоненькою цівочкою виливайте рідину у киплячий відвар. Головне, не забудьте постійно помішувати рідину, щоб вона густішала рівномірно.
– Навіщо мішати? Хіба не можна без цього? – скривився Тришка, якому іноді бувало ліньки навіть чаю собі налити. – А коли я забудусь?
– Забудеш – крохмаль завариться грудкою, і кисіль доведеться викинути, – сказала Наталка, помішуючи кисіль великою ложкою. – За півхвилини знімайте каструлю з вогню, встановіть її на підставку і виливайте туди раніше вичавлений сік. Востаннє перемішайте – раз! – і готово!
– Наливай скоріше у філіжанку, – підкинувся тритон.
– Нехай остигне, бо обпечешся, – попередила черепаха. – Почекай!
– Наталочко, а можна робити кисіль ще з якихось ягід? – запитала Соня.
– Звичайно. Можна робити кисіль із червоної або чорної порічки, вишні, брусниці, малини, ожини…
Аркуш п’ятий.
Що таке «меню»?
– Оце так наївся, – перервав їх Тришка і розніжено погладив своє черевце. Потім задумався, почухав у потилиці і… – Йой! – налякано підскочив. – Зовсім забув про гостей! Чим їх пригощати? Може зварити їм кисіль?
– Тю на тебе, – погорда форкнула сорока. – Де це ти бачив, що гостей. які приїхали з іншого лісу, пригощали такою дрібничкою?
– А в мене вдома нічого нема, – зажурився тритон. – Якщо ж я мамі зателефоную, вона бабусю хвору покине і одразу додому повернеться.
– Такого робити не можна, – твердо сказала Наталка. – Зробимо так: я почну телефонувати усім нашим друзям. Нехай до тебе приходять і принесуть якесь їстівне – хто що може. Тоді ми складемо меню.
– Мме-еню-у? – затинаючись і розтягуючи літери перепитав Тришка. – А куди його покласти і з чим його їдять?
– Не їдять, а придумують, – терпляче пояснила Наталка. – Це перелік страв, якими ми маємо пригостити родину твоєї тітоньки.
– Тепер зрозуміло, – радісно потер лапки тритончик. – Ну що ж, кому першому телефонувати будемо?
Соня встала з канапки, розгладила свою червону спідничку, багатозначно кахикнула і рішуче вигукнула:
– Не треба тобі, Наталочко, нікому телефонувати! У нас все є!
– Розігруєш?! – в один голос вигукнули черепашка і тритон.
– Ви що? – образилася сорока. – Та я ж сьогодні вранці саме з базару летіла, коли в мене спідниця… ну, тобто, коли мені довелося зробити вимушену посадку у тих клятущих шпичастих кущах! У мене в кошику і сметана, і яйця, і масло, і сир. А в торбу я не тільки картоплю насипала – всю городину.
– Яка ти, Сонечко, добра, – кинувся обіймати подругу Тришка. – Тільки що ти батькам скажеш?
– Правду, звісно, – знизала плечима сорока. – Я сподіваюся, що ти їх у гості до себе запросиш, з тітонькою познайомиш. Татусю подобається слухати якихось мандрівників або тих, хто побував у далеких лісах та степах.
– Обов’язково запрошу, – гаряче запевнив її тритон.
– Тоді бери мої клунки і пішли!
Під час їх розмови Наталка дарма часу не гаяла. Вона схопила аркуш, олівець і щось швидко-швидко писала.
– Наталко, ти йдеш? – підштовхнув її Тришка.
– Зараз, зараз, – задумливо відповіла черепашка і мрійливо примружилася. Помізкувала хвилинку і переможно вигукнула: – Готово! Меню складено!
Тришка з Сонею із захопленням почали ляскати в долоні.
– Читай!
– Салат «Ромашки на галявині», – стала урочисто вимовляти Наталка. – Пісний борщ з грибами. На солодке: торт «Фруктова ніжність» і оладки! Ну як?
– І хто це буде готувати? – схопився за голову Тришка. – Краще одразу тітоньку у кафе якесь запросити…
– Не хвилюйтеся. Я все приготую. Та ще й вас навчу, – переконливо відповіла черепашка. – Збирайтеся, і – гайда! – до Триши!
Аркуш шостий.
Що таке гармидер і як із ним боротися
Тритончикове помешкання зустріло друзів тьмяним склом у вікнах, вкритими пилюкою полицях, замацаних шафах та підлогою, вкритою блискучими різнокольоровими плямами. Брудний посуд у мийці нагадував башту, одяг можна було знайти і на столі, і під столом, і на ліжку, і на стільці. Навіть на люстрі висіла одна забруднена шкарпетка.
Іграшки були розсипані по підлозі, наче мак по бублику. М’ячик закотився під стіл, детальки конструктора перемішалися з пістолями і книгами, а деякі машинки, наче воїни в засаді, намагалися сховатися під книжкову шафу.
– Заходьте! – гостинно виголосив Тришка.
Відчинив двері, ввімкнув світло і, підхопивши торбу, першим рушив коридором. Торба була важка, тому тритончик ніс її поперед себе, високо піднімаючи ноги і запрокинувши голову догори. Як то завжди буває із нечепурами, на його шляху опинилася маленька залізна вантажівка, і Тришка, ясна річ, став саме на неї.
Від несподіванки він упустив мішок, замахав руками але, замість того, щоб загальмувати, розігнався і з усього маху… врізався носом у стінку. Стіна затряслася, ніби від землетрусу, заходила ходуном разом із картиною, що прикрашала передпокій, гвіздок, на якому вона висіла, зігнувся і картина впала саме на приголомшеного тритона.
Наталка миттєво передала кошик Соні, підхопила картину й обережно поставила її у безпечне місце. Потім зайнялася тритончиком: допомогла йому дістатися до крана, ввімкнула холодну воду і поклала на постраждалий ніс холодний компрес.
– Ну і гармидер у тебе, дорогий друже, – приговорювала вона, розмістивши постраждалого на дивані. – От зараз нам із Сонею доведеться його приборкати, а вже потім готувати святковий обід.
Між тим сорока почала налякано озиратися.
– Що сталося? – здивувалася черепашка. – Ти щось загубила?
– Ні, я хочу побачити того небезпечного звіра, який живе у Тришки. Хіба він вибрався з клітки?
– Про якого збіра ти гобориш? – загундосив тритончик. – У боєї мами алергія на домашніх істот, тому в нас набіть цбіркунів немає.
– Зібруни? Це такі смугасті стрибунці? – перепитала Соня. І додала впевнено: – Ну, звичайно, якщо у тебе є гармидер, то зібруни в тебе жити не будуть.
– Ти переплутала цвіркунів із зебрами, любцю. Зебри – це такі смугасті коні, які мешкають в Африці. А цвіркуни – комахи, що живуть у домі і співають, тобто цвірчать, уночі, – посміхнувшись, пояснила Наталка. – А гармидер – це не звір, а безлад у хаті. І боротися з ним не важко…
– Я знаю, знаю, як! – радісно підхопила Соня. – Тільки треба все помити і прибрати!
– То що ж? До роботи! – підбадьорила її черепашка.
– До роботи! – погодилася сорока.
Аркуш сьомий.
Як треба прибирати та кімнату прикрашати
Соня витирала пил. Спочатку обережно знімала з поличок книги, вази, різні дрібнички та розкладувала їх на столі. Потім протирала сухою ганчіркою полицю і кожну річ окремо. А вже потім розміщувала речі по своїх місцях.
– Ти робиш все, як моя матуся, – зауважив Тришка. – І як у тебе терпець не уривається? Я б – раз! раз! – махнув ганчіркою і готово.
– Пхе! – зневажливо пхекнула сорока. – Раніше і я так міркувала. От і почала махати. Хлоп! – і бабусина улюблена ваза опинилася на підлозі. Хлоп! – і тільки трісочки від неї залишилися. З того часу я не махаю ганчірками, як навіжена.
– Ну-у, якщо так… – задумався тритончик. – Тільки треба тобі було спочатку підлогу підмести, бо пилосос татусь до ремонтної майстерні віддав.
– А я зараз оту пилюку, що ти зібрав, повитираю, а потім заходжуся підмітати.
– Ха-ха-ха! – зайшовся Тришка. – Поки ти підмітатимеш, уся пилюка знову на полицях опиниться. Я вже намагався її позбавитись і, бач, нічого не вийшло.
Сорока зупинилася, наморщила лоба, навіть очі заплющила, щоб думати ніхто не заважав. Постояла, подумала і вирішила:
– Дійсно, спочатку мені треба було підлогу вимести, а потім пил витирати. Тепер я тільки так і робитиму.
Коли все було прибрано, сорока оглянула кімнату і роздумливо сказала.
– Чогось не вистачає.
– Все гарно, – не погодився з нею Тришка.
– Ні, – уперлася сорока. – Треба щось додати… О! Знаю! – зраділа вона. – Квіти! Сюди потрібні квіти.
– Ну, то й я пішов. Миттю нарву, – підхопився з дивану тритончик.
– Та ти ж постраждалий, – занепокоїлася сорока.
– Все гаразд, – запевнив її малий. – Я вже добре почуваюся.
Не встигла сорока оговтатися, як він вискочив із кімнати.
– Хтось прийшов? – вийшла з кухні Наталка.
– Ні, пішов, – повідомила їй Соня. – То Триша за квітами побіг. Хочу до приходу гостей кімнату прикрасити. На стіл поставлю і на шафу. Ото буде гарно!
У кімнаті з’явився захеканий Тришка.
– На! – він простягнув Соні зібраний букет.
Сорока подивилася на нього і розгублено запитала.
– Що мені з ним робити?
– Як що? Ти ж хотіла їх у вазу поставити.
– То хіба ж квіти з такими короткими стеблинами можна кудись поставити? – встряла до розмови черепашка. – Біжи вдруге, принеси інші.
Інші квіти тритончик, бажаючи догодити подругам, повиривав з корінням.
– Тришо, ну що ти наробив? Увесь передпокій землею засипав. Тепер вдруге доведеться там прибирати, – докорила другові Наталка.
– Чому ви прискіпуєтесь? – заскиглив тритончик. – Ці вам довгі, ті – короткі. Які ж треба?
– Середні, – роз’яснила черепашка. – Пішли разом квіти збирати.
Вони нарвали багато квітів і прикрасили ними кімнату.
Відтоді Тришка завжди сам збирає квіти для матусі.
Аркуш восьмий.
Як зварити борщ та приготувати салат
– Чим я можу тобі допомогти? – зазирнула до кухні Соня. – Або, може є якась страва, легка у приготуванні, то я б власноруч все зробила.
– Якщо знаєш, ЯК робити, то легко все, – відгукнулася Наталка, миючи овочі. – Сідай ондечки, на цей стілець, будеш чистити картоплю. А я, поки тертиму моркву і буряк, поділюся з тобою рецептом свого «фірмового» борщу з грибами. Ось, слухай.
Пісний борщ з грибами від Наталки.
Для того, щоб зварити трилітрову каструлю пісного борщу, потрібно: 1 морква, 1 буряк, половина цибулини, 3 картоплі, четверта частина капустини (всі овочі – середнього розміру), грамів зо 200-250 печериць, 2 столові ложки томатної пасти, сіль, зелень (кріп, петрушка), лавровий лист, 6-8 горошин чорного перцю).
Спочатку чистимо та тремо на крупну тертушку моркву і буряк; тушкуємо, додавши олію, у пательні на маленькому вогні.
Прошу не забувати помішувати дерев’яною ложкою!
Поки вони тушкуються, ріжемо на невеличкі шматочки миті печериці та цибулю.
Чистимо три картоплі і ріжемо кубиками.
У каструлю перекладаємо тушковані моркву з буряком.
Так само тушкуємо на олії печериці з цибулею і – окремо – порізану кубиками картоплю.
Шинкуємо капустину та зелень і теж складаємо у каструлю.
Заливаємо все водою (пам’ятай про лавровий лист та чорний перець!), додаємо солі (тут вже смак у кожного різний) і ставимо на слабкий вогонь.
Окремо у пательню наливаємо розведену томатну пасту (2 столові ложки пасти на склянку води), 1 столову ложку олії і тушкуємо, додавши дрібку солі (буде ще смачніше, якщо додати половину чайної ложки цукру).
Коли томат закипить, вилий його у каструлю.
На вогні борщ тримай, поки капуста і картопля не стануть м’якими.
Потім зніми з вогню. Нехай відстоїться.
Завтра від буде ще кращий, аніж сьогодні.
Влітку такий борщ дуже приємно їсти холодним – із холодильника.
– А тепер зробимо, Сонечко, салат, – бадьоро виголосила Наталка. – Готувати цю страву легко, але всім моїм гостям вона до вподоби.
І Наталка розказала сороці, як робити цей легкий у приготуванні, але такий смачний салатик.
Салат «Ромашки на галявині» від Наталки.
Нам буде потрібно: 7 варених яєць, 2 плавлені сирки, 1-2 зубки часнику, 200 г майонезу, листя зеленого салату і петрушки.
На крупну тертушку тремо плавлені сирки та 6 яєць. У майонез вичавлюємо або ріжемо малюсінькими шматочками часник. Змішуємо з натертими яйцями та сиром.
У сьомого яйця дістаємо жовток, ріжемо його навпіл. Білок ріжемо на довгі шматочки (щоб були схожі на пелюстки ромашок).
На пласку тарілку викладаємо листя салату (нехай трішечки виступають над краєм).
На листя акуратно викладаємо сирково-майонезну суміш. Розрівнюємо.
На рівній відстані від центру розміщуємо по пів-жовтка й оточуємо половинки нарізаними «пелюстками» білка. От дві «ромашки» і готові! Навколо них розсипаємо листячко петрушки.
– Гарний вийшов салат, еге ж? – запитала черепашка у подруги, із задоволенням дивлячись на тарілку з салатом.
Аркуш дев’ятий.
Як Тришка одяг виправ
Поки подруги готували, Тришка відчув бадьорість і теж вирішив зробити щось корисне.
Озирнувся на всі боки і побачив, що його улюблені червоні штанці брудні. Брудною була й жовта курточка. А біленький носовичок зробився геть сірим.
– Хіба я гірше за Наталку можу прати? Ось зараз виперу ці речі так, що Наталка із Сонею зрозуміють, що я теж хазяйнувати вмію!
Як надумав – так і зробив.
Поклав у таз увесь одяг разом, залив гарячою водою і взявся до діла. Милом милить, лапками тре… Потім віджав, щоб вода не стікала й повісив на мотузку: нехай сонечко висушує, вітерець обдуває.
Розвішує одяг і сам себе нахвалює:
– Ось який я молодець, як чисто виправ!
Так і Наталці із Сонею сказав:
– Ось який я молодець, яку важну справу зробив!
Подивилася Наталка на одяг та схопилася за голову. Як думаєш, любий читачу, чому? Відповідаю: тому, що неуважний тритончик зробив все не так, бо речі всі полиняли. Тобто, і зелена курточка, і білий носовичок набули строкатого, червоно-жовто-білого кольору.
– Чому це сталося? – захнюпав Тришка.
– Тому, – пояснила черепашка, – що кожну річ треба було прати окремо. Спочатку носовичок. Тому, що він білий. Потім жовту курточку. Тому, що вона світла. А вже потім – червоні штанці. Вони здатні полиняти.
І полоскати кожну річ треба окремо. Спочатку носовичок. Тому, що він білий. Потім жовту курточку. Тому, що вона світла. А вже потім – линючі червоні штанці. Запам’ятай, друже, що кольорове ніколи не можна прати разом із білим. Ось так!
– А коли складаєш брудні речі чи білизну до пральної машинки? – втрутилася Соня.
– Так само, – знизала плечима Наталка.
Аркуш десятий.
Як Тришка постраждав
– Ти, Тришко, нас від роботи відволікаєш, – заявила Соня, відходячи від мокрої білизни, розвішеної Тришкою на вулиці. – Ти б краще нам допоміг: фрукти та зефір порізав.
– А я що? Я завжди напоготові! – підстрибнув невгамовний тритон і побіг на кухню.
На кухні Тришка мерщій кинувся до роботи – схопив величезний ніж і почав з пересердя кромсати банан. Раз! Два! – половинки банана розлетілися на два боки. Одна половинка стукнула Соню в лоб, а друга вилетіла у вікно. Ніж підскочив, і тритончик з розгону рубонув ножем по пальцю.
– О-о-о! А-а-а! – Соня кричала навіть голосніше, ніж сам постраждалий.
– Горе мені з вами! – тупнула Наталка, в одну мить підхопивши ніж, плюснувши водою на сороку – щоб не галасувала, і діставши йод та бинт для надання пораненому першої медичної допомоги.
– У-у-у! Як боляче! Навіть гірше, ніж від ножа, – заскиглив Тришка.
– Терпи, козаче, отаманом будеш, – умовляючи товариша, черепашка промила палець, намазала його йодом і міцно забинтувала. – Ось і все, – вона лагідно витерла сльози у зарюмсаного тритона і запропонувала:
– Йшов би ти звідси, на канапці полежав.
– Ні, я краще на річку піду, бо щось в мене шкура від переживань посохла, – простогнав Тришка. – Занурюся у воду раз-другий, от мені і полегшає.
– Ну, то йди, – погодилася черепаха. – Тільки завітай по дорозі до Федора Федоровича, Грицька, Рудика, Йосипа, про батьків Соні не забудь. І обов’язково Семенка запроси.
– Навіщо тобі наш соловейко? – здивувалася Соня, до якої вже повернулося її допитливість і бажання про все дізнатися.
– А як же? – взяла руки у боки Наталка. – Шановні гості до нас приїдуть, аж з самої… Звідки вони, кажеш, приїдуть? – зиркнула вона на тритона.
– Ну, звідки… З міста, звичайно. Вони там в акваріумі живуть, в одного натураліста.
– Угу, – глибокодумно простягнула сорока. – Тобто вони, сердешні, ніколи ліса не бачили?
– Не бачили, – погодився Тришка.
– Отож, нехай і побачать, і почують все, чим ми пишаємося, – підсумувала черепашка. – Спочатку ми їх пригостимо. Потім Федір Федорович, який у нас усі лісові стежинки, усі галявинки знає, на екскурсію запросить. А Семенко їм заспіває. Гадаю, що такого співака вони жодного разу не чули.
– Тоді я побіг, – махнув лапкою заклопотаний тритон і прожогом вискочив із хати.
Про поранену лапку він навіть забув.
Аркуш одинадцятий.
Торт «Фруктова ніжність» від Наталки
– Давай швиденько торт робитимемо, – сказала Наталка, замикаючи за Тришкою двері. – Бо часу у нас обмаль. Ще ж оладки пекти треба.
– А давай, я буду торт робити, а ти – оладки пекти, – запропонувала Соня.
– Так ти ж рецепту не знаєш, – завагалася черепашка.
– Ну, тоді роби торт, а я спечу оладки. Це, мабуть, легше. А рецепт торта ти мені потім даси, – знайшлася сорока.
– Згодна, – кивнула Наталка і заходилася робити торт.
Все в неї виходило акуратно, красиво і, головне, без зайвих зусиль. При цьому вона встигала допомагати порадами Соні.
– Щоб зробити оладки, – говорила черепашка, нарізаючи тоненькими скибочками ківі та банани, – тобі треба розбити у миску яйце й розтерти його зі столовою ложкою цукру й дрібочкою солі. Налий туди склянку кефіру або кисляку. Збий, і в цю суміш додай склянку муки, – поміркувала й додала: – Бажано спочатку просіяти її скрізь підситок. Тоді на кінчик чайної ложечки візьми соду і погаси її ложечкою оцту. Знову збий тісто. Тепер воно повинно бути схоже на густу сметану. За бажанням у тісто можна додати помиті родзинки або потерти яблуко.
– Зроблено! – бадьоро доповіла сорока.
– Тепер постав на вогонь чисту суху пательню, нехай розігріється. У розігріту сковороду налий олії стільки, щоб вона вкрила дно. Тоді набирай тісто чайною ложечкою та акуратно виливай у пательню.
– Чайною? – перепитала Соня.
– Так, чайною. Звичайно, можна й столовою, але тоді оладки вийдуть завеликі, – розтлумачила Наталка.
– Я й думаю, чому в тебе виходять такі гарнесенькі оладки. Ага! – раділа Соня. – Тепер і я дивуватиму гостей своєю майстерністю!
– Коли оладки з одного боку підрум’яняться, – перервала її Наталка, побачивши, що оладкам з одного боку загрожує вогонь, – переверни їх виделкою або дерев’яною лопаткою на другий бік. Готові оладки складай у мису або глибоку таріль.
– Їдять оладки з медом, варенням або сметаною, а запивають молоком, чаєм, компотом, – переможно вигукнула сорока. – Мені до вподоби абрикосове варення. А з чим смакує тобі?
– Мені – з молоком, – потягнулася черепашка. – Уф! Втомилася! Але торт вже готовий.
– Який чудовий! І як швидко! – ахнула сорока. – Ти справжня господиня!
– Я – ні, – засоромилася Наталка. – От моя бабуся…
– То це її рецепт?
– Ні, це я вигадала, – зізналася черепашка. Все дуже просто. Слухай…
Торт «Фруктова ніжність» від Наталки.
Буде потрібно: 1 пачка крекерів «Ніжність», 2 банани, 3 ківі, 2 апельсини, 200-250 г білого або рожевого зефіру, 500 г сметани, склянка, наповнена цукром на дві третини.
Сметану збий із цукром – ось крем і готовий.
Почисти та наріж банани і ківі кружальцями. Те ж зроби із зефіром. Апельсин розбери на дольки.
На теку виклади шар крекеру, намасти кремом, потім – шар зефіру, крем, шар банану та ківі, крем. І знову – крекер, крем, зефір, крем, банан, ківі, крем.
Викладай продукти по черзі, поки вони не закінчаться.
Змасти поверхню кремом і прикрась дольками апельсину.
Увага! Кожного разу торт можна робити трішечки іншим, наприклад, притрушувати тертим шоколадом, подрібненими горіхами, або родзинками та шматочками кураги.
– Ой, який красивий! – облизнулася Соня. – Так би і проковтнула!
– Ще не можна, – занепокоїлася Наталка. – Торт постав до холодильника на 2-3 години. Чим більше просякне – тим смачніше буде.
Аркуш дванадцятий.
Коли гості на порозі
У двері загрюкали: грюк! грюк! грюк!
– Хто там? – запитала черепашка.
– Це я, Тришка. Відчиняй, Наталю!
– Що на цей раз із тобою скоїлося? – зітхнула Наталка, подивившись на заклопотаного тритончика.
– Гості на порозі! – перелякано видохнув Тришка. – Вони до нас приїхали на таксі!
– На таксі? – Звела очі до гори сорока. – Ах, як це дивно! Як чарівно!
– Нічого дивного в цьому немає, – знизала плечима черепаха. – Вони ж у місті живуть, а городяни, вони завжди або на таксі, або на трамваї чи тролейбусі. Пам’ятаю, коли я останній раз відвідувала свою бабусю, то вона запросила мене покататися на метро. Оце так диво!
– Годі вам балаболити! – схопився за голову тритончик. – Краще підкажіть, як їх зустрічати? Чи то почати у долоні ляскати, чи то радісно завищати і пострибати?
– Несеш казна-що! – обурилася Наталка. – Навіщо вищати? Відчиняєш двері, чемно вітаєшся, запрошуєш зайти, а вже потім знайомишся: називаєш своє ім’я, схиляєш голову, а коли тітонька назве своє ім’я, можеш поцілувати їй лапку.
– Оце так-так! Скільки треба запам’ятати, – почухав потилицю Триша. – То, кажеш, спочатку схилити голову, відкрити і поцілувати ручку двері… Ой, щось не те…
– Звичайно, не те! – спохмурніла черепаха. – Боюся, переплутаєш усе. Давай-но, потренуємось. Я буду твоєю тітонькою…
– А я – твоїми двоюрідними сестрами! – виступила вперед Соня. – Усіма трьома одразу.
– Але ж… – почав було Тришка, потім розмислив добряче і вирішив: – Згоден!
Спочатку все було добре: тритончик відчинив двері, радісно вигукуючи: «Здоровенькі були!», потім чемно розшаркався, урочисто наголосив: «Моє ім’я – Трифон Тритузний!» і посунувся до Наталки – чоломкатись. Але спотикнувся, замахав лапками, щоб утримати рівновагу…
– Яка гаряча зустріч! – насмішкувато вимовила огрядна тритониха, підхопивши злощасного Тришку. – З порогу в обійми кидається! Оце так любов!
Трійка симпатичних дівчат-тритонів захихотіли, а статечний тритон з краваткою, щоб приховати веселу посмішку, зняв окуляри і почав їх протирати.
Почервонілий Тришка остовпів, а Соня завмерла з розкритим дзьобом. Тільки Наталка не розгубилася. Вона посунула остовпілого тритончика, пхнула у бік скам’янілу сороку і ввічливо запросила гостей до господи.
– Проходьте, добродії, будьте ласкаві, – підхопивши велику сумку, черепашка рушила коридором до кімнати.
За нею слухняно задрібушили гості. Тришка вихопив у дядька валізу, а Соня, наче заведена, повторювала:
– Здрастуйте! Моє вам вітаннячко!
Аркуш тринадцятий.
Хоча і тринадцятий, але щасливий
На щастя, Тришкіна тітонька мала величезний запас гумору, тому спілкуватися з нею виявилося легко і просто.
– Зви мене пані Тамілою. Це буде сучасно і по-європейському, – попередила вона племінника. – Назвеш тітонькою – ображуся. До цього незворушного товстунчика, мого любого чоловіка, можеш звертатися з повагою: пане Спиридоне. А дівчатка з тобою нехай самі знайомляться.
– Тася!
– Ася!
– Лася! – дружно вигукнули сестри.
Тришка вирішив поцілувати кожну двоюрідну сестричку, але його відпихнула Соня, яка поспішала насолодитися їх модним одягом та зачісками. Сорока мацала тканини, роздивлялася прикраси і, навіть, встигла отримати у подарунок блискучу каблучку.
– Соню! – грізно шикнула Наталка.
Але тут у двері нетерпляче застукали і до кімнати ввійшли усі друзі та знайомі Тришки: Федір Федорович і батьки Соні, Грицько і Рудик, Йосип і Семен…
Коли усі познайомилися, Наталка із Тришкою запросили гостей до столу.
– Чим пригощати будеш, племінничку? Хіба що мінеральною водою? – насмішкувато зіщулилася Таміла. – Як гарно, що я запаслася у дорогу бутербродами. Дівчата, діставайте все, що в нас є!
– Не треба! – пишаючись, Триша почав розливати у тарілки смачний, пахучий борщ.
– Як смачно! – здивовано зауважила Таміла, скуштувавши борщ і простягаючи тарілку за добавкою. – Невже це ти…
– Борщ варила моя найкраща подруга Наталка, – зізнався тритончик. – Вона ще й салат зробила, і торт виготовила, і оладки спекла!
– Насправді, оладки пекла я! – підхопилася Соня. Засоромилася і додала: – Але під керівництвом Наталки.
– Молодці, дівчатка! – схвально висловився пан Спиридон. – Готуєте краще, ніж у нашому міському ресторані.
– Давайте пити чай з тортом! – запропонувала Наталка і порізала торт на великі-великі шматки.
– Якщо бажаєте, то після чаю я вам заспіваю, – тихо вимовив соловейко.
– Звичайно! Із задоволенням! Ми ще ніколи не чули, як співає соловейко! – почали аплодувати сестрички Тася, Ася і Лася.
І Семенко заспівав.
І співав до світанку.
На прощання тітонька Таміла записала у кулінарний зошит Наталки рецепт святкових бутербродів.
Святкові бутерброди від тітоньки Таміли.
Давайте зробимо бутерброди! Ось, наприклад, «Снігова баба». Треба нарізати продовгуваті шматочки хліба – білого або чорного. Покласти на них поруч три кульки сиркової маси: одну більшу, другу меншу, а третю – найменшу. Схоже на снігову бабу? Не зовсім. Не вистачає «очей» та «носа». «Очі» зроби з родзинок, а «ніс» – із шматочка моркви.
А ось бутерброд «Доміно». Наріж чорний хліб прямокутниками. Змасти маслом. Потім поклади такі ж прямокутні шматочки сиру. Розділи їх навпіл стрілкою зеленої цибулі. Крапки зроби із шматочків чорносливу або крапельок кетчупу.
Можна також зробити бутерброд «Ялинка». Намасти хліб маслом. Поклади шматок ковбаси (або шинки чи сиру). Потім кругленький шматочок огірка розріж навпіл і поклади на хліб «ялинкою». Стовбур зроби зі стрілочки зеленої цибулі.
«Ялинку» можна прикрасити крапельками майонезу або крапельками кетчупу.
СМАЧНОГО!
Еліна Заржицька
ЯК ЧЕРЕПАХА НАТАЛКА У ШКОЛІ ПІШОХОДА НАВЧАЛАСЯ
Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка – добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, пугача Федора Федоровича, стоніжку Ніну, пуголовка Грицька (щоправда, Грицько зараз став жабкою).
Черепаха любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує. А ще вона завжди навчається. Ось і зараз черепашка Наталка вирішила вивчити правила дорожнього руху. Не вірите? Тоді послухайте, як це було.
Вогник 1.
З ким познайомився Тришка
Тритон Триша
Черепаха Наталка поспішала до школи. Але ж ти, любий друже, знаєш, як повільно рухаються черепахи. Одна лапка, друга… третя… – фу-ух! – четверта! І знову: одна… друга… Навіть, коли черепашка поспішала, все одно, бувало, запізнювалась.
Тому виходила з дому (тобто, з нірки) вона на зорі, коли інші звірята й пташки ще десятий сон у своїх ліжках бачили.
Ось і сьогодні Наталка підхопилася ранесенько вранці. Справа у тому, що суворий вчитель – пугач Федір Федорович – оголосив учням, що завтра, на першому уроці вони писатимуть диктант.
Поспішає Наталка, квапиться. А назустріч їй – тритон Тришка.
– Ой, Наталко, – кричить, – що зараз зі мною було! Що було!
– Що? Що таке? – захвилювалась Наталка. – Тебе хтось образив? Чи, може, ти знову поснідати забув?
– Ні, поснідати я не забув. Навпаки, аж двічі манну кашу з варенням поїв – щоб сили стало той диктант складний писати. І не ображав мене ніхто. Я зараз такий сильний став, що ого-го!
– То що ж тоді?
– Я тобі зараз таке розкажу! – прошепотів їй на вухо Тришка й озирнувся. – Але це таємниця, бо, окрім тебе, мені ніхто не повірить.
Ось що він розповів Наталці.
Вогник 2.
Тришка розповідає
Світлофор
Йду я до школи, і все мізкую. Як би мені той диктант без помилок написати? Я ж до нього не готувався.
– Як не готувався? – не витримала Наталка. – Ти ж знаєш, що оцінка за диктант – то оцінка за цілу чверть!
– Ну-у, воно якось так, вийшло. Розумієш, грали ми вчора із Грицьком у футбол…
– Еге ж. Все зрозуміло, – перервала його черепашка. – Про це в нас окрема розмова буде. Ти далі веди, про свою таємницю.
Тришка знову притишив голос.
– Сушу я, значить, собі голову, прикидаю на різні лади, а на стежку й не дивлюся. Тож хотів дорогу на червоне світло перейти. (Що таке перебігати через дорогу на червоне світло – ти й сам, любий друже, знаєш. Або міліціянт засвистить слідом так, що аж у вухах залящить, або машина з-за рогу вискочить, або перехожий за руку схопить. Бува, один заєць мені так лапу на плече поклав, що я потім цілий тиждень із синьо-жовто-зеленим відбитком ходив).
Тільки, значить, зібрався переходити, хтось мені ласкаво каже:
– Не поспішай, тритончику.
Я озирнувся: нікого. Що б це значило?
А голос знову:
– Та ось же я, поруч стою.
Я ще раз озирнувся. Й заціпенів. Невже, думаю, привид зі мною розмовляє? Так і запитав. Голосно-голосно. Для хоробрості.
– Ніякий я не привид, – ображено відповів голос. – Одразу видно – з дядьком Світлофором ти не товаришуєш.
Підняв очі – не я буду! – стоїть Світлофор і трьома очима мені підморгує.
– Доброго ранку, – розгубився я. А Світлофор посміхнувся і… залізну руку до мене простягає.
– Ходімо, – пропонує, – зі мною. Тут поруч країна є чудова –Світлофорія. Там нещодавно Школа відкрилася. А тобі ж бо треба правила дорожнього руху вивчити. Ти ж, тритончик, їх часто-густо порушуєш.
(«Ніби мені однієї школи мало! З усіх предметів мене тільки географія й фізкультура цікавлять, – маракую»).
– Ой, шановний, вибачте, не можу, – кажу. – До справжньої школи поспішаю. У нас сьогодні диктант. До того ж, учитель у нас суворий. За запізнення він «двійки» ставить. А ще мама не дозволяє мені з дорослими незнайомцями кудись ходити. І видав «залізний» аргумент: мовляв, вона може навіть у міліцію звернутися, про зникнення сина заяву написати.
Світлофор моргнув пару разів і погодився:
– Звичайно, диктант – це дуже серйозно. Та й мама завжди права. А щоб вона не хвилювалася, ми у Світлофорію вночі вирушимо. Уві сні. А щоб тобі не нудно було, запроси разом із собою приятелів.
Я аж рота роззявив, так здивувався.
– Як так уві сні?
Окрім того, що Світлофор такий балакучий попався, то невже він ще й до мого сну залізти може?
Світлофор відповідати не став, жовте око закрив загадково, зелене відкрив і рукою махає:
– Проходь, – тобто, – не затримуй рух.
Я й пішов.
Вогник 3.
Наталка разом із Тришкою збираються до Світлофорії
– Цікаво як, – зраділа Наталка. – Я теж із тобою хотіла б до Світлофорії потрапити. Візьмеш?
– Чого питаєшся? Я ж для того й розповідав. Звісно, бажання знову вчитися в мене немає, але хотілося б побачити, що за країна така – Світлофорія. Мабуть, там машинок багато. Ото ними побавлюся!
– Тоді зробимо так, Тришенько, – запропонувала черепаха. – Після уроків підемо до твоєї мами.
– Навіщо? – не зрозумів Тришка.
– Попросимо, щоб дозволила тобі у мене на ніч залишитися. Нам-бо треба з тобою потренуватися: диктанти без помилок писати.
– Ну, в тебе розуму, як маку в маківниці, – захоплено вигукнув тритончик.
Домовившись із Тришкіною мамою, звірята поспішили до черепашкиної нірки. Швиденько зробили уроки, вмилися, почистили зуби і вляглися на канапку.
– Щось мені лячно, – пробурмотів Тришка. – Може, він про мене забув, той дядько Світлофор?
– Він же сам тебе запросив, – заспокоїла його Наталка.
– Чому ж не йде? – буркнув Тришка, ховаючись з головою під ковдру.
– Ми ж не спимо, а теревені теревенимо. Засинай, от і подивимось, що буде, – сказала черепашка.
– Ще ж світло, – почав каверзувати Тришка.
Наталка встала й запнула штори.
– Так краще?
Тришці нічого й не залишилося, як заплющити очі і почати згадувати, який Світлофор красивий, який блискучий…
Тут хтось його по плечу поплескав.
– Не гай дарма часу, тритончику. Он, подруга твоя вже напоготові. Пішли швиденько.
– Дядечку Світлофор! Ви прийшли! – зрадів Тришка.
Швиденько схопився і… разом із Наталкою вони опинилися на вулиці, біля якогось будинку. Двері були відчинені, а над ними висів величезний плакат: «Ласкаво запрошуємо до Школи Пішохода».
Вогник 4.
У Школі Пішохода
– А що це за школа така? – поцікавився тритончик у Світлофора.
– Проходьте, – той усміхнено закліпав вогниками («І як це у нього виходить – лампочками посміхатися? – подумав Тришка»). – У цій школі кожен навчатися може. І всі, хто гарно вчиться, отримує посвідчення «Пішохода-професіонала».
– Ух, ти! А я теж можу його отримати? – застрибав тритончик.
– Звичайно, – і дядечко Світлофор підштовхнув Наталку з Тришкою до дверей. – Йдіть, не запізнюйтеся на урок.
Тут задзвенів дзвінок і діти увійшли до класу.
Ось це так! У величезній кімнаті стояли не парти, а моделі різних машин. І в них можна було сидіти.
– Чудово! – заплюскотів у долоньки Тришка. – Ось якщо… Ой! – Він задивився на машини і випадково штовхнув кицю з поламаною лапкою.
– Вибачте, я не навмисне…
– Нічого, – нявкнула вона. – Ти не зробив мені боляче.
– А що з твоєю лапою? – поцікавилася Наталка.
– Поламала. Але ж я сама винна: не можна переходити дорогу на червоне світло. Вже ж світлофор блимав-блимав, про небезпеку попереджав… Так ні, не послухалася. Добре, що тільки лапку машина забила. Ось тепер вирішила виправитися, у Школі Пішохода повчитися. Закінчу її та інших навчати буду.
– Вчителькою станеш? – здивувався Тришка.
– Ні, інспектором дорожньої служби. ДАЇ називається. Державна автоінспекція.
– Оце так! – навіть позаздрила киці Наталка. – Які ти слова розумні знаєш. Я навіть і не знала, що така служба існує.
– Ти що, з лісу прийшла? – витріщила очі киця. – Хто ж про ДАЇ не знає? Ця служба і пішоходам, і водіям допомагає, за порядком на дорогах стежить. До речі, мене звуть Муркошею. А вас? – продовжувала розумаха, сідаючи у білий автомобіль із синьою смугою.
Тришка з Наталкою похапцем всілися у червону пожежну машину, бо саме в цей час до класу увійшов учитель… Та це ж дядечко Світлофор!
Вогник 5.
Про що дізналися Наталка з Тришкою на першому уроці
– Починаємо перший урок, – почав дядечко Світлофор дзвінким голосом. – Слухайте уважно і запам’ятовуйте.
Наталка озирнулася. На передніх лавах різних дивних машин розташувалися собачки і кішки, навіть ворони і голуби. Наприкінці класу сиділи… дорослі – великий собака, коза з дзвіночком на шиї, їжак, рожева льоха: хто з поламаною ногою, хто з перебинтованою головою.
– А ці чого?.. А ті?.. – запитував Тришка у Муркоши.
– Це – дорослі звірі, які потрапили в аварію, бо правил дорожнього руху у дитинстві не вивчили. А позаду сидять, щоб не зустрітися зі своїми знайомими. Соромно їм, бач. Чого приховуватися? Ось я чесно провину визнала – і на душі легше стало. Звірі і птахи теж повинні всьому вчитися. А навчаться – ще розумніше за людей будуть.
Навколо зашикали, і Муркоші довелося замовчати. Дядечко Світлофор продовжував говорити. Цікаво так! Наталка аж заслухалася.
– Перше моє запитання таке: «Ви любите гратися м’ячем?»
Усі зашуміли, зарухалися. Особливо Тришка. Звичайно, адже футбол – його найулюбленіше заняття.
– Ми зараз не граємо, а вчимося, – заспокоїв усіх Світлофор. – У Школі Пішохода. І тому давайте вивчимо перше правило: «Діти, грайте на подвір’ї. На вулицю без дорослих ходити заборонено!»
– Далі, далі! – крикнув якійсь горобець із висмикнутим хвостом.
– Що він кричить? – не зрозумів тритончик. – Наталко, він же кричить: «Шайбу, шайбу!»
– Тобі почулося, – відповіла Наталка. – Будь ласка, не заважай мені слухати.
Вона дістала зошит, ручку й почала занотовувати все, що казав Світлофор. А він вів далі.
– Якщо ви граєте м’ячем, грайтеся тільки на подвір’ї. Катаєтеся на скейті – не виїжджайте на вулицю. Якщо сіли на велосипед… Тут і говорити нема про що. Пам’ятайте: згідно з правилами, на велосипеді їздять тільки по спеціально розмічених доріжках. Малюки до 16 років можуть кататися на велосипеді тільки на подвір’ї.
– Чому таке обмеження? – підняв лапку песик з обідраним боком й вухом, розірваним навпіл.
– Що з твоїм боком? І з вухом? – жахнувся дядечко Світлофор.
– З велосипеда впав, – засоромився песик.
– А обмеження існують тому, – зітхнув Світлофор, – що на вулиці багато машин, і всі вони їздять дуже швидко. На подвір’ї машини з’являються рідше та їдуть не поспішаючи. Так зазначено у правилах для водіїв: у проїздах між будинками, на подвір’ях, де граються діти, машини їздять повільно, а водії уважно дивляться в усі боки. Тому давайте вдруге повторимо перше правило: «Не ходи з подвір’я!»
Тришка насмішкувато подивився у той бік, де сиділи дорослі звірі. Йому стало цікаво, як дорослим повторювати те, що дітлахи з підготовчої групи дитячого саду знають?
Озирнувся – дорослі сидять тихо, повторюють голосно…
У цю мить почулося.
– Тришко, йди-но до дошки. Зараз подивишся два фільми й будеш відповідати, – і Світлофор підійшов до вчительської катедри й натиснув на якусь кнопку.
Тришка зрадів, що навчатися у цій Школі цікаво, адже фільм був про жабенят, які грали у футбол. У першому фільмі жабенята грали у футбол на спортивному майданчику; грали вони, на погляд тритончика, так собі. Ніхто голів не забивав, ніхто не сварився, не кричав. Нецікаво!
Клац! Світлофор вимкнув цей відеофільм, й на екрані замигкотіли нові кадри. Тепер жабенята грали на вулиці, біля дороги, по якій мчали автівки. Шубовсь! Шубовсь! М’яч перелітав від одного гравця до іншого… го-ол! М’яч підскочив і пострибав далі – на самий шлях, туди, де гарчали й шурхотіли машини. Якесь жабеня рвонуло навздогін м’ячеві. Пронизливо запищали гальма… Світлофор вимкнув екран, дав час усім подумати, а потім звернувся до Тришки.
– Хто, на твій погляд, чинив вірно, а хто порушував правила?
– Хм, питання серйозне, – зітхнув тритончик.
– Шановний дядечко Світлофоре! – звернулася до вчителя Наталка. – Можна, я допоможу своєму товаришеві?
– Будь ласка, – погодився Світлофор. – Якщо можна, то відповідайте разом.
– Ніяк інакше, – запевнила його черепашка. – Спочатку скажи, Тришко, як ти думаєш, чи спіймало теє жабеня свого м’яча?
Тритон почухав потилицю й невпевнено бурмотнув:
– А хто його зна… Може, та вантажівка, що мчала тоді щодуху, не зупинилася і м’яч розчавила. А, може, його інші автівки переїхали чи…
– Ну ж бо, далі, далі кажи! – підбадьорила тритончика Наталка.
– Могло так статися, що під колеса потрапило жабеня, – схопився за голову тритон. – Адже той, хто порушує правила, заважає водіям, та й сам може потрапити під колеса… Ви ж, дядечку Світлофоре, самі нам так казали!
– Молодець, все зрозумів, все запам’ятав, – схвально покивав головою Світлофор. – І ти, люба Наталко, молодець. Підтримала товариша. Сідайте!
У цю мить задзвенів дзвоник. Але черепашка із тритоном з класу виходити не схотіли. Тут було цікавіше. Яких тут тільки автівок не було!
Поки вони розглядали автівки, знову задзвеніло-задзеленчало. Починався другий урок.
Вогник 6.
Про що треба пам’ятати пішоходу на вулиці
Дядечко Світлофор відразу перейшов до справи.
– Уявіть, що ви на вулиці. Тут вам не тихе, спокійне подвір’я. Але, той, хто вивчить друге правило, ніколи на вулиці не розгубиться. Увага! Ось це правило: «Бруківка для машин, тротуар для пішохода». Досвідчений пішохід, – повчально запалахкотів вогниками Світлофор, – ніколи не буде йти по бруківці. Навіть не зійде з тротуару: небезпечно – і водіям перешкода. А для тих, у кого погана пам’ять, у небезпечних місцях ставлять міцні залізні загороди. Іноді їх фарбують у яскравий червоний колір – щоб було помітніше. Такі бар’єри нагадують: ні кроку з тротуару.
– А якщо не в місті? – до Світлофора застрибало маленьке сіре зайченя. – Якщо на шосе?
– Цікаве запитання, – попестив зайченя Світлофор. – Якщо на шосе, тоді узбіччя для пішохода! І ходити треба по лівому узбіччю, щоб автівки або вантажівки їхали тобі назустріч. Водій вчасно тебе побачить, і ти вчасно помітиш машину.
На перерві Наталка із Тришкою продовжили розглядати парти-машинки. Так ось які автомобілі прийшли на зміну найпершим, схожим на карету! Вони стали зручніше і їздять швидше. Є серед них і таксі, і автобуси, і вантажівки. А під колесами у них вже не бруківка, а рівний асфальт.
Малюки звернули увагу, що біля кожної машини висять таблички. Як зручно: дивитися на машину і мати змогу одразу ж про неї дізнатися!
– Тришко! Наталко! – це Муркоша помахала їм здоровою лапкою, а потім підійшла до Світлофора. – Дядечку Світлофоре, мені терміново потрібно в лікарню. На процедури. Можна я завтра ще прийду? Ви так цікаво розповідаєте.
– Не тільки цікаво, а й повчально, – зауважив песик з обідраним боком і розірваним вухом, що сидів поблизу. – От якби я все це знав, ні за що не вибігав би з подвір’я – гавкати на машини.
– Не треба бояться вулиці, – погладив його дядечко Світлофор. – Ось на третьому уроці ми про це й поговоримо.
Його слова заглушив дзвінок. Черепашка й тритон з нетерпінням приготувався слухати.
Вогник 7.
Про вогники-помічники
– Яку б вулицю ви не переходили, не поспішайте ступати на бруківку, – підійшов до рожевої льохи із поламаною задньою ногою дядечко Світлофор. – Уважно подивіться праворуч і ліворуч. Спочатку, не сходячи з тротуару, подивіться ліворуч: чи не наближається машина. (Дядечко Світлофор вказав пальцем вліво. Дорослі звірі, як зачаровані, разом повернулися). Якщо наближається – не намагайтеся її обігнати й не змагайтеся з машиною у швидкості. Обов’язково почекайте, поки вона проїде. (Добродійка свиня з поламаною ногою здригнулася і заплакала). Чому ліворуч? Та з тієї простої причини, що з цього боку і їдуть машини (Світлофор простягнув льосі носовичок, поплескав по плечу й делікатно відвернувся).
– Іч, як заходиться, сердешна, – зашепотіла Наталка тритончику. – Уявляю, як їй болить.
– Ти ж нічого собі не ламала. Звідки тобі знати? – розсердився Тришка. – До того ж вона сама винна. Ніхто її не примушував під машину лізти.
– Ой-йой! Хто б казав! – форкнула черепашка. – Ще сьогодні вранці ти сам порушував правила. Треба подякувати шановному дядечкові, що застеріг тебе.
– Годі вже мене носом у грязюку пхати, – образився Тришка. – Краще не відволікай від уроку. І сама слухай.
– Якщо дорога вільна – йдіть. Швидко, але не біжіть. Дійдете до середини вулиці – зупиніться. І знову подивіться уважно, на цей раз праворуч: звідти йде зустрічний потік автівок. Якщо вони наближаються, не намагайтеся перебігати дорогу – не встигнете. Зачекайте, поки автівка проїде, – наголосив Світлофор.
– Все це чудово, – перервала дядечка коза з дзвіночком на шиї. Коза була розмальована зеленкою так рясно, що стала схожою на величеньку копицю сіна. – Та чому Ви не розказуєте про себе? Для чого Ви потрібні?
– От, як би я був Світлофором, – розсердився Тришка, – то покарав би цю порушницю дисципліни. Чого вона зі своїми зауваженнями лізе….
– Та-та-та, – пирснула черепашка. – Але ж ти зовсім не він. Дивись, дядечка Світлофор, навпаки, зрадів.
– Саме про це я і хотів зараз поговорити, – вклонився козі Світлофор. – Уявіть собі: машина йде за машиною. Кінця не видно. Такий транспортний рух, що ніяк вулицю не перейти. Будеш стояти з ранку до пізнього вечора.
– Що ж робити? – налякалося безхвосте білченя.
– А нічого робити не треба, – заспокійливо промовив Світлофор. – Ось спалахне перед машинами червоний вогонь світлофора – і все водії натиснуть на гальма. Автівки тоді завмирають; стоять – не ворухнуться. Адже для пішохода загорілось зелене світло. Це дозвіл перейти через дорогу. Ви знаєте, про що сповіщають сигнали світлофора? Червоне світло: стій, небезпека! Жовтий – не кваптеся, будьте уважними, зараз сигнал зміниться. А зелений повідомляє: йди!
– Чому саме зелений і червоний? Адже можна було вибрати рожевий і блакитний. Вони найкрасивіші у світі, – пропищала крихітна гусінь, яка сиділа прямісінько на катедрі, у крихітній автівці «Швидкої допомоги».
– Такі кольори вибрали не випадково. У правилах для пішоходів і водіїв нічого випадкового немає. Якого кольору аварійна машина? – оглянув присутніх наш вчитель.
– Червоного, червоного! – заволав Тришка і задоволено поглянув на Наталку. – Бачиш, я перший встиг відповісти!
– Саме так. Тільки червоного, – підкреслив Світлофор. – Цей колір тривожний, він нагадує нам про небезпеку. Побачивши червону пожежну машину, всі зупиняються, щоб пожежники встигли до місця загоряння вчасно. Те ж і з червоним сигналом світлофора. Побачив його – зупинись. Не переходь дорогу. Пропусти автомобілі, трамваї, автобуси, – і Світлофор багатозначно подивився на Тришку.
– А чому жовтий? – стиха мовив Тришка, зніяковівши.
– Це колір попередження: будь уважний. Машини, які працюють прямо на дорогах, – бульдозери, асфальтові котки – зазвичай пофарбовані у жовтий колір. Ті, хто працює на дорозі, обов’язково одягають яскраві жовті куртки. Водії бачать здалеку жовте, зменшують швидкість, обережно ведуть автівки. І ти, будь ласка, поводься обережно, побачивши жовтий сигнал світлофора. Не поспішай, зажди, – порадив йому дядечко Світлофор.
– А зелений? – посунулась до Світлофора Наталка.
– Коли загорілося зелене світло, – спокійно переходь дорогу. Зелений колір – спокійний, приємний. Це колір молодої трави й листя.
– Прошу повторити! – чивікнув горобчик.
– Обов’язково, – погодився дядечка Світлофор. – Правило це кожному треба знати назубок: червоний – стій, жовтий – чекай, зелений – іди. От і вся наука, яку ми опанували з вами на уроці. Запам’ятали? – уважно подивився на Тришку з Наталкою дядечко. – А тепер можете відпочити.
– Слава! Дзвінок! – застрибав Тришка. – Щось я зголоднів. У мене від голоду аж голова паморочиться. Наталко, давай дізнаємось, де їдальня.
– Лишенько! Про вузлик із вечерею я й забула, – забідкалася черепашка.
Звірята сіпнулися до виходу, але у цю хвилину до них під’їхала невеличка автівка з причепом. На її покрівлі стояли тарелі з бутербродами та тістечками. У причепі – одна біля одної – різноманітні скляночки з соками, водою, холодним чаєм, молоком, тож кожен міг вибрати, що йому до смаку.
Тришка з’їв величезний бутерброд із сиром, а потім наздогнав машинку і взяв два тістечка. Випив склянку молока і задоволено зітхнув:
– Ух! Оце так наївся!
Наталка не встигла нічого йому відповісти. Задзвонив дзвоник і перерва закінчилася.
Вогник 8.
Як «зебра» допомагає пішоходу
Зебра – пішохідний перехід
– Тепер я розумію вислів: «Ситий голодному не товариш», – потягуючись, сказав Тришка. – Хіба можна щось запам’ятати, коли їсти хочеться?
– Але ж є інший: «Сите черево на науку не квапиться», – заперечила йому Наталка. – Тепер будеш вуркотіти, що тобі спати заважають.
– Та ні, тут цікаво, – відповів тритон. – Он, чуєш, про якусь зебру дядько Світлофор розказує. Давай послухаємо!
Дійсно, Світлофор вже повістував, що як завгодно вулицю переходити не можна, оскільки це небезпечно. Бруківка – вона для машин, і пішоходу затримуватись там зась!
– Але ж як її переходити? – підняла лапку черепаха Наталка.
– Пояснюю, – жваво підхопив Світлофор. – Переходити вулицю можна там, де не заборонено.
– А де не заборонено? – запитав Тришка. – Як знайти таке місце?
– По смугам, що намальовані на бруківці, – замигав очами Світлофор.
Далі він розповів, що перехід називають «зеброю», бо вони схожі – обидва смугасті. Білі смуги потрібні для того, щоб кожен – чи то дорослий, чи дитина, здалеку помітив: саме тут можна перейти на другий бік вулиці.
Якщо ж смужечок поблизу немає, то треба уважно оглядітися: може, є неподалік сходи, що ведуть під землю? Є? Чудово! Знайте, що це підземний перехід, по якому спокійно перетинають вулицю.
– Тому запам’ятайте, юні друзі, коли поряд є підземний перехід, бруківкою вулицю переходити не можна! – підкреслив дядечко Світлофор.
– Дозвольте запитати, – гавкнув великий собака, що сидів на останній парті (пробачте, машині). – Але ж є такі собі тихесенькі вулички або стежки у лісі, якими майже не їздять машини. І немає там ані «зебр», ані підземних сходів. Чи дозволяють правила дорожнього руху перетинати їх у якому завгодно місці?
– Звичайно, ні, – озвався вчитель. – Спочатку стань так, щоб було далеко видно дорогу – і ліворуч, і праворуч. Потім знову подивись ліворуч: чи не наближається автівка. Обов’язково почекай, нехай проїде. Перейшов до середини – зупинись. І знову подивись, на цей раз вправоруч, бо звідти машини йдуть з протилежного боку. І вже тоді переходь – не поспішаючи, але й не кваплячись.
– А чому спочатку тільки ліворуч дивитися? – здивувався Тришка.
– Тому, що машини їдуть саме з цього боку. Рух у нас, в Україні, лівосторонній.
– Але, вчителю, – не витримала й Наталка, – може статися, що машина з’явиться, коли я перейду вже частину вулиці або стежки. Що тоді?
– Там же ж і зачекай, – блимнув очами Світлофор. Прямісінько на білій межі, що поділяє бруківку навпіл. До речі, на переході широкої вулиці часто-густо малюють білою фарбою острівець. Ставши на нього, ти будеш у безпеці. Його саме так і називають: острівець безпеки.
Великий собака чемно вклонився дядечку Світлофору і всівся, а Наталка кинулася усі тлумачення занотовувати.
Навіть на перерву не пішла – все записувала.
Вогник 9.
Наталка з Тришкою вивчають незвичайну абетку
Дядечка Світлофор знову натиснув на червону кнопку, і великий екран засвітився.
– З чого починається навчання у звичайній школі? З абетки. У нашій школі не так. Абетку ми будемо вчити, закінчуючи перший клас. Тільки абетка буде особлива – дорожня.
Всі ви бачили уздовж доріг на вулицях вивіски. Це дорожні знаки. Вони розповідають нам, де переходити дорогу, де підземний перехід, а де – школа. Це і є азбука дороги. Запам’ятовувати її всю поки що не треба. Але деякі дорожні знаки повинен знати кожен пішохід.
Ось, наприклад, перший знак, – мовив Світлофор. – На блакитному чотирикутнику намальований білий трикутник. На самому трикутнику – знак переходу через вулицю (нагадаю, що називається він «зебра»), по якому йде людина. Це – знак пішохідного переходу. Він вказує, що тільки у цьому місці можна переходити вулицю.
На другому, у блакитному чотирикутнику, ми бачимо сходинки, по яких людина спускається. Це – знак підземного переходу. Він вказує, що переходити дорогу можна тільки саме підземним переходом.
Цей знак – велосипед у червоному колі, – дозволяє їздити на велосипеді, а цей, – велосипед, закреслений червоною смугою, – сигналізує, що їздити на велосипеді у цьому місті суворо заборонено.
Закреслений червоною смугою пішохід у червоному колі – хіба що не кричить, що нам з вами заходити сюди ні в якому разі не можна. Треба шукати інший шлях.
Машина у червоному колі – означає, що дорога призначена тільки для пішоходів. Автівкам тут робити нічого.
Ще один знак – довга стрілка. Цією вулицею усі машини їдуть тільки в один бік. У той, куди вказує стрілка. Тобто, якщо хтось із вас переходить дорогу, дивитися він може не ліворуч і праворуч, а тільки ліворуч. Або тільки праворуч.
Загалом, знаків цих багато. Знати всі повинні професійні водії, ті, хто знаходиться за кермом. А вам, любі учні, треба знати ті, що призначені для пішоходів. Сьогодні я розповів вам лише про деякі з них.
Вогник 10
і останній
Закінчивши розповідати, дядечко Світлофор кожному з учнів роздав завдання:
– Якщо ви на «відмінно» виконаєте цю контрольну роботу, – вважайте, що посвідчення «Пішохід-професіонал» у ваших кишенях.
Коли Тришка з Наталкою побачили свої завдання, то зрозуміли, що все це знають. Недарма сиділи на уроках, слухали уважно.
Швидко написавши відповіді, вони відділи їх дядечку Світлофору.
– Молодці, – схвалив він, – все вірно. А тепер отримайте…
Тритон простягнув лапку і… Кімната, як кімната. Канапки, стіл, килим. А де ж Школа Пішохода? Невже наснилася? Він кинувся до черепашки, яка тільки-но розплющила очі.
– Гей, Наталко, це дійсно відбувалося? Дядечко Світлофор, навчання у Школі Пішохода, посвідчення…
Наталка позіхнула, встала, розправила спідничку і замислилась.
– Знаєш, Тришко, – сказала вона, – посвідчення ми тепер безперечно отримаємо. Я забула тебе повідомити, що Федір Федорович з наступного тижня буде читати нам додатковий урок. І називатиметься він «Правила дорожнього руху». Гадаю, що тепер найвища оцінка нам із тобою забезпечена. А для старанного учня це найкраще посвідчення.
Тепер, переходячи вулицю, Наталка з Тришкою дотримуються всіх правила дорожнього руху. Дядечко Світлофор підморгує їм зеленим оком і вітає: «Доброго дня, пішоходи!»
К І Н Е Ц Ь
За матеріалами: Еліна Заржицька. "Як черепаха Наталка до школи збиралася". Дніпро,видавнитцво "Пороги", 2011 р., 32 с.
Джерело: https://svit-kazok.info/
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Еліна Іванівна Заржицька — письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня НСПУ та НСЖУ. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства. Членкиня журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка", Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль), Всеукраїнського конкурсу творчої молоді "Літературна надія Дніпра 2013", обласного літературного конкурсу "Молода муза". Керівниця секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України. Авторка та керівниця проекту "Аудіокнига "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012) разом із Наталією Дев’ятко і Фіделем Сухоносом. Редакторка-упорядниця електронної книги – збірника творів дніпропетровських письменників – екологічної читанки для дітей "Наш кращий друг – природа" (2013). Переможниця міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ).