Галина Мирослава. "Порічки" (казка для малят)

Галина Мирослава

Порічки

(казка)

У незаймані часи кущі порічок росли собі вздовж річок. Як червоні, так і чорні, зрідка й білі траплялись. Тоді ніхто не висаджував їх у садах, а для чого, якщо куди не йдеш, порічку знайдеш. Діти частенько бігали до річок по ягоди. Наберуть собі повні жмені та й смакують.
– Куди ви? – питають батьки.
– Біжимо вздовж річки збирати порічки, – відгукувались діти.
– Та біжіть вже. Тільки дбайте про себе, не робіть дурниць, – попереджали батьки.
Якось Дарця, дівчина років восьми, яку батьки любили без тями, збираючи ягоди, забрела занадто далеко від дому. А тут ніч у потилицю втупилась. Йти ж затемна страшно. Дарця сіла під кущиком та гірко заплакала.
– Нікого поруч, ні звідти, ні звідси жодна душа не йде по мене, – не встигла подумати дівчинка, як нізвідкіля підходить до неї якась престарезна, точніше стародавня, бабуся. Ні тобі привіт, ні тобі добрий день, відразу каже:
– Якої хвороби тебе сюди занесло?
Холод, немовби з відра, на всі боки розсипався. Дівчинка задрижала усім тільцем і почала хлипати. Однак, тамуючи переляк, відповіла:
– Я порічки шукала.
– Порічки, порічки, – пробурмотіла старушенція. – А чому на моїй землі? – і мов окропом ошпарила.
– Я не знала, – намагалась себе виправдати дівчинка.
– А ти знаєш, що за все, що накоїш, треба відповідати?! Чи ти на дурняка хочеш жити?! – додала бабушенція.
– З... знаю, – крізь гарячі сльози видушила мала. – Вибачте, будь ласка.
– Вибачте в рот не покладеш. Чуже мати – не штука. Брати – не повертати. Умієш взяти, зумій оддати. Йдемо до мене, – наказала стара і смикнула Дарцю за рукав.
Настрашена Дарця чемно підвелась і пішла слідом за бабушенцією. Поки йшли, Дарця взяла себе в руки, зібралась з думками, навіть посміліла.
Невдовзі підійшли вони до мшаного болота, там стояла хатка над водою, спочатку дівчатко подумало, що під хатинкою мох або надувний матрац, лише підійшовши ближче, Дарця розгледіла мату з сіна, яку в її краях називали сінником.
Мата була досить розшарпаною, з неї в усі сторони стирчали різних розмірів та форм кусні. Баба тряснула головою – хатка всілась на сінник, ніби курка на яйця. Вони й зайшли. Тряснула бабуська другий раз – хатка знову піднялась.
Усередині хатинки стояв повний безлад, у повітрі висіли столітні порохи, все видавалось матовим. Посередині хатки Даринка побачила лаву та кривого стола, проїденого шашелем.
Стара постелила собі рядно на лаві, малій – під лавою. То тільки вдома як схочу, а в людей - як звелять. Нічого більше не кажучи, стара дала зрозуміти рухами, що час лягати спати.
Отож вони обоє повкладались та й поснули, кожен на своєму місці.
Вранці, як тільки крук, поправивши своє кудлате пір’я під дзьобом, крумкнув та різко піднявся в небо робити ранкові піруети, баба розбудила Дарцю і каже:
– Покіль я прийду, попорядкуй у хаті, наготуй їсти, наноси води, перепери та й не забудь помити начиння.
І кудись подалась. Даринка не була ледача, навпаки, привчена добросовісно виконувати свої обов’язки, проте такий шмат роботи їй аж ніяк не встигнути до вечора.
Зажурилась дівчинка. Хоч би хто поміг. Ні душі навколо. Так і в розпач не важко впасти. Одним словом, біда, глухий кут.
Та світ не без добра – саме на ту хвилину зірвався вітер. Він влетів у хату з хлібиною за пазухою, повидував порохи, вимів начисто хату, ще й порозкладав усе, де слід.
За вітром зайшов дощ. Він натік по вінця в барильце, переправ речі в митниці, помив посуд та видраїв сінника, що тримав хату. Сінник від задоволення аж присів.
Даринка ж не забарилась – відразу вилізла надвір. Аж чує: до неї промовляє мох. Прислухалась.
– Слова ти дотрималась, борг віддала, чого тобі тут сидіти? Додому біжи, на бабу не чекай. Вона злюща і непробачлива. Тебе ошукати хоче, на гріх навести. У злому злі думки сидять.
Сказав і вмовк. Даруся так і зробила. Побігла вздовж річки, дорогою пісні співає і козубець виплітає. Коли закінчила виплітати, то вже майже біля дому була. Там вона його ягідками наповнила.
А як рідних побачила, віршиком заговорила:

– Не ходіть до відьми в гості,
В неї кості повні злості,
В неї злості повні кості,
Не ходіть до відьми в гості.

Радість взяла своє – сусіди та знайомі звідусюди бігли про пригоду слухати. Столи ломились від смачненького. Пісні співались. Батьки тільки й повторювали:
– Призволяйтесь, не сидіть склавши руки.
До кінця свого віку таку гостину ніхто не міг забути. А про бабу всі своїм онукам час від часу нагадували, їхні онуки – своїм онукам, а ті – своїм. Так і до нас дійшло.

Казку надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:

"Теплом навдзвін" - твори для дітей та дорослих від Галини Мирослави

Дитячі поезії Галини Мирослави Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.