Ілюстрація Валентина Тишенка.
Галина Мирослава
БОГДАНІЯ
(збірка казок у трьох частинах)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
|
|
Зміст: 1. Рудик. |
|
|
|
РУДИК (казка) Забожись, що ти все зважиш, Що почуєш — не розкажеш Ні одному королю. Якщо так, то я почну. У селі, де аж три хати, Жила собі стара мати, З нею разом — один син, Рудий, наче мандарин. Хтось якось сказав на глум, А юнак узяв на ум Та й покинув рідну хату, Пішов воленьку шукати. Йде гостинцем, куди знає, Серце співом розважає, Аж доходить до країни, Де усе інак, як інде. Що маленьке — там велике. Комарі — як черевики. Що велике — там маленьке, Як підпеньок, пів підпенька. Мирно там усі живуть, Хліб поволеньки жують, Добро возять постолом Та ховають під столом. Ходить хлопець, походжає, Слухає про все, питає. Вже дізнався, де тут цар, Скільки важить тут комар. Але нім набрався духу Розшукать царя, у вуха Все цареві донесли Його слуги та посли. Донесли, дощебетали, Тож хлопчину розшукали Невсипущі скрізь жінки І повели залюбки До могутнього царя Через всі його поля, Квітники, сади, городи, Щоб устиг спитати броду. Як заходили в покої, Перебрали в нові строї.
З царем йде розмова. Що ти шукаєш? Що бачив? Що знаєш? Рудик пів правди сказав. І мовчок. Хто його знає, що буде і що Цар собі мислить, коли хлебче воду. Цар — то є цар. Чи мало народу Він погубив, перевіяв на попіл?! Слово за словом, а що буде потім? Ґвалт не поможе, ні калавур, Тільки поглянь, який випроставсь мур! Хочеш — не хочеш, а треба мовчати. Часу ще доста, щоб світом блукати. Доля — не квітка, не всохне, як маєш. Ще молодий, ще своє відгуляєш...
Старша й підстарша. Обидві чудні, Перша дзижчить, мов карпатська бджола, Друга дерчить деркачем, як дурна. Хоч би одну царю заміж віддати, Думає хлопця за зятя узяти. Каже хлопчині: „От доньки мої, Гарні та спритні, як кози. Твої Дні проминуть, наче пісня, мов сон. Женишся — матимеш царство і трон. От вибирай серед них наймилішу. А якщо ні, тобі голову зріжуть”. Рудик у землю угруз від тих слів, Легше в бою серед злих ворогів. Голову в руки схопив, зажурився. Вдома сидів би, то ще б не женився. Ось аж виходять дві дівки кирпаті — Більша та менша, обидві щербаті, Старша моргає до нього, сміється, Менша щось з вухами робить. Ой серце, Лишенько, з кого ж мені вибирати? Була — не була, почну рахувати: Ось і один, ось і два... Що чекати?! Як насудилось — пора мені брати. Очі розплющив, попалася старша. Може, мудріша, сливе, чогось варта. Думкою хлопець себе утішає Та мимоволі сльозу витирає.
Радо припрошує, як це ведеться. Рудик надію ж останню плекає Звідси втекти. Але як — ще не знає. Вихвицом мчав би у поле широке, Витягом пісню затяг би глибоку, Вволю душа б налилася спокоєм. Воленько, воленько, я за тобою Годен піти хоч на край цього світу, Як же без воленьки можна прожити.
Муха, як диня, бере й непокоїть — Дуже щось хоче йому показати. Встав і за нею пішов у палати. Каже поволі муха тоді: — Чари заховані в царській казні, Як роздаси все усім тут у царстві, Стане тоді те, що вартне, не вартним, Все, що маленьке, стане великим, А що велике — маленьким, безликим. Можеш тоді ти швиденько втекти, Тільки без дозволу, знай, не бери Ані казни, ані царських паперів. Йди! — і показує притьмом на двері. Хлопець мізкує, як слід би зробити, Щоб без весілля царя вговорити: – Чуєш, мій царю, а чом би я вірив, Що віддаси мені царство? Допіру Ти в ньому правив, любив те заняття, Переконай, що цінуєш ти зятя. Ти ж не покажеш казну чи папери?! – А покажу, – мовить цар, – не тепер лиш. – Ні, я не вірю, хитруєш ти дуже, Доля моя, то для тебе байдуже. Цар, мов ошпарений, вискочив з трону. Чудом йому не злетіла корона. Наче зварйований, вибіг із зали, Всі, як на варті, позавмирали.
Вбіг вже з казною та стосом картин. – То тобі, сину, царська казна, Цінні папери, шануй їх сповна. Хлопець прожогом узявсь роздавати. Що тут почалось – не слід і казати. Кожен хапав, скільки міг і хотів, Нарід крізь двері та вікна летів. А як скінчилось – палацу не стало. Тільки малесенька муха літала. Хлопець схопився, випріг коня, Як шмагоне – кінь підскочив. – Ги-ра!
Вихором в поле. А муха тут: „Стій! На дурняка таких справ не буває, Треба зробити хоч щось, що бажаю”. Боженько, спекався щойно біди, Друга чигає: „Та що ж, говори”. „Мусиш ти дати слово мені — Щоби не трапилось, повні три дні, Як би тобі я не допікала, Бути зі мною”, – сказала і стала Перед очима кружляти-петляти, Просто на вухо й на носа сідати. Хочеться муху тарахнути, та Шкода, бо наче йому помогла. Мабуть, воно і на краще виходить, Буде в дорозі не сам. Не зашкодить Трохи дзижчання та лоскоту, писку, Аби не було ще більшого зиску. Тяжко терпіти, бо муха пискоче, Вуха болять, а від втоми ще й очі, То між бровами вона пролітає, То у чоло раз за разом щипає. Штрика без спину і вороного Похапцем кусьно впивається в ногу. Хоче встромити всі лапки у вуха, Там і танцює що має духу. Та колупається, де тільки може, І розгортає волосся негоже, Хвацько лоскоче, не тратячи сили, Де не поглянеш, її бачиш крила.
Врешті терпець увірвався: „Лети-но, Геть відчепись, ачей просто заб’ю, Чуєш, мерщій, мухо, я не стерплю”. Тут аж все небо украй спохмурніло, І на грозу собі заворохтіло, Скрізь поздіймалися звідкись вітри. Поле навколо – куди ж мені йти? Муха? А, муха… Вона теж пропала, Буцімто щось її також злизало.
Втратив і друзів, і ворогів. І дуже кортить йому просто додому. Хоч у стаєнку, якщо не в хороми. За тою мухою так йому тужно. Що з нею сталося? Чом йому пужно?! Кличе і кличе, кричить скрізь:„ Агов!” Поруч, далеко, знову та знов...
Обернувся – синьоока Йде навстріч така красуня, Що довкруж її відлуння. Все при ній, а очі... Очі! Не підеш від них, не схочеш. Світ до ніг її поклав би, Зорі з неба їй віддав би. Хоче це він їй сказати, Та не знає, як почати. А вона іде розважно, Легко, пишно, необтяжно. Підійшла, не смів займати, Серцем хоче обійняти. Притулити, пригорнути, А за тим на повні груди Заспівала, грім спинила, Небо й те заворожила. – Хто ти, дівчино прекрасна, Звідки ти, о сонце красне?! – Зачарована була Я у муху й так жила. Пребагато днів і літ, Вирятував мене з бід Ти, як подумки згадав, Світ довкола розв’язав. Покохала я тебе, Серце, серденько моє. Хлопець голову втрачає І цілує, й обіймає! Разом сіли на коня І чимшвидше, аж земля Загуділа, заспівала, Мов її зачарували. Нам також у щасті б жити, Один одного любити, Шанувати, поважати І пісень собі співати. |
|
|
|
КАЗКА ПРО КОНЕЙ, ТАКСУ І ЦАРЯ
Не простому, а лицарськім, Цар, не дуже вже й великий, Десь завбільшки з черевика.
Не то шведом, мав він таксу, Коней мав, палац, картини, Їздив часто, без упину, Оглядав свої маєтки, Успадковані від предків.
Тихий був, сентиментальний, Трохи надто романтичний, Що царю не зовсім личить.
І булані, і вороні, Чалі, красі та гніді, Гливі, в яблуках, руді, Сиві, білі... Слід згадати, Щоб побільше їх назвати.
І рахманні, і дичкаті, І поважні, і баскі, І покірні, й ворозькі.
Знають „гейта”, знають „вісьта”. Тільки гира — і-го-го, Вже зірвались за село. Там пожумрають травиці І поп’ють з джерел водиці.
Якби в царство те казкове, Наче пташка до гнізда, Не прискочила біда.
Щось неладне. У загоні Стали сумом сумувати, День за днем лише мовчати. Й такса все сидить на ґанку, Скиглить звечора до ранку.
Аж цареві пука серце. Мало їсть тепер небога. Що робити? На підмогу
Чи не знає що й до чого. Кінь похнюпився та зблід, Мало знає кінський рід. Такса ж тільки ревно плаче. Гарячкує цар, одначе Все ж велить: „Дуби рубайте Та рови як слід копайте.” День і ніч майстри ладнають, Добудовують, рівняють.
У всю довж шляхи проклали. Хвіртки й брами теж готові Із заліза та дубові, Із засувами, замками, Тристоронніми ключами.
Стріли, списи, різний мотлох. Мужів сильних відібрали, Все до цятки врахували.
Радить, що і де робить. Човни стали майструвати, Весла нашвидку стругати, Щоб готовими були Захиститись від біди.
Поросло зело, де мали Відбірні поля яринні. Що поробиш, чи ми винні?!
А гуляти і не сміють. Вже й не снять погарцювати, Дрібошити чи ступати. Кращих хоч беруть до воза, Щоб служили для розвозу.
Не завжди тепер виходить. Пустопаш не випускає, Не сідлає, не плекає.
А плямисті – посіріли. Їм би вискоком в овес, До трави допастись... Де ж! Гучать сурми до роботи, Не про них людські турботи.
Сіно є, вода в кориті, Позатикані всі шпарки, Ані зимно, ані жарко.
На відшибі між полів, Об’явився чоловік, Що давно забув свій вік. З бородою, як стіною, Та з торбиною цупкою.
Просить їсти, щоб не вмерти. Як дадуть – не їсть, ховає, Тільки воду попиває.
А то людям очі коле. Хочуть знати, та без жарту, Як проходить він крізь варту? Звідки він? Та йде до кого? Де лежить його дорога?
Потім звикли ніби... З того Все й почалось. Мовби просто, Без наруги та без злості,
Стали коні пропадати. А на ранок, як світнуло, Коні є, все так, як було. Та занадто вже пустують І звертань до них не чують.
Доконечне перестали. Це нічого не дає. Може бити? Шкода. Все
Мабуть, коней мучить дід. Гай-гай-гай! Коби то знати, Щоб не просто ґвалт кричати. Не на віру! Бог боронить! То не жарт, то триста коней!
Чути було б між отав. То хіба вони плазують Аж за царство, де вартують?!
Поки коні не пропали Вже назовсім, назавжди, Тільки хто би знав куди. Де кобилки, де лошатка? Залишилась тільки згадка.
І хиріти, і марніти. Потягнувся до вина – Порожніє геть казна.
Справжня трута. Позаяк Коней військо йде шукати Пішаком. А в тих палатах, У затемнених покоях, Наложити головою
Але коней із собою Привести сюди назад, Щоб цар був безмежно рад.
Скачеш одвукінь, то жоден Не відстане, не зіб’ється, Огир то чи кобилиця. Цукор лижуть просто з рук, Очі перлами навкруг Сяють, грають, мерехтять, Заворожують, манять. Якби навіть осікались, То швиденько б поправлялись.
Їм смакує корм увесь. Вміють коні копитами Танцювати до нестями! Ще й розпушують хвости! А як вміють вплав плисти!
Повні величі та сили! Хтось мов чапелька чвалає, Хтось, стрімкий, орлом сідає...
Шиї, ноги – справжній смак! Такса ж горе ділить з паном, Пестить він її, як панну. Тільки їй смачні наїдки І свої, і хтозна звідки.
Сам розчісує кучері. Та по ночах сняться коні. Відгульні, без сідел! Воля!
Як згадає — серце мучить. Сняться вольні пасовища, Де трава голів повище,
Де земля розмаєм сяє, Де цар верхи на баскому Скаче день і ніч без втоми.
Такса почала линяти, Сиплеться жмутами шерсть, Ще нудніше відтепер.
З лиця спало, геть зігнулось, Вкрай обкурене шляхами, Вщент заморене гадками. Очі долу опускає, Тільки скоса позирає.
Наче маковий чубок. Вправно, гарно, мов танцює. Мабуть, дід той щось мудрує.
Ухопившись за живіт, Сів на дзиґлику дубовім І завмер напоготові. Обережно, з пів поклоном, Дід спинився біля трону.
Дуже чітко та поважно: „Або – такса, або – коні, Швидко вибирай сьогодні”.
Я кохаю їх. З собою Ти привів усіх? Кажи. Як я скучив, як тужив!” Тут одразу дубленисті Та жовтавозолотисті,
Мов вельможі дуже знатні, Затопили цілий двір, Хоч очам своїм не вір.
Поусюди там і тут. Коні славні, любі, милі, Навіть паконі у силі. І обнюхують носами. І обмахують хвостами.
Гриви врозтіч розкидають. Скільки радості та дива! - А що такса? - З неї діва
Так, що сонцем обійняла. Отакої ще краси Цар не бачив, хоч бери Та лети назустріч. Очі Тягнуть поглядом дівочим,
І голубиться... Та ба, Цар не бачить, цар не чує, Вкотре коней знов рахує.
Дід став голубом і звився, Юнка теж пірнула в небо Горличкою. Мабуть, треба Вже казати вам бувайте І мені. Не забувайте Про царя, про таксу, коней І про тих, хто світ боронить Від біди та від напасті, Бо без них - хіба пропасти. |
|
|
|
ТРИ СИНИ (у народному стилі)
Всі стрункі, як ясени. Всі високі, чорноброві, Усім хочеться любові.
Мовби ангела з картини. Але де таку узяти? Та й надумали рушати
Треба буде довго йти, Лізти в гори проти ночі. То цікаво, тож охоче
Десь чалапали, скакали. А чи довго, хто це знає, Вже ніхто не пригадає.
Серед поля стоїть діжа, А від неї три стежини Між старих кущів ожини.
Попоїли та й почали Дивну діжу оглядати. Бачать напис – й ну читати:
Прийдеш в царство Хочкуди, Вправо – гори та горби, Просто – краще і не йти.”
,,От тепер прийшла нагода Розійтися у світи. Я піду у Хочкуди.
Із династії Повуха. Я б на ній хотів женитись, Починає мені снитись.
Малахітами відлиті. Ріки – чисті лазурити, Бірюза та оксамити.
Мене з розуму не збила, Бо країну Хочкуди Дуже важко віднайти.
Носить перли у двох вухах. Її шия - вся в коралах. Любить плавати в сандалах,
Царські, не якісь банальні, Стан тонесенький, мов свічка, Як пергамент в неї личко.
Все, що хоче, завжди має. Як женюсь, то буду мати, Що захочу забажати.
Разом все робити. Тьох Скаже серце серцю в такт”. Кивнув менший: ,,Може й так…”
Танцюватимемо босі, Ніжитимемось в Алжирі, Там до досита інжиру.
Назбираємо комах На паштети, на котлети. Ми ж не з вулиці, естети!
Буде, наче у нірвані. Її тато – хай ся має! – Добре грошики складає.
Без перлин у своїх вухах, Діадем сяйних, коралів, І так далі, і так далі.
Добрим словом споминайте, У газетах достеменно Буде скоро і про мене.”
Там дівчата – ото норов! Добре вміють все робити, А найбільше – веселити.
Хоч не хочеш, та завмри. А які у них сорочки! Навіть царська заздрить дочка!
Не ледача, роботяща, І грайлива, не пуста – Мабуть, кращої нема.
Прощавай. Іду. Як ласка, Всіх цілуй, давайся знати, Час мені звідсіль рушати.”
Знову напис той читає. Мусить-бо він просто йти На загибель, до біди.
Темінь, наче ґедзь, кусає. Ляк у тіло струмом входить. Раптом чує: щось підходить.
Підійшов він ближче. Диво! Посереднього той зросту, Сивуватий, пишнохвостий,
Зупинився тихо, плавно. Заіржав м’якенько, ніжно – Відлягло від серця грішне.
І захлипав, як дитина. Осідлав, подав поїсти, Щоб не був кінь норовистим.
Їде день і два. То й що? Ані сіл, ані душі. То осот, то комиші.
Пирієм страшним укрилась. Куди їхати – не знає. Раптом коник промовляє:
Постели собі, поспи.” І кудись одразу зник. Хлопцю страшно, вхопив тік.
Серед сірого роздолля. Проте взяв себе у руки, Наче й не було розпуки.
В таку мить усе й стається. Розверзається земля Й лізе коник звідтіля.
Похрестився, став злізати. Як ото доліз до дна, Вслід засунулась земля.
Стіл накритий. Сядь, вечеряй. Хлопець сів, як кінь порадив, Попоїв, коня погладив.
(Голос мовби з неба був): ,,Йди вперед, не озирайся. Ні до кого не звертайся,
Попостій, не лізь одразу. Перейдеш – побачиш хату. Білі вікна, чорні ґрати.
Гарна дівчина. Та ти Обмини її, не руш. Далі йди. І там, де плющ,
Мовчки тче щось на траві Пишна ляля кароока. Оминеш її, а збоку
Ти угледиш чорну квочку. То твоя жона – бери І хутчіш домів неси.”
Хлопець впав ні в сих, ні в тих. ,,Тьху тобі! Хоч круть, хоч верть, Ліпше, певно, була б смерть.
В кого було поспитати?! Тож подлубався у носі, Розчухрав дві п’ятки босі,
Та гайда в дорогу. ,,Гей ви, Молоді літа пропащі, Завели мене у хащі.”
Теліпався вже назад. Зак зайшов, померла Юха. Хай земля їй буде пухом!
Розтанули, відпливли. Чом купився на затію?! Та нічого вже не вдіє.
Руки тер, свистів, сопів, По дорозі стрів дівчину Та й взяв собі за дружину.
Непоказну, та завзяту. Що його і пожаліє, Їсти зладить, обігріє,
Дасть, як треба, всьому раду. Можна й з нею світ ліпити, Мирно жити – не тужити.
Другий навпаки до біса, Не поможе кив, морг, дзиґ – Із сім’ї постане пшик!
А все решта – то пусте. І пішли вони удвох, Як підказував їм Бог.
Лише витрішки припас. Одиноко в горах ходить. Тільки й стогне: „Не виходить”.
Та – суха після хвороби, Інша має ніс кирпатий, Третя – надто вже писката.
Та – надута, та – смішна, Щось дратує, щось лякає, Серце в п’яти утікає.
Як обридли чужі кручі! Де б пак! Виріс на долині, Чого доброго – загинеш
Не побачиш дому більше. Хоч тікай гарячим герцем, Так пече під самим серцем.
У батьківський добрий сад. Там всі рідні, всі близькі, Тут самі лише чужі.
Переліз свій перелаз, Досягнув очима хати, Красу хоче обійняти.
Дряп зі злості він стіну. Мати розум в голові Трудно, ще й на самоті.
От і дівчина чудна. Жужмом сонячне волосся Муравою розтяглося.
Як могла б, то упіймала б. І струнка, і повна чар. Палить, мов який стожар,
Хлопець все мов забуває. Раптом за спиною – дзвяк! Обернувся на той бряк.
Походжає собі квочка. Взяв би її та й забив, Задушив, замолотив.
Йду вже, йду, біля кілочка Я тебе поставлю, знай, Помовчи та почекай."
Він – до мосту, а той – трісь. ,,Порятуйте, яко ні – Жаба цьомка дасть на дні."
Проте йде на дно. А шкода Розпрощатися з життям. ,,Пробі! Пробі!.." - Та де там!
Бач, сміються, кокетують. ,,Квочко, квочко, поможи Видряпатися з води.”
Дріботить та квочка. Бачить, Що відв’язує човна І пливе на нім. Ти ба?!
Ніби в нім нема ваги. Дрімоту навкруг наводить, Як у неї те виходить?!
Притулив, поцілував. І тут з квочки раптом стала Неймовірна, небувала
Його серденько зухвале Отакої от біди – Не побачив би краси.
Оженився б – зажурився. ,,Квочко, квочечко моя, Найрідніша, золота.”
До господаря прибився, Весело ірже, штовхає, Наче сісти припрошає.
Він здійнявся в небеса. При вечірній вже порі Були в батьковім дворі.
Трьом весілля відгуляли, Бо собі на ту годину Брат середній половину
Стерши десять підошов. Квочка гарно вчарувала: Трьом – палаци збудувала
Танці й музику зробила! І так-так, таки так, На весіллі тім гопак
Смакували кавунами. Якби нам такі меди – Не було б у нас біди! |
|
|
|
БАБИНЕ ЛИХО (казка)
Розкажу свою тихенько. Якщо серцю треба казки, То запрошую. Будь ласка.
Невдоволені пани, Кожен мислить сам. І може, Що не так, відчути гоже.
Поруч умостись гарненько, Про все зле забудь — хай гине, А натомість тепло лине.
Зможеш серденьком дочути. Тож тепер дозволь почати Нову казку викликати...
І було їй дев’яносто з лишком літ. Чи по волі, чи по неволі Цілими днями була на полі.
Побивалась, шептала. Щось заприсягала, Вже по тому домів вертала.
Любила її, як дитинку. Маленьку, однак приємненьку, Тішила хатка стареньке серденько.
Щодня порохи здувала. Любила оте кубельце Превеликим та щедрим серцем.
Виряджалася баба спати. Пополуднує, кажуть, бувало, Стягне з ліжка своє покривало,
Ніжно вечір, що всівся на стріху. Відчитає якісь молитви, Щось промимрить у нікуди
Майже зразу, украй безсила. Зайде в сон собі потихеньку Про давненькі якісь витребеньки.
Дивні речі чомусь починались. І перо страшно навіть узяти, Аби жах той комусь описати.
І тряслось, і гуділо сильно Та котилось гучними ривками, Б’ючи все, що було під ногами.
А за ним чорнющі сили Налітали. Ні, щоб спати! Кликали когось із хати.
Більше, кажуть, назад не приходив. Тож надумали разом селом На двобій дружно вийти зі злом.
По стежині поміж старі граби. Позаяк від усіх вона старша, Їм підкаже, як жити дальше.
Просить в хату та каже, що знає, З чим прийшли, і чому йде все криво, Хоче дуже спинити злу силу.
Бо їй час, мабуть, скоро вмирати, Тільки смерть її поки не хоче, А натомість чомусь йде охоче
— Як, — каже, — умру, Заберу всю від вас я біду. До своєї візьміть тільки хати, Дайте місце, де сісти й поспати,
Підійду я до неї, то кане В небуття вона, може, і я Щезну з нею. Якби ж то знаття.
Думають, що баба – лихо. Як її узяти в хату, Немічну, дивакувату?
То якісь старечі бздури. Хоче в хату чужу влізти, Й так немає того місця.
Від людей іде вздовж вулиць На своє рідненьке поле. Тільки горе — все ж бо горе.
Чорнокрилим, повним жаху. Знахабнілою ходою Пронеслася чорнотою.
— Лишенько, Іван пропав. Все село загомоніло, Та тепер вже знахабніло.
Та на неї нарікати. Кричать: „Бабині гріхи Розітруть нас в порохи”.
Що старенька підупала, Тихо в хаточці сиділа, Все молилась і просила
Все ж таки роки, роки! Набулась таки багато, Будні мала, рідше — свята.
Все робила, як належить, Але вмерти не потрафить, Смерть ніяк сюди не втрапить.
До бабуні не заходить, Ще чомусь їй треба жити Та ще й лиха не вчинити.
І о будь-якій годині. Та селу не в утямки, Точать ляси язики.
Сліду від розмов не стало, А біда живе, триває, На всіх страх свій наганяє.
Випадає, чи пригода, Йдуть до баби люди в гості. Та біда чигає й досі.
Стару в хату — важкувато, Клопотів і так багато: Діти, поле, стайня, хата.
Та от часу шкода. Й мука — Бачити її від рання, Зойки будуть, нарікання.
Прибирати, прасувати, Потиснутись доведеться, А на все те треба серця!
Охопила пів села, То було всім не до сміху, Кожний прагнув вийти з лиха.
— Йди до нас, бабуню, жити. Геть розчулили стареньку, Вона кожному серденька
З кожним годна була жити, Щоб біда навік втекла З її рідного села.
Помагали бабі миром. Гарним стало все село, І на радість там пішло.
На бабусю натикнулась, Напоролась на не те, А на бабу не сягне.
Із села пішла вона. З тим каміння замовчало. І серця тепліші стали.
Всі, хто витерпів, живі, Та здорові всі нівроку, Свіжі, калиновощокі.
Хто дослухав — молодець. Хочеш бути й ти рум’яним, Добрим будь, то так і стане! |
|
|
|
СЯЙ і СЯЯ (або «Данькові черевики
Буде тобі казка. Як не зіб’єш з пантелику, Вийде казочка велика. Тож сідай собі, будь ласка. Сів? Почнемо... Де ти, казко?! Тс... Ще можеш прилягти, Тільки нітелень... Апчхи.
Впали з неба черевики. Не чорненькі, не біленькі, А сіренькі, в походеньки В них до лісу можна йти. Раз, два, три, раз, два, три. Каблучки навперегін Врозкид й рівно в крок один.
Черевики — мрія. Рано, Вдосвіта, поки не парко, Данько в них до лісу шпарко Вибіг радий, що тут скажеш?! Хіба казку перекажеш. Як стріла собі несеться, Тішиться маленьким серцем. А гарячої був вдачі! Хоча біг, здавалось — скаче. І ходу так відбивав, Що за мить увесь ліс знав: Данько має черевики, Не з маленьких, не з великих, Гожі, ладні, не попсуті, По нозі якраз узуті.
Хлопчик зупинився й тут Під пеньком почув зітхання. Варто, мабуть, підійти, Якось слід підпомогти. Нетерплячка тіло крає, Тільки щось лихе вчуває, Десь засіла дрібка страху... Та не дасться переляку! Данько — сила, Данько — рослий, Відучора п’ять. Дорослий.
Стирчить чобіт з-під пенька, Гучно скимлить та буркоче, Поруч другий щось муркоче. Стерп і трохи похолов. Нащо ту біду знайшов?! Як відсапався, поглянув: Лівий чобіт барабанив, Правий хвацько бив обцасом Та вичитував щось басом. Чи лихий його поплутав?! Тяв таке, що слід забути... Кирпу здоровезну гнув — Гірше того, лайку тнув. Як спиняв свої розмови, Каблуки, немовби брови, Підсував до купи враз Голосно та напоказ.
Хвацько випалив: „Здорові Будьте! Помогти? Підсобити, понести? Не хвилюйтесь ви задуже, Поруч буду. Я ж бо дужий!” І ступив аж крок вперед, Хоч хотілося у лет.
З несподіванки уповні. Правий, вгрузнувши, спитав: — Хто ти? Як дошкандибав Аж сюди? Кажи, хлопчисько, Підійшов ти надто близько!” Данько рад би був здрейфнути, Та чому б не козирнути?! — Данько, будемо знайомі! Тряснув легко по обнові, По чудових черевиках, Не з маленьких, не з великих. Запопадливо всміхнувся. Правий чобіт не здригнувся. Наче з каменю стояв, Скоса зиркав, міркував. А його бридка халявка П’ялася, мов бородавка.
Крихточку йому б ще сили! Данько знає що і як — Підступа то так, то сяк. Моторош зумів сховати І поволі став казати:
То прибіг сюди от-от. Зупинився, як побачив Під кущем щось. Така вдача! Все мені цікаво знати. Не хотів вам заважати.
Обізвались обидва: — Хлопче, з нами не жартуй, Добре все обметикуй. Ти у нашому полоні, А не в матінки у схроні. Знаємо як дати бобу, Перебудеш з нами добу. А, можливо, днів зо два, Ми тут, хлопче, недарма!
Геть не втратив Данько тями. Бо у світі де б не був, Про що б в скруті не забув, Чи за темними лісами, чи за синіми морями, Серце проситься до мами. Тут хоч танцю ти ушквар — На душі лежить тягар. Мчав би вже як звук до хати! Хай їм грець отим пихатим!
Розтягали хоботища Й задирали каблуки, Намагаючись сягти. А дістати до Данила, Їм не зразу стало сили. Та промовили, два разом, Грубо штрикаючи басом: — Надзвичайне ми взуття! Шкодимо усім, затям! Зараз нам потрібен ти, Щоб латав усі дірки. Вдосталь кремом пастував, Серединку доглядав. Не абияк, повсякчас, Бо інакше — мста від нас!
Як же його докумекать, Що такого би зробити, Щоб біду перепинити?! І подумалось хлопчині, А що, якщо в цій годині Знадобляться черевики, Не з маленьких, не з великих. Вони ж впали просто з неба, Щось у них є те, що треба. Головне: не розкисати, Страх повзучий подолати, Міцно встати, в повен зріст, Грізним чоботам на злість.
Хлопця думка, серцю мила: Зняти з себе черевики, Не з маленьких, не з великих. Та віддати їм наказ: — Послужіть мені, хай раз! Захистіть мене стіною Від сил зла, що йдуть за мною!
В ріст пустилася обнова — Пречудові черевики, Не з маленьких, не з великих. Данько в них як квітка цвів, Щастя лилось, наче спів, Хлопчик рот ушир роззявив, Усмішку до вух розправив. А вони росли, росли, Набираючи краси. Впевнені, міцні, лискучі Та м’якенькі і тягучі. Для добра навік пошиті, А до зла ущент закриті.
Впали в ноги гарним, чистим. І пробачити просили З усієї, чесно!, сили. Ще прислужаться добру, Тішитимуть дітвору, Бо вони витіюваті, Зможуть діток розважати! В цирк їм треба записатись, Сяй і Сяя називатись.
Зло у серці не тримають. — Та бувайте здоровенькі, Йдіть ви з миром потихеньку. — Каже Данько з черевиків, Не з маленьких, не з великих.
За один присід змогли Знову рідні в розмір стати, Аби хлопцю пасувати, Щоб Данусько був Данилом, Повним мужності та сили. Аби ріс він для розмаю, І не було тому краю! І щоб всі, усі навкруж, Упіймали добрий куш. |
|
ПИЛИП З КОНОПЕЛЬ
(казка)
От тамечки, серед великого конопляного поля, жило-було село, не знаючи горя жило. Коноплі називалось.
І жили в ньому люди тихі та мирні. Хіба часом найстарші в селі дід з бабою, що мешкали на околиці, зойкали.
Ото як піде дід пилкою гуляти, баба й кричить:
- Йой, пили-пили, колись допилипишся.
Поки не сталось те, чого не бажалось. Прокинулись вони одного ранку, гульк - на ґанку колисочка висить, а у колисочці щось деренчить та ще вовтузиться.
- Що там таке ...? – не встигла подумати баба, як чує:
- Це я, Пилип, ваш син.
- Бійся Бога, як же це ... – не могла второпати старенька.
- Допилипились, — почула у відповідь.
Бабі аж язик відмовив. Донині по ночах мовчить.
А дід почухав за вухом, удав, що думає, а вже опісля і каже:
- Певно, бабуню, ми забагато на ніч теплого пили. Якби стільки не пили, то і не допилипились би.
Баба тільки хитро зиркнула на свого діда. Та най собі думає. Зрештою, менше з тим, бо жили вони дружно, не сутужно, тож стали вони Пилипа любити, поволі ростити, все думали, а бодай той Пилип у біду яку не влип.
Тільки й чутно було на все село:
- Ой, Пилипе-Пилипе, дитиночко злота, колисочко липова, гулі-гулі...
А він, знай, як підріс, постелить собі у коноплях, розляжеться та й спить, аби нічого не робить.
Бувало, туркне його Остап:
- Їдемо в Остап’є.
Не озивається. Сидить у коноплях, пихкає. А ото Микола гукав:
- Пособи хоч до Миколаєва.
Пхикнув тільки.
І куди б хто не йшов чи то їхав, йому все'дно. Не те, що з Немиром до Немирова не вирушив, навіть з Левом до Левова (чи то пак Львова) не подався та з Олександром до Олександрії. Сидить сиднем у своїх Коноплях, мов пришпилений.
А як тільки хто до Конопель під’їжджає, Пилип тут як тут. Всі Пилипа знають, одразу тут же і пізнають.
Може, і ти знаєш, та не признаєшся. То пригадай собі. У нього ще бузина на городі та дядько в Києві.
МЕДИ
(казка)
|
|
Гай-гай, котиться собі трамвай, |
|
Один дідусь, звали його просто - Бортник, жив високо у горах, ув одному з найглухіших гірських місць. Мав він велику пасіку, де вирубував вулики в деревах, борті, але найбільше любив відшукувати мед у природних бджолиних гніздах. Пасіку полишив йому його дід, щоб жив онук солодко серед розкоші природи. Бортник змалечку ріс при меді, тому був навчений брати його з вуликів так, щоб не руйнувати бджолиних гнізд. Умів він і з вощиною собі порадити - робив з неї свічки.
Якось на широку полонину завітав Гукало-Грюкало. Від нього в усі боки неслись якісь неперервні писки, калатання, шамкотіння, гудіння, дикий рев, грюканина, тарахкання, гуркання, а Бортник звикся з блаженною тишею гір, зі звуками живої природи, його серце не готове було до дурного галасу. Знав дідусь стрільбу з рушниць і пістолів, проте той звук був короткий і швидко забувався, машинний звук також швидко минав, а ця какофонія не закінчувалась.
Через кілька днів безперервного концерту, влаштованого гостем, бідні бджоли на полонині збились у купочку та безпорадно заметушились. Вони не знали, що мають робити. Їм відмовили їхні відчуття та передчуття. Тепер повітря дрижало зовсім по-іншому, комашки навіть запахи перестали розрізняти.
- Як подолати біду? Як з нею упоратись? - журився Бортник.
Одного дня бджоли перестали розуміти, що дідусь їм каже, що він хоче. Пасічник не міг знайти способу порозумітись з ними ні словами, ні рухами, ні поглядами.
Він у відчаї кинувся шукати порятунку у птахів:
- Поможіть мені, - благав.
- Гар-разд, - відгукнулись теж вкрай виснажені Гукалом-Грюкалом пташки, - Дивись.
Став дідусь приглядатись – помітив, що птахи спілкуються з квітами. Звернувся до квітів:
- Допоможіть мені.
Ті гойднулись пелюстками у відповідь - і він знову почув, та вже від квітів:
- Дивись.
Почав придивлятися і до квітів - кожна намагалась підійняти свою голівку до Сонечка. То й Бортник підвів голову до нього:
- Чи не прийшло б ти мені на допомогу?
Сонечко кліпнуло очками та спустилося трошки нижче:
- Дивись.
Дивився дідусь, дивився, однак зрозуміти все одно не міг. А коли з Великого Воза звалився вечір, старий узяв до рук саморобну сопілочку і заграв з болю та жалю тужну, хоча довкола стояв неймовірний галас. А у грі тій були мелодії гір, у які вплелись звуки птахів, квітів, води, вітру. Підлетіли до нього бджоли й завмерли, заслухавшись, застигли квіти, вражені грою, схилилось сонце, замріявшись.
Це була музика, що йшла потоком просто з самого серця Бортника, вона була мовби з центру Всесвіту і повнилась такою любов’ю та печаллю, що мимоволі на мить нишкли інші звуки. Ніхто й не помітив, як покинув гори разом зі своїм гуркотом непроханий гість, мовби й не було його тут ніколи. Все повернулось на круги свої.
Меди тепер там рікою, а про безлад усі забули, хіба дерева пригадують, коли грім вдаряє.
КАПЕЛЮХ
Якось маленькому хлопчикові Дарію подарували незвичайний доморобний солом’яний капелюх, хоча здогадатись про незвичайність було б важко — капелюх як капелюх. Мав він тулію* заввишки два вказівних* пальці й криси* — два підмізинних* пальці. Поля з боків по краях на пів мізинця вигинались вгору. Капелюх не змінював колір і не дуже вирізнявся з-поміж інших брилів. Але той, хто його одягав, ставав прозорий разом зі своїм одягом і взуттям, а от сам капелюх при тому не ховався - його завжди було видно. Тільки Дарій почув про таку властивість капелюха, так зрадів, що аж почав підскакувати.
Перший спокійний вихід на вулицю в цьому капелюсі приніс Дарію самі лише роздратування — всі, хто проходив неподалік, починали тягнути руки за капелюхом. Дарій тільки те й робив, що втікав. Добре, що собаки запахи вловлюють, — хоч вони не переслідували, а так біда могла би статися.
Наступного дня Дарій зробив другу спробу “вигуляти” свого капелюха. Він вирішив йти навприсядки. Те саме — всім конче треба було взяти до рук бриль.
З третього разу, коли Дарій біг, а за ним навздогін бігла череда дітей, він остаточно впевнився, що його з-під капелюха має бути видно. Хлопець не витримав напруги — зняв бриля просто на вулиці. Поки всі діти, які бажали приміряти, не спробували й собі впевнитись, що їх може бути не видно, хлопчикові не вдавалось відлучитись. До хати міг повернутись тільки пізно ввечері, за що дістав прочухана від батьків.
Все думав, для чого йому капелюх, у якому не можна спокійно вийти на вулицю?!
Кілька разів перед дзеркалом Дарій ще побавився з брилем, проте йому скоро набридло, то й віддав котові.
Кіт грався-грався, аж поки не відсмикнув шмат соломи. Відтоді капелюх став звичайнісінький. Дарій причепив собі значок на місці дірки — і тепер ходить по вулиці в ньому спокійно.
Таки має кожна річ мати господаря, видимого господаря.
КОРОВАЙ
(Різдвяна казка)
Коли на саме Різдво стоїть страшний тріскун надворі та помежи людьми, а дівчата, лякаючись справжнього морозу та всіляких дрібних морозенків, не ходять щедрувати, не пророчать статків та гараздів, то гаруй – не гаруй, а цілий рік не ведеться.
Тогоріч і в нас був такий тріскун-льодовище, а ще й вітросвище. Дівчата не збирались попід вікнами, от біда взяла та й нагромадилась. Насунуло в село Лихо, якого піддобрити навіть не вдавалось. А чого тільки не робили! Для нього донесхочу готували величезну кількість різних страв: і печеню, і душенину, і голубці, і драглі, навіть борщик зі сметаною, щоб наїлось та відчепилось, – не помагає. Про заморське і не кажіть – в рот не брало.
А в той час жив у Брюховичах один чоловік, якого всі кликали Безкоровайний, бо йому на весілля не випекли короваю, так-от тому чоловікові однораз віще наснилось: якщо випечуть коровай оттакий-от завширшки та оттакий-от заввишки, то не встигнуть озирнутись, як Лихо згине – і край.
Та спекти коровай – справа не з легких, не кожна ґаздиня впорається. То не просто хліб, то коровай!
Зібрались люди на нараду, порадились та й вирішили, що слід прохати того, хто по світах мандрує, багато набачився, хто малюнки й картини, на яких короваї намальовані, вивчав, хто ґешефт знає. Знайшли таку коровайницю ген-ген за горами в краях далеких. Стала вона пекти, дивляться – як заведена працює, рухи всі мов завчені, мірить, важить, ніби в аптеці працює, аж нуд бере. Марудила-марудила, зрештою принесла свій коровай. А він псові під хвіст не годиться, купи не тримається. Сміх та й годі! Тільки мани напустила. Нареготілися добре, а що робити далі – того не знають. Лихо лихом обростає, поспішати треба.
– Нехай наша пече, – хтось крикнув.
– Най пробують, – погодились.
Влаштували змагання. Поприходили господині зі своїми короваями. І гарно, і добре, але чогось-таки бракує.
Тоді знову зійшлись люди на майдан, слово дали коровайницям, вони й погодились пекти разом, проте кожна жінка тягла своєї. Укотре нічого путнього не вдалось. Однак жінки подумали й домовились заздалегідь обрати над собою старшу, ту, без якої весілля – не весілля, і пекти тільки гуртом, аби кожна від свого серця й розуму щось додавала, порадившись зі старшою.
– Нех буде з вами в добрій справі Бог, – побажали односельці.
Робота закипіла. Ой леле, який-то був коровай, на славу всенькому світові, оттакий-от завширшки та оттакий-от заввишки!
Тільки-но його винесли, Лихо миттю розтопилося, ніби було сніговою бабою, що потрапила під дощ.
Тепер наші дівчата – хоч що! – і в тріскун щедруватимуть, а коровайниці такі ж чудові короваї (ховайте слинку!) на кожне весілля пектимуть!
ДИВО
(казка-легенда)
Не відаю, як ви, а я люблю гори й воду. От стоїш на легкому висячому мостику, перекинутому через стрімку гірську річку, на тій хиткій лавці, і тобі здається, що для повного щастя нічого більше і не треба, а коли під мостом по воді пливе розкішний пліт зі з’єднаних колод з розкладеним посередині вогнищем і куренем, єдине, чого хочеться, — бути на тому плоті.
Розказують, що якось у Карпатах з одним чоловіком, що якийсь час мандрував з плотогонами, почали відбуватись дивні речі, а до того ніхто про таке й не чув. Кажуть, міг той чоловік більшати та меншати на очах, викладати своє тіло за рухом хвилі та водночас глісувати по воді. Бувало й таке, що злітав, мов куля, урухомлений невідомою силою. На перший погляд чоловік видавався непоказним, присадкуватим, а в оті хвилини був він неймовірним красенем, його досконало зграбні рухи змушували затамувати подих навіть відвертих сміливців, отих шибайголів, якими повниться кожне гірське село. Проте найгіршим було те, що як тільки чоловік покидав воду та жив звичним життям, його тіло густо вкривалось зеленими плямами, а він починав без видимої причини сіпатись, добряче накручений якоюсь темною силою. Тоді вже і хлопці, які дуже любили юрмитись біля нього, намагались тікати з-перед його очей, їм видавалось, що чоловік кожної миті готовий почати бійку чи схопитися за ремінь, а то й кинути щось у них. Порятунком від плям була вода. Лише один день, проведений на плоті, очищав його тіло і душу.
Люди цурались того чоловіка, обходили стороною. Він же щиро мріяв поділитись із кимось своїм напрацьованим добром, своїми думками та нерозтраченою теплотою. Йому хотілось, щоб якась жива душа була поруч. Ходив, думав — і зловив себе на думці, що тягне його запізнатися з русалкою. Гадав, що не стане водяна діва ані випоминати, ані згадувати про його злощасні плями; при воді, мабуть, і він буде не абихто, вірив і таки збудував собі біля самої річки хату з черепашника з волоковими вікнами. На день ті дерев’яні засувки зачиняє, на ніч волоки відкриває, гостю очікує, святочну вечерю рихтує. Одного разу дочекався. Чує: вода в хату підбирається, плюхає. А він сидить при стіні на чільному місці, мов кам’яний, і дивиться беззастережно. І от перед ним з'являється русалка. Коси довгі-довгі, тіло ніжне-ніжне, гнучке неймовірно, — так би й пішов до танцю з нею. Хоче зрушити, щоб русалки торкнутись, а мов закляк, тільки щириться. Русалонька, неначе не помічає негарного, ласкаво посміхається. Нарешті чоловік отямився, зробив виважений крок, та як тільки спробував дотягнутись до красуні, вона стала водою. Так продовжувалось декілька ночей. Але це не лякало чоловіка, навпаки, він почувався впевненішим у собі, перестав зважати на поверхове, десь всередині серця зародилась потреба подарувати русалоньці щось таке, що дуже нагадувало б воду, але було б довговічне.
Колись у дитинстві він чув про склоробів-гутників, але тепер того ремесла прагнув навчитись сам. Довго хлопець чарував над крейдою, піском, глиною, брався до вапна, шукав потрібний лісовий матеріал. Не одразу почало вдаватись. Коли ж з-під його руки вийшли перші прикраси для русалоньки, та подія стала справжньою радістю. Хоча найбільшим щастям стало те, що русалонька, зодягнувши намистинки, засяяла красою ще більше. З кожним разом прикраси ставали витонченішими та звабливішими. Вже й дівчина перестала тікати, бо не могла відірвати погляду від побаченої краси. Так вони й побрались. А, найцікавіше, з того часу зійшли з них усі чари, стали вони просто людьми, однак гутного ремесла вже не змогли полишити, тільки створювали свої вироби тепер разом.
КАМЕНІ
(казка-легенда)
Років зо два тому, якраз під осінь, коли львівський дощ до блиску вилизував бруківку на вулиці Городоцькій, впав мені в око дивний дорослий чоловік. Він був високого зросту, широкий у плечах, а поводився, як малюк: стрибав з каменю на камінь - так діти зазвичай граються в „класики”. Я стежила за ним… Коли ж над’їхав трамвай, він раптом підстрибнув до чубочка вагона і кудись пропав за штангою. Здалось, розчинився. Це було щось неймовірне, проте страшливе. Коли мені спало на думку розпитати людей про дивака, виявилось, що багато хто його навіть знав. З усього почутого дещо прирозуміла, то й вам оповім.
Той, кого я тоді бачила, не був живою істотою, це була примара, привид одного львівського каменяра, дуже відомого свого часу майстра. Не того, що добував різні камені, та й не того, що виробляв жорна для млинів, точильні бруски, колодязні жолоби та бордюрний камінь. Той чоловік також не робив власної бруківки, а також стовпів до воріт, коминів, кілець для криниць. Ні. Не міг він похвалитись зробленими своїми руками надгробками чи пам’ятниками, не зводив жодних споруд з каменю, не витесував статечних кам’яних столів. Його руки творили менші дива. Був він каменярем-ювеліром, майстром витонченої обробки каменю.
Кажуть, що такого, щоб так розумівся на каменях, так умів визначити та врахувати всі їхні властивості, годі знайти й нині. Чоловік щиро кохався у каменях, не міг ніколи заснути до того, поки не погладив якогось з них.
А примандрував він до Львова з далеких країв. Його батько теж був каменярем, одначе таким, що працював на видобутку білих, молочно-білих, рожевих і червоних каменів мармуру. Взимку батько та його напарники просвердлювали отвори в брилах, наливали у них води, що, замерзнувши, трощила взимку мармур на пласти, які потім розвозили за призначенням або й дробили для тих чи інших потреб. Ще коли цей майстер був дитиною, йому поталанило бачити різні види мармуру: жовтий і коричневий, зелений і чорний, сірий та строкатий. Величезну кількість самоцвітів перебачив він від малку! Та з яким би каменем майстер не мав справу, був винятково обережним, що б коли не робив, навіть не важливо було, чи шліфував, чи просто тримав у руках. Безмежно любив він камені, весь час милувався ними, а його уява постійно збільшувала та зменшувала розміри каменів, надаючи вигаданих форм. Між простотою і складністю не існувало тоді меж. Таїна зародження, як і таїна росту, каменів, їх довговічність і досконалість настільки хвилювали каменяра, що він думав про це постійно. З-під його рук виходили свічники з особливим відбиттям світла, скриньки, усілякі пуделочка, неймовірні вазочки. Феєрверк барв оброблених ним каменів приваблював до нього золотарів та різьбярів. Вони високо цінували роботи майстра і залюбки прикрашали його самоцвітами свої перстені, сережки, коралі, браслети, пояси та корони. Ці камені надавали речам особливої вишуканості та загадковості, виграючи гранями та ніжними овалами.
І ось одного разу каменяр, чаруючи над перлиною, що тепло та м’яко бавила око своїм перламутром, помітив, що хтось за ним стежить. Він роззирнувся – нікого. Але неприємне відчуття не покидало його. Не витримавши, майстер підвівся і пішов за незрозумілим покликом. Дійшов він до того місця, де я згодом побачила його тінь. Там зупинився і почав оглядати бруківку, начебто щось шукаючи. Нічого не знайшов, тому швидко повернувся додому. І так три дні. На четвертий день він відбив кусок бруківки. Приніс її до своєї майстерні. Довго сидів над тим шматком. Коли „самоцвіт” був відшліфований, каменяр показав його золотареві, а той як глянув, так і розсміявся. Те саме трапилось і з різьбярем. Коли ж виніс на продаж – народ тільки плечима знизував. А хто й позаочі сміявся. Та він бачив у цьому камені глибоку красу, тому таке ставлення боляче вразило його, настільки боляче, що каменяр почав уникати зустрічей з людьми, а згодом навіть покинув займатись каменем, подався в гори. Довго про нього ніхто нічого не чув. Та коли над місцем у Львові, де він відбив шматок бруківки, почала з’являтись примара, схожа на майстра, люди згадали про каменяра та загорілись бажанням побачити останній виріб майстра, щоб віддати свою шану пам'яті. А вже як уважно оглянули – здивуванню не було меж! Це був матово-чорний смоляний опал з блиском смоли, який у момент доторкання до нього вигравав кольорами справжнього благородного опалу.
Не знаю, де зараз камені майстра. Не відаю, чи повертається ще на ту вулицю ця примара. Але мені б так хотілось підтримати бодай теплою усмішкою, сповненою захоплення, того майстра, бо він мав особливий дар виокремити надзвичайне, а потім довести його до досконалості. А йому самому потрібне було лише одне — увага, ні, не до нього, до каменю.
СВІТЛО
(казка-легенда)
Тоді, коли Червоноград вже був містом та ще не називався Червоноградом, довкола знаменитого його палацу, хтось називав його Кристинопільським, хтось Христинопільським, був чарівний парк з басейнами, водними каналами, штучними каскадами, водограями та павільйонами. Якось там люди зауважили розтікання дивного білого світла вночі. Воно йшло з голландського павільйону. Про електрику тоді ніхто й не здогадувався, тим більше про лампи денного світла. Світло, яке точилося з будівлі, котилось неймовірно приємними смугами, проте йти на нього ніхто не наважувався. Люд вигадував різні байки, але що то було насправді?! Жоден мешканець міста не міг би нам сказати. Прислуга палацу щоранку ходила по цьому павільйону, оглядала всі кутки й закамарки, та нічого не знаходила. Загадка б ніколи не розкрилась, якби якось до міста не потрапила дівчинка років десяти, яку звали Христинкою. Дівчатко прийшло до замку аж з якогось села під Жовквою. Воно прочуло про скарби Кристинопільського монастиря: чудотворну ікону, часточку хреста, на якому вмер Ісус, та мощі Василія Великого. Христинка, яка рано залишилась сиротою, сподівалась, що в монастирі вона випросить у Бога щасливого життя в небі для своїх батьків, які померли майже одночасно: мама від тяжкої хвороби, татко – від туги за мамою. Діставшись до міста пізно ввечері, сиріточка не мала де покласти голови, а ніч насувалась, не переймаючись тривогою дівчинки. Христинка блукала-блукала, аж поки випадково не забрела до парку. Розкішні дерева, потоки води, море квітів та втома зробили своє — Христинка, ледь діставшись до розлогого куща, заснула на траві біля нього. Звісна річ, несподіване світло з павільйону, осяюючи небозвід, не могло не розбудити сирітку, що звикла спати уривками та нетривким сном. Авжеж, відколи не стало батьків, їй доводилось пильнувати себе самій. Вона вже знала, що таке голод, небезпека, що означає занедужати, коли нема кому допомогти. А те світло виглядало безмежно ніжним, її тягнуло до нього, у дівчинки не виникало і нотки передчуття чогось лихого. Вона підвелась та пішла просто на світло. Увійшовши до будиночка, помітила, що світло йде зі самої середини. Підійшла ближче. По центру наче висів, розпросторивши крила, білий голуб. Саме від нього в усі боки рівно текло світло. Сирітка примостилась у куточку і тихо дивилась на диво. Раптом птах стрепенувся. Христинка затамувала дихання, гадаючи, що це через неї.
– Чого ти бажаєш, голубонько? – ласкаво запитав він.
Вона не могла вимовити жодного слова. Їй ввижалось, а може, воно так і було, що світло пестить її волосся, наче долоня матері. Дівчинка пильно дивилась на голуба, не відводячи погляду, аж поки сльози не заструменіли з її оченят і не покотились цівками додолу.
– Кажи, — ще тонше, ніж попереднього разу, попрохав голуб.
Тут Христинку і прорвало. Тепер вона не стихала. Все, що боліло в її маленькому серденьку, полилось водограєм. До цього дня вона ніде не наважувалась вільно вголос висловлювати свої почуття. Тепер ніщо не стримувало її. Аж поки не отримала таке полегшення, що відчула себе теж голубом, їй здавалось, що не існує жодних перепон для льоту.
– Я чекав на тебе, — промовив голуб і додав, — ти повинна була прийти.
Він ще раз стрепенувся, огорнув Христинку теплотою дивовижного світла і поволі почав щезати.
Ніхто ніколи більше не оповідав, що з ним щось подібне відбувалось у Кристинопільському парку. Можливо, це сталось лише одного разу. Дівчинка виросла. Стала такою гарною та милою, що важко було відвести від неї погляд. Згодом вийшла вона заміж за одного талановитого митця, який її часто малював. Жили вони вкупочці щасливо і довго, а її особлива врода, випромінюючи тепло, і нині наповнює серця дивовижним світлом, що несе в собі любов і чистоту.
СТЕЖКА
(казка-легенда)
Подейкують, що понад річкою Свірж – лівою притокою Дністра, у містечку з такою ж назвою, неподалік чудового Свірзького замку, що доносить з глибини віків свою могутність, жив колись бондар.
Не тільки зблизька, а й з далеких країв їздили до нього купці по бочки. Не було у Свіржі людини, що не мала чогось від нього: чи то дерев’яне цеберко для води, чи то діжку для квашення яблук, дехто мав балію, дехто коновки, а хто і дійниці та баклаги з барилками. Всім він був потрібен: треба засолити огірочки чи гриби – до бондаря по діжу, потрібно кудись подіти рибу – також до бондаря, як хотіли бодню для дорогоцінностей – теж шукали бондаря. А щодо діжок до пива, вина чи квасу, то цей бондар вважався неперевершеним.
Робота з деревом – не для ледацюг і не для дурнів. Дерево слід любити. А ще знати, бо для одних бочок потрібен дуб, для інших – береза, бук, граб, а буває, що доводиться шукати м’якше дерево, таке, як осика. І все це треба розпилити. Правда, наш бондар рідко розпилював вручну. У Свіржі був тартак, це, безумовно, полегшувало роботу. Хоча догляд за деревом – штука непроста. Мав майстер свої секрети. Ніхто не знав, як він сушить, чи як встановлює дно. Його майстерня постійно збагачувалась всілякими сокирами, пилками, стамесками, долотами, свердлами, молотками, рубанками, фуганками, кривими стругами, їх ще називали уторниками, циркулями, лінійками, шерхебелями та купою всього, від чого очі розбігаються. А він давав тому лад. І все робив зі смаком, навіть найскладнішу роботу – скріплені дерев’яними обручами клепки стягнути. Усе він робив спритно та вишукано. Рівних йому не було.
Уподобав собі бондар одну хатину з вікнами на биту дорогу, що як іти в один бік, приведе до замку, а в інший – виведе до церкви. Двері ж відчинялись у сад. Купив він її та й став тут жити. Коли працював, з насолодою собі час від часу заглядав у вікно. Гляне, всміхнеться – і знову до роботи. Замок, яр перед замком, фасад з брамою, наріжні башти, люди, що йдуть дорогою, дітлашня – це просто чудово! Проте коли бондар втомлювався, шукав абсолютного спокою, щоб ані душі навколо. Цей спокій дарував йому лише сад. Тут він чувся у Бога за пазухою. Ті миті були справжнім блаженством. Після них можна було літати, робота горіла під руками.
І як на гріх сталось так, що сусіди протоптали собі стежину через його сад і почали взад-вперед ходити як через сад, так і через подвір’я. Він обережно пробував прохати, пояснював, та вони понадувались, як сичі, однак вперто продовжували бігати далі, тепер вже навіть не вітаючись. Бондар не мав на них зла, проте вони відібрали у нього спокій. Йому потрібне було місце, де його душа знаходила б відпочинок, а до саду він ніби приріс, усі, хто шукає тиші, дуже добре його б зрозуміли. Тепер вже не було йому куди подітись зі своїми болями та втомою. Хоч і мав бондар улюблену хату, потребував свого простору. Відчував себе у клітці, а це було для нього нестерпним. Робота йому з того часу не клеїлась, діжки не вдавалися. Хоч бери та плач. Почав майстер шукати виходу. Ще до досвітків, коли світ розніжується в ліжках, він підводився, йшов до саду, однак усі ці спроби виявились марними, прецінь був він тою людиною, яка не могла жити за вигаданим розкладом. Відпочинок йому був конче потрібен лише тоді, коли того хотіла душа, а не час на годиннику. Міг він іноді працювати не втомлюючись безмежно довго, а міг днями не знаходити собі місця. Ніхто того, навіть він сам, не зумів би пояснити. Так уже було.
Якось прилаштувався майстер, виходячи з хати, замість саду йти просто на дорогу. Такі походеньки чомусь безмежно втомлювали – і робота далі все'дно не йшла. Чувся зацькованим звіром, а бажав би собі літати душею.
Так сталось, що одного погожого дня, коли бондар щось перемонтовував на своєму даху, руки його і ноги раптом почали змінюватись. Він і незчувся, як перетворився на великого птаха. Відчуваючи, що може літати, майстер відірвався від землі та полетів.
Відтоді кілька разів люди бачили над замком дивного птаха, що, сідаючи на мурах фортеці, починає сміятись, мовби маленька дитина.
Перейти до другої частини збірки казок Галини Мирослави «Богданія»
Казки надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
"Іноді малі діти кажуть мені, що я нагадую їм білочку. Маленькою дівчинкою я була настільки яскраво рудою, що бабуся, беручи мене до церкви, натягала на мене хустину, аби люди своїми поглядами не відволікали, хоча інші дівчата були без хусток. Я виросла і потемніла, потрохи починаю вже сивіти, хоча й досі люблю блукати по горах, лісом, луками, як це робила дитиною. Інколи й посеред міста Львова, біля якого мешкаю, хочу стрибати, бігати, та мушу себе стримувати, треба вдавати поважну тітоньку, тому мені на природі значно краще. Перший вірш написала десь у другому класі, от досі й пишу. Хоча мої власні діти самі вже виросли з дитинства." (Галина Мирослава)
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
