"Іноді малі діти кажуть мені, що я нагадую їм білочку. Маленькою дівчинкою я була настільки яскраво рудою, що бабуся, беручи мене до церкви, натягала на мене хустину, аби люди своїми поглядами не відволікали, хоча інші дівчата були без хусток. Я виросла і потемніла, потрохи починаю вже сивіти, хоча й досі люблю блукати по горах, лісом, луками, як це робила дитиною. Інколи й посеред міста Львова, біля якого мешкаю, хочу стрибати, бігати, та мушу себе стримувати, треба вдавати поважну тітоньку, тому мені на природі значно краще. Перший вірш написала десь у другому класі, от досі й пишу. Хоча мої власні діти самі вже виросли з дитинства." (Галина Мирослава)
"Якось на вечерю в санаторії пара зелених дятлів, яких зазвичай називають жовна зелена, запросила дві сусідські парочки дятлів: пару трохи більших за горобця, поміж людьми їх називають маленькими строкатими, та пару трипалих, у яких головними є лише три пальці, хоча четвертий вони теж мають, проте він надто маленький. Малого строкатого дятла, на ймення Макар, жвава дятлиця зелена помітила відразу. Знаєте чому? Бо він має цегляно-червону шапочку. А у неї теж червона. Жовна зелена так ласкаво торкнула його дзьобиком, що дружина малого напружилась, кілька разів повторила ''кі-кі-кі'' та готова була вдарити нахабну зеленокрилку лапкою, відбиваючи залицяння. На щастя, дятел Макар протягнув над коханою своє надійне крило в чорно-білих смужках та з любов'ю зазирнув у її неспокійні карі очі, від чого дятлиця Еля притихла. Йому, щиро кажучи, байдуже, що в дружини не червона шапочка, він шанує її не за шапочку, і чорна шапчина зі вставочкою модного ізабельного кольору* їй надзвичайно личить..." (Галина Мирослава)
"Не відаю, як ви, а я люблю гори й воду. От стоїш на легкому висячому мостику, перекинутому через стрімку гірську річку, на тій хиткій лавці, і тобі здається, що для повного щастя нічого більше і не треба, а коли під мостом по воді пливе розкішний пліт зі з’єднаних колод з розкладеним посередині вогнищем і куренем, єдине, чого хочеться, — бути на тому плоті. Розказують, що якось у Карпатах з одним чоловіком, що якийсь час мандрував з плотогонами, почали відбуватись дивні речі, а до того ніхто про таке й не чув. Кажуть, міг той чоловік більшати та меншати на очах, викладати своє тіло за рухом хвилі та водночас глісувати по воді. Бувало й таке, що злітав, мов куля, урухомлений невідомою силою. На перший погляд чоловік видавався непоказним, присадкуватим, а в оті хвилини був він неймовірним красенем, його досконало зграбні рухи змушували затамувати подих навіть відвертих сміливців, отих шибайголів, якими повниться кожне гірське село..." (Галина Мирослава)
"А було це, а було...
Дуже й дуже предавно.
Годі навіть тим згадати,
Хто уміє пам’ятати.
Після довгого дощу
З океану в вишину
Вистрибнув маленький острів.
Кажуть, гарний він і досі.
Втрапити ще й нині можеш,
Як читаєш книги гожі."(Галина Мирослава)
"Чи то в місті, чи в селі
Жили-були у теплі
У батьківській добрій хаті,
Невеличкій, небагатій,
Брат Іван, сестра Марічка,
Мов дві вишивані стрічки.
І усе було б як слід,
Якби раптом на обід
Не приплівся старий дід..."(Галина Мирослава)
"Якось маленькому хлопчикові Дарію подарували незвичайний доморобний солом’яний капелюх, хоча здогадатись про незвичайність було б важко — капелюх як капелюх. Мав він тулію заввишки два вказівних пальці й криси — два підмізинних пальці. Поля з боків по краях на пів мізинця вигинались вгору. Капелюх не змінював колір і не дуже вирізнявся з-поміж інших брилів. Але той, хто його одягав, ставав прозорий разом зі своїм одягом і взуттям, а от сам капелюх при тому не ховався - його завжди було видно. Тільки Дарій почув про таку властивість капелюха, так зрадів, що аж почав підскакувати. Перший спокійний вихід на вулицю в цьому капелюсі приніс Дарію самі лише роздратування — всі, хто проходив неподалік, починали тягнути руки за капелюхом. Дарій тільки те й робив, що втікав. Добре, що собаки запахи вловлюють, — хоч вони не переслідували, а так біда могла би статися. Наступного дня Дарій зробив другу спробу “вигуляти” свого капелюха..." (Галина Мирослава)
"Якось в річці Черемоші плили миші у калоші.
Ліва каже тій, що справа: – От забава, так забава.
Права каже тій, що зліва: – Я тобі ще не повіла
Одну дивную новину. То займе тобі хвилину.
Де це було, я не знаю: чи на тихому Дунаї,
Чи на Ворсклі, чи Дніпрі; але знаю: чималі
Вийшли з вод там дві рибини..."(Галина Мирослава)
"От тамечки, серед великого конопляного поля, жило-було село, не знаючи горя жило. Коноплі називалось. І жили в ньому люди тихі та мирні. Хіба часом найстарші в селі дід з бабою, що мешкали на околиці, зойкали. Ото як піде дід пилкою гуляти, баба й кричить: "Йой, пили-пили, колись допилипишся." Поки не сталось те, чого не бажалось. Прокинулись вони одного ранку, гульк - на ґанку колисочка висить, а у колисочці щось деренчить та ще вовтузиться..." (Галина Мирослава)
"У незаймані часи кущі порічок росли собі вздовж річок. Як червоні, так і чорні, зрідка й білі траплялись. Тоді ніхто не висаджував їх у садах, а для чого, якщо куди не йдеш, порічку знайдеш. Діти частенько бігали до річок по ягоди. Наберуть собі повні жмені та й смакують.
– Куди ви? – питають батьки.
– Біжимо вздовж річки збирати порічки, - відгукувались діти.
– Та біжіть вже. Тільки дбайте про себе, не робіть дурниць, - попереджали батьки.
Якось Дарця, дівчина років восьми, яку батьки любили без тями, збираючи ягоди, забрела занадто далеко від дому. А тут ніч у потилицю втупилась. Йти ж затемна страшно. Дарця сіла під кущиком та гірко заплакала..." (Галина Мирослава)
"Подейкують, що понад річкою Свірж – лівою притокою Дністра, у містечку з такою ж назвою, неподалік чудового Свірзького замку, що доносить з глибини віків свою могутність, жив колись бондар. Не тільки зблизька, а й з далеких країв їздили до нього купці по бочки. Не було у Свіржі людини, що не мала чогось від нього: чи то дерев’яне цеберко для води, чи то діжку для квашення яблук, дехто мав балію, дехто коновки, а хто і дійниці та баклаги з барилками. Всім він був потрібен: треба засолити огірочки чи гриби – до бондаря по діжу, потрібно кудись подіти рибу – також до бондаря, як хотіли бодню для дорогоцінностей – теж шукали бондаря. А щодо діжок до пива, вина чи квасу, то цей бондар вважався неперевершеним..." (Галина Мирослава)
"Коли метелик Фур, якого вітром занесло на довжезну зелену фуру і без його волі спершу понесло в подорож, а потім з такою ж легкістю викинуло з машини в якомусь тихому селі, отямився, то побачив поруч дивне на перший погляд товариство майбутніх мам: велику рум’яну поросну свиню, тільну красу корову, суягну тонкорунну вівцю, лошатну пишнохвосту кобилу та цуцняву чорненьку з рудизною собаку. Збідований, геть знесилений метелик, зачувши їхню розмову, таку теплу і спокійну, враз відчув, що оживає. Йому стало так легко на душі – крильця залопотіли, лапки зашаруділи, а очка заблищали. Вагітні мами мило лежали на зелененькій травичці, час від часу погладжуючи свої пукаті животики. „Куцю, куцю, поросятонька, як ви там, рибоньки?” – похропувала свинка. А кобилиця вела своєї легким іржанням: „Лошаточко моє, зозулько моя, я тебе кумисом частуватиму, щонайкращим у світі, тільки-но народишся”. Метелик дивився на них і відчував у повітрі випромінювання радості..." (Галина Мирослава)
До другої частини книги Галини Мирослави "Богданія" увійшли такі твори: "Зозулька", "Вишиванки", "З Божою правдою", "Дзиґармістр", "Сенько Кепко", "Шаповал", "Яся", "Сажотрус", "Люстерко", "Жеб", "Виноградинки", "Купець", "Ворони", "Нестор", "Сокіл".
До першої частини книги Галини Мирослави "Богданія" увійшли такі твори: "Іван Самсобіпан і Марічка Самасобієчічка", "Солодійка", "Пан Дупцьо", "Байдики", "Золота підкова", "На Івана Купала", "Бамбетель", "Пасочки", "Поки рак свисне", "Ґрафка", "Богданія", "На Юрія", "Шу-шу", "Диньки", "Отаке воно у світі", "Як і що", "Загадка", "Дивоптах і дивина".
До третьої частини книги Галини Мирослави "Богданія" увійшли такі твори: "Рудик", "Казка про коней, таксу й царя", "Три сини", "Бабине лихо", "Сяй і Сяя", "Пилип з конопель", "Меди", "Капелюх", "Коровай", "Диво", "Камені", "Світло", "Стежка".
"Років зо два тому, якраз під осінь, коли львівський дощ до блиску вилизував бруківку на вулиці Городоцькій, впав мені в око дивний дорослий чоловік. Він був високого зросту, широкий у плечах, а поводився, як малюк: стрибав з каменю на камінь - так діти зазвичай граються в „класики”. Я стежила за ним… Коли ж над’їхав трамвай, він раптом підстрибнув до чубочка вагона і кудись пропав за штангою. Здалось, розчинився. Це було щось неймовірне, проте страшливе. Коли мені спало на думку розпитати людей про дивака, виявилось, що багато хто його навіть знав. З усього почутого дещо прирозуміла, то й вам оповім..." (Галина Мирослава)
"Тоді, коли Червоноград вже був містом та ще не називався Червоноградом, довкола знаменитого його палацу, хтось називав його Кристинопільським, хтось Христинопільським, був чарівний парк з басейнами, водними каналами, штучними каскадами, водограями та павільйонами. Якось там люди зауважили розтікання дивного білого світла вночі. Воно йшло з голландського павільйону. Про електрику тоді ніхто й не здогадувався, тим більше про лампи денного світла. Світло, яке точилося з будівлі, котилось неймовірно приємними смугами, проте йти на нього ніхто не наважувався. Люд вигадував різні байки, але що то було насправді?! Жоден мешканець міста не міг би нам сказати. Прислуга палацу щоранку ходила по цьому павільйону, оглядала всі кутки й закамарки, та нічого не знаходила. Загадка б ніколи не розкрилась, якби якось до міста не потрапила дівчинка років десяти, яку звали Христинкою..." (Галина Мирослава)
Читаймо цікаві казки, які подарувала нам українська письменниця Галина Мирослава зі Львова: "Казка про коней, таксу і царя", "Рудик", "Пилип з Конопель", "Гавкіт", «Сяй і Сяя» (або «Данькові черевики та дивні чоботи»), "Три сини", "Стежка", "Диво", "Світло", "Камені", "Абетковий дім" та інші.
"Коли на саме Різдво стоїть страшний тріскун надворі та помежи людьми, а дівчата, лякаючись справжнього морозу та всіляких дрібних морозенків, не ходять щедрувати, не пророчать статків та гараздів, то гаруй – не гаруй, а цілий рік не ведеться. Тогоріч і в нас був такий тріскун-льодовище, а ще й вітросвище. Дівчата не збирались попід вікнами, от біда взяла та й нагромадилась. Насунуло в село Лихо, якого піддобрити навіть не вдавалось. А чого тільки не робили! Для нього донесхочу готували величезну кількість різних страв: і печеню, і душенину, і голубці, і драглі, навіть борщик зі сметаною, щоб наїлось та відчепилось, – не помагає. Про заморське і не кажіть – в рот не брало..." (Галина Мирослава)
"Уночі, коли дітлашня солоденько засинає, 33 літери абетки повертаються до свого казкового будиночка "Абетний дім", що має два широкі під'їзди. Літерам теж потрібно відпочити. У кожному під'їзді казкового будиночка по 16 квартир. Літера М, яка в абетці займає 17-е місце і стоїть рівно посередині неї, тут головна. М, як справжня матуся-квочка, що все має врахувати, добре про все помислити й подбати, квартирує на мансарді, її приміщення, мовби крила, накриває усі інші кімнати будиночка. Аби будиночок міцно стояв на землі, його будували не дуже високим — він має лише 4 поверхи. У кожному під'їзді на кожному поверсі розташовано по 4 квартири..." (Галина Мирослава)
"Мале солов'ятко мало двох братиків-близнюків, жвавих і непосидючих. Вони вже вчилися літати. А воно було не таким. Одна його ніжка чомусь ніяк не хотіла розгинатись. І від того маля не могло підстрибнути, аби відштовхнутися для першого польоту. Його сердечко було сповнене смутку, бо воно було не таким, як його брати й сусідські пташата... Ніхто з нього не насміхався. Ні! Навпаки, дорослі й малюки приносили йому смачні личинки, жуків, навіть пелюсточку, що впала з чарівної квітки, як розповідали, з казкової галявини, принесли. Воно мріяло будь-що потрапити на ту галявину, побачити власними очима ті незвичайні квіти, вдихнути їх аромат і від тієї радості заспівати наймилішу, найніжнішу в світі пісню-гімн красі природи..." (Галина Римар)
