Галина Мирослава (Галка Мир). "Три сини" (віршована казка у народному стилі) — читати та слухати, відео

Галина Мирослава

      (Галка Мир)

       ТРИ СИНИ

(у народному стилі)

Були в батька три сини,
Всі стрункі, як ясени.
Всі високі, чорноброві,
Усім хочеться любові.

Кожен мріє про дружину,
Мовби ангела з картини.
Але де таку узяти?
Та й надумали рушати

У цілком чужі світи.
Треба буде довго йти,
Лізти в гори проти ночі.
То цікаво, тож охоче

Бігли, дерлись, прошкували,
Десь чалапали, скакали.
А чи довго, хто це знає,
Вже ніхто не пригадає.

От прийшли до роздоріжжя.
Серед поля стоїть діжа,
А від неї три стежини
Між старих кущів ожини.

Тут спинились, посідали,
Попоїли та й почали
Дивну діжу оглядати.
Бачать напис – й ну читати:

,,Якщо вліво будеш йти,
Прийдеш в царство Хочкуди,
Вправо – гори та горби,
Просто – краще і не йти.”

Каже старшенький од роду:
,,От тепер прийшла нагода
Розійтися у світи.
Я піду у Хочкуди.

Там живе велика Юха
Із династії Повуха.
Я б на ній хотів женитись,
Починає мені снитись.

Гори там шовками шиті,
Малахітами відлиті.
Ріки – чисті лазурити,
Бірюза та оксамити.

Тільки щоб нечиста сила
Мене з розуму не збила,
Бо країну Хочкуди
Дуже важко віднайти.

А сама царівна Юха
Носить перли у двох вухах.
Її шия - вся в коралах.
Любить плавати в сандалах,

Рухи витончені, бальні –
Царські, не якісь банальні,
Стан тонесенький, мов свічка,
Як пергамент в неї личко.

І живе вона, як в раї.
Все, що хоче, завжди має.
Як женюсь, то буду мати,
Що захочу забажати.

Будем  ми завжди удвох
Разом все робити. Тьох
Скаже серце серцю в такт”. 
Кивнув менший: ,,Може й так…”

,,У чарівній Сарагосі
Танцюватимемо босі,
Ніжитимемось в Алжирі,
Там до досита інжиру.

На японських островах
Назбираємо комах
На паштети, на котлети.
Ми ж не з вулиці, естети!

І мені, і моїй пані
Буде, наче у нірвані.
Її тато – хай ся має! –
Добре грошики складає.

Бо навіщо тая Юха
Без перлин у своїх вухах,
Діадем сяйних, коралів,
І так далі, і так далі.

Ну що, братики, прощайте,
Добрим словом споминайте,
У газетах достеменно
Буде скоро і про мене.”

Середульший вибрав гори.
Там дівчата – ото норов!
Добре вміють все робити,
А найбільше  –  веселити.

І такі тчуть килими,
Хоч не хочеш, та завмри.
А які у них сорочки!
Навіть царська заздрить дочка!

Що горянка – то путяща,
Не ледача, роботяща,
І грайлива, не пуста –
Мабуть, кращої нема.

Гори й справді – мрія, казка.
Прощавай. Іду. Як ласка,
Всіх цілуй, давайся знати,
Час мені звідсіль рушати.”

Менший сльози витирає,
Знову напис той читає.
Мусить-бо він просто йти
На загибель, до біди.

Сліду вже братів немає,
Темінь, наче ґедзь, кусає.
Ляк у тіло струмом входить.
Раптом чує: щось підходить.

Глянув: коник. Неквапливо
Підійшов він ближче. Диво!
Посереднього той зросту,
Сивуватий, пишнохвостий,

Не дичок, слухняний, вправний.
Зупинився тихо, плавно.
Заіржав м’якенько, ніжно –
Відлягло від серця грішне.

Обійняв лоша хлопчина
І захлипав, як дитина.
Осідлав, подав поїсти,
Щоб не був кінь норовистим.

Сів на коника — і вйо!
Їде день і два. То й що?
Ані сіл, ані душі.
То осот, то комиші.

Вже й дорога загубилась,
Пирієм страшним укрилась.
Куди їхати – не знає.
Раптом коник промовляє:

,,Ти отут мене зажди,
Постели собі, поспи.”
І кудись одразу зник.
Хлопцю страшно, вхопив тік.

Він один посеред поля,
Серед сірого роздолля.
Проте взяв себе у руки,
Наче й не було розпуки.

І як в казочці ведеться,
В таку мить усе й стається.
Розверзається земля
Й лізе коник звідтіля.

Чого бути – не здолати.
Похрестився, став злізати.
Як ото доліз до дна,
Вслід засунулась земля.

Перед ним – відкриті двері,
Стіл накритий. Сядь, вечеряй.
Хлопець сів, як кінь порадив,
Попоїв, коня погладив.

Встав з-за столу і почув
(Голос мовби з неба був):
,,Йди вперед, не озирайся.
Ні до кого не звертайся,

Як дійдеш до перелазу,
Попостій, не лізь одразу.
Перейдеш – побачиш хату.
Білі вікна, чорні ґрати.

Там сидить на самоті
Гарна дівчина. Та ти
Обмини її, не руш.
Далі йди. І там, де плющ,

На травиці-мураві
Мовчки тче щось на траві
Пишна ляля кароока.
Оминеш її, а збоку

На вузенькому місточку
Ти угледиш чорну квочку.
То твоя жона – бери
І хутчіш домів неси.”

Проказавши, голос стих.
Хлопець впав ні в сих, ні в тих.
,,Тьху тобі! Хоч круть, хоч верть,
Ліпше, певно, була б смерть.

Влип. Та хто би то міг знати,
В кого було поспитати?!
Тож подлубався у носі,
Розчухрав дві п’ятки босі,

Жмутик сіна дав коневі
Та гайда в дорогу. ,,Гей ви,
Молоді літа пропащі,
Завели мене у хащі.”

А тим часом старший брат
Теліпався вже назад.
Зак зайшов, померла Юха.
Хай земля їй буде пухом!

Димом мрії всі пішли,
Розтанули, відпливли.
Чом купився на затію?!
Та нічого вже не вдіє.

Йшов і думав. Шамкотів,
Руки тер, свистів, сопів,
По дорозі стрів дівчину
Та й взяв собі за дружину.

Не красуню, не багату.
Непоказну, та завзяту.
Що його і пожаліє,
Їсти зладить, обігріє,

Поговорить, поруч сяде,
Дасть, як треба, всьому раду.
Можна й з нею світ ліпити,
Мирно жити – не тужити.

Бо якщо один до лісу,
Другий навпаки до біса,
Не поможе кив, морг, дзиґ –
Із сім’ї постане пшик!

Добросердя – головне,
А все решта – то пусте.
І пішли вони удвох,
Як підказував їм Бог.

Середульший за той час
Лише витрішки припас.
Одиноко в горах ходить.
Тільки й стогне: „Не виходить”.

Все йому не до вподоби.
Та – суха після хвороби,
Інша має ніс кирпатий,
Третя – надто вже писката.

Та – пузата, та – крива,
Та – надута, та – смішна,
Щось дратує, щось лякає,
Серце в п’яти утікає.

І повітря тут давуче!
Як обридли чужі кручі!
Де б пак! Виріс на долині,
Чого доброго – загинеш

У краях, достоту інших,
Не побачиш дому більше.
Хоч тікай гарячим герцем,
Так пече під самим серцем.

Слід вертатися назад
У батьківський добрий сад.
Там всі рідні, всі близькі,
Тут самі лише чужі.

А молодший на той час
Переліз свій перелаз,
Досягнув очима хати,
Красу хоче обійняти.

Та не велено йому.
Дряп зі злості він стіну.
Мати розум в голові
Трудно, ще й на самоті.

Далі йде. Трава й трава.
От і дівчина чудна.
Жужмом сонячне волосся
Муравою розтяглося.

Її очі наче жала,
Як могла б, то упіймала б.
І струнка, і повна чар.
Палить, мов який стожар,

Жижа очі застилає,
Хлопець все мов забуває.
Раптом за спиною – дзвяк!
Обернувся на той бряк.

На тоненькому місточку
Походжає собі квочка.
Взяв би її та й забив,
Задушив, замолотив.

,,Не дерчи, паскудна квочко,
Йду вже, йду, біля кілочка
Я тебе поставлю, знай,
Помовчи та почекай."

Залипає очі злість,
Він – до мосту, а той – трісь.
,,Порятуйте, яко ні –
Жаба цьомка дасть на дні."

Шкварко б’є руками воду,
Проте йде на дно. А шкода
Розпрощатися з життям.
,,Пробі! Пробі!.." - Та де там!

Ніхто його не рятує.
Бач, сміються, кокетують.
,,Квочко, квочко, поможи
Видряпатися з води.”

Дрижаки в душі аж скачуть.
Дріботить та квочка. Бачить,
Що відв’язує човна
І пливе на нім. Ти ба?!

Витягає із води,
Ніби в нім нема ваги.
Дрімоту навкруг наводить,
Як у неї те виходить?!

Вдячно квочку обійняв,
Притулив, поцілував.
І тут з квочки раптом стала
Неймовірна, небувала

Дівчина. Якщо б не знало
Його серденько зухвале
Отакої от біди –
Не побачив би краси.

Лише в дурні би пошився.
Оженився б – зажурився.
,,Квочко, квочечко моя,
Найрідніша, золота.”

З тим і коник об’явився.
До господаря прибився,
Весело ірже, штовхає,
Наче сісти припрошає.

Тільки сіли на коня,
Він здійнявся в небеса.
При вечірній вже порі
Були в батьковім дворі.

Всім селом братів вітали,
Трьом весілля відгуляли,
Бо собі на ту годину
Брат середній половину

Теж таки свою знайшов,
Стерши десять підошов.
Квочка гарно вчарувала:
Трьом – палаци збудувала

А які столи накрила!
Танці й музику зробила!
І так-так, таки так,
На весіллі тім гопак

Танцювали до нестями,
Смакували кавунами.
Якби нам такі меди –
Не було б у нас біди!