Галина Мирослава. Збірка казок «Богданія» (частина перша)

 

 

 

Галина Мирослава

БОГДАНІЯ

(збірка казок у трьох частинах)

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

 

 

 

 

 

 

 

ІВАН САМСОБІПАН І МАРІЧКА САМАСОБІЄЧІЧКА

 

 

 

 

 

 

 

 

СОЛОДІЙКА

Кожен, хто живе на цьому світі, уявляє його по-своєму. Солідний пан бачить світ солідним. А от Солодійка була впевнена, що він солодкий. У цьому нічого дивного і не було. Її батько працював солодовником. Коржики, рогалики, тістечка, цукерочки – над усім цим він чарував з ранку до ночі. Його цукерня була забита напхом усякою смакотою, пальчики оближеш. Панство, що жило на широку ногу, не мало сили відмовити собі забігати сюди щодня поласувати ласощами та потішити око дивинками. Господар не давав одкоша навіть найбіднішим, спускав для них ціну, а іноді відпускав і за безцінь. Він знав, що таке скрута, отож старався ніколи не набивати дуту ціну. Проте руку мав набиту, завжди працював швидко та якісно. Солодовник був чоловіком добрим, з тих, що серцями очищають світ, це було відчутно і по його витворах – вони завжди несли в собі тепло.

Солодійка зазвичай крутилась цілими днями біля батька, який горів бажанням творити. Тато не міг натішитись донечкою, помічав щонайменший її поступ, радів, як високо вона злітає у своїх мріях. Бувши у своїй справі богом, вірив, що його розумниця гідно продовжить розпочату ним справу. Так уже є, що кожний батько обожнює свою донечку, але тут було за що. Про дівчинку всі говорили: „Серце на долоні”. Вона змалечку не знала, що таке загрібати жар чужими руками. Хай не завжди вправно, але з завзяттям намагалась усе робити сама. І це спрацьовувало, бо з кожним разом річ вдавалась краще, і можна було виконати її скоріше, як то кажуть, на швидку руку, причому з приємністю для себе. Тато завжди був поруч, Солодійка відчувала його плече, а повчання сприймала як належить. Бо знала, що вони підуть їй на користь. Жила наче йшла по воді.

Одного дня наснився дівчинці сон: у невпізнаваному глухому місці стоїть несповна розуму чоловік і тримає в руках лизаки із сушених жабок замість паличок-стержнів, до того ж одночасно ногами місить тісто, розтягуючи його пальцями. Біля нього стоїть піч, у якій печуться обсмоктані качани яблук. На печі зверху лежить пісочний годинник, що відміряє час. Солодійка від того сну прокинулась рівно опівночі. Те, що вона побачила наяву, не влазило в жодні рамки. Акурат посеред кімнати стояла хатка з коржиків і кремовим дашком. Солодійка не могла вимовити жодного слова, наче ковтнула води. Звичайно ж, хоч і страшенно подивована, вона не стрималась від спокуси ввійти всередину хатки. А хто б зміг?! Тим паче, що з будиночка доносився якийсь звук. Дівчинка переступила шоколадний поріг хатки, пройшла крізь відчинені врозтіч карамельні двері та зупинилась, побачивши велику мураху в капелюсі з листкового тіста, що розляглась на лавці-рулетику. В той час двері грюкнули та затраснулись. Мураха, хлопчик, велично підняв свого бриля та попрохав лапкою присісти поруч. Коли Солодійка всілась на пампушок, що правив за ослінчика, Мураха спитав:

– Як маєтесь, панночко?

Дівчина кліпнула очима, а потім відповіла:

– Дякую. Терпимо.

– Хочу пити. Летимо.

– Куди? Як? – ошелешено спитала Солодійка.

– Куди? За водою, за течією, тямиш? – почула у відповідь. Нічого не зрозумівши, дівча наче застигло. А хатка відірвалась від підлоги та через комин шуранула вгору, а потім понеслась вздовж маленької річечки.

– Ото маєш! – здивувалась дівчинка, але вирішила не пхати свого носа куди не треба. Отож вона сиділа як мишка, пильно спостерігаючи через вузеньке віконце хатки.

Довго вони летіли чи недовго, а прилетіли до джерельця, звідки поперемінно йшла то водичка, то молоко. Дівчинці спало на думку вийти з хатки. Та Мураха одним поглядом відсік усі бажання. Сам же виліз, позачинявши за собою як двері, так і вікна. Солодійка побивалась, але що можна вдіяти?! В голові крутились якісь думки, та були вони ніякі, приший кобилі хвіст. Мураха ж забарився, а сидіти в тісноті Солодійці насправді осточортіло. І дівчинка почала лизати хатку. Спочатку повільно, а потім все дужче та дужче. Спершу налягла на меблі, згодом перейшла на стіни та вікна. Оскільки дуже вже хотілось пити, вона вилізла через утворену дірку і пішла сама до джерельця. Напившись добротного молочка, полизавши ґаляретового бережка, розвернулась до хатинки. Глип – а хатинка щезла, на її місці – справжня кухня. Довелось дівчинці виявляти свої кулінарні здібності. До ранку з’явився власний Солодійчин будиночок. Просто напоказ!

Дороблюючи його, дівчинка стала покривати дашок помадкою. Саме в той час хатка здійнялась у небо і понесла господиньку додому. Стараючись не впасти при льоті, Солодійка прокусила дах і скочила всередину. Дорога до рідного порога виявилась неблизькою. Зголодніла дівчинка по дорозі поїдала хатинку. І коли нарешті вона опинилась біля рідної домівки, то з солодкої хатки залишилась лише шоколадна підлога. Зрадівши, що дісталась домів, Солодійка згризла шоколадку, мов була білочкою, а потім ще довго з насолодою поцмакувала.

Усім, кому вдасться досягнути таких знань, які мала Солодійка, теж рано чи пізно з’явиться солодка хатка, і час від часу з ними відбуватимуться цікаві події з їх гараздами й негараздами. А я триматиму за всіх кулачок, щоб кожному пощастило.

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАН ДУПЦЬО

Тільки не регочіть, бо нічого не почуєте.

Моя казочка буде, про кого б ви думали, про пана Дупця, так-так, отого найледачішого чоловіка на всенькім світі, що цілісінькими днями просиджував і відлежувався на знаному по всіх усюдах косівському килимі. Якби він десь виладовувся на роботі, напорпувався на городі, добряче натомлювався за божий день, то його б, може, зрозуміли, ще б співчули. А пан Дупцьо до праці навіть не думав братися, ото лежав лежнем, сидів сиднем день в день на своєму килимі. Шкода килима, бо як дурно лежати, то ліпше застелити конопляне рядно чи верету. Цей же килим розкішний, вовняний, з ворсом, з самого Косова, має ромбики і кучерики. А пофарбований як – і ягодами крушини до червоного кольору, і молодою вільховою корою, що як смажена картопелька виглядає, а ще лушпинням цибулі. І таку річ лінтюхові під, перепрошую, дупцю?!

Пан Дупцьо лежав, а дні за днями, ночі за ночами минали, аж нарешті в килимі протерлась велика дірка, і одного прекрасного дня ледар прокинувся, а його дупця на голій підлозі. Ви б тільки чули, скільки-то було лементу, зойку та голосіння! Від того галасу, щоб ви собі думали, килим здійнявся і шуранув через вікно просто в небо. Але пан Дупцьо в останній момент вхопився за свій скарб і тому вилетів разом з ним. Килим піднявся трохи не до самих хмар. Розправився та й полетів. Пан Дупцьо лежав на ньому, боячись дихати, щоб не вилетіти ні через дірку, ні з боків. Так летів килим зі своїм лежебокою аж до самої Говерли. На вершечку гори він зупинив свій лет і розлігся.

– Ат, маєш тобі, – процідив пан Дупцьо, – тільки того бракувало.

Кортіло їсти, але страшно було покидати килим. А що як втече?! Терпів день, терпів два, поки якась сила терпіння не урізала. Тоді пан Дупцьо вирішив задурити килим. Сам помаленьку злазить, а на своє місце каміння накладає. Наклав, зійшов з килима і подався шукати їжу. Але що на горі знайдеш? Ані мисок з варениками, ані кльошу з тістечками. Отож, зморений і ще голодніший повернувся назад. Луп – а в килимі дірок побільшало, де лежав камінь – нова дірка, став килим схожий на решето. Одне тішило: дірки тоті невеликі (дупця не пролізе! ). Сів, зажурився. Аж летить над ним орел сизокрилий.

– Чого, пане Дупцю, зажурилися? – питає.

Став йому чоловік на свою біду нарікати.

– То не біда. – каже орел по-дружньому. – Ви тільки дірки позалатуйте.

– Та чим же я буду латати? І як? Я ж не вмію, – поскаржився пан Дупцьо.

– А ви навчіться! – відгукнувся орел і полетів.

Через якийсь час повернувся, несучи в дзьобі велику голку з риб’ячої кістки та вовняні нитки. Та й полетів далі.

Взявся пан Дупцьо до роботи. З незвички, поки церував, мозолі понатирав. На кожному пальці, на долоні та два на дупці. А справа з місця не рушає. Як казали моя бабця: „Ні в кут, ні в двері”. Одну дірку зашиє, друга язика виставляє. Пан Дупцьо потом стікає, на очах худне, а кінця не видно. Та чим більше пан худне, тим більше в собі сприту чує, подумує, а чи не податися додому пішки. Щоб не залишати килим напризволяще, взяв його на плечі та пішов униз.

Не пройшло й місяця, як пан Дупцьо дістався додому. Сусіди спершу його не впізнали: помолодшав, фігуристий став, жвавий, до справ завзятий – зовсім не той. Якби не килим, ніхто б не повірив, що то сам пан Дупцьо власною персоною. Були б не пустили до власної хати, за злодія прийняли б.

З того часу пан Дупцьо тче килими. Старий, з Косова, повісив на стіні і дуже доглядає, нічого так йому не шкода, як той килим. А нові почав робити такі ладні, що черга за ними до самої Говерли стоїть. До речі, всі, щоб ви знали, його тепер тільки пан Ворс кличуть, а не пан Дупцьо, як колись.

 

 

 

 

 

 

 

 

БАЙДИКИ

А скажіть-но мені, чи хто з вас знає хоч одного стельмаха, отого чоловіка, що робить сани та вози рівновеликі.

А я знаю, та ще й такого, що усім стельмахам стельмах. Ви б тільки бачили, які ободи до коліс та полозів він робить! З яким натхненням, з якою любов’ю сам же і теше, і гне, і фарбує дуги, ярма та спинки тих саней і, звичайно ж, санчат. А особливо вдаються йому сани з билами. Знаєте чому?

Колись давно замовили у нього одні заможні люди козирку. Запрошені розміри виїзних саней заскочили майстра, тож він і розпереживався, забідкався, аж прихворів. Ніяк не міг до роботи взятися. Не доходили йому руки – і все. Термін же був жорсткий, чимшвидше слід було рукава засукати. А натхнення не приходило, сидів як забембаний, хмара хмарою. Отак дотягнув він оте сидження-нічогонероблення до передостаннього дня. Через дві ночі прийдуть по козирку, а її й не почато. Душа йому в п’яти тікає, чується як на голках.

Не витримав, так забрав собі те в голову, що сам від себе ладен був утекти. І надумав стельмах іти на край світу від сорому тікати. Зібрав свої пожитки в невелику торбиночку, наклав сухариків, взяв ноги на плечі та подався світ за очі.

– Може, – думає, – десь приб’юся. Не пропаду ж.

Довго йшов чи ні, того не знати, а дійшов, вір не вір, до глибокого озера серед дрімучого лісу, краси незрівнянно незвичайної. Сонце, що пестило воду, хилило зрідлу траву, вона ж доходила до самого озера. Де-не-де втомлено схилялись старезні дерева, яким дуже хотілось спочити. Стельмах, замордований думками, присів побіля одного з них на маленькому пеньочку. Сидів, думав, побивався. Незчувся, як склепив очі.

На той час ні сіло ні впало вийшов з лісу Лісовичок, з пеньочок зростом. Підійшов тихцем і став під самісіньким носом. Чоловіка щось мов штрикнуло, отож він і стрепенувся, відчувши невидиму небезпеку, ото наче коса на камінь наскочила. Лісовик же, як мала дитина, очі широко відкрив і завмер що вкопаний, ні пари з уст.

– Дай Боже! – каже чоловік, прийшовши до тями.

– І тобі дай, – одказує Лісовичок, а далі мовчить.

– Ти тут за господаря будеш? – питає стельмах.

– За кого скажеш, за того й буду, – відповідає Лісове чудо.

– А як нічого не скажу?

– Язик засвербить – скажеш.

Усміхнувся стельмах, забув про тих кішок, що душу шкребуть, і собі захотів щось втнути.

– А по чім у твоєму царстві байдики продають? – питає .

– По козирках.

Отут чоловік аж затрясся. Лісовик мовби з самого серця зачерпнув. От лиха година, хоч на небо тікай. І ніяк стельмах не добере, звідки той опецьок все знає.

– А... за мої байдики що? – зібравшись, випитує Лісовичка.

– Як домовились, козирка.

– А то як?

Зненацька з дна озера підіймається козирка – козир козирем, вмерти можна, яка слічна, на такій тільки гульма гуляти. Оглядає стельмах, помацує, ступитися не може.

– Бери, – шепоче Лісовичок, – тільки пам’ятай: за байдики!

Не замислювався, одразу скочив чолов’яга на козирку, а вона піднялась над землею – і за мить були вони вдома. Натхненний саньми, стельмах тут же припав до роботи, тож до вечора свою ще кращу викохав, побіг Лісовичкову дивитися, щоб порівняти, а її й слід пропав, тільки слова на піску на згадку: „По байдиках”.

Хоч і бувалий був стельмах, а спершу зажурився. Та коли собі роздумав, утішився. Легке – воно від лихого, то хай тому грець.

Уранці нові господарі козирки красненько дякували, донині їх слова гріють душу майстрові. Відтоді натхнення жодного разу не покидало стельмаха. Подейкують: він досі людей своїми речами тішить, а його добро до нього добром від людей вертається.

 

 

 

 

 

 

 

ЗОЛОТА ПІДКОВА

Казали мені дідо, а дідові – прадідо, а прадідові – прапрадідо, що як не кажи, а такого, як Іванейко, не забути, бо переведуться меди в Медениці та равлики в Павликах.

То ще за часів князя Ярослава Осмомисла, сина Володимирового, було. Чоловік той був на всі руки майстер. До чого тільки не візьметься, все йому вдається. Але ніяк ніде осісти не міг, мандрував та вандрував.

От їде якось той Іванейко божов доріженьков, їде-поїде, під ним коник виграє, душа щастям повниться, аж раптом коло самої Дністрової пристані перестріває його не купець, ані не швець, ані навіть не кравець, а сам Хаййомугрець.

– Добридень, чоловіче добрий, – каже, – чого так за сонцем поспішаєш?

– Добридень, – одказує Іванейко, а себе приказкою спокоїть: хто не вміє діла робить, той береться голову крутить. – Та справи маю. А ти ж куди?

Хаййомугрець лише плечима знизав:

– Хіба я знаю?

А то вже за полудне йшло, небо до суму бралося. Пожалів Іванейко неборака, подумав собі, чи ж я ликом шитий, і хіба може повітря, як вітру нема, дуба звалити, та й узяв лобура з собою.

Їхали довго, поки не перейняла їх глупа ніч. Мусили спинитись, бо й кінь зігнувся в три погибелі, більше не подужає, не можна. Іванейко з коника зіскочив, до справ узявся. Щонайперше вогнище розпалив, нашвидку намет розбив, гречаної каші наварив, коника попестив. А з Хаййомугреця яка користь, то приший кобилі хвіст, тільки й уміє в кулак трубити, проси – не проси – що глухому пісню співати.

Після трудів Іванейко й незчувся, як заснув. Хаййомугрець теж замірився лягати, та ба, не так-то легко без втоми на новому місці вснути. Спершу він марудив-марудив, потім вийшов з намету, затягнув люльку – і враз застиг як вкопаний: просто перед ним золота підкова лежить. Він до неї, а вона все далі й далі, в руки ніяк не дається.

Над ранок прокинувся Іванейко, глип – а супутника нема, як вітром здуло. З одного боку, то й добре, гора з плечей, а з другого, думка гризе, що там з ним, може біда яка стряслась, може помочі треба. Ходить, виглядає, сліди шукає. Приклав вухо до землі – ага, тепер ясно як на долоні. Треба брати вліво.

Іде, прислухається. Проїхав так трохи, аж і шум став чіткіший. Дивиться – диву дається: повзе Хаййомугрець на колінах, а перед ним золота підкова танці водить, тільки руку до неї потягни, вона й одскакує легенько, з пантелику хлопця збиває. Прикинув Іванейко в думці, що то може бути і стало йому ніяково, бо то хіба нечистий такі штуки витинає. Став Іванейко Хаййомугреця кликати, а той іно прикував свій погляд до підкови та далі мовчки колінкує, нічого не чує, говори до гори. Що ж йому робити? Шпурнув камінчик – наче й не було нічого. А підкова все викручується, вже по шию Хаййомугреця в землю загнала, манить також Іванейка за собою. Зловив себе хлопець на думці, що як не зупиниться враз, пропаде, бо вже того Хаййомугреця і слід пропав. Піднявся тоді Іванейко, опанував себе, але хоч запанувати над собою запанував, з тої миті не давала вже золота підкова спокою ні вдень, ні вночі. Замислив таку ж своїми руками зробити.

Отож збудував він собі на краю села чи то Рудки, чи то Рудно кузню, аби до руди ближченько, обладнав її горном, ковальським міхом, коритом та діжками, в які наливав воду для гартування металу. А вже як ковальську справу осягнув, такі підкови став робити, що очі розбігаються. Почали до села з інших околиць люди приходити на тоту красу подивитися. Стало і село розростатись, слави набуваючи. Куди не глянь – око не натішиться: тут – бондар, там – кушнір, онде – гончар, а отамечки – і гутник оселився. Бо краса красу творить. А золоті руки понад усяке золото цінніші.

 

 

 

 

 

 

 

 

НА ІВАНА КУПАЛА

Коли ще Буськ помежи людьми називався Божеськом, коли ще у ньому можна було побачити аж два замки, і був він столицею князівства, та не було в ньому ані папірні, на якій пізніше друкувались книги знаного друкаря Івана Федорова, ані гарбарні, ”фабрики шкіри”, що згодом забезпечувала взуттям трохи не всю австрійську армію, ані сукновальні, на якій заправляли прибулі до Буська з-за кордону волохи, жив у місті кравець Василько Навесьсвітмолодець.

Щоб хто не казав, був то кравець - над усіма кравцями кравець! Всі його знали та мріяли хоч щось у нього пошити. Кожен бужанин шанував і пам’ятав Василькові крої та саме пошиття. Важко навіть уявити, скільки доводилось працювати цьому майстрові. А якщо згадати, що мешканці Буська любили носити тільки те, чого не мали сусіди, просто дивуєшся, коли ж кравець встигав?! Міщани з усіх сил старалися на добрі тканини: і шовкові, і сукняні, і оксамитові, при чому як свої, так і привізні. Навесьсвітмолодець мав таку пам’ять, що ніхто б того, що він міг запам’ятати, не перепам’ятав. Він ніколи нікуди нічого не записував, але розміри та форми кожнісінького чоловіка знав як свої п’ятки. Навіть коли хтось довго не заходив до майстра, той продовжував пам’ятати зняті мірки. Оскільки Василько змалечку мріяв про кравецьку справу, вчився з великим завзяттям, схоплював на льоту все, що хоч де чув про кравецтво, коли виріс, ясно бачив що, куди і як у своєму ремеслі.

Одного разу на Івана Купала, саме тоді, коли сонце почало купатися, хтось постукав у Василькові двері. Майстер визирнув у вікно – нікого, підійшов до дверей, спитав: „ Хто там?” У відповідь – мовчанка. Ще раз поспитав. І аж тепер виразно почув голос, який виспівував:

 

– Хто ти? – перепитав Навесьсвітмолодець.

– Пуп. Власною персоною. По справі.

Ат! Як хотілося кравцеві на свята про всі справи забути, але нічого не вийшло. Мусив відчиняти, аби гостя не скривдити. Зрештою, поти й живеш на білім світі, доки потрібен. Як тільки двері прочинилися, в хату посувом посунув сам Пуп, себто пупець від чоловіка. Василько аж поступцем поступився до стіни. Чи то здивувався, чи то налякався – не знаю. Але коли пан Пуп зайшов, розкланявся на всі боки, господар заспокоївся. Насвистуючи „ Ходить гарбуз по городу”, Пуп підійшов до лави, всівся та затягнув: „Кричу отут на пуп, мало не надірвався, а воно навіть муха на світі для того, щоб ліниві вдень не спали. Вітайте гостя! Я ж нюхом чую, що тут ласий шмат пирога є. Найкращий майстер – найкращий стіл.”

Кравець усміхнувся і почав припрошувати до столу. Пуп охоче потягнувся до їжі. Їв він багато та швидко. „І куди тільки він те все складає?” – подумав Василько. А Пуп тим часом змітав усе зі стола, приказуючи: „Де господар не ходить, там нивка не родить. Красненько дякую”. Як наївся, почав просити: „Візьми мене собі”. „Я вже маю пупа”, – відбивався кравець.

– То може знаєш кого, хто без пупа по світу ходить. Стільки пупців за день бачиш! – набридає гість.

– Ще не бачив, – знітився майстер, – жоден чоловік без пупа до мене не заходив, скільки шию. Але скажи мені, бо не доторопаю, де твій господар?

– Я його з’їв, – одказує Пуп.

Запанувала тиша.

– Так ти й мене можеш з’їсти? – набравшись духу, запитав кравець.

– Так-то воно так та не так. Але я тобі віддячу за гостину. Слухай і запам’ятовуй, тільки дивись, щоб де не обмовився.

Помовчав і продовжив:

– Я можу з’їсти тільки того, хто лише мене і слухається, хто мені повсякчас догоджає.

– Не розумію. Тож тобі нащо?

– Бо я такий. Я Пуп!

– Добре, а як ніхто не стане тобі служити?

– А такого не буде, поки житимуть люди. Всі до їжі беруться.

Вони ще балакали та балакали. Кравець розповідав про Буськ, про людей, Пуп слухав і думав, що ж йому робити: тут люди при ділі, про справу дбають, їм не до нього, хіба з дорогою душею почастують на свято. Розмова затяглась до ранку. Але як тільки стало розвиднюватись, кравець попросив вибачення і взявся до роботи. Скільки можна ляси точити! Що було робити Пупові? Похопився та й пішов. Більше в Буську його не бачили.

 

 

 

 

 

 

 

 

БАМБЕТЕЛЬ

Ви тільки послухайте. Коли мій дідо ходили ще під стіл пішки, одна пані замовила собі в мебляра бамбетля, таку канапу, з гарним заплічком ззаду та з підлокітничками-демками з боків, а головне – з широким сидінням, яке, коли хочеш, можна піднести точнісінько так, як віко в скрині. Та пані страшенно хотіла, просто жадала нарешті виспатися в коробці лави собі в насолоду. Їй здавалось, що тільки в бамбетлі можна наспатися досхочу.

Мебляр же був чоловіком дивакуватим, проте свою роботу робив справно. Ніхто на нього ніколи не нарікав. Та й він ні на що не жалівся. Щовечора, коли мильники вже наварять мила, свічкарі навиплавляють свічок, цегельники нароблять цегли, він йшов до праці.

Як не приховуй, а зазвичай той мебляр вставав пізно, довго снідав, ще довше пуцував черевики, потім йшов вештатись без діла містом і лише під вечір, пообтиравши обцаси, вертав домів. І аж повечерявши, сідав на своє знамените кріселко з кривими ніжками, дошковим сидінням і кумедно вигнутими бильцями, думав якусь свою думу, втуплюючи погляд у стелю, мовби перечікував час, коли всі порядні люди позасинають. Цілу ніч у нього світилось. На ранок можна було побачити готову роботу. Виглядало, що робота йшла йому як по маслу. Тільки раз – і пас.

Отож, хоч чоловік і отримав замовлення, до роботи не поспішав. А тота пані терпцю не мала. „Як то так, – думала вона, – я дала завдаток, а мебляр руки опустив і в вус не дує. І я маю терпіти?!” Ходила взад-вперед, ходила, зментрожена така, аж не витримала. „Піду, – думає, – вслід за майстром”. І пішла.

Добрі люди нараяли взяти з собою одну цеглину, один невеличкий брус мила і йорданську свічку: цеглину – щоб кинувши, стривожити мебляра, хай би він зачув і про важливе собі нагадав; мило – то щоб з чистими руками до справи взявся, а свічка – від темних сил і від спокус, ними насланих.

Була баба настирлива. Ото й швендяла за чоловіком крок в крок до самого вечора: він сюди – і вона сюди, він десь-інде – і вона туди ж.

Як споночіло, майстер ввійшов у хату, замкнув двері, позасував засуви, сів на своє кріселко, а пані залишилась на дворі крутитись попід вікнами. Дивиться через вікно – очам не вірить: пан господар нічого не робить. Пильніше придивляється – роботи ні звідти, ні звідси, а тут як тут – готова її лава. Чи то тішитись, чи то плакати?! З переляку пані випустила цеглину з рук.

Здригнувся мебляр, позапалював свічки. Дивиться пані далі – в майстра долоні, як терен, такі „білі”. Почала вона у вікно стукати. Чоловік одчинив, здивувався, пустив до хати. Вона йому мило протягує. Тоді він до води, аж глип – а воду наче щось злизало. Пані збігала до криниці, принесла водиці. Чоловік руки вимив і провадить: „Чого ви, паннусю, серед ночі не спите? Чи кривди собі шукаєте? А мо’ пригод на гарячу голову?” Пані всміхнулась: „Мені моя деревинка спати не дає. Як подумаю, що досі бамбетля не маю, страшенно денервуюсь”.

А вона хитра була – поки говорила, своє робила: свічку йорданську запалювала. Як тільки запалила, вмент у хату грім вдарив. Так струсонуло, що в сусідньому селі попрокидались. Будівля розсипалась на дрібні кавалки. А бамбетель стоїть, як нічого не бувало. І майстер щез. Куди його лиха година забрала?! Лишились лише кумедні бильця з його кріселка і одна крива ніжка.

Як надійшов ранок, пані попросила сусідів затягнути бамбетля до її хати. І по нині вона радується-не нарадується. Але шкода їй, що мебляр пропав: була б собі стола з круглим стільником замовила і три кріселка з панськими ніжками. І куди ж це він провалився? А ще вона йому грошей винна, треба було б віддати. Та так уже сталось, нічого не зміниш.

Добре, що пані міцний сон має, бо кажуть люди, що до неї десь та інколи хтось уночі в шибку стукає. Певно, чорт про гроші нагадує, бо що інше: мебляра ж він забрав, а гроші – не пощастило.

 

 

 

 

 

 

 

ПАСÓЧКИ

На високому-височенному пагорбі над широкою-широченною, вилежаною в глибокому яру, річкою, оточений з одного боку густим-прегустим гостроверхим лісом, а з другого захищений непрохідними болотами, стояв неймовірної краси староукраїнський замок. Оповідають, що був він добре укріплений і неприступний для ворогів. Потрапити до нього можна було лише по підйомних мостах, міцно поставлених на кам’яних стовпах.

Були в тому замку, окрім надзвичайного палацу, церков і владичого дому, гарно вмуровані башти, серед яких особливо виділялась Кушнірська, названа на ім'я цеху кушнірів, що відповідав за це укріплення. Серед кушнірів, яким часто доводилось сторожувати при цій башті, був один досить помітний гарно складений коренистий чоловік на прізвисько Дуб. Він, як усі справжні ремісники, добре знав свою справу – вичиняти шкури для одягу. На таку копітку роботу неабиякої сили треба та ще якого терпіння! Спробуй-но добре розім'яти, точніше, поключувати, шкури, побачиш як то легко.

Якось прийшов до Дуба лимар. Йому потрібно було пару вуздечок зробити зі шкури-сириці, себто лимарщини, а також гарні пасочки до штанів для непослушків. І тоді, у ті часи, декого доводилось приструнювати, до пуття доводити. Ніде правди діти, часто хапалися батьки за паски, хоча часом одного вигляду паска вистачало для того, щоб дитина застановилась. Іноді тільки раз і зуживався пасок, важливим було лише, щоб він висів у хаті, ще й на чільному місці. Нашмарує пасок батько сальцем, повісить – і годі, самі собою самочинно дурні думки одскакують. Дуб же саме готувався в дорогу по шкури, то попрохав день-другий зачекати, пожартував, що все воно так не буде, на паски ж бо ще не час, бо до Паски далеко.

Але ви навіть не можете собі уявити, які біди, які дошкульності, які пристрасті чатують на дітей! Ні головою надумати, ні в книжках вичитати. І хто б того не закрашав – не вийде, зжитися з тим гой як тяжко, хай там що!

Через ту поїздку все й сталося. Один хлопчина, Любко, сільський баламут, який грав першу скрипку на селі поблизу замку, прочув од батька, що Дуб не скоро візьметься до шкур для пасків. Хлопака був скорий до шкоди, всюди вмів засунути свого носа. Отож він і вирішив утяти штуку. Поки кремезний Дуб їхав собі за хлібом насущним, дітиська, направлені лайдаком, корчачись від незручностей та страху, залізли до Кушнірської башти, щоб розшукати загашник зі шкірами. Залізти залізли, знайти не знайшли, взяти не взяли, бо хлопцям і в голову не прийшло, що хоч кушнірі й опікуються вежею, та шкір там не тримають і не вичиняють. Хотіли було вилізти – ага, зась. Шукали-шукали виходу, аж незчулися, як настала північ. Лежні справляти боялися, а поночі не поблукаєш. Сіли купно та стали себе розмовами тішити.

Аж бачать: наближається просто до них стара потворна примара. Сполошились хлопці, а примара й каже: „Оддайте шкіри”. „Які шкіри?” – хором обізвались діти. „Як які? Ваші!” – зареготала почвара. Діти не на жарт поперелякувались. Сидять, ні пари з вуст. Отут примара і розійшлась. Чого вона тільки не робила: речі перевертала, світильником хилитала, стусани вліво-вправо роздавала... Злякались сміливці, почали ховатись хто куди. „Хто в вас за старшого?” – закричала примара. Діти далі мовчать. Любко сам обізвався: „Я”. Несміливо, але сам. „Ги-ги, забираю вашого ватажка,” – гукнула примара і тут же щезла разом з Любком. З того дітлахам мурашки як палець по спині побігли. Ще через пару секунд здійнявся вихор, потьмарилось – і невідомо як хлопці знайшли себе кожен у своєму ліжку. Тихо поснули, не пробуючи нічого зрозуміти. Ранок за вечір світліший.

Над ранок приплентався додому ледь живий, як з хреста знятий, Любко. Казав, що зла сила м’яла й била його цілу ніч яко шкури, приказуючи: „Не твоє – не руш!”, була б до смерті загнала, якби не надійшов на ту пору Дуб. Він і вирятував бідолаху від лихої смерті. Та ще й подарував гарний пасочок на штанці.

З того часу хлопці були як шовкові, без діла не вештались, без роботи не крутилися. А Любко, як тільки підріс, пішов учитись до Дуба кушнірської справи, аби штани з хлопців не злітали, і думки погані хороших дітей не чіплялися.

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОКИ РАК СВИСНЕ

 

Жили-були, в дірку не дули, дід та його баба. Жили - не тужили, щоранку один одного в щічки цьомкали. Як зовсім старі стали, щоб не пекти перед сусідами раків (вони ж бо не гультяї!), дід брав відерце з гладким денцем, сідав на свій ровер, їхав за місто, ловив на Оселі або де-інде раків, привозив додому. Баба раків варила, солила, посипала перцем, несла на Галицький базар та продавала.

Багацько раків вони напродавали. Трохи грошей вторгували, аж одного разу, коли під вечір козацьке сонце почало вилазити з-за хмар, а справжнє хилилось до сну, дідові за руку вчепився клешнею не просто рак, а рачище. Старий туди-сюди, а здоровило не відпускає. Хотів дід кинутись навтікача, та де там, руку б загубив, довелось просити рака відпустити.

А рак і каже: „Ага, попався. Я тобі покажу, де раки зимують. Бери з собою. Не візьмеш – з дна моря дістану”. Затремтів дідусь, було намірився класти рака в кишеню, а той наказує: „На спину”. Мусив слухатись зухвальця. Як вернувся додому, старенька і питає: „А де рачки?” Дід мовчить, а рак зі спини озивається: „Дам тобі зараз рачки, даси тоді драчки.”

Налякалась бабуня, змоталась з-перед очей.

А дід задрижав, добрались ті слова до самої душі. І що його робити? Рак же свого добивається: „Вези мене до котляра”. „Того, що котли робить? – перепитав дідусь. Рак тільки вщипнув.

Старому ноги підкошуються, але йде, скільки сили стає, до знаного котляра. Приходять. Перед самим входом у дім рак три рази свиснув, три рази перекинувся через голову і став маленьким, як мураха, тому легко вліз у хату, тож собака на прив’язі навіть вухом не встиг повести.

Дід і не зотямився, як рак знову тут як тут у своїй рачиній подобі, але в клешнях його новісінький котел, вкрадений, звичайно. Дід, як кожний порядний чоловік, терпіти не міг злодіїв, був би відчихвостив негідника, та страх очі застилає.

А рак далі за своє: „Вези мене до різника.”Геть заморочив, паскудник. Іде старий, кривиться, не сміє впиратись, мусить. Дійшли до хати різника, того чоловіка, що м’ясо ріже. Рак швиденько обернувся на павука. І, як і раніше, поповз красти.

Дід ще дужче перелякався. Місця собі не знаходить. Десятому би заказав не ловити раків. Хотів було втекти, з бабою порадитись, що робити і як – та щойно рота відкрив, а рак зі спини: „Змотайся по добру олію до олійника.”

Дідові несила рака на собі з котлом та ножем тягати, в попереку болить, ноги віднімає. Зашпортався, бідацтво, впав.

І добре, що баба на ту мить як з неба звалилась. Бачить рака, горнець зросту, що на дідові примостився. Не забарилась – хап його і в окріп. Ще й солі додала, потім перцю.

Дід за той час до тями прийшов, вареного рака на столі зобачив, заспокоївся, втішився. Бабу притулив, обійняв, поцьомав. Були б одразу і з’їли рака, щоб і сліду не зосталось, та мав дід ще котла котляреві віднести та ножа різникові.

Не хотіли ані дід, ані баба пекти раків. Хотіли жити-поживати та, поки рак свисне, про паршивця не забувати. А з’їсти? З’їли. Ще й хлібом закусили, що в найкращого пекаря з вулиці Пекарської купили.

 

 

 

 

 

 

 

 

ҐРАФКА*

*Слова на ґ шукайте в словничку, що розміщений нижче.

 

Наказувала мама, наказував тато: „Вважай, серденько, на себе, вважай: без дозволу по дорозі не походжай”, а Мар’янко мав те в носі та й не послухався.

Йде хлопчик по землі Левовій, вийшов на ґрунтову дорогу, аж ген чує, що хтось на ґвалт кричить, пішов туди – не зна куди, аж там побачив ґрасовану стежку, тож і звернув на неї.

Дивиться – велика садиба. Бачить ґражду, покриту ґонтою, дерев’яною черепицею, з ґратками на вікнах. А на ґанку ґаздиня-господиня в ґердані з ґоґоль-моґолем в руках.

Біля неї ґречний ґазда шапочку з кутасиком скидає, ґратулює-вітається. В руках його золота ґрафка сяйвом переливається.

Як побачили Мар’ясика, то просто до нього. Пані вхопила хлопця за ґудзики, плаче-причитає, а пана мов ґедзь укусив, нервує. Ґелґочуть собі, чисто гуси, нічого не второпаєш.

Нарешті Мар’янко дослухався, що вони все про ґрафку та про ґрафку. Зламалась та шпилька, хоч і англійська, треба золотаря шукати, хлопчину о поміч кличуть, бо їм з їхнього ґруника донизу йти тяжко, старі вже, ґулі понабивають, ґав наловлять, а ґрафку загублять. Ґрафка ж – символ роду, від прадіда дісталась, пам’ять яка!

Винесли вони Мар’янкові канапок на дорогу, флягу з водою, і свічку з чарівним ґнотиком. Як запалить – на душі одразу полегшає. А вже як молитву зачне сотворяти, то все тут же і проясниться.

Хотів би хлопчина відмовитись – не може. Чується сам не свій, не в своїй тарілці, а що робити?! Треба пускатись далі в дорогу, сухим з води не вийдеш. У таку халепу вскочив... От до чого мандри довели!..

Рушив Мар’ян до золотаря. Йде, йде, аж бачить добрий ґрунтець, а на ньому ґруля-картопелька росте, біля неї ґаздинька порається вилами-ґаблями, ґрулю, як ґовду, на воза накладає.

Привітався чемненько, питає, а чиє це поле, а потім і про своє почав випитувати. Дівчина й каже: „Про золотаря не чувала, але візьми від мене чарівне ґаблище, воно саменьке все зло проганяє”. Взяв хлопець, подякував, далі пішов.

Пройшов трохи – бачить старого чоловіка, вбраного в ґноття, та ще й з ґирлиґою, ціпочком таким, в руці.

Поздоровкався Мар’ян, почав обережненько попитувати, чи не чувати в цих краях про золотаря. Старий на всю губу всміхнувся та й каже: „Чого ж ти воду вариш? Мені вже не довго ряст топтати, дихаю на ладан, то не можу не сказати тобі всієї правдоньки, нема коли кривити душею. Бери отой вухатий горщик-ґавзун, назбирай у нього ґлею, постав під найвищою сосною, щоб усі ґави порозлітались, а тоді сідай біля мене й слухай”.

Хлопець те зробив, а старий продовжував: „Нічого не вигадуй, йди просто, як йшов, скоро побачиш Левове місто. Продовжуй іти по тій же дорозі. Перед тобою постане ладний будиночок з блискучим ґалаґаном на даху. Постукаєш в брамку – півень три рази закукурікає, тоді запалиш свою свічку і прокажеш молитву – двері відчиняться. Тільки півень захоче на тебе скочити – маєш на те чарівну тичку. А там вже сам докумекаєш.”

Уклонився Мар’ян старому і подався до міста.

Все так і сталось, як прорік подорожній. Коли ж півень відступив, хлопчина задзвонив до хати золотаря, чи, як казали у місті, ювеліра. Двері відчинилися – Мар’янко ввійшов до маєтку. Всяку всячину доводилось бачити, а такого – ніколи.

То було неймовірно.

На свої очі видивив невимовної краси філіґранні намиста, ланцюжки з емаллю, блискучі браслети, кульчики, дивовижні каблучки до волосся, інкрустовані золотом та сріблом лицарські обладунки, стремена, шпори, книжкові оправи, а також широкі шкіряні пояси, вкриті позолоченими круглими карбованими бляхами та прямокутними пластинами. Чого тільки була варта ложка з тонким гранчастим держаком, що завершувався литою шишечкою. На місці спайки держака з черпаком ложки вигравав литий маскарон.

То було більше, ніж казка.

Золочене срібло з самоцвітами виблискувало з клейнодів, а кадильниці, так ті аж відлунювали сяйвом.

Хлопець не міг і слова з себе витиснути. Лише згодом отямився, сам здивувався, як сказав: „Б’ю Вам чолом!” І звідки такі слова в нього взялися? Вийняв ґрафку і спробував пояснити чому прийшов.

Золотар був скупим на слово, зате до роботи завзятий. Хлопець чекав не довго. Робота в майстра горіла під руками. Раз та гаразд, вийшло на славу, шпилька була як нова, ані знаку.

Мар’ян низесенько уклонився, побажав довгих літ і аж тепер подумав, що він не має чим заплатити, тож не втримався і заплакав. „Я б заплатив, але що я маю?” – проказав крізь сльози.

„Тоді слід домовлятись, – золотар на те, – я почекаю, коли ти ще трохи підростеш, а там, коли матимеш охоту, приходь до мене вчитися або хоч трохи помогти. А наразі залиши мені тоту палицю і свічку яко заклад.”

Мар’ян так і зробив. Назад біг як летів. Тільки-но віддав шпильку, повернув додому.

Тато з мамою, хоч і журилися, не сварили, а навпаки, на радощах зустрічі влаштували солодкий стіл і купили малому новий портфелик через плече. Воно якось не гоже великому хлопцеві без діла сидіти, з кутка в куток порохи ганяти, бо не стільки світу, що під носом, а знань з пальця не висмокчеш, вчитися треба. Може, будуть з хлопця люди, а може, ще й золотарем стане, аби ж то!

 

Словничок на Ґ:

Аґрафка, також ґрафка (розмовна мова) – англійська шпилька.

Ґаблище – держак до ґабель.

Ґаблі – вила для навантаження картоплі.

Ґава – ворона.

Ґавзун – великий горщик.

Ґазда – господар, ґаздиня – господиня, ґаздинечка – господинечка.

Ґанок – прибудова до будинку.

Ґалаган – півень з голою шиєю, головатий.

Ґвалт – крик, галас.

Ґедзь – бомок, така комаха, що живиться кров’ю тварин та соком рослин.

Ґелґотати – розмовляти нерозбірливо, галасувати.

Ґердан – комірець з бісеру.

Ґиглиґа – ціпок для старих людей.

Ґлей – загуслий сік на стовбурах.

Ґніт – шнур всередині свічки.

Ґноття – лахміття.

Ґовда – голова, макітра.

Ґоґоль-моґоль – збитий в піну сирий жовток з цукром.

Ґонта – покрівля з тонких дощечок.

Ґражда – садиба.

Ґрасувати – розчищати.

Ґрати – переплетення металевих прутів.

Ґратулювати – вітатися.

Ґрафка – англійська шпилька.

Ґречний – шанобливий, ввічливий з людьми.

Ґруник – вершина гори.

Ґрунт – земля.

Ґрунтець – земельний наділ.

Ґуля – наріст на тілі від удару.

 

 

 

 

 

 

 

БОГДАНІЯ

Колись надто давно в одній предуже казковій країні, де літо починається достиглими грушками, а закінчується таненням снігу, жили собі самі лише діти. Ніхто не знав, звідки вони там узялись і чому в них нема ані матусь, ані татусів, ані бабусь і, навіть, дідусів. Діти себе так і називали – Богданчики: Богданчик Веселунчик, Богданчик Золотунчик, Богданчик Мудрунчик, Богданчик Дериносик, Богданчик Стрибунчик, Богданчик Пустунчик, Богданчик Жартунчик, Богданчик Галасунчик і...і...і... Зрештою, мені б не вистачило і трьох днів, щоб усіх їх назвати, тому треба припинити цю нудну справу і почати казати казочку.

Казкова країна тоді ще ніяк не називалась. А Богданчики не були аж такими чемними та гарними, солодкими та золотими – одним словом, святими (хоча і такими вони бували, по-перше: цілу ніч, по-друге: під час обіднього сну), вони були просто дітьми. На превелике щастя малюків, день тривав довше, ніж усі сни, взяті вкупі. Тому дітлахи мали час бути

 

 

У тій країні, як і у всіх порядних казкових країнах, був великий палац. А в тому великому палаці була велика-превелика вітальня. А в тій величезній вітальні висів велетенський годинник. Щоранку, як тільки годинник відбивав своє знамените Під-йом, починалась Копанка (то так ніби наша восьма година ранку), і саме тоді Богданчики прокидались. Цілу годину вони копались вволю і тішились Копанкою. Як тільки копанка закінчувалась, діти годинку снідали, а потім починалась Щипанка. Вона теж тривала годину. Щип-Щипики щипались стільки, скільки їм хотілось. А коли надходила Буханка, Бух-Бухи спішили порадіти тим, що нарешті дозволено бухатись і бýхати один одного годину аж до Биянки. Биянка була сам смак: пів години, а потім ще пів години битись і битись. Правда, нерідко і діставалось на горіхи, але про те навіть не варто говорити, бо після Биянки приходила Хапанка. З настанням Хапанки Хап-Хапи дружньо хапали один в одного все, що могли, особливо під час обіду, тому Хапанка затягувалась на, зазвичай, дві години, після чого наступала Тс – година тихого сну.

Попоспавши, Богданчики пробуджувались Кусь-Кусями, бо годинник якраз на той час показував улюблену Кусанку – і треба було накусатись вволю, щоб почесно зустріти довгоочікувану Бурку і побуркати собі на здоров’я. І Кусанка, і Бурка тривали по годині. А вже після того наступала Ляка. О, вона, як і належить Ляці, тривала більше, себто дві справжнісінькі години. За цей час всі Ляк-Ляки так багато лякали і лякались, що нічого, як втішитись приходу спокою – Мріїки – їм не залишалось. Після Ляк-Ляки діти нашвидку вечеряли та починали мріяти. Вони мріяли повні дві години з хвостиком, після чого вкладались спати.

Щоб не заплутатись, хто вони такі, Богданчики, як тільки годинник відбивав ту чи іншу годину, чіпали на себе відповідні таблички:

 

Мрій-Мрії нічого не чіпали. Їм було ніколи: вони мріяли. Коли Мрій-Мріїв питали:

– Про що ви мрієте? – вони робили великі очі, розводили руки і казали:

– Про все.

Бувало, що до Богданчиків навідувались посли з сусідніх країв:

 

Гостей з Коп-Копії Богданчики приймали тільки тоді, коли ставали Коп-Копами, з Щип-Щипії – Щип-Щипами, з Бух-Бухії – Бух-Бухами, з Бий-Биїї – Бий-Биями, з Хап-Хапії – Хап-Хапами, з Кусь-Кусії – Кусь-Кусями, з Бур-Буркії – Бур-Бурками, з Ляк-Лякії – Ляк-Ляками.

Одягаючи красиві кольорові таблички, Богданчики поводили себе відповідно до свого стану та кольору:

 

Мрій-Мрії ніколи не приймали послів, тому вони могли залишатись білими.

Але одного разу, саме під час обіду, хтось схапав великий палацовий годинник. Хап-Хапи засумували й від суму постягали усі таблички на одну велику купу, сіли біля них і голосно, задушехапаюче, як роблять усі справжні діти, заплакали.

– Що ж буде далі? – журились вони, поки не посутеніло. Лише тоді, як відчули, що прийшов час на мрії, Богданчики подивились на небо і, посилено думаючи, затишились. Вже потім один із дітлахів, здається, Золотунчик, прорік таке:

– Треба просити допомоги.

– В кого? – загуркотіли Богданчики.

– У наших сусідів.

– А коли їх будемо приймати, якщо навіть не знаємо, котра зараз година? – допитувався Богданчик Мудрунчик.

– Зробимо так: як тільки нам захочеться копатись – прийматимемо гостей з Коп-Копії, битись – Бий-Биїї, бухатись – Бух-Бухії, буркати – Бур-Буркії, щипатись – Щип-Щипії, кусатись – Кусь-Кусії, хапати – Хап-Хапії, лякати – Ляк-Лякії.

– А коли розпочнемо? – спитали діти у Золотунчика.

– Завтра, – впевнено відповів хлопчик.

Швидко злетіла майже свята ніч. Наступив багатообіцяльний ранок. Цього разу кожен вставав як сам знав, кожен робив так, як йому видавалось за потрібне. День був жахнющий: коли одні Богданчики були ще Коп-Копами, другі – вже Щип-Щипами, треті – Бий-Биями, четверті – Бух-Бухами, інші ж – і Бур-Бурками, і Кусь-Кусями, і Хап-Хапами, і Ляк-Ляками.

Золотунчик не витримав перший і закричав:

– Тихше! Це ж повний анахронізм.

– Перепрошую, анархізм! – поправив його Мудунчик.

– Яка легалізація! – вставив і своє Богданчик Дериносик.

– Сигналізація? – перепитав Пустунчик.

– Годі вам! – аж тупнув ногою Золотунчик, – Нам треба щось робити.

Всі притихли.

– Я буду визначати час! – напрошувався Мудрунчик.

– Ще чого, – загули інші.

– Це порушення демократичних свобод, – наголосив Галасунчик.

І тут почалось. Один за одним усі стали скандувати:

– Геть царя! Геть царя!

Богданчик Мудрунчик розплакався, не витримавши такого тиску.

– Я ж для вас.

– Геть! Геть! Геть! – не стишувались Богданчики.

До того ж вони ще й тупотіли ногами, розмахували руками, крутили головами і свистіли.

– Кличте послів! – видав наказ Золотунчик.

– Всіх?- перепитав Пустунчик.

– Всіх.

Покликали. Нарада тривала довгенько. Кожен Богданчик хотів сам пожалітись на свою лиху долю, яка випала йому після великої біди – втрати палацового годинника.

Посли мовчки кивали головами та тільки іноді ставили запитання. Врешті-решт гість з Коп-Копії, дочекавшись хвилини, коли всі затихли, промовив:

– Щоб когось слухати, не хитруючи, без зла на серці, треба його любити – це раз, а ще він повинен з-поміж вас вирізнятись. Думаю, це мав би бути не Богданчик, а ...

Не встиг посол договорити, як з усіх кутків почулось заглушуюче:

– Зрада! Зрада! Зрада!

Що поробиш – довелось послам ні з чим вертатись додому.

У той час добра фея Богданна, прочувши про дитячі біди, примчала до палацу і, схвильована, вбігла просто у велику залу, де сумувала дітлашня, та дзвінко, на повен голос, солодко запитала:

– Кому найбільше до вподоби копатись? Підніміть ручки.

Здійнявся ліс рук.

– Добре, – усміхнулась фея. – А кому битись?

Знову піднялось море рук.

– Прекрасно.

– А хто любить кусатись?

– Я...я...я... – почулись голоси.

– А буркати??

І тут з’явилась купа рук.

– Гаразд. А щипатись любите?

– Любимо.

– І лякати?

– О, аякже!

– Я вас розумію, хоча гадаю, що вам мусить бути сумно, бо ваша країна не має назви. Якщо хочете, ви можете її назвати Мрій-Мрія.

– Мрій-Мрія, – повторювали діти, – наша Мрій-Мрія.

– А хто з вас любить мандрувати?

– Я...я...я...

Діти так довго якали, що здавалось, ніби кожен закуточок палацу викрикує своє я.

– Чудово, – промовила Богданна. І додала: – Від сьогодні кожен з вас зможе мандрувати туди, куди схоче: і в Коп-Копію, і в Щип-Щипію, і в Ляк-Лякію, і в Бур-Буркію, і в Бий-Биїю, і в Кусь-Кусію, і в Хап-Хапію, і в Бух-Бухію, але на дуже трошки (будемо бавитись в такі ігри), бо треба встигати повертатись у Мрій-Мрію.

Від радості діти підскакували, плескали один одного, обнімались, хляпали в долоні, кричали:

– Так! Так! Так!

Потім враз притихли. Золотунчик першим набрався сміливості і, підійшовши до феї, порушив тишу:

– Тільки ми тебе дуже просимо, щоб ти не відлітала. Будь з нами, будь ласка. Ти нам так подобаєшся, нам без тебе буде погано. Ми постараємось слухатись.

– Так-так-так, – навперебій заволали, загукали, запищали, закружляли, за... за... за... всі Богдасики.

– Я вас теж дуже-дуже полюбила, – з медовою сльозою на очах майже проспівала фея.

– Я й сама хотіла вас прохати дозволити мені бути з вами. Мені б хотілось, щоб ви кликали мене або мамо, або матусю, чи мамцю, наприклад, чи мамусю, матусенько, нене, ма... Щось таке.

– Добре, мамо, – захороводили довкола неї Богданчики, виспівуючи:

У Мрій-Мрії, у Мрій-Мрії

Всі веселі та щасливі.

З того часу минуло багато літ, але і понині у Мрій-Мрії всі дуже веселі та дуже щасливі.

 

 

 

 

 

 

 

НА ЮРІЯ

Коли Яринка була маленька, вона ніяк не могла зрозуміти, звідки дорослі завжди знають, що то є добре, а що зле. Наче з табличок читають. Їй здавалось, що добре, то коли тобі того хочеться. Дівчинка зовсім не хотіла робити щось не так. Навпаки, вона боялась завдати прикростей своїм батькам, бо знала, що вони її дуже люблять. Яринка всім своїм маленьким серденьком їх теж любила міцно-міцно. Вона не проти була бути чемною, тобто такою, як вони хочуть, їй насправді шкода було рідних. І боязнь скривдити батьків, таких хороших та правильних, часто стримувала дівчинку від усяких неґречностей.

Сталась ця подія не торік, а значно раніше. Якось дівчинка, піднімаючись з мамою до Собору Святого Юра на свято Юрія, вперше почула про те, що ще до часів короля Данила на Юрській височині існував Печерський монастир, і у ньому були справжні печери. Вона заохотилась їх побачити. І поки мама, роздумуючи, йшла вгору по сходах, Яруся замірилась шукати печери. В голові вирували різні великі та маленькі думки. Дівчинці навіть здалось, що її голова настільки набита думками, що, якщо не побачить зараз же печер, лусне. Яринка накинула оком якусь стежку біля рівчака. Запросто пішла по ній. Рушаючи, краєм ока все ж встигла помітити, що стежка позаду ніби засувається травою, але дівчинку це аж ніяк не збило з пантелику, не збентежило. А стежка чомусь виблискувала голубим, мовби Яринчина стрічечка на волоссі

– Цікаво, – подумала дівчинка, мама каже, що якби не мої захцянки, то могла б спокійно дихати. Чи зможе мама надихатись, поки я скоренько роздивлюсь печери?

Не встигла допитлива Яринка як слід подумати, як на стежці з’явилась Жабка, яка завзято жебоніла щось несусвітнє.

– Добрий день, – для годиться гарно сказала Яруся, – Чи не знаєте ви, пані Жабко, де тут печери?

– Не займай. Не можна потурати примхам, – буркнула ропуха і кудись втекла, пошивши Ярцю в дурні.

Дівчинка зробила ще крок. Побачила калюжу. Оскільки на ніжках були сандалики, вона подумала:

– Тим дітям, які заховуються добре, не пасує переходити калюжу. Її треба перестрибувати.

І, справді, Яринка заходилась перестрибувати. Стрибок вийшов би гідний шануваннячка, якби калюжа не була такою широкою. Ширина калюжі геть чисто вибила дівчинку з колії. Хоч і нехіть про це розповідати, Яруся таки впала, закопиливши губу, в калюжу. Проте не розохотилась шукати печери, навпаки, добряче вимурзана, по пояс у грязюці, затято продовжувала про них думати.

Невдовзі казна-звідки з’явився Хрущ. Свіженький, розправлений, наче щойно висів на плічках. Дівчатко поспішило поручкатись з ним та й стало підбивати клинці до нього, неймовірно бажаючи допитатись у нього про печери. Хрущ спочатку набурмосився:

– Високо цілиш.

Вочевидь, йому забаганки дівчинки не були до вподоби:

– Понабігають сюди кому не лінь, зовсім життя не стане.

А потім змилосердився:

– Гаразд. Покажу, – і долучив, – якщо не будеш робити жодних глупств. І при умові, що заопікуєшся мною.

– Справді? – перепитала дівчинка, додавши: – Дивись, не наламай дров.

Тоді Хрущ промовив:

– Але нікому ні півслова. Нішелесть.

Яринка на ходу хитнула головою. Хрущ почав рости, доки став такий довгий, як Яринка висока. Він запропонував дівчинці сісти на нього. Вона не відразу допетрала чому, хоча послухалась.

– Різні трафунки бувають, – прошмигнуло в голові, – при нагоді докумекаю.

Хрущ почав лізти, обережно несучи на спині таку цінність як Яринка. Незчулись, коли опинились у печері. М’яко кажучи, цей отвір печерою можна було назвати дещо умовно. Тут тільки й місця було як на Яринку та Хруща. Печера більше скидалась на дитячу схованку.

– А інші печери знаєш? – сміливо допитувалась дівчинка, потай озираючись на всі сторони.

Покрехкуючи, Хрущ поліз далі. За декілька хвилин перед ними вигулькнула печера, гідна подиву. Ледь стримуючи хвилювання, Яринка ввійшла у неї. Було там студено і моторошно. Дівчинку добряче схопили дрижаки, здавалось, вони не хотіли залишити спокійного місця на ній. Глибока, без кінця та краю, печера мовби двиготіла, відчужуючи від себе.

Раніше Яринка уявляла печеру як бібліотеку зі стелажами, на яких стоять книги, іконою та гарним освітленням. А тут – хай йому грець! – темно та порожньо. І наче якісь холодні промені б’ють, чистять тебе то так, то сяк, ото наче лиха сила нагріває на тобі руки, прискаючи злорадністю. Ярися притулилась до Хруща і прошепотіла:

– До мами.

– Не скиглити, – наказав проводир.

Минуло не більше секунди, як Яринка стояла, ніби й нічого не сталось, поруч з мамою. Мамі пасувало б відшельмувати непослушку. Але вона подивилась на Ярцю з виразом світової скорботи в очах. Від того жалю дівчинка кинулась обіймати маму, а Хрущ, знову зменшившись до звичних розмірів, заліз Яринці в кишеню і раз за разом нагадував про себе лусканням – луск та луск. Коли дівчика знайшла час його зауважити, він сердито пробурмотів:

– Про обіцянки добрі діти не забувають.

Вражена Яринка швидесенько відповіла пошепки:

– Щоб мене коза забодала. Не забуду.

З того часу живе Хрущ разом з Ярцею. Хоч дівчинка вже давно як виросла, та досі, вже ставши старезною-престарезною, не може заснути без заспокійливих розповідей Хруща про львівські печери на Юрській височині. Щоночі у своїх снах Яринка подорожує по них та подорожує.

 

 

 

 

 

 

 

ШУ-ШУ

Вечорами, коли сором’язлива матіола переставала ховатись від яскравого сонячного світла, натомість розпружнювала своє тендітне приємне тіло з небесного кольору квітами та заповнювала своїми пахощами усеньке подвір’я, пузань Шу – неясного забарвлення кіт – просився з хати на вулицю гуляти. І його, звісно ж, відпускали.

Тільки він виходив на подвірок, тут же розлягався на протоптаній стежці між матіолами та білими маками. І так було щодня. Цю звичну процедуру знали всі навколо, вона навіть була потрактована як доказ необхідності щороку сіяти матіолу. Та одного дня Шу, вчувши як вітер виспівував шу-шу і матіола шушукала йому у відповідь, почимчикував повз матіолу далі, мовби її й не було, підійшов до вишні й почав дряпатись на неї. Тяжко йому давався підйом, але він врешті-решт справився. Щойно дістався до першого розгалуження гілок, як кудись наче провалився.

Три дні усі гуртом його шукали. І в траву заглядали, і по дереву лазили, і до кожного шелесту прислухались. Нічого. На четвертий день Шу повернувся, при тому він був удвічі грубший. Дивувались усі, тим більше, що кіт пахнув точнісінько як матіола.

Наступного дня подія повторилась – Шу знову щез. І так само на три дні. І всі гуртом намагались на нього натрапити, бодай намацати або наслухати, якщо вже не нагледіти. Не вдалось. Але на четвертий день він з’явився особисто усім на очі ще так раз завгрубшки. До того ж пахнув матіолою і був на неї схожий кольором. Точніше, відтінками кольору.

Третього разу за котом стежили геть усі, щоб чого доброго не втік. Та не вистежили – пропав. Перемацали кожну гілочку вишні, перенюхали кожну матіолочку, передивились під кожною ромашкою. Нема та й годі. Пройшло три дні. Чекають, чекають, а Шу не йде. Плачуть, ридають, сльози відрами виносять. Нема.

Через сім днів, мабуть, вночі хтось до хати добивається, але не нявчить і на Шу не реагує. Не відчиняють – бояться. Затихло. Тоді хтось у вікно застукав. Ані м’яв не каже, ані на Шу не відгукується. Не пускають – страх бере. На ранок стихло, а під дверима сліди котячі та під вікнами сліди. Та самого кота далі нема. І тут глип – на вишні будиночок стоїть, зовсім такий як справжній, тільки розмірами менший. Біля нього таке ж подвір’я, лише маленьке. Такі ж матіоли, такі ж ромашки, і стежка така ж. А на стежці Шу сидить, та такий вже крихітний, що й уявити було б важко, якби на власні очі не побачили. Хотіли було зняти котика – щось не дає. Кричали до нього, прохали – не йде та й усе. А як надумали спиляти вишню, самі маленькими стали та в хатині на вишеньці опинились, а справжня мовби вивітрилась.

Отакі от справи. Нашушукав щось кіт, наматіолив – і нема тепер на те ради. Кажуть люди, що як назвеш, то так і буде, – от і дожилися. І що його робити?! А що як кота перейменувати?! Може варто було б спробувати?

 

 

 

 

 

 

 

ДИНЬКИ´

Жив-був горобець Ців. Цьохляв од ранку до вечора ців-ців та ців-ців. Усім надокучав своїм цівіканням. Геть усім. Цівкою лилося його цвіріньчання. Текло й текло, частіше, аніж зчаста, і одного дня таки вцілило цілковитим своїм цілодобовим набриданням у ціль – маленьку тихеньку горобчиху Цяточку. Не могла вона на горобейкове цвірчання змовчати – лагідне серденько так заклекотало, що годі було його стримати. І полилось її приязне щебетання у відповідь, поплюскуючи: „Цвірінь-цвірінь”. А легковажному горобцеві, тому цвиндрику, тільки того й треба було. Він підлетів до неї та й почав, цвенькаючи про те та се, пописуватись, який же ж то він хороший, який привабний, знаний – отаке от велике цабе, найцабіше з усіх цабе в окрузі. Цвентюх так заморочив своїм цокотанням голову бідній пташині, що вона розгубилась. Слово боїться вимовити, нужбо щось не те скаже.

Аж тут як тут летить над ними царственно яструб, згори донизу оком косить і цвіркає. Моторошно, кров обом цебеніє. Дрижить горобчиха. І горобець трясеться, слова не подає – аніцвірк, анітеньк, аніціньк зовсім не чутно. „Ат ти, цяця така, – цупким голосом каже яструб, спустившись долів, і додає, – готовий свої обіцянки-цяцянки виконувати?” І дивиться пильно, аж понадто, на Ціва, а той цюркнути від страху боїться, не те, що трішечки щебетнути. Бідосьо з лапки на лапку переминається, крильця постискав – ніякий. Маленька макольондра супроти нього – герой. А ким видавався! Доступитись до нього інші горобці боялись.

І тут Цяточка подивилась на друзяку, як ото він втягнув голову в плечі, та й зробила крок вперед до яструба, щоб порятувати ситуацію. А зближаючись, і питає: „Чого тобі треба?” Той і одказує: „Обіцяв твій приятель динькáми поділитись, а де вони, ті диньки, вже давно як того гарбуза почистили?” „Та не хвилюйся ти так, сам розумієш – подеколи з нами щось таке трапляється, що начисто все інше забувається. І він не виняток. Мене побачив – тож про диньки зовсім забув. Хіба з тобою такого не бувало?” „Бувало, – думає яструб, та сказати стримується, ануж хитра горобчиха його просто розігрує, але потім все ж таки на своє перевернув: – А хіба головне можна забувати?” „Та ти порозмисли, – провадить далі горобчинка: – чи міг би хто з наших маленьких горобців наважитись тебе, такого велета, скривдити?”

До душі яструбу такі словеса, вже й диньок не дуже хочеться – його ж за князя тут мають, у якого влада вся. Тому й вирішив він великодушно пробачити дурного горобчину, проте на люд сказав це вельможним голосом: „На цей раз я пробачаю тобі, та наступного разу...”

Помовчав трохи, а опісля розправив гордо й пишно крила та зринув у небо. Погляди переляканого птаства ще довго були прикуті до хмари, за якою птах щез, щоб упевнитись доконечно, що вдалось на цей раз без жертв випровадити страшного яструба.

З того дня Ців наче подорослішав, хоча подекуди ще трапляються з ним такі-сякі казуси. До слова, йому дуже допомагає не робити помилок мила смілива Цяточка, з якою він не лише заприязнився, а й побрався. Кажуть, у їхньому гніздечку так багато яєць, що мусять разом на них сидіти, щоб усі понакривати, аби не перемерзли.

 

 

 

 

 

 

 

ОТАКЕ ВОНО У СВІТІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯК І ЩО

Ще давніше, ніж давно...

Коли? Відки мені знати. Тоді ще мене не було.

Знаю хіба, що за тих часів навіть про німе кіно ніхто не чув.

Отож і є... далеко-далеко...

Де? Ні, не тутка. Відси й не побачиш, не видко.

Слухай далі. В одному царстві-господарстві було аж два панства. Одне звалось Як, друге – Що. А народ у тім господарстві смішний був. Одного разу...

Маєш тобі, забула. Тисячі історій пробігали повз мою голову, але, як завше, або часу брак їх піймати, або руки не опускаються до писанини, тож вони і повилітали з голови. Як? Та через дірки. Незалатані, звичайно ж.

Одним словом, смішний.

Чому та чому? Бо сталого місця не мав. Або у панстві Як товчеться, або до панства Що прибивається. Схоже, за чужою думкою бігав.

А порядки у панствах різні були. Зовсім різні.

У Що – головно думали що робити, в Як – як робити. Щоки любили, щоб було всього якомога більше. Вони навіть говорили по-особливому. Яки – то ті аж заскромні були. Якам зазвичай важко було вислуховувати Щоків, часто-густо їм доводилось скрушно мотати головами, проциндрюючи: „І хто ото таку дурню напоров?” А вже як понад терпіння було, зупиняли розгарячілого Щока: „Не вибріхуйся”.

Гараздів Щокових на Яківщині не гоже було провадити, могли вмент обірвати: „На кий біс сюди поліз, йди туди, де в землю вріс”, а, бувало, Щок і на прочухана наривався. Строгі були. Ті, хто тікав до Щоків, оповідали: „Свободи в Як нема, вибору нема, розгорнутись не дають, нудота сама”.

Якщо в Як основним гаслом було: „Коротко, влучно, якісно”, то в Що: „Задовольнити кожного”, що для щоків означало: „Всім захцянкам – ура!” (нікому й на думку не спадало дошукуватись, що то за забаганки).

Зрозуміло, що в таких умовах вельми трудно доводилось панам царям. Кожного дня могла виникнути бойова ситуація. Тільки дивись, щоб когось не погамселили, щоб в когось чогось не пожбурили, щоб якийсь ляпсус не вискочив, щоб якомусь лобуряці не забаглось все переінакшити. Дивись і запобігай.

Щоки своїм правопорушникам здебільшого вичитували, напучуючи, Яки могли й вишпортати. Покаранням для свободолюбного Щока було вислання на Яківщину. Карою для запопадливого Яка була галаслива Щоківщина.

Усе те було б нічого, якби однієї днини Щоки не завважили, що більше не мають куди складати свої нажитки, чи пак, пожитки. А свобода – то свобода, вона кордонів не терпить. Почали Щоки, потрохи хитруючи, межі розширювати – щоночі стовпці переставляти. Яки за роботою не зразу ті чуда помітили, властиво, зайняті були пізнанням у різний спосіб своїх домашніх справ. А тим часом панство Як добряче підупало. І чужим стало боляче, що Яківщина занепадає, никне.

І тоді, підстьобнута, піднялась дружньо оплакувана земля, відвоювала своє, стовпці поперештрикувала, військо на сторожі поставила. А бідакам Щокам нічого іншого не залишилося, як потрохи сімействами зі своїм майном, попхекуючи, валанцяти до сусіднього панства.

Часи йшли, Як ставало все більшим, Що – все меншим, аж поки непомітно зовсім не щезло.

І зараз у тих краях, як кажуть старі люди, є такий вікопомний камінь, що хто його надибає, не постаріє. Там щось таке написане, така істина вікодавня, що годі до того самому дійти. Якось навіть три мудреці посперечались. Один казав, що тамечки, певна річ, написано: „Багато стало добре”, другий – „Добре перемогло багато”, а третій всіх запевняв, що там нічого не написано, лише стоїть один маленький знак питання, а за ним – величезний знак оклику.

І кому вірити?! Отож і шукай тепер той камінь. Недаремно в народі нашому кажуть: „За дурною головою нема ногам спокою”.

 

 

 

 

 

 

 

ЗАГАДКА

 

Було те не бозна-коли, а за Данила, коли земля красно родила, а прапрадіди наші ходили пішки, хто багато, а хто трішки. Зустрілись якось пан Бо, пан Лем і пан Гуц. Пан Бо був з бойків, які полюбляють при розмові вживати слово „бо”. Пан Лем, як ви здогадались, був лемком, тому всюди вставляв своє „лем”. Пан Гуц, звичайно ж, був гуцулом. Ні, він не казав „гуц”, він просто любив гуцатись, тобто будь-чого підстрибувати, щось підкидати. Без того аж ніяк йому не виходило.

– Теж мені, – скажете, – всі ми любимо стрибати.

Воно-то так, але трохи не так, оскільки був він дорослим чоловіком, не дитиною. Ви ж знаєте, що серед дорослих так далеко не всі поводяться: комусь животи заважають, хтось дуже високо голову дере, а комусь то не в голові.

Отож вони зустрілись, чи радше, здибались. Зазнайомились. Почали балакати. Один про теє, другий про сеє, а третій лише прицмокував та підстрибував. Нарешті пан Бо каже:

– Отож-бо є.

– Лем ні, – відказує пан Лем.

Гуц припинив плигати та й думає:

– То так чи ні?

І не знає, чи гоже то стрибати, чи ні.

Аж тут завзявся страшний вітрисько, з тих затятих, що даються втямки, гаратав-гаратав, порохи підіймав, трохи кутні зуби Гуцові не повибивав. Так набрид та так приївся, що пан Лем аж розсердився! Небо вітер заступив, наче заступом накрив, добре хоч, що дощем не пооброшував. А пан Бо не на жарт злякався, сидить, як мішком ударений, тільки часом, затинаючись, проказує:

– Де ж бо йти?!

А Лема від того як перемкнуло, лише „лем-лем-лем” і лементує. Пан Гуц, що спершу ледь стримував страх, з того всього вибухнув реготом. Стоїть і конає від сміху. На те підходить до них чорт, що обернувся на чоловіка, та й каже:

– Відгадаєте загадку, то покажу дорогу до Медової печери, а ні – тут вам і смерть! – І продовжує: – А загадка така: „Чим камінь не переймається?”

Задрижали чоловіки, але викручуватись якось треба. Пан Бо було почав:

– Бо... бо... бо...

Лем за ним:

– Лем...

Гуц своє тягне:

– Знає...

Чортяка на той час про якісь витребеньки згадав. Він не очікував на відповідь, тому й почув:

– Болем, знаю.

Ото здивувався:

Виглядали на вар’ятів, а такі мудрі! Нічогенько собі!

Ще раз зиркнув на них, вказав кігтем дорогу і назавжди з їхнього життя зник.

 

 

 

 

 

 

 

 

ДИВОПТАХ І ДИВИНА

 

 

Ілюстрації до казок створено штучним інтелектом Microsoft Bing (Bing Chat).

Перейти до другої частини збірки казок Галини Мирослави «Богданія»

Перейти до третьої частини збірки казок Галини Мирослави «Богданія»

 

За матеріалами: http://www.kazka.in.ua/

 

 

      

"Іноді малі діти кажуть мені, що я нагадую їм білочку. Маленькою дівчинкою я була настільки яскраво рудою, що бабуся, беручи мене до церкви, натягала на мене хустину, аби люди своїми поглядами не відволікали, хоча інші дівчата були без хусток. Я виросла і потемніла, потрохи починаю вже сивіти, хоча й досі люблю блукати по горах, лісом, луками, як це робила дитиною. Інколи й посеред міста Львова, біля якого мешкаю, хочу стрибати, бігати, та мушу себе стримувати, треба вдавати поважну тітоньку, тому мені на природі значно краще. Перший вірш написала десь у другому класі, от досі й пишу. Хоча мої власні діти самі вже виросли з дитинства." (Галина Мирослава)

 

 

        Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті: