Галина Мирослава. Збірка казок «Богданія» (частина друга)

 

Керамічний свищик

 

 

Галина Мирослава

БОГДАНІЯ

(збірка казок у трьох частинах)

 

Читати першу частину збірки казок Галини Мирослави «Богданія»

Перейти до третьої частини збірки казок Галини Мирослави «Богданія»

 

ЧАСТИНА ДРУГА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗОЗУЛЬКА

Хіба луснеш од заздрощів, бо те, що я знаю, ніхто в світі не знає, а як хто і дочується, вочевидьки, нічого не врадить, – дзиґотіла нічна бабка бомчисі.

– Які ми неговіркі, – одрізала єхидно бомчиха, що полюбляла прискіпуватись до почутого.

– Та тобі тільки скажи – притьмом повсюди рознесеш, – черкнула словом нічна красуня.

– От вража бабка! А я було думала, що ти до мене усім серцем, то й сама до тебе потягнулася, а воно он як! – задзижчала бомчиха.

– Та добре вже, – обм’якла нічнуля, – слухай. Тільки тримай голову на плечах.

То за Олени було, дочки князя Всеволода Белзького, у Пліснеську, на празник. Пам’ятаєш Підгорецький замок? Звідти недалеко. Тоді під монастирем, як завжди на такі оказії, розгорнувся святочний базар. Чого там тільки не продавали: і різноманітні дзбанки, і кухлики, і полумиски, і прикраси, і навіть будівельну кераміку – плитки, цегли, черепиці. І було це все вдало позначене рисками, кривульками, крапками та капками. Вміли тоті майстри вразити кожного. Бо зналися на кольорах, тямили що і яким кольором фарбувати, аби животи не боліли, коли їси, та очі не пекли, коли річ постійно перед ними.

Діти ж юрмилися округ іграшок, особливо біля баранців, півників, різних пищиків та свищиків з кераміки, деркачів, тарахалок, сопілочок з дерева, які вигідно виділялися з-поміж слоїків, баньок, пукатих макітер, вухатих глечиків та куманців. Усі ці чудові речі ніби вистрибували для огляду з охайно сплетених кошиків, ремінних футлярів і полотняних мішечків. Діти роздивлялись, чудувались і, як годиться, пошарпували своїх батьків, бо ой як хотілось мати їм хоч щось з усього впостереженого, хоч одне, якщо вже не більше.

Серед усіх іграшок головував, хизуючись, свищик. Був він схожий на зозульку з хвостиком, що підбився вгору. І мав на животику хвилясті лінії, пороблені гребінцем, та дірочку на хвості. Щороку такі свищики приносив один і той же гончар, який сам трошки нагадував пташку. Чоловік той був ставний, поважний, жив на краю Пліснеська одинаком і завжди пахнув глиною. Казали, що його глинник для закладки глини на впрівання, знаходився просто в хаті, бо гончар до неї ставився як до живої, а вже перед формуванням місив її, як місять дріжджове тісто на паску.

Але був у нього на шиї на мотузочку такий свищик, який він ніколи не продавав. Власне, то ззовні така ж зозулька, та як глянеш на неї – не можеш не усміхнутися. Дітлахи марили пташиною, повагом ступали ступою за майстром аби розгледіти, аби випрохати, аби надивуватися. Бувало, діти, як сновиди, сновигали за чоловіком, аж заки не опинялись біля дивної хати, оселі гончаря, яка містилась біля добрезвісних пліснеських болотних руд.

І от саме того святочного дня Олекса, якому якраз на ту пору купили новісінькі мешти, набрався такої сміливості, що переступив поріг заповітної хати, коли господар був ще на ринку. Цікавість хлопчика перемогла його вагання і страхи.

– Тож зле, він що, з нечистим знюхався? – встрягла бомчиха. – Чого б хорошого на пропаще потягнуло?

– Сиди, не рипайся, – шарпнулась бабка. – І мовчи, бо тюкну. Хочеш слухати – слухай, поки я добра.

Бомчиха тільки головою кивнула.

– А далі було так.

Олекса ввійшов у хату та пройшов поміж рядами лопат і дерев’яних відер, побачив глинник. Це дійсно було щось! Пройшов ще трохи. Просто перед ним красувався гончарний круг. Хлопцю перехопило дух. На столі, на підлозі, на лаві, на стінах лежали, стояли, а подекуди й висіли кубки, опуклобокі горщики, черпаки, рукомийники, облицювальні плитки з візерунками птахів та звірів. Були й глечики без вух – голосники. Але серед усього цього причандалля зовсім не було іграшок. Може, всіх їх гончар повіз на базар?! А може, поховав десь? Заглядати по скринях і шафках було якось недобре – чуже ж бо! Хлопець ще не зовсім втратив глузд. Стояв. Роздивлявся...

Аж раптом побачив охайне гніздечко на високо поставленому горщику з накарбованими ямками та мережкою. Горщик мав широку шийку, гніздечко ж зі своєю долівкою наче входило в нього, а краями добре виступало за горщик. У гніздечку лежало пір’я зозулі. Це вразило, бо зозуля зазвичай гнізд не в’є, тим більше в хаті.

Правда, він чув про таких зозуль, що будують гнізда і висиджують пташенят, та то точно не ті, яких йому доводилось бачити. Поки хлопець роздумував, надійшов господар. Можеш собі уявити, як почали дрижати малому коліна, коли його застукали на гарячому. Та гончар лише криво усміхнувся і чи то спитав, чи то сказав:

– За зозулькою прийшов?

Хлопець стояв, залитий фарбою, і не міг нічого ані вимовити, ані проказати.

– Ну-ну. Тепер будемо обоє сльози сушити. Ота зозулька, що усміхається, віднині й мене покине. Не можна було сюди аж ніяк приходити, не слід було сторонньому оку гніздечко бачити. І змінити я нічого не можу. Така правда. Відтепер вона на волі, літатиме собі лісом, як усі зозулі. Дивись.

Нараз свищик пурхнув з грудей гончаря, миттєво обріс пір’ям і гайнув до дверей, наче й не було. Олекса кинувся на груди чоловіка та гірко заплакав. Майстер притулив хлопця до себе, погладив як рідного сина і напучуючи проказав:

– Дивись, синку, другим разом не спурхни нічийого щастя, бо й свого не матимеш.

– Отаке-от сталось під Пліснеськом на празник. А тепер прощавай. Пильнуй своє щастя, – закінчила нічна бабка, стріпнула крильцями та подалась спати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИШИВАНКИ

Було в одного батька три дочки. Він не міг ними натішитися: і вродливі, і добрі, і всі три вишивають так, що любо глянути. Перша, білявка, вишиває білим по білому. Батько як дивиться, йому наче лебеді по озеру пливуть. Друга, чорнявка, червоними і чорними нитками чаклує. Гляне батько – перед ним клени осінні вітром колишуться. А третя, золотоволоска, сріблом та золотом гаптує. Дивиться батько – не надивиться, то мовби сонце й місяць згори усміхаються. Голки дочок ніби пензлі, а дівоче шитво начебто злилося своїми перегуками з довколишнім світом.

Батько був різьбярем, тож вирізьбив для кожної зі своїх дочок по скрині для вишиванок. Першій – виклав скриню білим бісером з перлами, другій – зінкрустував різноколірним деревом і зробив набивання кольоровою бляхою. Третій – оздобив блискучим металом і таким же блискучим бісером. Для голок і ниток він кожній дитині зробив по рахві, і кожне те пуделко проінкрустував. Білявці вирізьбив різьблення неглибокі, чорнявці – глибші, а золотоволосці – найглибші.

Дівчата дорослішали, чарівнішали, вишиття дедалі ставало вишуканішим. Почали й хлопці на дівчат задивлятися, декотрі – залицятися. Але батько стояв на своєму: ”Віддам кожну тільки за того, хто зуміє і її, і мене здивувати”.

Призначили день оглядин. Час збіг наче молоко з баняка. І ось перед очі батька та дочок постали юнаки.

Перший в’їхав на крутій тачці та почав на ній різні викрутаси викручувати.

Другий приніс чарівну паличку. Як крикне на неї, півень вискакує і, борони боже таке чути, лайкою криє.

Третій прилетів на триголовому змії, з кожної голови тінь на два метри падає.

Четвертий мав у носі, у вухах, на чолі та на шиї по золотому кільці, тому дуже нагадував папуаса.

П’ятий прийшов у вражаючому розкішному вбранні, мов просто з подіуму.

Шостий від самого початку оглядин стояв у позі йога „головою вниз” і до кінця оглядин навіть не поворухнувся.

Сьомий мав голий пупець і, щоб звертати до себе увагу, час від часу витанцьовував танець живота.

Восьмий приїхав на гуляйнозі, мудрагелі нині то називають скутером, і робив якісь фіглі-міглі.

Дев’ятий нагадував шафу з трьома дверцятами.

Про інших нема коли згадувати, бо ні дівчатам, ні батькові оглядини не сподобались. Тож вирішив батько по світах походити, на людей подивитись, щастя напитати. Взяв він зі собою по вишиванці від кожної донечки та пішов. Довго ходив чи не довго, але одного дня вийшов до невеличкого озера в глушині. На ньому плавали білосніжні лебеді. Та що цікаво, вони ні на пір’їнку не відрізнялись від тих, яких батько уявляв собі, коли дивився на вишиванку першої дочки. Поруч з озером стояв невисокий, але невимовно чарівний будиночок. Чоловік постукав, йому назустріч вийшов легінь. Вони розговорились. І хлопець, зацікавлений розповіддю, поїхав дивитись на дівчину. З трьох сестер дівчина, яка вишивала білим по білому, одразу впала хлопцеві в око.

Батько тим часом мандрував далі. І от він дійшов до схилу гори, на якій росли клени. Було якраз під осінь. Кленовий краєвид заворожив чоловіка. Високо на горі він побачив якусь хатину. Чим вище підіймався батько вгору, тим дужче завмирало його серце. Боявся помилитись. Неймовірний казковий будиночок, який він побачив, мовби сам завів його в себе. В будинку жив юнак. Хлопець радо привітав гостя. Тож вони й зазнайомились. Другого дня легінь поїхав побачити дівчат. Вірте не вірте, а з усіх сестер свою, собі рівну, ту, що вишивала червоними та чорними нитками, він упізнав з першого погляду.

Батько ж заказав собі повертатись додому, зак не знайде пари для третьої дочки. Довго блукав він світом. Дочка всі очі виплакала, стужилася, не могла й до роботи взятися, тільки сльозами вкривалася, де тато, що з ними, хай ідуть вже додому. І не так сталось, як гадалось. Одного разу, коли дівчина вийшла на двір, вона побачила, що в траві вужем простягнулась срібна нитка. Золотоволоска хотіла її піймати й так собі йшла, йшла, аж доки не зайшла до самого неба, високо-високо від землі. Аж тепер побачила немічного батька, що тихо молився перед якоюсь церковцею на горбочку. Дівчина хотіла скочити до нього – та не знала як, поки не помітила золоту нитку. Пішла за тою ниткою і вийшла просто до батька. Він був вражений, проте ще більше зажурився.

– Не зміг я нічого для тебе зробити, а вже чуюсь не в силі.

– Не журіться, тату. Ходімо додому, – лагідно звернулась дочка.

Невдовзі батько та дочка були вдома. Там почали гуляти весілля обидвох сестер одночасно. А як пішло на вечір, і місяць та сонце зустрілися, до золотоволоски потягнулися з небес промені-руки, які підхопили дівчину і віднесли просто на небо, туди, звідки і нині світить вона ясною зіркою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З БОЖОЮ ПРАВДОЮ

Було те за князів, десь у ті дні, коли у Львові вирував ярмарок. Саме тоді, як на Вежу шевців Юрко Швець та Тимко Шевчик почали чіпати хоругву з зображенням чобота, що був емблемою цеху шевців, з Вежі кравців на Галицькій почувся крик, який все наростав та наростав, заки на очі шевців не з’явився гурт „партачів”, чи як ще казали, „шкідників”. То були такі ремісники, яким з тих чи інших причин не пощастило потрапити до цехів, але майстерні свої вони повідкривали. „Партачам „ доводилось працювати більше і краще, ніж цеховикам, треба було витримувати неабияку конкуренцію, адже тільки цехові ремісники мали усі привілеї, а нецехові – лише обмеження.

Серед „партачів” шевці помітили Ярка Шевка. Той належав до мандрівних. Чи то спека, чи мороз, дощ ачи сніг, Ярко, обвішаний інструментом, ходив по львівських вулицях і пропонував свої послуги. Осілі шевці страшенно злостилися, їм здавалось, що Ярко вибиває з-під носа кусок хліба, що з ним покладеш зуби на полицю. Юрко та Тимко знали цехове право відбирати „партачевий” товар, їм аж руки свербіли, так кортіло допекти Шевкові. Хотілось розправи, праглось покласти край своїм надокучливим переживанням.

Але Ярко був і вдвічі ширший, і вдвічі вищий за них обох. Навіть підступитись не було права. Зрештою, якщо добре подумати, то сенсу в тому не було, бо Ярко здебільшого лагодив взуття, а Юрко з Тимком в основному шили нове. А ще Ярко займався чинбарством, тобто збирав різні трави та листя для виготовлення фарб. Їм же самим, поки віку, треба було і материнки, і яблуневого листу, оскільки пофарбоване відваром трав взуття цінилось дорожче, ніж нефарбоване.

Крім того, фарбувати – потіха: несподівано з’являються різні відтінки то жовтого, то червоного, то синього, то зеленого, ще й шкури змінюють свої властивості. Коли гарячий відвар з трав чи листя наливається в мішок зі шкури та залишається на певний час, млієш, чекаючи, що вийде. Відвари бувають слабші й сильніші, дуже гарячі й холодніші, довше вистояні й менше. А всім на світі шевцям прагнеться досягнути при великій міцності шкури її еластичності та легкості. Крім того, Ярко знав так багато про фарбування, що міг днями з ранку до вечора про нього розповідати та все одно не переоповів би всього.

Все те зваживши, замислили Юрко та Тимко полишити того дня свої майстерні, де вони почувались на своїх кріселках як на маєстаті, королями на троні, і вслід за Ярком почимчикували в місто. Може чого навчаться, а десь і дошкулять, як вдасться.

Місто того дня кишіло, гуло, як бджоли на пасіці. Всіх тягло на ярмарок. Оскільки Ярко був чоловіком помітним, то не встигав пройти вуличку, щоб хтось не підбігав до нього з сердечним проханням: підбити обцаса, поправити халявку, а то й цілу підошву прикріпити. Майстер, жартуючи, робив свою справу.

Прикинувшись купцем, підійшов до Ярка Тимко і простягнув геть обдертого мешта. Ярко добросердно усміхнувся на всі 32 зуби і почав весело чудуватися тим взуттям, викручуючи його і так, і сяк. Тимко ж вперто сидів і не усміхався.

Взявся „партач” до роботи, сюди тик-мик, туди тик-мик, виявляється, все можна полагодити. Тимко оком пасе та ще й питає: „Як те, як се робити?” Ярко на те віджартовується, натяками говорить, ніби каже, а не договорює. Спробуй втям, а як і додумаєшся, чи до того, що Ярко думав?! Все ж, слухати Ярка – одна насолода. Про просте говорить просто і якось уроче, душу приємною святковістю наливає, в такого не гріх і повчитися.

Закінчивши роботу, майстер потряс мештом і, не довго думаючи, всередині з правого боку власноручно поставив своє клеймо: „Я – Я”, а посередині: „носи на здоров’я”. Якби не Тимкова пиха, то він би від щирого серця усміхнувся, – так же ж хотілось! – а насправді просто сухо встав, тицьнув гроші та й зник за рогом будинку.

Юркові ж заманулось розіграти „партача”, отож він прикинувся сліпим і почав походжати поперек вулиці, поки не набрів на Ярка. А щойно доступився до шевця, став його обмацувати, головно інструменти в торбинках та кишені з гаманцями. Яркові від душі шкода було „сліпця”, не міг він собі дозволити навіть думку відштовхнути того чоловіка, спробував делікатно взяти „сліпого” за руку, щоб чемно пояснити-розказати, хто він.

Проте „сліпець” нічого не второпував, свого тримався. Як „обдивився”, звернувся до Ярка, постукуючи своїм ціпком: „Я тебе знаю. Ти той, що вкрав у мене чоботи”.

Ярко мало не спопелів. „Ні, – голосно каже, м дурниці мелеш. Навіщо мені твої чоботи, як я можу собі які хочеш пошити”.

А Юрко не відступається, ще настирливіше продовжує зловтішатися: „Віддай”.

„Сідай, – каже Шевко, – будемо міряти твою ногу”. Приставивши свою ногу до ноги „сліпця”, додав: „Твоя вдвічі менша за мою. Я б не міг у твого чобота навіть пальці втицьнути”.

Юрко ж не спиняється, гне далі: „А ти продав”. 

Бідному Яркові все більше дух перехоплює. „Сідай, – каже, – пошию тобі нові чоботи з Божою правдою”. І почав працювати, молитви про себе промовляючи.

Коли „сліпець” хотів пару раз втрутитись, щоб випитати, що то за Божа правда, різко впиняв: „Не лізь поперек батька в пекло”, „Не стій межи очима”, „Не пхай носа”. А як доробив, простягнув зі словами: „Взувай, небораче”.

„Сліпець” взувся – і почалось: Юрка наче голкою шпиґнуло, очі розплющились, він тут же хотів їх повіками накрити, а не зміг, ноги роз’їхались у різні боки, трохи на шпагата не сів, язик же без Юркового дозволу почав у брехні признаватись.

Юрко з ніг до голови розчервонівся, на вареного рака схожий став, волосся піднялось дибки, ще б трохи і сам від себе з глузду б з’їхав. Вся правда наверх полізла. Ярко стоїть непорушно та дивиться, що з чоловіком робиться, і сміється в вус.

А як Юркові було вже не до жартів, підняв Ярко шевця за чуба високо-високо і каже: „Ну як, пасують чоботи з Божою правдою, по нозі шиті, правда?”

Юрко, впійманий на гарячому, почав проситися: „Відпусти, більше не буду. Жодного „партача” до кінця віку не зачеплю”.

„І мав би я тобі вірити?” – спитав Ярко. Чоботи виглядали спокійними.

„Так, лише допоможи їх скинути”.

„О ні, чоботи тобі в подарунок. Житимеш з Божою правдою, не замислюватимеш грішного, вони самі тобі допоможуть взуватись та роззуватись. А ні, то чим я тобі можу зарадити? Чоботи ж твої”.

Так і розійшлись.

Мені на днях казали, що мешкає зараз на вагу золота швець. Пишеться Шевчук та теж уміє шити чоботи з Божою правдою. Не те подумаєш – носом в землю запореш. А як не те зробиш – начувайся. За все буде по заслузі.

Будете на ярмарку, попитайте, може хто з вас і придбає такі чоботи. Не пожалкуєте. По яких би світах ви не їздили, більше таких ніде не знайдете. Вони ж наші, ріднесенькі, на наших людей розраховані.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЗИҐАРМІСТР

Коли наступного ранку падатиме дощ, вибіжіть на двір, підставте до нього свої розтулені долоньки та слухайте. Ви не зможете не розчути чіткого звуку падання краплі – „бре”. „Бре-бре-бре” ... „Бре, море, бре”, – так виспівували наші козаки, налягаючи на весла, коли гребли на своїх кораблях-чайках по синьому Чорному морі. Англійці й досі від дощу ховаються під ам-бре-ли, що по-нашому називаються парасолі.

Прислухайтесь, як звучить „бре”. Тепер самі розумієте, чому брехунів називають брехунами. Так-так, вони постійно падають у гріх. Ті, що живуть чистенько, підіймають і очі, і серця догори, до Бога. А ті, що називаються брехунами, опускають очі донизу, серця їхні затуляються від Бога і від людей. Тільки й чути „бре”.

На жаль, брехунів і колись було багато. Були вони також у стольному граді Києві, і у Львові, траплялись і по селах. Добрі люди хотіли спинити падіння брехунів, та хіба руки свої підставиш? Купу шкоди, на жаль, наробили брехуни.

Колись на площі Ринок, навпроти Ратуші з великим міським годинником, придбав собі помешкання львівський годинникар – дзиґармістр Дзиґ. Купив він його з однієї поважної причини: міська влада призначила Дзиґа наглядати за годинником на Ратуші. Баштовий годинник рідко потребував ремонту, але не можна було допустити до його збою, за часом на знаменитому дзиґарі жило ціле місто. Ручних годинників майже не було, хіба в дуже великого панства в дуже великих кишенях. Простій людині треба було роками працювати, щоб настаратись на годинник. Тому зовсім звичним для мешканців міста було обходитись без дзиґарків. По хатах тримали пісочні та водяні годинники, на дворі орієнтувались по сонцю, зорях, птахах, і, звичайно, пильнували час за стрілками на башті.

Одного ранку, коли дзиґармістр направлявся до ратуші, щоб гарненько обстежити свого дзиґаря, до нього підійшов гарно вбраний чолов’яга. Був то, на перший погляд, досить пристойний пан. Годинникар і не помітив би того чоловіка, якби той, привітавшись, не звернувся з такими словами, вказуючи на лавочку:

– Пане дзиґармістре, звольте біля вас присісти.

– Добре, – усміхаючись, кинув Дзиґ.

– Маю до вас велике прохання, – каже незнайомець.

– Тож яке? Кажіть, не соромтеся.

– Я – тутешній, он з тої кам’яниці, – чоловік вказав перстом на сусідній будинок. – Мене подивовує ваш дзиґар. Спершу я глянув побіжно, ніби щось не те, подивився уважно – і був заскочений. То ви зумисне стрілки назад попереводили?

Дзиґ з несподіванки закляк. Невже не важить, що він чесно роками продовжує наглядати за циферблатом, невже даремне й те, що як вдень, так і вночі думає про свою справу? Як таке могло статись?

Бувши відчайдушною душею, Дзиґ зірвався з місця, відвісив прощальний поклін і побіг. Перевів дух аж біля дзиґаря. Виглядало на те, що все гаразд. Стрілки чинно бігали по колу, мирно відтукуючи свою мелодію. Ніщо не натякало на щось зле. Почав відміряти час. Знову все видалось звично правильним. Дзиґ не знаходив собі місця. Треба було б ще заглянути всередину, але для того годинник слід зупинити, а таке робиться лише уночі. Дочекався густої ночі. Запалив лучину. Перебрав пальчиками всі деталі, протер усі порохи, змастив оливою все, що потрібно інколи змащувати, знову склав докупи. А як намірився наставити час, згадав, що нема з чого. Хоч вішайся, бо вранці львів’яни таки піднімуть очі на Ратушу. Марно чекати тоді помилування. Вийшов на двір, ковтнув свіжого повітря. Його поривало кудись бігти. А куди? Надворі – глупа ніч. За зорями так точно, щоб аж до хвилини, він не вмів встановлювати час. Втомлено побрів до лави. Дивиться – очам не може повірити. Той самий чоловік. „Що, – каже, – не йде дзиґар?!”

– Щоб ти жив-здоров був, – думає Дзиґ, а потім і питає:

– А котра година?

Чоловік, не дивлячись на годинник, відповідає: „Рівно четверта ночі, якраз четверта, треба ж, як я вчасно!”

Дзиґармістр скочив на ноги та до годинника. Наставив і так біля нього й задрімав. Рано-раненько почув крики з вулиці, сварку. Очі протер, до тями прийшов, спустився поволі вниз до натовпу. Підійшов, питає:

– Чого, люди добрі, галасуєте?

Люди пальцями показують на дзиґар. Хтось з перехожих упізнав Дзиґа і побіг до нього з кулаками. Був би забив. Та надійшов бургомістр і роздійняв чоловіків, наказавши охороні забрати Дзиґа до в’язниці до винесення присуду.

Другого дня місто кипіло від розмов про місцеву подію, а міський суд засудив Дзиґа до страти. На площі біля ганебного стовпа зібралось море люду. Усі чекали, коли виведуть страшного правопорушника, чоловіка, що навмисне збив львів’ян з пантелику, вніс розлад у безперервну злагоджену роботу всіх служб міста. Кат щомиті був готовий відрубати Дзиґові голову. Бургомістр потряс дзвіночком, вичекав на тишу і дозволив дзиґармістрові сказати останнє слово на свій захист. Дзиґ очима пробігся натовпом і вперся поглядом у знайомого незнайомця. Всі теж обернулись у той бік.

– Щоб ти, брехуне, провалився крізь землю. Та ж ти мене підманув!

Тільки він це сказав, як люди почули сильні удари дзвонів: „бов-бов-бов”. Після цього годинник сам став на правильну годину, а брехун з тріском пішов під землю, чим страшенно налякав львів’ян.

Звісно ж, Дзиґа відразу виправдали, але з того часу на тому місці, коли хтось збреше, то тут же провалюється крізь землю, наче й не було його ніколи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЕНЬКО КЕПКО

 

Відколи у Львові оселився хірург-цирульник Сенько Кепко, Львів зажив направду іншим життям.

Цирульня, тепер кажуть перукарня, була одним з наймодніших закладів Львова. Причепуритись, навести красу спішив туди цілий Львів. Сенько, бувши ще й лікарем, умів пускати кров, ставити п’явки, зашивати рани. Як хто захворіє, біжить до Кепка за помічними ліками. Але, що найголовніше, йому вдавалось розрадити тих, хто потребував підтримки. Хоча найбільше любили Сенька за вміння жартувати. Його пісеньку:

„Одягну на кепу

Кепку кепкувату,

Покепкуємо файно,

Зробимо собі свято”,

– виспівували геть усі мешканці міста навперебій, ніхто не хотів пасти задніх. Молоді хлопці, яким і не дуже було що голити, ходили до Сенька гуртом голитися. То тут, то там можна було почути юнацькі голоси: „Гайда до Кепка голитись”. На запитання: „Хто до Сенька? – одразу зголошувалось декілька легінів. За один жарт цирульника люди були ладні втратити цілий день, їм не стільки були потрібні стрижки, гоління, лікування, хоча й цього вони потребували, як вдалі дотепи Кепка. Ніхто ніколи не бачив цирульника пригніченим, заламаним чи знудженим. Його обминала не те, що туга, а навіть напівтуга. Жив легко, як Бог йому на душу поклав, віддавався своїй справі від А до Я, нею жив і жив у ній.

Цирульня Сенька, набувши повсюдної слави, стала улюбленим місцем зустрічей львівських крамарів та ремісників. Сюди приходили погомоніти, поточити баляндраси.

Та от заходився заходити до цирульні один непривабливий чоловік. Раніше його тут ніколи не бачили. Усіх вражав недобрий погляд цього пана. Цим поглядом він просто пас оточуючих. Людям було якось не по собі, відвертали очі вбік, а про себе думали: „Хай йому цур!” Як на гріх, став той чоловік до цирульні зачащати. Що не день – тут, у Сенька.

„Валандаються всякі без діла, – шепотів проміж себе люд. – І чого їх сюди несе? В печінках сидять, лише оскому набивають”.

Якось цирульник з відкритим серцем весело глянув на цього клієнта – і його трохи не перекосило, як хто сала під шкуру залив. Сенько різко відчув щось недобре. Наче в воду дивився, бо через пару днів, коли проходив біля Вежі токарів, що на північ від Арсеналу, побачив неприйнятне – за рогом будинку стояв той моторошний чоловік і щось ворожив на зорях, стягаючи на місто якесь лихо, мабуть, накликував прокляття.

Добре, що Сенько вирятував себе бігом. Не встиг би й оком моргнути, як його б лизнем злизало. „Хай йому трясця, тому відьмакові! Треба щось робити”, – подумав.

Даючи дьору, він навіть пару раз впав сторч головою, орючи при тому носом. На якийсь час було завмер, здавалось, став штивним, та згодом відійшов, відчувши у собі силу боронитися.

Щоб не страшити людей, продовжував працювати, ще й намагаючись влучно жартувати, що йому, як завжди, добре вдавалось. Кепко розумів людей, бо любив, і любив, бо розумів. Мусово було застерегти, хоча б знайомих, але майстер ще нічого не знав певно. Став чекати.

Уночі того ж таки дня почув, як злегка задрижав будинок. Опираючись сну, підвівся, підійшов до вікна. Загалом було спокійно, та глибока незрима тривога на дні душі не давала повірити в цей спокій.

Раптом він побачив величезного чорного павука в небі, який починав мережити над містом свою павутину. Видовище не з приємних, якщо не сказати більше. Сенько, не роздумуючи, вихопив свої ножиці та почав тяти мереживо, яке скручувалось страхітливим сувоєм з лівого боку.

Павук працював швидко та справно. Ножиці не встигали. Кепко витягнув ніж. Кружала павутини полетіли вусібіч. Павук зробив спробу дістатись до цирульника. Вірогідно, дотягнувся б.

Але саме тоді, коли його ліва передня лапа підсунулась до майстра, збилась шиба, і скляні скалки повпивались у тіло мерзенного павука. Він втягнувся в себе, весь подряпаний і зранений.

Втішений, що випала нагода перехопити дух, застановитись, Кепко набив кишені п’явками й тут же почав жбурляти їх у тварину. Чудовисько не давало собі ради. Воно навпомацки віднаходило п’явки й відкидало від себе гидуючи, поки нарешті не впало знесилене. Падаючи, павук обернувся в таргана з обличчям відьмака.

Якби не випадковий перехожий, був би павук втік. Незнайомець наступив своїм важкезним черевиком на поганця і розчавив.

Місто продовжувало спати. Роздивлялось свої сни. Ніхто, звичайно, і не помітив, якою гарячою була битва за місто, не на життя, а на смерть. Ніхто й не оцінив високий рівень майстерності хірурга-цирульника, що досконало і „підголив,” і „підстриг”, і „долікував” жахного павука.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ШАПОВАЛ

Взимку мерзнуть вуха не тільки в зайця. Іноді мерзнуть вони в людей, хоч і значно менше. Тому віддавна люди на холод натягають щось на голову: хто хустку, хто шалик, хто ковпак, а хто й вовняну шапку.

Колись, у незапам’ятну давнину, мандрували світами, виконуючи всілякі замовлення, шаповали – майстри з виготовлення вовняних шапок. Звичайно, на додачу до шапок вони робили як рукавички, так і панчохи, бувало й сукно для свит. Ходили шаповали з чудернацьким інструментом, схожим здалеку на татарський спис. Деякі подорожні сахались, поки не впізнавали, з ким мають справу. А от у Львові, де громадяни були заможнішими від сільських, шаповали навіть повідкривали свої майстерні. Були й такі, що взимку займались шапками, а влітку – капелюхами.

Один такий шаповал-капелюшник, що жив на вулиці Краківській, де колись знаходилась Кушнірська брама, охрещений Наум, щоб мотати все на ум, змайстрував таку вовняну шапку в формі капелюха, що, якщо її насунути на лоба, в тебе щезне будь-який страх, а як хитро натягнути на пів носа, щоб лише очі виднілись, то станеш таким дужим, що можеш сам хоч якого вовкулаку перемогти, а коли й вуха покрити, залишаючи чоло голим, почнеш порскати від сміху. Майстер виставив ту шапку на продаж. Зробив табличку з написом на вітрині своєї майстерні-крамнички: „Шапка з дивацтвами”, а трохи нижче: „Спробуй на собі”. Гарна то була річ! Коштувала шапчина дорого, навіть досить, таку річ могли собі дозволити лише люди зі статками, маєтні та грошовиті. Майстрові залежало на тому, аби покупець шапки був людиною з клепкою в голові, який би зумів оцінити та як слід пошанувати такий виріб.

Люди є люди. Поголос про дивну шапку облетів усенький Львів. Один за одним почали заходити до крамнички вельможні та ясновельможні пани з паннами та, звичайно ж, шляхетні, з виду писанки, панночки. Бували там сповнені власної гідності поважані у Львові ремісники, шановане купецтво і пани військові, відзначені різноманітними знаками гідності, і, що гріха таїти, забігали сюди жебраки з шахраями та просто люди цікаві, яким кортіло на власні очі все побачити, щоб опісля було про що погомоніти. А тут така штука! Ну як не піти?!

Науму, насправді ж, о ґрунт важливо було, щоб його витвір придбав чоловік вартий шапки, щоб та шапка була засекерована від дурної голови та брудних рук. Мабуть, тому, що шапкар занадто переймався тим, хто ту дивовижу купить, як на зло, дісталась вона, хоч на глуз бери, жебракові.

А було так: у Львові, коли знаєте, крім ремісничих цехів і купецького, існували цехи жебраків та картярів. Жебраки, щоб зловити добрий куш, знались на пантомімі та циркових трюках. Були вони добрими жонглерами, майстерними акторами, уміли на гачок кого-будь спіймати. Кваліфікований жебрак потрафив зобразити будь-якого каліку, вдати з себе глухого, німого, сліпого, ще й похизуватись перед іншими жебраками своїми вміннями. Якось один багатий коштом обману жебрак, з’явившись у крамниці, справив на безхитрісного Наума приємне враження, і шапкар, не довго роздумуючи, з легкістю продав свою шапчину, до того ж спустив трохи ціну, бо був чоловіком побожним, тож побоявся перегнути палку. Він взагалі був дуже обережний, щоб, боронь Боже, не взяти гріха на душу, не поставити ціну більшу, ніж річ вартує. „Треба ж мати совість”, – думав. А от чого найбільше боявся, те й сталось. Тільки з небес все видно, а як він чи хто інший міг наперед знати?! Та й хто поможе, адже свого розуму ніхто нікому не годен вставити. Мусив з тим миритися.

Жебрак же, той безбожник, дурисвіт, крутій, фігляр, якого кликали Гуль, що вмів вимантити усякими способами з добрих людей грошики, щойно вийшов з крамнички, подався напрямки до самого чорта. Де лихий живе я не знаю і не хочу знати, а от жебрак добре знав, то дійшов швидко, швидше, ніж у спеку свіже молоко квасним стає. І хоч чорт, вибрикуючи, обернувся в чоловіка, Гуль його одразу впізнав, як свій свого. При підході до чорта, перш ніж поздоровкатись, насунув шапку на лоба. Страх йому дійсно пропав, тому Гуль сміливо кивнув головою, вітаючись, і кинув: „Чи вас тут Бог милує?” Чортові трохи роги не подовшали від несподіванки, та він зібрав себе та й питає: „Будемо битися чи миритися?” „Та навіщо нам битися, як я все одно переможу? – нахабно лізе на голову Гуль. „А щоб не миритися”, – чорт на те і штовхнув жебрака, бо знав, що жебрак був чоловіком нарваним, задиркуватим, таким, що завше хоче стати у всьому поганому першим. Сталось так, як чорт розрахував, – почали „друзяки” битися. Жебрак одразу на диби встав, шапку затягнув на пів носа, очі вилупив як баньки, б’ється, чує – перемагає, уже й вигукує: „Нуте, нуте! Що ж будемо робити?” Та чорт – не дурень, хвать за шапчину й на себе, покрив вуха, чоло залишив відкритим. І почав реготати. Стоїть над душею, заходиться. Гуль від того сміху все меншає, аж поки невидимим не став, тільки й бачили. Чорт шапочку хотів було сильніше потягнути, а роги ж то гострі, вона й розірвалась. Кинув її нечистий в болото, де свині брьохалися, та й пішов нечистою дорогою.

А ви ту шапочку не шукайте, туди не слід ходити. Там – брудно і гризоти самі. Зрештою, до нинішнього часу і клоччя не залишилось. Не варто навіть пересвідчуватись: клоччя було так мало, що навіть мишка на цяцьки не взяла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯСЯ

Покажіть мені того дивака, що любить сварливих жінок. Колись у преславному граді Львові таких жінок навіть припинали до довгого ланцюга (з обручем!), що був прибитий до однієї з кам’яниць на Ринку. І все ж, як не старались, а не переводились у Львові сварливі жіночки.

Мав таку дружиноньку один з діда-прадіда поворозник, той, що поворозки, себто мотузки, робив. То була ніби й гарна жіночка. Кров з молоком! Поворотка, господарна, тямуща. Завжди при ділі. Чоловікові допомагала різні тасьми та шнурки робити. До шлюбу Яся, Ясочка, так звали її рідні, жила далеко від міського шуму. Поза містом. З дитинства разом з батьками займалась коноплями: і сіяла, і вирощувала, і збирала, і зв’язувала в снопики, просушувала, вимочувала в річці, знову сушила, тіпала, розчісувала волокна гребінкою, зв’язувала мички, сучила нитки. Вироблені в дитинстві вміння допомагали їй бути гарною поворозницею. Ви б тільки бачили, які вона вуздечки для коней робила, а повідці, а шлеї, посторонки які! Одна біда: була Яся сварлива. Як не мудруй, а то таки велика вада.

Якось, коли вона продавала зі своєї ятки вироблені нею з чоловіком речі, підійшла до краму друга господиня, Ляна, дружина сницаря, майстра художнього різьблення по дереву та карбування по металу. Ляні розходилось на тому, аби придбати гарну вохристу тасьмочку до сукні та мотузку для сушіння білизни, причому якнайдешевше. Дружина сницаря трималась як королева. Вона виросла в місті, з дитинства бачила багатих пань, мимоволі навчилась поводитись так, як і вони. Крім того, Ляна й сама була як яблучко. Ясю ж така помпезність, чесно кажучи, просто бісила. „Дивись, яке велике цабе!” Тому не встигла Ляна й рота роззявити, як Яся завелась. Намолола язиком три копи дурниць ні з того ні з сього та й стала обзивати всякими незугарними словами. Ляна теж не була зі святих, тому й не бажала себе стримувати. Яся – слово, Ляна – слово, Яся на те десять, Ляна – не менше... Найшла коса на камінь. От і понеслися, спрямовуючи жала одна на одну. Як тільки вони не перемивали одна одній кісточки! Сусіди з того дива повилазили з вікон, дверей, хто й до самої ятки підійшов. Здійнявся такий гамір, що зібрав людей навіть із сусідніх вуличок. Такого гармидеру, такої шурі-бурі міська влада витримати вже не могла. Розбиратися, хто більше завинив, хто менше, не стали. Покарали обох. Ляна від сорому голову опустила, сльозами вкрилась. То її довго на посміховисько і не виставляли. А от Яся ніяк не могла вгамуватись, вже прикутою до ланцюга докрикувала: „Моє зверху, моя взяла”. Її чоловік на люди встидався тиждень вийти. Сама в дурні пошилася і його в славу ввела. Спершу скарали Ясю на день, але бачать – не помагає. Ще один день додали, а її язик замість того, щоб спинитись, ще дужче розв’язався. Дали на вгамування ще три дні. Допіру на четвертий прикусила язика. Приходять міські „ціпаки” (поліцаї ) відпускати, а на місці Ясі пес сидить. Беруть того пса, віддають поворозникові. Чоловік аж руки заламав. Зовсім підупав, проте мусив собаку взяти. Припняв до ланцюга. Дав їсти. Тварина трішечки лизнем лизнула, скрутилась клубочком мов кошеня, і жалібно тихцем заскавулила.

Проходив час. Собака залишалась собакою. Поворозникові ставало все одинокіше та важче. Він просто задихався від самотності. Не було до кого й слова промовити. Надумав тоді поворозник одружитись вдруге. Коли все вже було готове до весілля, узяв майстер молоду попід руку й повів її до церкви, а собака тим часом випередила, першою вбігла в храм, впала на всі чотири лапки та давай поклони відбивати. Як тільки молоді на поріг, собака раптом ойкнула людським голосом і перетворилась на жінку, ще й таку гарну, якою і раніше не була. Молода проти неї чисто задрипана. Забув поворозник за наречену, кинувся до любої дружиноньки. Він давно їй все пробачив, хоч сварливу мала вдачу.

Отож-бо й є! Своє – то своє, рідне. Чуже – не таке, до нього ще звикати треба, та й чи звикнеш?!

Доживали віку поворозник з поворозницею вкупочці у великій любові, а про ятку дід бабі заборонив і думати, сам товар розпродавав. Яся змирилася і до кінця віку ніколи не сварилася, ще й десятому заказала знати – ніколи сварки не розпочинати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

САЖОТРУС

Погодьтесь, що вряди-годи, а таки нападає і на дорослу людину непереборне бажання пуститися в дорогу. Особливо, якщо ти людина допитлива. Трапляється таке не лише зі сторічними дідами, а й з дітлахами. Може й то нерозважно зриватися з місця, але коли таке бажання наскочить, годі його спекатись. Так допече, що не стане сил на цю тему розважати, просто встанеш і вирушиш у дорогу. Куди? А кому куди. Аби не варитися в хаті.

Отак-от колись знічев’я напрочуд гарної днини покинув рідну домівку один чолов’яга – сажотрус Йой. Так сталось, що на той час добродій Йой був єдиним майстром сажотрусом у цілому-цілісінькому Львові. Були учні, але вони не у всіх тонкощах такої делікатної справи – чистити комини – розбиралися. Без порад Йоя і нагляду вони навіть лізти в димар боялись, геть усі до одного звикли покладатись на нього. Йой мав все вивірити, усе передбачити. А воно насправді небезпечно: можна диму наковтатись, а можна й на зухвалого привида напоротись. Хто б того хотів?

Ви скажете: „Подумаєш, сажотруси. Кому вони до лиха потрібні?!” Повірте на слово, в ті часи без сажотрусів не знали як обійтись. Хто має в хаті піч, то цілком усвідомлює, що там, де піч, там і комин. А де комин, там і сажа. Микитите? Отож-то і є.

День-два місто не дуже переймалось, було ще терпимо, всі сподівались, що сажотрус позбиткується трохи та й от-от надійде. Потім захвилювались, почали розшукувати, дійшло до того, що мало не щогодини люди оббивали пороги міської влади з проханням допомогти: „Щось робіть! Наближається біда, якої зроду-віку Львів не бачив!” На одному майдані хтось навіть гасло кинув: „Вперед на пошуки сажотруса!” Набігло чимало чоловіків, пометушились – і пощезали. Мешканці не на жарт перепудились, адже не за горами холод, чого доброго, декому без тепла доведеться сидіти. Найсміливіший львів’янин, на ім’я Северин, зголосився йти хоч на край світу, а таки розшукати сажотруса. Винесли люди йому харчі на дорогу, благословили – і зі словами: „Вашими молитвами триматимусь”, – він рушив. Переповідають, що блукати Северко блукав, шукати шукав, а не відразу натрапив на забуту в лісі хатину, схожу на людську голову. За воротами, що відкривались відтягаючись верхньою губою вгору, нижньою – вниз, стояли зубці ґрат. Роздивляючись, Северин зауважив, що це такий рот і схожий він на в’язницю. Почав добиватись до тої в’язниці. Нічого не виходило. „Мабуть, – подумав, – вона відчиняється тільки з волі господаря”. Почав Северко зазирати в очі будиночкові, шукаючи взворіт привітного погляду. А коли йому стукнуло, що треба привітатись, він помітив як здригнулись повіки будівлі, відсунулись губи, і через розсунені зуби повільно почало з’являтись якесь дивне створіння. Ні тобі риба, ні тобі чоловік. Було воно чистісінько таке, як язик. Висолопившись, сотворіння заговорило до шукача виразною людською говіркою. Сміливець з усіх сил намагався триматись, не маючи й гадки пручатись чи гнути кирпу. По привітанні Язик запитав:

– Куди, немирянине, простуєш?

– Та от, – одказує Северко, – послали мене шукати львівського сажотруса! Одному Богу відомо куди він подівся.

– Я б тобі сказав, – промовило химерне сотворіння, – але мені заказано, мушу язик тримати за зубами, щоб не пропасти ні за цапову душу.

Сказавши, Язик зник за зубами, а Северко, чи то від вітру, чи то від страху, упав, мов збитий з коня. Як тільки оклигав, впала йому в око велика мушля, скручена точнісінько так, як людське вухо. Ледве підняв, приклав до свого вуха, вслухався. Слухав довго. Різні думки напрошувались за той час. Але однієї, нав’язливої, таки не міг позбутись. Вона штовхала його розговорити довготелесого Язика. З одного боку, шукачеві щиро хотілось накивати звідси п’ятами, а з другого – мучив обов’язок віднайти сажотруса. І коли вже чоловік був зовсім спантеличений і приготувався шпурнути мушлю кудись далеко, почув з нутра рапана ніжний, милий серцю, голос:

– Я багато чула за свій вік, можу й тобі в пригоді стати. Без Язика, звісно, не обійтись. Так і знай... Треба ввійти до нього в довіру. Розчуль його.

Северин присів розмірковувати як до Язика підступитись, такого ні голіруч не візьмеш, ні кругом пальця не обведеш. Набравшись терпіння, шукач кружкома походив довкола хатини та ще раз застукав, кличучи господаря. Язик і тепер не одразу висунувся на двір. Северко вибачився і почав люб’язно вести розмову про життя-буття, не чіпаючи наболілого. Потім чоловік виставив перед Язиком різні наїдки, що повивертав з торбинки та кишень. Став припрошувати. А коли Язик взявся до їжі, обережненько спитав, чи часом Язик не знає як зарадити львівській біді, у чорних кольорах переповідаючи свою історію, розтовкмачуючи, чого можуть натерпітись люди буз сажотруса. Нарешті Язик, повторюючи про себе: „Бодай не казати, а говорити можна”, і приймаючи Северина за панібрата, здався. Справдилися сподівання старої мушлі. Ви б бачили, як утішився Северко, коли почув, що сажотрус знаходиться неподалік. Від напливу почуттів він трохи не забув подякувати Язикові, тільки обійняв, а ще погладив Мушлю і, усміхаючись, рушив у вказаний бік. Насамперед, як і попередив Язик, Северин побачив густий дим. Плекаючи надію одразу встріти майстра, майже встрибнув у той дим. Але так швидко не вдалось йому порадіти, бо дим тягнувся і тягнувся. Йшов за димом, ні на що не відволікаючись. Йшов досить довго. Біля розлогої річки зобачив димар, що стирчав прямісінько з землі. Саме з цього димаря і розтікався цей злощасний дим. Димова труба мала форму козацької люльки. Чоловік не міг дошолопати, як до тієї труби доступитись, поки врешті-решт не почув, що в трубі щось копирсається. Поліз по трубі трохи не до маківки. Як доліз до самого тім’ячка, позбувся всіляких хвилювань. Тоді запхнув руку в комин і висмикнув за чуприну з усієї сили крихітного чоловічка.

– Ти хто? – питає чоловічка.

– Са-зо-тлус, – одказує крихітка.

– Хто? Хто?

Тремтить, не відказує.

– А чого так поменшав?

– Тлу-ба, – і вказує на димар.

Тоді Северко знову запхнув руку в трубу і перегодя дістав трохи більшого чоловічка. Той йому те саме повторює. І сміх і сльози! Чоловік очима змигнув і ще раз до труби береться. Раз за разом по новому чоловічку дістає. Піт з чола витирає, а таки хоче отого останнього дістати. Як у трубі до самої землі дотягнувся і намацав під рукою щось живе, то щодуху вхопив і почав тягти. Ледве витягнув. То і був чистої води справжнісінький львівський сажотрус. Обоє чоловіків згуста набрали повітря і майже одночасно вигукнули:

– Йой. Нарешті.

– І що ж ти там робив? – вчепився як реп’ях Северин.

– Прийшов, бо кликали. Де ж я знав? Обіцяли файно заплатити. А ті домовики як насіли, продихнути не міг. Самі палець об палець не вдарять, а спасу не дають. Заледве не вдушився від них, були б зо світу божого звели. Ще б трохи, переставився б на той світ, ніхто б і не відспівав, як людині належиться. Добре, що тебе на поміч вислали.

Погомоніли собі чоловіки хто про що. Воно так завжди – що кому треба, той про те й теребить. А потім повернулись домів, один одного приповідками потішаючи.

Львів всі очі за ними видивив. Навіть босяки, що ледь зводили кінці з кінцями, не могли взятись до праці: переживання мало що не перекривали дихання. Ніхто нікуди з міста не рипався. І таки видивили очі. Дочекалися. Всім містом від щастя обіймалися. Сажотруса з Северином круглу добу на руках носили. І відтоді берегли Йоя як зіницю ока, найкращих синів своїх до нього на науку віддавали, аби Львів не тільки не занапастити, а, навпаки, його славі з усіх сил прислужитись

Так це було чи не так, а перетакувати ніхто не перетакує.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЮСТЕРКО

З того часу, як вийшов наказ: усім купцям не обминати Львів, звідки вони б не були, а навпаки заїжджати та викладати для продажу свій крам, Львів став центром, через який товари переправлялись зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід. Саме тому тут завжди були родзинки: не тільки ті, що є сушеним виноградом, але й ті, що символізують щось цікавеньке, оригінальне. А коли вже Львів почав перетворюватись на центр мод та мистецького смаку для багатьох країн, примхливі львівські панянки занадились до люстерка.

Тож нічого дивного, що львівські склярі, звані гутники, швидко навчились на своїх підприємствах-гутах, крім коштовного посуду та окулярів, робити дзеркала. Дзеркала потребували обережності. Їх виробляли на смак замовників делікатно, як тоді казали, суптельно. Замовники ж, як звичайно, накидали свої, не завжди легкі умови. Люстерка робились обов’язково якісними та правдивими. Хоча, як знаєте, всім не догодиш. Кожна панночка хотіла бачити себе красунею, а не кожна нею, на превеликий жаль, була. Одні з цим мирились, інші ж – ні. Ті інші сердились на гутників, розбивали дзеркала, влаштовували бучі. Бідні склярі! То марна справа – сперечатись з вередливими панночками: ні ляпаса не одважиш, вони ж жінки, ні голосу не підвищиш, бо чоловікам не гоже на жінок кричати. От і доводилось, поважаючи себе, яке б роздратування не розпирало, закусити губу і триматися в руках.

А один скляр з ясною душею вирішив вигадати таке люстерко, щоб кожна панянка бачила себе гарною. Його колеги насміхались: „Невже таке буває? В тебе, напевно, розум потьмарився?! Шкарадне – завжди шкарадне”. Гутник не здавався, попри неприховані насмішки він продовжував носитися зі своїм задумом. Звісна річ, не одразу прийшла йому до голови думка про те, як те люстерко зробити. Не один раз він упрівав надаремно, відкидав цей намір, а потім знову, навчений гірким досвідом, працював, намагаючись не повторювати старих помилок. Як брався до тієї справи, мрії трималися лише на чесному слові, але декілька місяців поспіль йому з Божою поміччю вдалось витворити неймовірне люстерко, в яке, хто б не глянув, втішиться. Що не кажи, вміло те дзеркальце зробити личко ніжнішим, а погляд добрішим. У те люстерко гутник вклав усю свою душу, всі свої знання та вміння. Мабуть, всього себе, бо коли зробив, пішов з цього світу.

Спершу те дзеркальце потрапило до писаної красуні. Вона його і не відрізнила від інших. Пізніше – до кволої старої пані, якій було не до люстерка. Аж згодом, чисто випадково, його, оправленого в золоту рамочку, повісили в якомусь пишному палаці. Йдуть панночки до танцю, глянуть на себе в дзеркальце – серцям літати хочеться. Йдуть до столу, спідтишка в люстерко зиркнуть – плечі самі розправляться, шийки попідтягуються – майже пави. Збираються покидати палац, не обминуть подивитись на себе, щоб якомога довше радістю наливатися.

Прикро лише, що довідався про люстерко один корисливий чоловік, хотів на ньому ґешефт зробити. А поки знімали дзеркало зі старих цвяшків, воно висковзнуло з рами та впало, розбилося на друзки, і з того часу кожен з тих кавалочків вже не красу творить, а прекрасне спотворює.

Хоча переказують, що існує заповіт гутника, написаний невидимими чорнилами. І тільки той, хто має по-справжньому гарячу любов до роблення дзеркал, зможе заповіт розшифрувати. А як прочитає, йому відкриється таїна прекрасного дзеркала. Єдине, що треба, – бути одержимим палкою любов’ю до цієї благородної справи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖЕБ

У ті далекі від нас часи, коли кишеня називалась жеб, плентався світом один жебрак. Усім відомо, що кожен Іван має свій план. І жебрак мріяв. Про що? Про золоті гори. Почув він якось від одного мудрого чоловіка, що в ремесла золоте дно. А йому, хоч то й прикро, в голові горобці цвірінькали. Голова ж не тільки на те, щоб кашкет носити. А жебрак намислив те золоте дно розшукати. Тільки-но думка про дно прийшла йому в голову, його ноги як були, так і зірвалися з місця на пошуки. Не встигло сонце за обрій зачепитися, як ці ноги донесли його до Галича.

Чув колись жебрак, що добрий той коваль, що на обидві руки кує. Став саме такого шукати. Десь аж на краю міста знайшов. Обізнані люди говорять, що був то особливий коваль. Про нього казали: „І коваль, і швець, і на дуду грець”. Був він і людвисарем (працював з цинком), і конвисарем (мідником), а ще знав купу різних ковальських ремесел. Приходить наш жебрак до того коваля і каже: „Чув я, що ти маєш багатства видимо-невидимо. Я ж людина бідна, обдерта, поділись зі мною, як Бог велів”. А в коваля на той час якраз жінка заслабла. Прихворіла бідна. Він і відповідає: „Хіба бідою можу поділитися”. „Та в тебе ж золоте дно, візьми рискаль та й копай. І тобі, і мені стане”.

Дивиться коваль на жебрака, допетрати не може, повний то телепень чи тільки прикидається, чоловіка гейби півтора, а розуму ні на гріш нема. І що такому скажеш? Хоч кіл на голові теши – не втямить. Хіба на двері показати. А потім найшовся: „То правда, що в ремесла золоте дно, та тільки в тих ремісників, у яких золоті руки”. Глянув жебрак на ковалеві руки, а вони чорні – де вже там золоті. То й жебрака як вітром здуло з хати. Хотів було коваль їсти бідацтву винести, був-бо поза сумнівом добрим, глянув – а того й слід простиг. У який путь пустився, тим і пішов далі.

Через певен час дістався жебрак до колісника, про якого казали: золотих рук майстер. Колісник, як завше, возився з колесами, вертів, довбав, щось забивав. Жебрак і каже колісникові: „Я до тебе на хату золоте дно шукати. Чув, що ти маєш золоті руки”.

Колісникові мало очі з орбіт не повилазили, наче палки хто в колеса вставив, не по серцю таке. Ледве стримався, щоб різко не присікти недолугого. Про себе ж висварився: „Ну і йолоп, - а голосно додав, щоб на місце каверзного поставити, - не знаю, хто тебе навів на мене, навіть гадки не маю, бо живу сутужно, але раз дно золоте, то його шукати серед золота треба”. Жебрак стишився. Наче під косу натрапив, перестав пороти гарячку. Задумався, потім розвернувся, ані не муркнувши, і пішов геть.

Та й то ще не все. З дня на день тинявся жебрак по місту, розпитуючи людей про золоте дно, золоті руки та золото.Хтось направив його до золотаря. Прийшов. Бачить дзвіночок на брамці. Задзвонив. Вийшов учень майстра, розпитав, що й до чого, але спровадити до золотаря не хоче. Якщо спершу жебрак тримав хвіст бубликом, то тепер килимом був готовий перед чоловіком стелитися. Той все одно не пускає, хоч лусни.

– А чи можна тут голову на ніч схилити? – питає жебрак.

Учень брамку зачинив, пішов золотаря питати. Вертається й каже: „А чому ти собі саме тут сподобав?” Жебрак, плямкаючи та облизуючись, одказує:

– Хочу вам прислужитись.

– Чим же? Ми собі раду цілком даємо. Ачей гоститися надумав? На тобі шмат хліба та йди собі з Богом.

Затраснув учень хвіртку, щоб бути якомога далі від біди, таких у три шиї гнати треба, подумав. Та вночі, коли всі поснули, жебрак почав копати під парканом. Копав-копав поспіхом, у темноті бабрався, заки докопався до води. Ніч темна, а йому й за вухом не свербить, хай собі. Вода ж ринула з вирви лавиною, його, як цурпалок, понесла вздовж вулиць, допоки знічев’я не винесла на головну вулицю, по дорозі зовсім обідравши одіж. Тут жебрака, практично голяком, бо тільки мешти лишились при ньому, хвиля висадила на високе дерево. Може на дуб, може на ясен, чи ще на якесь інше. Він почувався як корова в сідлі. І маєш тобі! Тут же наздогнала його нова неприємність. Підпершись, на дереві поруч сидів не хто інший, а старий карлик Страшко, що наганяв на усіх страх. Якби не випадок, жебрака б сюди ніколи не заманили. Але так уже склалось. Гульк він вліво, гульк вправо – нема як тікати.

– Або ти мій, або відкуповуйся, – сказав Страшко і загилив таку ціну, що жебрак вкрився холодним потом. Страшна бентега майже заплеснула його. Нічого собі! Хоч і був він за натурою незгідливий, а вдіяти нічого б й не зумів. Сам заварив кашу, мусив сам її й розхлебтувати, бо чого було посеред ночі під чужим парканом копати?! Думав жебрак вивернутись, тому й каже:

– Який з мене хосен? Відпусти мене, я ж для тебе нічого не важу. Я тобі як п’яте колесо до воза чи дірка в мості.

– Ого, які ми мудрі! – то я за те, що ти до мого брався, певно маю подякувати красненько. Дякую аж підскакую. Не так легко від мене відкоськатись.

– Не о те ходить, я не знав, що тут твоє, я б тобі поперек ніколи не став. Даруй, якщо щось не те змолов. Сам розумієш, я лише простий жебрак, голота, якби хоч трохи приберіг грошенят, з радістю тобі дав би! – з упокоренням у голосі виголосив жебрак.

– Меншенько базікай. То зайве. Не люблю розв’язаних язиків. Злазь і поквапся за мною, поки не пізно, – продовжував сердито Страшко.

Чоловік зліз, і, безправний, заляканий, з настовбурченим волоссям, поволочився за карликом. Старушок Страшко впродовж багатьох років тримав людей у підземеллі та вимучував їх важкою працею на себе. Не одну душу він загубив, жодні благання про помилування не зрушували його закам’янілого серця. Здавалось, якщо сам маєш ґанч, тобто ваду, мав би розуміти інших, а воно було не так.

Йшли вони, йшли, аж дійшли до ріки. Страшко, відкинувши якийсь камінь, потягнув жебрака в підземний хід. Звідти йшов гнилісний нестравний запах. Чоловік замружив очі, зблід як полотно і знепритомнів. Коли очуняв, побачив декілька знекровлених, зморщених людей, що стояли над ним з каганцями. Вони були маломовні, коротко пояснили, що він має робити. Йому належало промивати пісок. Робота йшла важко, чого-будь зупинялась. Річ у тім, що, по-перше, жебрак не звик навіть до легкої роботи, не те, що гарувати, по-друге, не вмів працювати, по-третє, тамтешня робота була одноманітною та нудною, а умови нестерпні. Тримали його лише слова напарника:

– Зажди. Часи змінюються.

Час дійсно йшов. З кожним разом робота йшла на краще, трохи легшало, допомагав набутий досвід, голова починала просвітлюватись. Став чоловік докумекувати, що таке золоті руки та золоте дно. Світ йому потрохи розвиднювався, наче з хустини хто вивинув. І коли вже жебрак свою роботу вивчив як п’ять пальців, працюючи в поті чола за десятьох початківців, одного разу просто перед собою побачив золоту монету. Наче відчувши покорм, тут же блискавицею налетів Страшко. Але жебрак встиг вхопити. Він нагадав карликові умову. Хоч-не-хоч, а мусив бридкий старушок вивести чоловіка з підземелля до річки. Як тільки вивів, віддав йому жебрак з охотою монету та й пішов собі геть з того злощасного місця.

Ніхто більше не бачив, щоб він вештався без діла. Кажуть у Галичі, що він осів, вивчив якесь ремесло та й працював у поті чола, чесно заробляючи свій хліб. А серце його з кожним виробом все сильніше добром повнилось.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИНОГРАДИНКИ

 

 

А сталось це тоді, коли на Клепарові рясно росли виноградники, точнісінько того дня, коли вірмени святили виноград, а потім, вийшовши зі свого храму на вулиці Вірменській з посвяченими ягодами, частували дорогих їм людей. Якраз тоді одна посвячена виноградинка відірвалась від свого грона і впала на бруківку. Котячись повз низку кам’яниць, виноградинка росла й росла, аж раптом так само несподівано розщепилась на менші, з капелюх заввишки, а ті почали розкочуватись хто куди й куди слід та не слід.

Три виноградинки виявились, як переказують, чарівними. А з інших – ні писку, ані зиску. Так-от, одна потрапила просто до миловара. Той миловар був таким чоловіком, про яких кажуть: не клади пальця в рот. Розумієте, він завжди любив встругнути якусь штуку або викинути коника. Його добре знали в місті та в передмісті, при чому не тільки як миловара, що робить біле, блакитне, зелене, ба навіть, чорне мило з білою піною, а як одного з творців модних на той час помади й пудри (скажу вам по секрету: тоді чоловіки теж користувались помадою та пудрою).

Отож, він зачинився в своїй робітні, нікому не дав на ведмежий крок до дверей підступитись, щоб бодай хто кривим оком не глянув, і чарував над виноградинкою. Наступного дня взяв ладну тацю, поклав на неї свої витвори: помаду, пудру й мило, – і поніс у подарунок одній ясновельможній панночці, до якої нерівно дихав.

Паннуся хутенько до люстерка, бо ж помада м’якенька, приємна, щедро губи намастила, аж чує: відривається від землі (ну й ну!), стояти не може. Велить покоївці карафу з водою принести. Водичкою зливає – а на лад не йде. Зібралась тоді до лазні, мило з собою прихопила. Ледве роздягнулась, лягла в ванну, а мило не тоне, по воді плаває, до рук не дається.

З трудом вибралась з ванни, та що з того, коли цілий тиждень метр над землею ходила. З лазні боялась вийти, аби зненацька не злетіти зависоко, покерувати ж польотом не має сили. Довго це тривало чи ні, не відаю, знаю лише, що доти, доки на м’яке місце м’якої посадки не зробила, і сталось це завдяки пудрі, яка випадково взяла й розсипалась.

А друга виноградинка докотилась до аптекаря. Йому спало на думку її тутечки, у дворику, і посадити. Кліпнути не встиг, як вона виросла. Аптекар лозу зрізав, соку націдив, очі закапав – перед ним ходором догори ногами почало ходити. Чоловік гадав, що на той світ відправляється. Добре, що швиденько все само собою на місце стало.

За третьою ягодою сам винороб погнався. Хотів схопити – не вийшло, вона до рури скік – і поплила. Йому залишалось лише безутішно плакати. А виноградинка плила, плила, і до медовара доплила. Він у той час бджолиний мед з горілочкою переварював. І піймав він ту ягідку і кинув її в мед. Готовий напій налив у діжку, закопав у землю, щоб колись, як ріпку, витягти. Хотів було йти, а над діжкою, дивиться, чуб висить. Схопив за чуба – в руках гілка з дуба, натис на гілку – дістав перепілку, стиснув перепілку – отримав бджілку, та його як вкусила. . . І мертвий би з могили встав.

І пішло все шкереберть. Бо з того часу медовар меду не варив, винограду в руки не брав, аж поки не наснився йому сон віщий. І було видіння, щоб пивом займався. Тож заклав чоловік бровар і перейшов на пиво. Вдале воно було, хороше, прозоре. Як вітер дув з півночі, запах хмелю з його броварні чути було на всіх сімох львівських горбах. А як вітер дув на захід, у ніс кололо, аж хотілось носа заклеїти (від пивних дріжджів не в одного голова болить).

Зате пиво виходило таке, що по всіх дорогах купці розвозили. Баварці – і ті! – купували, хоч до Баваріїї на волах їзди 6 тижнів. Пиво легко дорогу витримувало. А „цехові брати” з усіх ремісничих цехів тільки до цього пивовара на „братське пиво” і сходились. Сам смак!

І нині львівські пивовари добре на пиві знаються. А секрети давні з уст в уста передають, а на папері, коли вже дуже треба, лише особливим письмом – шифром записують, щоб чужі не сміли скористатись.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУПЕЦЬ

Чи були ви коли-небудь у Стрию? Чи змогли б ви не стрепенутися, побачивши стрімко стрибучі хвилі річки Стрий, коли вона сміливо вплітається в розкинене на її березі місто. Іноді плинна вода Стрия нагадує гру відомого на весь світ скрипаля на правдешній скрипці Страдіварі. Забуваються страхи, страждання і навіть струдженість. Вслухайтесь у те дивне стр..., стр..., стр... Невже такі звуки не викликають бажання бігти навстріч життю?!

Було це давно. Один мандрівний купець, Славко Стрий, отут, при в’їзді до Стрия-міста, дивлячись на Стрий, що б'є струменями, затягнув свою улюблену, настояну на глибокій пам’яті, пісню про чорну хмару. Він співав, віддаючись пісні, не помічаючи, як над ним насправді з’явилась чорна хмара. В пісні чоловік чувся вселенським паном, йому здавалось, що він входить, як вірянин у храм, у неосяжні висоти простору.

І насправді ця пісня справляла сильне враження на всіх, хто мав змогу її чути з уст Славка, тому в’їхав купець у місто, оточене земляним валом та вартою, мовби заплив, без шарпанини на кордоні, без чіплянь і прискіпувань, як вельможний пан, якого давно чекали, якому всі раді.

Зрештою, тут зазвичай зично зустрічали купців. На старовинному міському гербі недаремно красувалось зображення мандрівного купця. Купець – людина особлива, як жартує мій дідо: „Колосальна”, – і додає: „Та й коло сала ходить”.

Купці багато можуть побачити, інших звичаїв навчитись, чужих порядків набачитись. Одним словом, з ними не знудишся, бо щось собі придбаєш до кольору до вибору та й душу розмовами відведеш. Цього разу на пісню вийшов зі своєї резиденції-замку сам стрийський староста.

– Покірно прошу до нас. Ми гостям завжди раді.

Сказав, кивнув головою й одразу ж подався по своїх справах. Роззирнувся Славко. Гарно довкруж, хіба одна хмара над головою висить. Розшукав знайомих, знайшов собі нічліг неподалік від ринку, де можна розкластись з крамом, все обміркувати, порахувати, щоб не зостатись з носом чи при своїх інтересах.

Наступного ранку купець розпочав торгівлю заморським крамом: перськими килимами, шовком, прянощами та мигдалем. Якщо перський килим та шовк були предметами розкоші, і мало хто міг собі їх придбати, то цього не можна було сказати про горішки та прянощі.

Стрияни радились з купцем, для чого краще додавати корицю, для чого кардамон, інші ж розпитували про імбир. Славко пропонував для вудження майоран з мускатним горіхом та перець „чилі”, для галярети – гвоздику з бодяном. За його переписами одна спритна стриянка тут же, на риночку, готувала страви з птиці. Пахощі від тим’яну, розмарину та базиліку стягали до себе трохи не всіх, хто був на той час у центрі міста. Звичайно ж, що без лаврового листка та пахучого перцю не відходив ніхто.

Самі посудіть, як можна квасити в діжці огірочки без лаврових листочків чи перцю. Виноградні листочки, гірчиця чи хрін, то на любителя, а от перець і лавр нічим не замінити. Багато хто купував аніс, на той час ця спеція високо цінувалась. Вважалось, що при приготуванні варення з горіхів, меду та родзинок необхідно використовувати фенхель, коріандр, тмин і обов’язково аніс. Особливо цінували стрияни хліб, посипаний анісом. Вони навіть холодець та інші заливні страви неодмінно ним посипали.

А найцікавіше, що того дня, скільки Славко не продавав, краму не меншало. Попервах чоловік не надавав тому значення, а вже ближче до полудня занепокоївся. Другого дня картина була та ж сама. Страшнуватенько стало. І чого б це?

Серед купців були й такі, що нічим не гребували, ті б такій оказії тільки втішились. Славко ж ніколи не втрачав совісті, тому зараз його гризла думка, що б це означало. Під вечір другого дня він помітив, що над ним висить та сама хмара, яка з’явилась ще тоді, коли Славко входив до міста. На відміну від інших хмар, що чемно пливуть собі небом, вона стоїть як вкопана, ані руш.

Він погрозив їй пальцем, мов не займай, годі жартів. Та, знать, вона тим анітрішечки не перейнялась. Купець звернувся про себе до неї з питанням, яке його мучило: „До чого ти хилиш?”

І раптом усвідомив, що хмара його почула, бо різко ввігнулась і набрала форми вуха, наче перепитуючи: „Що? Що?”

Не було коли ремствувати, треба було щось робити. Замірився Славко пригрозити їй кулаком. Та тільки руку почав підіймати, хмара вигнулась у змію. Здавалось, от-от задушить.

Чоловік злякано дав відступного. Обм’як і знову став в думках питати: „Як?..”

Не встиг договорити, чує: „З миру по нитці”.

„То так якби я вкрав, – думає, – не годиться”.

Хмарі явно така відповідь не сподобалась, вона насупилась і перетворилась у надуті щоки із зібраним у трубочку ротом. Напружилась уся, а Славко ледве стримує себе від роздратування. Була б вона поруч, дістала б доброго тумака. Руки сверблять, так її відлупцювати хочеться, але ж та пані високо.

Щойно він так подумав, як хмара з усієї сили почала засипати його горіхами. За мить по пояс засипала. Підходять люди, дивуються, повні жмені горіхів замовляють.

Славко ж відмовчується, боїться в якусь халепу потрапити. Хмара ж в азарт ввійшла, забажала купця роззлостити: протягнула довжелезну руку та ну перець Славкові під ніс пхати.

„Апчхи”, – на цілий ринок пчиханув чоловік та несподівано для хмари хвать її й на себе нумо тягнути. Вона тут у крапельку води та й перетворилась. А купець раз – і випив. Тут їй і настав кінець. Хіба трохи в животі побулькотіла та врешті втихомирилась.

Більше таких пригод зі Славком не траплялось, одного разу, правда, подібне було з його першим стрієчним братом, а той теж, знаючи Славкову пригоду, зумів дати собі раду. Зате відтоді Славко не співав про чорну хмару, а все милішими ставали йому коломийки, особливо ті, що починалися такими словами: „Ой до славного Стрия купецтво вчащає”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВОРОНИ

Давно було це чи недавно, як взнати, хіба будемо поголовно львів’ян питати. Якщо будемо питати, то чи встигнемо прочитати?! Підупадемо на силі, слова стануть немилі, схочемо переглядати лише п’яте через десяте. Ліпше не встромляти куди не треба носа, те, що не до шпети, оглядати скоса. А як для добра почнемо, гарну баєчку утнемо. 

В одного господаря, що займався столяркою, жили-були дві ворони. Одна – Найда, друга – Зайда. Найду столяр знайшов узимку в лісі на горісі, коли різав дерево на будову. А Зайду ще пташеням привіз до Львова з чужих країв. Найда з Зайдою були схожі одна на одну як викапані. Найда відгукувалась „кра-кра”, а Зайда торохкотіла: „Кар-кар”. Обидві вміли відтворювати чужі голоси. Правда, кожна на свій лад. Кицине „так-так” звучало в Найди як „няв-няв”, в Зайди – „мяу-мяу”. Свинка по-Найдиному рохкала, по-Зайдиному хрокала. В Найди качки кахкали, жабки кумкали, гуси ґелґотали. В Зайди ж качки крякали, жабки квакали, гуси ґаґали.

Велося воронам у столяра добре, навіть дуже. Він непогано заробляв, бо вмів усе і полагодити, і залагодити на всі сто. Майстер відвів місце птахам у комірчині. На день випускав політати всмак і вдосталь. Пташки корились господареві, годили йому – як то кажуть, ходили по шнурочку. Він навчив їх наглядати за будинком, патронувати, хоронити від недобрих людей, а також розважати гостей. Годував смачно та справно. Пташки на шпацер літали або на ставок, що знаходився тоді на Ринку, або на ближні села, не раз долаючи чималу відстань. Бувало, що одинцем, частіше – в парі. Іноді залітали аж за Белзькі поля, що тягнулись вздовж правого берега Полтви.

Та якось, коли господар садовив їх рядочком, щоб дати своє напутнє слово, ворони, слухаючи через пень-колоду, здійняли на всю котушку такий тарарам, що сусіди не витримали й вирішили тих птахів за всяку ціну позбутись, але так, щоб не потрапити під гнів пана столяра, бо хто ж їм двері та рами з сосни з живою живицею робитиме. І от скоїлось таке:

Стали сусіди допікати воронам, брали на глузи, шпигали прикрими словами, а столярові локшину на вуха вішали, мов від таких голосистих хоч караул кричи чи гопки скачи. Бідкались-бідкались, аж і набідкались, аякже, вода й камінь точить, а ті жалі таки діткнули, узяли господаря за живе. Тож столяр і передав куті меду, зірвав свій гнів з усією потугою на невинних ворон, які нічим не могли довести своєї невинності. І вже не було кому захистити ні Найду, ні Зайду від завданої кривди. А вони ще й з того всього пересварились між собою. Кожну мов чорт поплутав. Зранку до вечора перекривляли одна одну. Сварки поміж ними не вщухали ні вдень, ні вночі. Дійшло до того, що знахабніли зовсім. Робили лише наперекір. Так нав’язли в зуби майстрові, так оприкріли, так надокучили, що він їх врешті–решт сам і прогнав.

Ворони знайшли собі прихисток на Калічій горі. За частуваннячко веселили калік, що мали тут свій притулок. Хто чого зволить послухати, те йому, на всі лади догоджаючи, виспівували. Готові були хоч з коліна вилупити, щоб одна перед одною постати кращою, одна одній носа втерти. Діти попідтинали пташкам крила. Тепер вони вже не могли літати, тільки паслись, як кури, навіть зовні стали схожими на курей. Дійшло до того, що пнучись зі шкури, птахи позабували свої слова, почали плутати, де нявчати, де гавкати. Даруйте на слові, стали мовби нездорові. З себе щось корчать, бравують, а тільки полуду самі собі на очі наводять. Достеменно невідомо коли, але одного дня їх дар наслідувати як був, так і пропав. Залишились лише „кра” та „кар”. Що їм бідним було робити? Куди втікати від глузливих насмішок?

Біда стягнула їх докупи, знову здружила. І згадали вони про столяра, в якого жили як за пазухою. Перед очима постав столярський стіл, на ньому повно запашної стружки, вдарив у носа запах клею, і пристали вони на думку піти до майстра на поклін. Як не крути, але хто, як не він, може щось для них зробити.

Приходять. Бачать – сидить столяр при відчиненому вікні, продає з вікна майстерні свої вироби. Глянули – і зарюмсали від жалю та радості водночас. Чоловік теж їх помітив, утішився. Не зважав, що вони помарніли, подурніли, не до льоту стали. Прийняв їх з усіма почестями, і вони залишились у нього. Послуговуючись лапками, дзьобами, крилами, стали ворони допомагати „татуньові” по столярству, тихо, не піднімаючи не те, що базару, а й легкого шуму, підтримуючи чистоту та порядок. Майстер нарадуватись ними не міг.

Якось у Львові здійнялась пожежа, яка дотла знищувала маєток за маєтком. Люди кидались гасити, та не встигали. Хоч вовком вий, так було страшно. Але Господь з великої милості своєї помилував столяра – як тільки вогонь підкрався до господи, Зайда перетворилась у дощову хмару, яка накрила будинок і безперестанку до кінця пожежі лила дощем. Найда ж відразу по пожежі стала густим лісом на вигорілій дотла землі довкола хати столяра. Цей ліс і нині росте на схилах Високого замку.

Збігав час, місто поступово витягалось вгору, тепер уже з каменю муроване. На столярні роботи свого дерева вирішено було не чіпати, користувались завезеним. До справи відбудови міста приклалось чимало людей, от і постало воно з попелу, щонайкращого гідне, завдяки праці щедрих рук і щирих сердець.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕСТОР

З легкістю кожен може потвердити, що геть усі хлопці на цілому світі бавляться у війну, якщо й не часто, то хоч іноді. Тільки й чути з усіх кутків та закутів „паль-паль-паль” та „бух-бух”. Інколи тої стрілянини аж задосить. Насправді ж ніхто з хороших людей війни не хотів і не хоче – вона потрібна як дірка в голові. Хочеться миру, однак про всяк слід бути готовими до війни. Та хлопці мають чоловічий гонор, вони, тільки-но з пелюшок повискакують, прагнуть показати всім і самі собі передусім, що нічого, геть нічого, не бояться.

А от дорослі козаки, що на самім Запоріжжі заправляли, а може запорожили, то ті поправду не боялись. Вони всі як один цікавились зброєю, знали її ліпше за свої вуха, а зброярів шанували мов рідних братів. І не мало значення, рушникарі то, що виробляли рушниці, чи сагайдачники, знамениті своїми луками, чи то стрільники, відомі стрілами, ачи гармаші, звані пушкарями. Знались козаки також із шабельниками, мечниками, а також майстрами з виготовлення пороху, ядер та куль. Козацтво любило зброярів та славило щиро і відверто справжню роботу й цих неабияких майстрів.

Кажуть, що мало де були такі гарні зброярі, як у Львові. Ви думаєте, що то ні сіло ні впало у Львові нині діє музей зброї? А чи відаєте, що Львів тривалий час був одним з відомих центрів зброярства? А що львівським пушкарям давали замовлення польські королі, волоські господарі та молдавські воєводи? Не просто було скласти іспит на звання зброяра. Звичайно, роботу давали посильну, але учень повинен був її робити під наглядом хоча б двох знаних майстрів, щоб ніхто не зумів бодай підказати, чи, ще гірше, допомогти. Зброярі пильнували та настійливо берегли свої секрети, впевнено й гідно ставили свої клейма на виробах, щоб усі бачили, хто зробив ту чи іншу річ. Недарма вони були шанованими та ваговитими людьми у Львові.

Хлопчаки часто-густо крутились біля зброярень, набридали, стоячи як гріх над душею. Дорослі кого відганяли, кого й до роботи залучали. Ні́де правди діти, траплялись різні курйози. Скажуть хлопчаку вранці принести води, а його як чорт оберне, аж ввечері з водою теліпається, та ще й повихлюпує половину. Такого більше не просять, женуть від себе під три чорти. Інший же метушиться без потреби, де не слід як козак з маку вискакує, все біля нього догори цапки. З таким каші не звариш, жар за халяву насипле. А який мрійливий, занесе того за хмари, то й забуде де та що робить. Того теж не беруть, випроваджують чимшвидше за хвіртку, адже і йому наука як лисому гребінь.

Найбільше ж не любили майстри балакучих. Ще сам ні бум-бум, ні кукуріку, а вже язик його меле й меле безперестанку та все не до ладу не до складу. Писок як цісарська брама. У три шиї такого баламута гнати. Зате коли напрошувались в учні світлі голови, що вміли мотати на вус кожне слово учителя, наполегливі, віддані справі, зброярі не могли їм відмовити. Хіба таких не візьмеш, то є дар Божий, був би гріх відшити. А от вчили вже таких від душі, не один раз і вчитель, і учень мордувались над виробами разом до сьомого поту, ніг під собою не чуючи, а руки – ті аж відвалювались. Відпочивши, знову брались до роботи. „Дві смерті не буває,” – жартували.

Де знайти мечників у місті – знав кожен. Кого б не поспитали, відказав би: „На Краківській”. Один хлопчисько, звали його Нестор, круглий сирота, зайшлий до Львова з якогось передмістя, давно носився з думкою побачити справжнього живого зброяра. Розпитавши людей, а язик, знаєте, і до Києва заведе, дістався до Краківської. А вже до мечника ноги самі його занесли.

Той мечник був звиклим до всіляких роззяв, причеп, диваків, тому й не звертав уваги на хлопчину, що вештався біля його майстерні. А малому дух запирало, подих перехоплювало, його щире серденько ледь не вискакувало з грудей. Завжди, коли він проходив повз майстерні ковалів і бачив на щитку виразно зображені молот та ковадло, його довго не покидало відчуття щастя, а тут – меч. Такої сили почуттів земними словами не передаси.

Передусім Нестор зняв шапку, низько вклонився, належно привітався:

– Дай Боже здоров’ячка! – і, переминаючись з ноги на ногу, звернувся зі словами: – Даруйте, що відриваю вас від роботи, та чи не могли б Ви, якщо Ваша ласка, дозволити мені хоч трішки тут постояти, помилуватись.

– Іншим разом, у мене багато роботи, – гостро відсік зброяр і зачинив двері перед самим носом.

Хлопець не був з тих, що гамселять у двері, добиваючись свого, зате й не з тих, хто легко від свого відступається. Він сів під зброярнею, дістав свою торбинку, щипнув хліба, сьорбнув води, зав’язав свого вузлика і тихо чекав. Мечник не витримав перший:

– Заходь уже, – каже, – дивись. І провів до виставлених у ряд мечів.

– Ну що, козаче, можна такою зброєю супостата на локшину посікти?!

Хлопець мило всміхнувся, не відводячи погляду від зброї. Любується, не сміє торкнутись.

– Торкайся-торкайся, – сміється мечник, а при тім придивляється до Нестора, міркує, чи вийшов би з того учень. Потихеньку майстер почав випитувати про різні речі. Наостанок і каже:

– Як не маєш де, можеш у мене заночувати. А зараз підсоби трохи.

Нескладну роботу дав: поперекладати щось, порохи попротирати. Сам же спостерігав, особливо на руки дивився, чи верткі вони, чи міцні, чи обережні. Абижто не помилитись. Колись узяв одного з вулиці, а той ошукав і щез. Цей ніби не такий, та все ж треба бути уважним.

Минув день, два. Нестор допався до роботи, як спраглий до криниці. Будь-що ладен перекусити, лише про роботу дбає, пильнує, не з легковагих. Майстер все дужче до хлопця горнеться, прагне досвід свій передати. Не отямились, як і рік позаду. Змужнів Нестор. Розумака. Ремесло швидко опановує, вперед і вперед у майстерності простує. Оскільки майстер своєї сім’ї не мав, став йому малий за сина. Вже не перебивається хлопець всухом'ятку, їсть за одним столом з мечником, а потім працюють рука до руки.

Та недаремно кажуть: „Лише б здоров’ячко при вас держалося”. Одного дня з малим щось сталось, зліг, підвестись не годен. Старий майстер лікарів одного за одним кличе, вони хлопця бадають, геть усюди оглядають, та на один кшталт одне торочать: „Кінець”. Ремісник вірити не хоче. Занехаяв роботу, цілими днями біля Нестора крутиться. Які грошенята в нього водилися, всі на лікарів поспускав, а зарадити не може. Аж ось несподівано зайшов до нього сусідський музика. Пильно глянув на хлопця і тут же звістив, що бачив на Ринку такого ж.

Вирішив мечник знайти двійника. Справа стояла за малим, тобто хто сидітиме біля хлопця. Мечник домовився з сусідами. Вони одноголосно згодились по черзі доглядати Нестора. Один втомиться, другий прийде, а як того сон почне змагати, третій допоможе, а ні – перший прибіжить. Уранці мечник вийшов з дому на пошуки. Не стямився, як самоплином винесло його на Ринок. На площі яблуку ніде було впасти. Люди, крам, старці, прохання на кожному кроці. Трудно навіть побачити когось зі знайомих. Штовханина, метушня, репет.

І тут хтось боляче трутив його ліктем. Чоловік повернувся – і ледь не заточився від вигляду хлопця, якого зобачив, мовби в землю по пояс ввігнало. Перед ним стояв схожий, як дві краплі води, на його названого сина хлопець. Такий же рослий, чорноволосий, тільки різниця була в поглядах очей. У цього очі таїли щось дуже недобре, паршиве. Глянеш – задубієш тут же.

Мечник переборов притаєний страх і спробував зав’язати з двійником розмову. Виявилось, що малого теж звуть Нестор, і що він теж сирота. Чим більше чоловік питав, тим сильніше дивувався. Хлопець до дрібниць виповідав ті ж самі історії, що і його Нестор. На доказ ще й час від часу витягав якісь речі зі спідніх кишень, що мали б переконливо потверджувати все ним сказане.

Та говорив цей Нестор якось так, що мечнику плило в очах. Важко майстрові було й слухати, адже перед очима стояв хворий син, і водночас він хотів іти за цим Нестором, якого про себе охрестив Нестором Пронизливим. Думки кишіли в голові, плутались. Аж коли малий закінчив говорити, все вляглось. То радше була біда, ніж щастя, знайти цього двійника. Майстер жодним словом не обмовився про свого Нестора, прикутого до постелі, тільки обережно спитав:

– Чого ти тут, у Львові?

На мить хлопчисько спалахнув, його кудлата голова сіпнулась, очі, здавалось, душу поклали під ніж. Слава Богу, тривало це не довго. Нестор зверхньо зиркнув і відтяв:

– Одну душу шукаю.

Сказонувши руба, миттю зник.

Старий побрів додому. Синові не було легше. Мечника обсіли гіркі думи. Не знав він як зарадити та чим. Ревно лишень молився Богу та просив у нього допомоги. Та ось раптом хтось постукав. Чоловік байдуже підійшов до дверей, відчинив. На порозі побачив знайомого на обличчя старезного діда. Не встиг господар і рота роззявити, як той опинився біля сина.

– Пам’ятаєш, – каже, – як ти мене колись з голоду вирятував?! Не хвилюйся: малий зараз прийде до тями. Біда, що на його душу дух вітру полює. Зроби синові такого меча, який сам може постати проти злого духа. Як малий отямиться, посади його на оцього коня, – ремісник обернувся, а у дверях арабський скакун стоїть, – нехай летить в чисте поле.

Старець тихо вийшов, мовби розчиняючись у повітрі. Запахло ладаном. Мечник тут же взявся до роботи. Робив моментом. Чувся паном над панами. Як закінчив, то і Нестор з постелі піднявся. Зробили так, як було сказано: взяв хлопець у десницю меч, сів на коня і помчав у чисте поле. А звідти вийшов йому назустріч другий Нестор з іншим мечем та на іншому коні. Зав’язалась кривава битва. Навхрест склались мечі. Небо дрижало, гори двигтіли. Сонце кривавилось, земля під ногами висихала. Та сталося так, як казалося: переміг мечників син, гордо підніс славу меча, зробленого названим батьком.

Минув час, виріс Нестор, ніколи не сторонячись жодної роботи, і коли сам майстром став, слава про нього вихором понеслась повсюди. І донині його мечі досвідчені люди старанно пильнують, шанують, у найславетніших музеях виставляють на найпочесніших місцях. Шукай – побачиш, щоб не стерлась пам’ять про Нестора, ніколи не стерлась.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СОКІЛ

Розповідають, що десь під селом Луки, що поміж Самбором і Великим Любенем, там, де знаходиться „долина рябчиків”, серед цих темно-коричневих квітів, схожих на тюльпани з плямами на пелюстках, весною, коли буйний їх квіт заливає долину, оселився чоловік, якого в окрузі дуже полюбили й пам’ять про нього ще довго передаватимуть з вуст в уста. Займався він плетінням з кори дерева, лози, соломи, часом і лубу. Виготовлені ним речі несли тепло, приворожуючи до себе м’якими формами та неабиякою художньою вишуканістю.

Був він нетутешній, з-під Сокаля, але „долина рябчиків” запала йому в душу, і прикипів він до цієї землі – відчував, що не зміг би її добровільно покинути. Тоді в цих безлісих краях доводилось плести в основному з соломи й очерету. Та чоловік не любив журитись. Якось виплів для себе сокола з соломи, щоб нагадував йому Сокальщину. Сокіл направду вдався. Прив’язав собі сокола до плеча і вийшов у долину. Стоїть, милується. І тут раптом ні з того ні з сього чує, як починає вгрузати в землю. Хоче крок зробити, а не може – грузне.

Як отямився, був уже в підземеллі. Точніше, в підземному королівстві. Бачить замок на кам’яній терасі серед скель, копія Тустанського. Перед замком вартові стоять. Він йде – варта розступається. Глянув навколо, на себе – завмер від здивування. І сокіл його живий, як виявляється. І йде він за ним, мовби супроводжує. Ого! Ступає далі. Перед ними – трон. На троні не чоловік сидить, а велетенський сокіл. Король-сокіл. Уклонився, як заведено в таких випадках, і було хотів привітатись, але король сам почав:

– Чув я, що ти плести майстер, то чи не сплетеш мені до завтрашнього дня такі сіті, якими б я міг ворогів ловити?

Хотів плетяр відповісти, та король не дав і слова мовити, лише наказав вивести чоловіка з замку. Сів чолов’яга на валах – журиться. Чує як позаду сокіл людським голосом говорить:

– Не журись. Лягай спати. Завтра все владнається.

Так і зробив. Уранці тільки прокинувся, помітив сіті. За порадою сокола відніс їх королю, однак той не заспокоюється:

– До завтра виплети тин довкруж моїх володінь.

Ще дужче злякався чоловік, сидить, побивається. Тут знову чує:

– Лягай.

І на цей раз поклався він на свого сокола. Під ранок тин був готовий. Тож плетяр, як тільки встав, відніс королю роботу. Ненаситний володар знову не вгамовується:

– До завтра маєш виплести таке плетиво, щоб ним можна було покрити „долину рябчиків” повністю, аби й сліду не зосталось.

Заплакав плетяр, не втримався, заболіла йому душа за квіти, не насмілився б навіть припусти такої згуби. А сокіл наче й не переймається, ще й втішає:

– На завтра щось придумаю. За квіти не хвилюйся.

Коли прийшов ранок, чоловік розплющив очі – побачив ремінь. Він не зрозумів, що й до чого. Птах попрохав сісти йому на спину і прив’язатись до тулуба. Через хвилину вони вже зносились угору. Неслись так хутко, як несеться метеор. Король і не зміг би їх наздогнати, адже швидкість у нього зовсім не та.

Під Луками сокіл скинув плетяра та й став прощатись:

– Мушу вертатись у королівство, боротимусь, аби нічого поганого не сталось. Скільки стачить сил боротимусь. Правда на моєму боці. Бувай.

– Тримайся, – розчулено промовив чоловік, – дякую, що мене з біди вирятував.

– То не я, то пам’ять твоя. Твоє щастя, що не забув звідки родом.

Сказав це сокіл скоромовкою та й додав:

– Хто шанує, того пошанують.

А по тому щез.

Спливали роки. „Долина рябчиків” і донині радує зір. Хоча плетяра, на превеликий жаль, давно нема. Він багато виплів речей, аж доки душа його не залишила землю і подалась так високо, що вже і найрідніший сокіл не наздогнав би.

 

 

 

 

Перейти до першої частини збірки казок Галини Мирослави «Богданія»

Перейти до третьої частини збірки казок Галини Мирослави «Богданія»

 

За матеріалами: http://www.kazka.in.ua/

Ілюстрації до казок створено штучним інтелектом Microsoft Bing (Bing Chat).

 

 

 

"Іноді малі діти кажуть мені, що я нагадую їм білочку. Маленькою дівчинкою я була настільки яскраво рудою, що бабуся, беручи мене до церкви, натягала на мене хустину, аби люди своїми поглядами не відволікали, хоча інші дівчата були без хусток. Я виросла і потемніла, потрохи починаю вже сивіти, хоча й досі люблю блукати по горах, лісом, луками, як це робила дитиною. Інколи й посеред міста Львова, біля якого мешкаю, хочу стрибати, бігати, та мушу себе стримувати, треба вдавати поважну тітоньку, тому мені на природі значно краще. Перший вірш написала десь у другому класі, от досі й пишу. Хоча мої власні діти самі вже виросли з дитинства." (Галина Мирослава)

 

 

        Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті: