Галина Римар
Казочка про дві хмаринки
Летіли дві хмаринки. Привіталися, розговорилися.
- Бачиш, он унизу Даринчині квіти?
- Бачу, зовсім зів'яли. Не полити сьогодні - геть пропадуть. Та мені шкода
своїх дощинок-краплинок. Я ще мало їх назбирала. Виллю - розтану сама, - відповіла друга.
А перша нічого більше не сказала, хлюпнула дощинками-веселинками на різнобарвні айстри, чарівні гладіолуси, ніжні троянди - й ожив квітничок.
Так добра хмаринка врятувала Даринчині квіти.
Хоч сама зникла...
Та скоро зібрала докупки свої краплиночки й полетіла далі нести радість світові.
Джмелик
Спить молодий джмелик у лієчках жовтих нарцисів у квітничку Катрусі першу ніч, другу, третю...
Побачила це дівчинка та й питає в нього:
- Любий джмелику! А коли ці нарциси перецвітуть, де ти спатимеш?
- Ж-ж-ж, - буркнув сердито джмелик, - не заваж-жай сни дивитися.
- Але бджілки давно вже нектар збирають. І я вже встигла двір підмести...
Джмелик сердито завовтузився.
- Вибач, джмелику, - не відстає малеча, - а чому ти такий сердитий?
- Бо дж-жміль, - відповів той та й полетів.
Дощик
(Образок)
Дінь-дзень, крап-крап, хлюп-хлюп... - гомонять завзяті краплинки то по одній, а то гуртом. Умивають вродливі личка квітів, запилені листочки...
І величезні дуби полегшено зітхають. Привітні липи ронять розчулено сльози. Калинові кущі усміхаються. Верболіз виблискує, чистесенький. І травиця шепоче: ух, ух!
Пташечки примовкли. Вони знають, де зливу переждати. А скінчиться - усі навперебій дякуватимуть хмаркам за дощ теплий: лист свіжішим, густішим стане, ховатися краще буде.
Краплинки ллються з багатьох хмарок. І поки до землі долетять - нашумляться, наговоряться.
І про що вони розмовляють? Мабуть, пригадують, які краї звеселили.
А чи знають вони, що ми з сестричкою, калюжки перестрибуючи, до школи йдемо?
- Так-так, - відповідають-стукотять по наших парасольках. І витанцьовують круг нас босоніж по калюжках у своїх прозорих спідничках.
- Любий весняний, літній дощику! Як тебе дорослі й діти люблять! Он вже за горою, чуєш, гукають?
- Дощику, дощику, лий веселіше,
бо після тебе росте все хутчіше!
Краплинки знову збігаються докупи і хмарками пливуть на клич до добрих людей.
- Спасибі, до-щи-ку-у!
Про мале солов'ятко
Мале солов'ятко мало двох братиків-близнюків, жвавих і непосидючих. Вони вже вчилися літати.
А воно було не таким. Одна його ніжка чомусь ніяк не хотіла розгинатись. І від того маля не могло підстрибнути, аби відштовхнутися для першого польоту. Його сердечко було сповнене смутку, бо воно було не таким, як його брати й сусідські пташата...
Ніхто з нього не насміхався. Ні! Навпаки, дорослі й малюки приносили солов’ятку смачні личинки, жуків, навіть пелюсточку, що впала з чарівної квітки, як розповідали, з казкової галявини, принесли.
Воно мріяло будь-що потрапити на ту галявину, побачити власними очима ті незвичайні квіти, вдихнути їх аромат і від тієї радості заспівати наймилішу, найніжнішу в світі пісню-гімн красі природи...
Воно любило життя, любило слухати про все, хто що бачив і відчував у польоті. Братики вже пробували й співати, воно ж іще ні разу не заспівало.
Але солов’ятко не здавалося. Щоразу, коли лишалося саме, пробувало неголосно брати ноти - спочатку нижчі, а потім - вищі.
А при комусь співати чомусь соромилося, - боялося, що в нього вийде не так. А ще робило вправи, лягаючи спинкою на м’який і чистий пушок килимка в гніздечку.
Якось на казкову галявину завітала дівчинка з хутора. Вона замилувалася квітами. Потім заговорила до пташок, запитала, як їм живеться. І чи всі здорові з солов’їв, що повернулися з далекої Західної Африки, і як їхні діточки. І пташки розповіли їй про мале солов’ятко.
Кілька днів поспіль сонце ховали хмари, періщив дощ, хоч і не дуже холодний, але мама весь час приносила сину великі листки з липи, аби він не змок, і гріла його теплом свого тіла.
Старші братики вже були майже самостійними: самі шукали їжу і гралися в гурті з іншими безтурботними пташками-дітьми.
Нарешті дощ ущух, і на четвертий день вийшло сонечко.
Всі ці дні, незважаючи на негоду, дівчинка ходила до озер, річок і шукала цілюще зіллячко, про яке розпитала у бабусі-травознайки.
І цього дня на світанку вона знайшла і принесла солов’ятку ту траву чудодійну.
Пташеня приклало корінчика живокосту до ніжки - і вона слухняно зігнулася! Маля відштовхнулося, затріпотіло крильцями і... злетіло!
- Ой, я можу літати! - закричало воно. - Я літаю! - сповістило солов’ятко про свою радість усьому білому світові.
І разом з іншими солов’ятами полетіло на казкову галявину. І побачило нарешті ті чарівні квіти. І, захоплене їх красою, і від усього того щастя, що мало в сердечку, заспівало!
Ні, ніхто ще не чув такого співу! Навіть найстаріші, найславетніші солов’ї-співаки замовкли, зачудувалися цими ніжними переливами. Дивом дивним був цей спів.
Солов’ятко й досі прилітає до хатини дівчинки, розмовляє з нею і милує слух ніжними мелодіями, сидячи в саду між зелен листу.
Казка про кольори
В одній казковій країні слугами короля були кольори. Але чомусь найбільше цінував і любив король жовтогарячий колір. Той був його улюбленцем.
Можливо, тому, що правитель любив золоті монети, розкішні палати свого сяючого замку, любив сонце і свою золотоволосу донечку.
І цей колір почав зазнаватися. Він і справді вважав себе найголовнішим і найкращим.
Одного разу, коли слуги малювали портрет короля у його розкішному саду, жовтий колір уміло зобразив золотий одяг володаря, його золотий трон і почав уже малювати траву, та король не погодився:
- Як це так? Щоб у моєму королівському саду - і суха трава? Не годиться!
Та зелений колір якраз захворів. Тому король не хотів його турбувати.
Тоді блакитний колір несміливо запропонував свої послуги. Та король сказав, що небо, звісно ж, має бути блакитним, а трава - тільки зеленою.
А жовтий колір дорікнув блакитному, що той стромляє носа не в свої справи.
Кольори засперечалися, і з їх пензликів ненароком упали на палітру краплинки фарби. Жовта і блакитна фарби змішалися - і вийшов... зелений колір!
Король дуже зрадів.
А жовтий колір зрозумів, що сам, без друзів, на світі ти небагато вартий.
Про лисицю, їжачка і сірого зайчика
(за мотивами української народної казки)
В одному лісі працьовитий зайчик збудував собі гарну й міцну хатинку. Він був дуже дбайливим господарем, і все у нього мало своє місце.
От якось уранці він підмів хатинку, застелив свіжу, чисто випрану постіль та половички й вийшов надвір зірвати кілька квіточок у букетик на стіл. А хатинки не замкнув.
Примітила це лисичка, хитра, ледачої вдачі. Та й проскочила в зайчикову хатку. Закрила двері на засув і сидить.
Прийшов зайчик додому, до хатки - а двері не відчиняються. Смикав, смикав - замкнені.
А лисиця до нього:
- Не відчиню, іди геть! Моя тепер хатка!
- А де ж я житиму?
- А мені те байдуже!..
Що ж робити бідоласі? Сів неподалік під деревом та й плаче.
Коли це йде ведмідь, питає:
- Чому, зайчику, так плачеш? Яке горенько тебе спіткало?
- Та ось вийшов надвір по квіточки, а лисиця в мій дім пробралася і закрилася. Сама в ньому хоче жити...
- Е, зайчику, лисиця хитра... І мстива. Не допоможу я тобі. - Та й почвалав собі.
Коли це вовк мандрує. Теж у зайчика питає, чого він так плаче. А як про лисицю почув, мовив:
- Тут така справа, лисиця... Розумієш, не хочу з нею зв’язуватися.
І пішов собі.
Журиться зайчик, вже тільки гірко хлипає. А тут і повечоріло, а йому ночувати ніде...
Аж ось їжачок додому чимчикує, поспішає, аж сопе. Помітив зайчика, підійшов:
- Що сталося, куцохвостику? Може, я зараджу твоєму гореньку?
- Ой ні, добрий їжаче, ніхто вже мені не допоможе.
- Та що ж сталося?
- Підступна лисиця в мене хатку відібрала. Не знаю, де жити буду...
- А ходім-но до мене.
І завів у свою хатинку, постелив постіль:
- Лягай, друже, спати і ні про що не турбуйся.
Зайчик був таким стомленим, що відразу в теплі й заснув.
А їжачок зібрав на раду всю свою чималеньку рідню. Ще й не розвиднілось, як уся його родина біля зайчикової хатки тихенько зібралася. Їжаки принесли з собою свіжої трави, свої голки нею гарно замаскували та й перед порогом зайчикової хатки один біля одного залягли.
Ось і ранок настав. Лисиця прокинулася, перед дзеркалом красується та все собою милується, яка-то вона мудра, в чужій хатці тепер господиня! А сама навіть ліжко після сну не прибрала! Обережно голову надвір вистромила: на всі боки глядь-глядь - ага, нема зайця! От і добре! Як треба!
Потягнулася, рада-радісінька, очі від сну потирає, та тільки за поріг крок ступила - як заверещить!!! З місця на місце перескакує, нічого не розуміє: тут коле, там коле, і там коле... Сюди-туди, туди-сюди - що за колючки якісь? З місця на місце стрибає.
- Ой!!! - репетує з болю. - Як коле!
Та з ляку як пострибала, то й досі ще її в лісі не бачили. І з лісу зникла.
А їжачок прийшов до зайчика та й каже:
- Доброго ранку, друже зайчику! Уже нічого не бійся - йди і господарюй у своїй хатинці. Нема зажерливої, далеко втекла.
Як же зрадів зайчик! Подякував. Та прибрав гарненько після нечупари свою оселю й запросив їжачків на святковий обід.
Вони й досі живуть дружно, один одного завжди виручають і підтримують.
Про добру дівчинку
Був недільний день. Дівчинці стало сумно в хаті, та й на вулиці саме не було її знайомих дітей. А набиватися в друзі до малознайомих вона вважала неправильним. Хоч і подруг у неї було зовсім небагато.
Вони з мамою жили просто і скромно. У мами не вистачало грошей на гостинці, тому подарунки та солодощі для дівчинки були рідким дивом. Зате у святкові дні вони часто ходили спостерігати чудовий світ навкруг.
От по обіді їх провідала по дорозі з церкви мамина сестра, тітонька Марія. Ця добра тітонька, коли могла, ділилася з ними гостинцями, які купувала для своєї сім’ї у місті. Викладала на стіл то булочку, то печива. А то хлібинку. І клала гостинчика так бережно й побожно, що він давав дівчинці стільки радості, якби то іншій дитині принесли в дарунок цілу гору найліпших іграшок.
А цього разу тітонька пригостила її п’ятьма ліщиновими горішками. Можливо, якраз і сама мала грошей лише на дорогу і свічечку в церкві...
Дівчинка надзвичайно зраділа. І подякувала тітоньці. А коли лишилася сама, то й Боженьку за таку радість.
Бо ж тітонька й справді зробила їм свято. Посиділа, розпитала, як вони живуть. Пообіцяла постаратися допомогти - зі своїм чоловіком дядьком Андрієм привезти трохи дров для грубки і жердок, аби обгородити обійстя з вулиці, бо стара огорожа геть протрухла.
А коли у них в домі чи у дворі щось змінювалося на краще, мама уважно дивилася доньці у вічі й запитувала:
- Ну як, донечко, тепер нам веселіше?
І обіцяла, що все у них обов’язково буде добре.
Коли тітонька пішла, дівчинка підійшла до столу й замилувалася горішками. До гостинців вона торкалася лише тоді, коли тітонька виходила і минало трішки часу. Напевно, аби не подумали, що вона жадібна на щось. І дівчинка завжди ділилася з мамою, хоч мама рідко що брала собі.
- Матусю! - радо вигукнула мала, коли мама зайшла в дім. - Дивіться: аж п’ять горішків! Давайте поділимося з вами!
- Ні, доню, я не хочу горішків.
- А вам точно не хочеться?
Матуся тепло подивилася на малу і з якимось сумом погладила її голівку й худі плечики.
- Я придумала, - вигукнула дівчинка. - Ми зробимо так: один горішок буде вам, цей - мені, а ці три я занесу білочці. Правильно?
Мама кивнула.
- Бо ж їй там зараз сумно, діти на канікулах і її тепер не годують, - додала мала.
Білочка жила біля школи на височезній ялині. Школярі часто приносили звірятку хто печива, хто вафельок або цукерок. І білочка сміливо брала все просто з рук. Дівчинка ж не мала тоді чим гостити білочку. А зараз - має.
Маленька спочатку йшла, а потім побігла, щоб швидше потрапити до тих ялин, де жила білочка. Перед школою ріс невеликий березовий гай. Вона побігла ним навпростець. Та, на прикрість, ненароком упала, і горішки розсипалися. Дівчинка взялася їх шукати у траві. А коли зібрала та підвелася, враз дмухнув легкий вітерець і кинув на її долоньку з горішками золотого листочка з берізки. І горішки чомусь одразу поважчали і стали блискучо-гарячими!
"Вони ж несправжні! Чим же я пригощу білочку?" - злякалася дівчинка. І заплакала з горя.
Повернулася додому, згорнувши в кулачку те, що стало з горішків, аби показати матусі. Мама завжди вміла її заспокоїти і звеселити.
І мама порадила доньці знову піти до білочки з тими двома справжніми горішками, що лишилися, але цього разу йти стежинкою. І тоді з горішками нічого не станеться.
Малеча так і зробила, втерла оченята і знову пішла до білочки.
Білка зраділа гостинцю, спочатку взяла одного горішка й занесла своїм діткам нагору між густе гілля, а потім - другого.
І дівчатко попрямувало додому.
Дівчинка росла доброю, працьовитою. Вона допомагала звірятам, пташечкам, любила природу і життя. І ні на хвильку не переставала вірити в добрі чудеса, бо вони ж справді існують!
А той загадковий золотий дарунок гаю матуся зберегла і дала донечці, коли вона стала дорослою. Дівчинка змогла вивчитися на лікаря. А згодом одружилася з добрим, працьовитим юнаком. І вони зі своїми друзями збудували Палац Дитинства, де всі діти могли вивчати грамоту, хороші манери, навчатися співу, грі на різних музичних інструментах, садити та доглядати квіти, кущі й дерева. А ще разом слухали чудових співаків-солов’їв у своєму затишному саду.
Отака історія.
Вечір на Варвари
Вечір на Варвари. Діти не хочуть спати.
- Ідіть-но, маленькі, вмощуйтеся зручненько, розкажу вам щось, - мовлю.
Лягли в ліжечка.
- Чи то ж встигне Миколайчик усім дарунки наготувати? - стурбовано питає Даринка.
- Встигне, аякже.
- А як хто не заробив, але про те, що щось не так зробив, шкодує, то і йому щось на гостинець буде?
- Якщо щиро жалкує і більше не робитиме щось нехороше - то, певно, так.
- І фарби, і альбоми у Миколая є?.. А чи всім вистачить, хто малювати любить? - допитується Катруся.
- Звичайно.
А послухайте ось що.
В одній сім’ї напередодні свята Миколая не було дров. От мама одягла, що мала: хустину стару в дірках, чоботи гумові холодні та пальтечко благеньке. Залишила діток у хаті на теплій печі. Надворі вітер - аж гуде - морозний, пронизливий. Та мати того наче не чує, спішить, щоб хутчіш дров додому, піч протопити і... останні п’ять картоплинок спекти. Голодно...
Добігла до лісу. Хмиз на купу кладе, сніг з кожної гілочки обтрушує. На руки хутенько похукає - і далі з-під снігу дрівцят добуває. Геть пограблими, мов дерев’яними, руками все мотузком зв’язала. На плечі - і понесла. Важкенька в’язка, але ж на днів два і стане...
Журно їй... Зупинила втома. Безсило впала на в’язку, що сама з плеча зсунулася. Захитала головою: горе! І закапали з очей сльози. Чомусь не було їх раніше.
Все надія була. А це відколи зліг від невідомої хворі чоловік, все на ліки пішло: збували, що могли - ще з осені корівку Ласку продали, а тоді й городину, овочі які...
І жаль стало їй двох синочків і трьох донечок. Рідненькі. Як то до весни далеко!
"Піднімайся! Діти ж самі! Ждуть!.." - примушує себе.
Піднялася. До в’язки нагнулась - аж біля ніг якісь камінчики блищать! Та аж сяють! Діаманти, чи що?
А то сльози матері діамантами стали. Зраділа ж! Іграшку, забавку дітям понесе. Зібрала. П’ять камінчиків, усім по’дному буде. Ой диво ж дивне! Й до кишені сховала. В’язку на плечі - пішла.
- А то Миколайчик так зробив? - питається Катруся.
- Він. Миколайчик знав, як тяжко жінці з дітками.
- Мабуть, вони продали діаманти і все у них тоді було: і корівка, і дрова, і їжа? - здогадується Даринка. - І тато одужав?
- От слухайте.
Прийшла мати додому. Обтрусила сніг з чобіт. Ось уже й дрівцята потріскують - вогонь роздула. А дітки раді-радісінькі, й про їжу забули. Кожне своїм камінчиком грається. І так роздивляється, і так. І вгору піднімуть. А то підкинуть та й хутенько ловлять. А меншенький Петрусь камінчиком бавився. Вода у відрі була - діамант туди і впав.
Враз вода пожовтіла. І затверділа. Подивились - а там золото. А зверху камінчик лежить-поблискує. Замислилася мати. Що ж з ним робити? Мерщій до сусідки побігла. А та й приказує:
- То ж горе! У тюрму тебе заберуть!!! Давай-но мені те золото, я його закопаю - ніхто не знайде і знати не буде!
Побігла мати, відро ганчір’ям прикрила, на санки, тягне - важко!
- Ось, - каже, - тітко!
Та вмить заглянула: "О, золото!!!"
Та тільки рукою до дужки торкнулась - а з того золота - та одна сажа чорна!
Яка душа, така й чаша!
Зайшла мати до своєї хати - аж там таке ж відро стоїть із золотом. Вийшла вона на подвір’я, не знає, кому дякувати; аж там сам Миколайчик стоїть. Вона й питається:
- Святий Миколаю, за що ж мені добро таке?
- За страждання твої, - відповідає.
- Ой спасибі!!!
- Усе в тебе тепер буде добре. І діти ситі, і щастя буде. Тільки злого в душу і голівки нехай не беруть!
Вклонилася мати низенько, підняла голову - а Миколайчика вже й не видно.
Увійшла в хату.
І тато в той же день повернувся, не хворий. І зажили вони, як і колись, навіть заможніше.
І бідним допомагали. Усе в них було. А головне - доброта і людяність.
- Добрий Миколай...
- А тепер спіть. Пізно вже. Добраніч, снів вам хороших, маленькі. Ростіть справедливими й добрими, як Миколайчик.
На відео: Галина Римар читає свою казочку про Лілею та Веселика (Сон Вадимки). Ілюстрація Катерини Кученко.
Оповідь про життя в одній країні
(Сон Вадимки)
або як Лілея і Веселик врятували свою країну
1
Одного вечора, незадовго до Різдва Христового, діти чекали вечірню казочку. Раптом погасло світло. Бабуся засвітила свічку і почала розповідь. Послухайте її й ви.
— Це сталося давно. І все ж не настільки давно, щоб люди встигли забути оповідь, яку передавали з вуст у вуста ось уже цілих сім поколінь, а, можливо, навіть і більше. Я почула це від своєї бабусі, коли була теж маленькою. А сьогодні повідаю вам, моя люба малечо.
В одній країні став правителем король, який прославився не добродіяннями, милосердям чи мудрістю, а небаченою бездушністю, жорстокістю й скупістю. Його звали Зло.
Жителі країни ось уже десять років мали щотижня платити посильним данину за дощ, за сніг, за сонячне світло, тепло або просто за те, що вони живуть на світі.
Постійний нагляд прислужників короля не давав можливості комусь утекти в інші краї, а за непослух і невиконання наказів правитель спускав людей у глибокі шахти, у темні, сирі підземелля. І ніхто нічого не знав про подальшу долю цих бідолах.
Страх панував усюди. Найганебнішим указом була заборона голосно розмовляти у власному домі, а також співати чи веселитися і навіть сіяти та доглядати квіти. Або ж фарбувати у яскраві барви свої житла.
Найгірше було діткам: їх із шестирічного віку забирали у замок для так званого виховання.
2
На околиці міста, у найвіддаленішому його куточку і, мабуть, найчарівнішому в усій країні, поблизу витоку дзюркотливого джерельця, з якого починається чарівна річечка Струнка, що тече поза містом, де щоранку і щовечора заливаються співом птахи лісу (бо ж їх то ніхто не може залякати!), де панує затишок, гармонія і спокій, стояла непримітна хатинка з невеличкими віконцями і лавочкою у дворі. Коло хатки був старий і похилений хлівець.
Тут жила бідна сім’я. Чоловік, дружина і двоє діток - Лілея та Веселик. Жили вони скромно, але дружно, у праці і в радості.
Слуги короля приїздили сюди нечасто. Болота, бездоріжжя тут були протягом усього року, крім літа, коли мало йшли дощі.
А коли з’являлися незвані гості, то чорною хмарою пролітали всі куточки дому, забирали гроші, продукти - все, що знаходили. І, зачитавши нові накази короля з заборонами й погрозами, від’їздили.
Та все це відбувалося без участі дітей. Батьки встигали відіслати їх у ліс по ягоди чи гриби. І, на щастя, дітки про це не знали.
І тільки зрідка матуся, гладячи їхні голівки, розповідала про світ, де дітям не можна бігати, гратися, сміятися, малювати кольоровими грифелями, милуватися квітами чи чарівним співом птахів. Навіть годувати пташок у люті морози не дозволялося...
3
Та біда наближалася. Лілеї й Веселику виповнилося шість років, і їх слід було віддавати у школу до міста. А забирати дітей на канікули додому можна було тільки один раз на рік і лише у випадку, якщо на те був дозвіл начальниці школи.
Батьки неабияк хвилювалися. І не знали, як сказати про це дітям. Бо це означало зламати їх характер, волю, знищити щирість, доброту, вбити невимушеність і безтурботність. Та гнівити владу було б іще гірше.
Отож звечора матуся склала у вузлик харчі на дорогу та одяг на зміну. Усе, що могла зібрати. І сказала дітям, що вранці вони з татом поїдуть у гості. (А вже по дорозі батько якось розповість їм, що то була не казка, як вони досі вважали, а жорстока дійсність.)
4
Удосвіта тато запріг коника, а матуся поблагословила своїх кровиночок у невідому дорогу. І дала на щастя квітку, яку знайшла щойно на подвір’ї. Де вона й узялася там?
Усю дорогу татусь був дуже зажуреним. Лілея милувалася подарунком мами - ніжною квіткою з довгими рожевими пелюстками. Веселик запитав у батька, чому вони з матусею невеселі.
- Нічого... - ніяк не наважувався сказати правду. З гіркими думами й не вгледів, як вони заблукали. І потрапили на дорогу, якої досі ніколи й не бачили.
Повернути назад було неможливо - дуже вузько. Тому довелося з надією їхати далі, заглиблюючись у ліс.
5
- Татусю, он будиночок, поглянь! - радо вигукнув Веселик і аж підвівся у візку.
- Який чарівний! Ой, який же він гарний! - зраділа Лілея.
...Тато постукав у двері й ступив за поріг.
У світлиці було дуже затишно. Діти замилувалися розписаною півниками, квітами, зірками піччю. І різьбленими меблями. І різнобарвними половичками.
Такого вони іще не бачили. Бо все це було ж заборонено.
Тут з’явився дідусь. Його голубі очі випромінювали тепло, ясну доброту, щирість і велику радість. А сива борода біліла і блищала чистотою, наче сніг узимку від сонячного світла.
- О, добрим людям завжди раді. Проходьте, будь ласка, я чекав на вас.
- Добридень! - схиливши голівки, чемно привіталися дітки.
- І вам доброго дня, мої любі. Моя внучка клубочок розмотала - вам дорогу зробила.
- Он що, - сказав тато й опустив очі ниць.
- Знаю, знаю ваші тяжкі думи...
Дідусь погукав онуку й доручив їй погратися з дітьми в іншій кімнаті.
Лілея поклала свою квіточку на стіл і побігла до іграшок.
Такого багатства вони з братиком ще не бачили! Тут були й самохідні коробочки на колесах, ще й з віконечками. Їх лише треба було підштовхнути, як вони самі їхали. І ляльки, й меблі для них. Навіть шафочка з ляльковим одягом. Веселик теж залюбки бавився кониками, зайчиками, корабликами з майже справжніми вітрилами... Дітям було так хороше, що вони забули про все на світі.
А чарівник тим часом розмовляв з татом.
6
А фея-онучка взяла квіточку, щоб поставити у воду.
Дідусь побачив квітку й радісно вигукнув:
- Це ж те, що нам так потрібно!
І розповів, що давно шукав цю рослину. Адже саме її пелюстки можуть зробити усіх людей країни щасливими!
Поки квіточка не зів’яла, чарівник швидко зірвав пелюстки, а серединку загорнув у горщечок з ґрунтом. Через мить там зросла нова квітка. Його внучка зривала пелюстки, садила і знову зривала. За короткий час пелюсток було достатньо, аби виготовити диво-порошок.
А насіння чарівник розсіяв по садку, аби через рік там знову зацвіли диво-квіти як ліки від усіх хвороб і страждань.
Дідусь-чарівник давно мріяв допомогти своєму народові. Але злий чаклун Міґа при дворі короля був дуже сильним. Він закляв усі зілля, аби ніхто не зміг завадити королю правити чимдовше.
Та диво сталося! Тільки один раз на рік зацвітає ця квітка миру й гармонії, над якою не владні ніякі погані сили. І ось вона!
- Це справді диво! Ваша сім’я (я знав це!) допоможе врятувати від зла нашу землю.
Фея покликала діток. Вони щиро подякували дідусеві за диво-іграшки.
- Візьміть усе це з собою і подаруйте діткам, до яких поїдете сьогодні, - сказав чарівник.
І розповів про чудодійні властивості квітки, яку вони привезли.
А потім Веселик і Лілея стали учасниками справжнього дива.
Для приготування порошку фея принесла товстенну книжку в жовтій, кольору сонця, обкладинці.
Чарівник став на коліна, підняв долоні догори й попрохав добрі сили допомогти. Тоді відкрив Книжку. Читав щось і дивився на торбинку з пелюстками. Потім уклонився низько землі й дмухнув три рази в торбинку. І вона вмить засяяла на всю кімнату, від чого враз зробилося неймовірно світло!
- Якби ж нам таку квіточку! - мрійливо-сумно мовила Леся.
- Еге ж, і знати ту молитву... - добавив Петрусь.
- Я вас розумію, дітки... - промовила бабуся і продовжила:
- Отож дідусь поблагословив дітей і їх батька. І фея теж поїхала з ними. А чарівник залишався своїми молитвами допомагати друзям у найважливішій справі життя.
Матуся вдома благала і землю, і небо, і сонце, і воду, і світло, й повітря, аби вони стали у пригоді її рідним. І сподівалася на диво.
По дорозі фея повідала дітям про жорстокі закони, які панують у їхній країні. Тож Лілея й Веселик тепер були до всього готовими.
7
Коли під’їхали до міста, їх зупинили вартові. Запитали, хто вони, куди їдуть і з якою метою. Тато відповів, що вони з дружиною везуть своїх дітей, аби віддати на навчання. Ті пропустили їх, нічого не запідозривши.
Сонце піднялося високо. Але навіть його щедрі промені не могли змінити смутної картини.
Приїжджих зустріли сірі, похмурі вулиці. Вразив гіркий смуток на обличчях дорослих, що зрідка проходили вулицями чи з острахом виглядали з вікон і швидко ховалися.
А ось і так звана школа, де навчаються діти всієї країни. Дітей було мало. Та й яке майбутнє їх чекало?
Сумне й похмуре споруддя, оточене високим темно-коричневим муром, загрозливо дивилося на прибульців.
Брама зі скрипом відчинилася, з’явилась управителька з блідим обличчям, щоб забрати дітей.
Фея розправила свою накидку і швидко посипала чарівним порошком стежку, що вела до замку.
Трава, яку було пофарбовано в темні кольори (фарбу привозили сюди часто з фабрики, де раби щодня і щоночі працювали, аби її вистачало на всі вулиці міста, парки, двори і для палацу короля), зазеленіла, засяяла. І всі, хто побачив це, подобрішали й усміхнулися. Криво з незвички, але радісно.
А Лілея з Веселиком роздавали дітям, які повибігали разом з дорослими, іграшки, від чого ті застрибали на радощах, засміялися дзвінко-дзвінко!
Враз увесь шкільний замок засяяв, навколо розпустилися квіти!
*А ці двоє діток, хлопчик і дівчинка, взялися за руки й побігли по похмурій вулиці, розкидаючи в обидва боки чарівний порошок, який дали їм чарівник Добро і фея Любов, і від нього все некрасиве й потворне ставало красивим, кольоровим і яскравим.
Діти стомилися, але побігли на іншу вулицю.
8
*Так поступово Лілея й Веселик разом зі своїми друзями прогнали короля, а країна стала краєм чудес, любові, щирості й усього доброго, що є у Всесвіті.
Нічого не зміг удіяти злий чаклун. І з люті розтанув, зник.
А у всіх, хто дивився на квіти, зелень, відразу розтоплювалася крига на серці, добрішали обличчя і душі.
Гармонія й лад запанували в країні. І в’язні, які мучилися в шахтах, вийшли на волю. Їх уже не було кому вартувати. Усі повернулися до своїх домівок, у свої родини.
А якою щасливою стала мама Веселика й Лілеї, коли побачила їх радісних удома!
І скоро батьки Лілеї та Веселика збудували нового хлівця й хатинку, і розмалювали їх в усі кольори веселки. І з’явилися нові школи. Щодня після навчання діти поверталися додому, до своїх рідних.
Звідусіль залунали пісні, веселий щирий сміх. У повітрі змішувалися у незвичайні симфонії спів птахів і аромати квітів.
А Добро та Любов стали у великій пошані серед людей.
От і вся історія.
Діти мовчали. Свіча догоріла.
І тут засяяло світло! І всім здалося, що то засяяв диво-порошок, який зцілює і природу, і людські душі.
* Абзаци, написані сином Вадимом.
Оповідь про Теодора та прибульців-чолуків
Місце дії — планета Земля, містечко Невідоме
Що відбувається з Теодором
Того дня Тео від самого ранку, як прокинувся, іще навіть не відкривши очей, відчув якусь незрозумілу тривогу. Він був ще в малому віці і не мав того виробленого стереотипу, який з’являється у дорослої людини, коли вона навчається більш-менш розуміти свої передчуття й дещо передбачати події, якщо вчасно прислухається, як звикли говорити, до свого внутрішнього голосу і зверне увагу на підказки сну чи реального світу.
Тео автоматично одягся і без сніданку пішов до школи. Пішов, аби хоч щось робити й не заглиблюватися у цей гнітючий стан. Хоч йому дуже не хотілося туди іти. Через учителів? Ні. Вони були, як у всякій іншій школі, різними. Через учнів? Та він не зміг би цього пояснити. Просто не дібрав би слів. Останнім часом йому взагалі було якось холодно, сіро й незатишно на душі.
На перерві після другого уроку він разом з товаришами вийшов надвір. Якщо інші діти безтурботно бігали, гралися, то йому захотілося просто стати спиною до стіни школи. І тут, коли Тео мимоволі підняв очі на небо, то помітив... якусь дивну довгу хмару. І ніби хтось із-за неї виглянув - і миттю зник. Чи все це йому просто здалося?
Тео вдав, що не помітив нічого дивного. І розважливо став оглядатися по сторонах, спостерігаючи за товаришами, які неподалік гралися, штовхалися, метушилися.
Та очі хлопця ніби самі відчули нові зміни. За одну коротку мить він устиг побачити ДИВНИХ ІСТОТ за хмарою. Ті, мабуть, переконавшись, що лишилися непоміченими, про щось гаряче засперечалися.
Тео швидко відвів погляд і став обдумувати побачене. Все-таки він не помилився.
Ці істоти були наче плоскими, хоч це не заважало їм повертатися. Руки, ноги, плечі й голови у них були ніби з квадратів і прямокутників, але суцільнотілі. І жодної округлої форми! Лише кутники. Їх тіла сизого кольору погано проглядалися крізь хмару, тому не можна було вгадати, скільки їх там.
"Хто ж вони і що там роблять?"- думав Тео.
Ці істоти симетричної форми здавалися вирізаними з товстого картону. Від них відходив якийсь холод! Тео вдав, що нічого не помітив, і почав ходити перевальцем по шкільному подвір’ю.
Дії Тео
Коли закінчились уроки, Тео навмисно не поспішав складати свої речі, чекав, поки всі діти вийдуть з класу. Він мав поговорити з учителем біології, якому довіряв. Тому сидів ще за своєю партою і неспішно складав у папку зошити, в пенал олівці.
І коли однокласники пішли, Тео наблизився до столу Валерія Петровича, який записував щось у журналі, і заговорив:
- Вибачте... Тут така справа, Валерію Петровичу...
- Я слухаю тебе, - учитель підняв на хлоп’я свої втомлені очі.
- Бачите, я... Мабуть, моє питання буде безглуздим, точніше, дуже дивним, та...
- Що тебе турбує, Теодоре? - і вчитель уважно-уважно поглянув на Тео.
- Валерію Петровичу, мені... останнім часом... у нашій школі відбувається щось незрозуміле. Я не можу це пояснити, але... мені тут холодно... щось змінюється... і не на краще...
- Я також це відчуваю, Тео. - І вчитель поклав хлопцеві на плече свою по-батьківськи добру руку. - Мене це теж дуже непокоїть.
Він устав, глянув у вікно і продовжив тихо: - Я бачу, як день за днем наші діти все менше усміхаються, не чути доброзичливості у їх мові, з’явилась якась черствість, холодність... Але звідки це береться? І сонця не видно ось уже сьомий день поспіль...
- Так, учителю. І ви це помітили? А що ж... робити?
- Хотів би і я знати, Тео, як це змінити...
- Невже й ви безсилі? - мовив хлопчик з розпачем.
Чоловік присів на стільці:
- Я не знаю, Теодоре, причини. Можливо, тоді б знайшовся якийсь вихід...
І лише зараз хлопчик помітив, що за останні дні в учителя з’явилося багато нових зморщок на чолі.
- Я бачив тих істот! - і Тео нашвидку зобразив на чернетці хмару і тих чоловічків.
- Це вже щось, - зрадів учитель, - ану, ану, розповідай.
І коли хлопчик розказав, учитель замислився:
- Ці істоти, звісно ж, неземного походження. Прибульці? Звідки? І що їм потрібно?.. Зрозуміло, що не з добром вони до нас завітали... і ховаються... Певно, задумали щось... Тео, я прошу тебе: будь обережним. Сподіваюся, думки читати вони не вміють... Я впевнений, то від них іде холод.
Тео з учителем борються з холодом
Тож учитель і хлопчик здогадалися, звідки виходить незрозумілий холод. Щоб напевне переконатися в цьому, вчитель узяв у сторожа ключа, щоб Тео кілька днів непомітно вилазив на горище і в круглу щілину, де випав сучок з дошки фронтона, дивився за хмарою (коли дідусь був ще живий, вони вдома часто спостерігали за зорями, у них на горищі й зараз стоїть телескоп), і от що він спостеріг. Якщо на шкільному подвір’ї чувся галас, суперечка чи була бійка, хмара щораз нижче опускалася над школою і холод сильнішав, а коли лунав сміх, діти були доброзичливими, мали добру радість, то хмара віддалялася.
Після уроків хлопчик сів на лавочці під кленом навпроти входу в школу і чекав свого вчителя, у якого був ще один урок. Вони разом підуть сьогодні додому і по дорозі все обговорять. Ішов сьомий урок, на шкільному дворі панувала тиша.
"Так от від чого з’являється неприємний холод, - міркував малий, - коли ми кимось або нами хтось незадоволений, коли ми чи ж нам інші доставляють прикрощі, нам некомфортно, погано. Отже, положення цієї хмари залежить від самопочуття людей. Як важливо, щоб ми завжди чинили добре, щоб мали добрі наміри, мотиви, а, значить, і думки! Тоді всім було б затишно і... так, саме тепло. Значить, нічого не буває марним, непоміченим, усе на світі лишає слід: слово, думка, вчинок, кожна мить життя..."
Від роздумів його пробудив дзвінок.
І от Тео з Валерієм Петровичем попрямували на свою вулицю. Вони жили лише через два двори. Мама хлопця була на заробітках за кордоном. А його старша сестра приїздила зі столиці, де навчалася, на вихідні, розпитувала, як його справи, допомагала з уроками. Вона відповідальна, чуйна. Але цим своїм секретом він зміг поділитися лише зі своїм дорослим другом учителем. Певно, боявся, що сестра його не зрозуміє.
А вчитель дбав про Тео завжди. Він колись пообіцяв це його тату, своєму другові, побратимові по війні...
Удома щодня на нього чекала мамина мама - бабуся, що теж до пенсії працювала в школі, як і колись тато, до війни...
І Тео з учителем вирішили будити добро в серцях учнів. Це і стало їх основною зброєю!
Спроби (Тео з учителем починають боротися)
І ось якими були їхні спроби.
Наступного дня на стенді висіло оголошення про конкурс малюнків "Мій світ" у теплих тонах.
Але за тиждень на конкурсному столі з’явилося лише два малюнки. І чомусь навіть не завершені. На одному був зображений сірий туман і контури похмурих будинків, із-за яких несміливо проглядав слабенький промінець сонячного світла, а на іншому - квіти, пониклі й зів’ялі, навіть без листочків...
Отже, діти (хто більше, хто менше) вже були вражені хворобою крижаного серця.
- Рослини без листків... - роздумував учитель, вдивляючись у малюнки. - Коли у рослини нема листя, вона може загинути. Хіба що проростуть "сліпі", "сплячі" бруньки! Так і у людей, навіть дуже холодних, десь має бути добро і тепло... Має бути...
- Що ж робити? - турбувався Тео.
- Не здаватися! - твердо мовив учитель.
Другою спробою пробудити тепло в душах школярів було ось що. Валерій Петрович накупив багато кольорових кульок. Ранесенько вони з Тео прийшли до школи першими, коли там був тільки сторож дядько Андрій. І разом зі сторожем, добрим та щиросердним чоловіком, розвісили їх по всій школі.
Це особливо захопило молодших школярів. Вони питали в учителів дозволу зняти кульки і гратися ними на перервах.
А директор запитав у Валерія Петровича, до якого це свята він так гарно підготувався. І вчитель відповів, що просто у нього давно лежали ці кульки. Ось так вирішив їх використати, щоби розпочати тиждень доброзичливості в школі.
Директору ідея сподобалася, а от завуч, який вимагав, щоб усілякі заходи заздалегідь узгоджували з ним, холодним тоном зауважив, що такого тижня планом роботи школи не передбачено.
Завуч і раніше був прискіпливим та вимогливим, але ж не настільки холодним і черствим!
- А хіба добрий настрій дітей завжди слід з кимось узгоджувати чи планувати? - запитав у нього вчитель.
Біолога підтримала й молода вчителька літератури Оксана Іванівна:
- Прекрасна ідея, Валерію Петровичу, я подумаю, чим зможу вам допомогти у цій чудовій справі. - І додала, глянувши в бік завуча: - І я з вами, Валерію Петровичу, згодна: наші діти мають право ходити до школи, як на свято.
Це ущипнуло себелюбство завуча, і всі присутні здогадалися, що відтепер він буде частим гостем у цих учителів на уроках. Та їх це не лякало, бо діти любили своїх учителів і з охотою готували всі домашні завдання.
Скоро до них приєдналася й учителька молодших класів Наталія Леопольдівна, яка вела ще й музичне мистецтво. Її діти цілий день допитувалися, який це чарівник так яскраво прикрасив школу цієї ночі. Вони ще вірили в дива.
А наступного дня Тео переодягся в костюм кумедного клоуна і розповідав на перерві молодшим школярам усілякі смішні історії, демонстрував фокуси, яких його колись навчав тато.
До них підходили й старші діти і з охотою слухали Тео.
А вчитель біології читав на уроках, коли діти стомлювалися, байки й усмішки. І дітям було цікаво.
Одразу після уроків учителя викликав завуч. І коли Валерій Петрович зайшов у кабінет, заступник так рвучко зірвався з місця, що окуляри з його носа ледь не впали на підлогу, тоді він підняв свої колючі очі в мутних сірих скельцях догори:
- То ж як це розуміти, шановний?! - дивився, чекаючи виправдань і нервово постукуючи по столу пальцями. Учитель залишався спокійним і стриманим. А той продовжував холодно й цинічно: - У що це ви, питаю, перетворюєте нашу школу?.. Я ж вас запитую?! - і крізь спітнілі окуляри на вчителя ще більше витріщилися крижані очі завуча: - Ви... ви підриваєте авторитет... учителів в очах усіх учнів, порушуєте виконання... Ви розумієте, що порушуєте?.. - і тут його голос ураз перейшов на безпомічний писк від обурення через внутрішній спокій Валерія Петровича. - І якщо ви... не зробите з цього відповідних висновків, ми... ми поговоримо з вами зовсім по-іншому. Зовсім по-іншому! Я вас не затримую! - і прошипів услід: - У цій школі... залишаться вчителі, а не клоуни!
А потім викликав і Тео...
Коли Теодор вийшов від завуча, то довго не міг заспокоїтися й стримати сліз. Учитель про це нічого не знав.
Наступного дня завуч викликав Тео і в учительську. І продовжував авторитарно читати нотації, сподіваючись на підтримку в цьому колег. Та вчителька географії не витримала (Валерія Петровича й Оксани Іванівни не було в учительській, як з’ясувалося потім, завуч послав їх чергувати в їдальню, хоч у той день там мали чергувати зовсім інші педагоги) і звернулася до завуча:
- Перепрошую, що перебиваю вас, Охріме Лестеровичу, та мені здається, що у поведінці хлопчика нема нічого недопустимого й обурливого. Навпаки, він робив хорошу справу, допомагав старшокласникам і мені вчора чергувати на перервах, а ще організував змістовний відпочинок дітей. Як на мене, за такі справи слід хвалити учня, а не влаштовувати...
Та завуч різко перебив її:
- Замовкніть! А ти йди, витівнику... Ну а з вами, шановна колего, я буду мати окрему розмову...
Пригрозив і прожогом вибіг геть.
А хмара то наближалася, а то кудись зникала.
Та сонця, як і раніше, люди не бачили. Вже навіть не було видно чистої синяви неба, ні легких, схожих на чудернацьких істот, хмаринок, - лише сіра похмурість.
А якось у вікно з класу Тео побачив, як завуч про щось бесідував за головним корпусом школи зі своєю дружиною, яка ніде не працювала й часто заходила до чоловіка. І якраз неподалік проходив Валерій Петрович, та вони його не помітили. А з хмари, яка несподівано зависла над тими двома, посипався сірий порошок! Подружжя чхнуло. І вчитель почув слова:
- Головне - гроші, а не ця робота. Ті активісти вже дістали!
- Так, основне - це гроші... І, звісно ж, звітність.
Це було ознакою того, що вони почали замерзати душею. Бо коли у людини душа стає холодною, її перестають цікавити духовні, високі речі, змістом буття стають власна вигода й нажива...
Вистава-свято!
І от Наталія Леопольдівна з Оксаною Іванівною, дотримавши обіцянки, лише за кілька днів підготували з діточками яскраве свято "Наш світ, де завжди Сонце сяє", на яке запросили всіх бажаючих. Коли у виставі всі герої дійшли згоди, об’єдналися і разом збороли злого змія-руйнівника, люди заусміхалися, засвітилися - і враз на небі засяяло сонечко, яскраве, ніжне, довгоочікуване! Перемогло добро - і хмари у цей день розступилися.
Оце так несподіванка!
Через тиждень клас Тео разом з Валерієм Петровичем після уроків зібрався йти до ставка годувати лебедів, які, незважаючи на раптовий холод, не збиралися відлітати. Діти вийшли на кладку й побачили птахів зліва, біля плакучих верб, тож поспішили туди. На стежинці Тео перечепився через товстий корінь сосни і трохи не впав. У нього розшнурувався черевик, і він відстав від усіх. Поки поправляв взуття, почув якийсь шурхіт і шум, наче щось неголосно впало на землю. Його кликали хлопці, яких за деревами ледь було видно, та він пішов глянути, що сталося в хащах, там, куди ніхто вже давно не заходив.
І побачив на траві купку якогось дивного паперу, що за формою нагадував одяг. Доторкнувся - як холодне скло. І тут побачив, як поряд на траві безпорадно борсається, намагаючись встати, і з переляком дивиться на нього прозоротілий, наче з льоду, чоловічок!
Хлопчик обережно взяв малюка на руки, - і той затремтів. Він починав танути...
Отже, для незнайомця незвичним було людське тепло. Тео швидко посадив маля на холодний і м’який від моху пеньок. І подав йому картонного комбінезона. Хотів допомогти вдягтися, та малюк злякано затулився від Тео своїми маленькими ручками.
І Тео згадав про льодяники в кишені - розкришив одну цукерку й подав малому на розкритій долоні. Малюк сторожко все оглянув і поглядом запитав, що це. Хлопчик дістав ще цукерку і вкинув собі до рота - мовляв, ось так нею ласують. Прибулець завагався, тоді обережно взяв і скуштував крихітного шматочка. І йому дуже сподобався смак гостинця. Він усміхнувся! Тоді показав на дерево.
І Тео побачив на сосновій гілці багато таких же чоловічків у картонних комбінезонах. Він підсадив незнайомця до його родичів. А той поглядом сказав, щоб Тео пригостив усіх цукерками. І хлопчик зрозумів, що маленькі голодні. Тож розділив цукерки на всіх і вирішив, що неодмінно носитиме їм щось добреньке.
І вони розпрощалися. (Інколи можна порозумітися, навіть не знаючи чиєїсь мови.)
І прибульці-малюки не розповіли своїм дорослим про зустріч.
Теодор здогадався, що малюками опікуються оті сірі істоти на хмарі. А коли згодом хлопчик вивчив мову чоловічків, то дізнався, що на хмарі - слуги їхнього батька, і що прибули вони з далекої країни кристалів...
Чому ж прибульці вибрали нашу планету?
Виявляється, на планеті кристалів несподівано почалося потепління, з яким ці істоти не змогли впоратися, тому для порятунку вирушили шукати у Всесвіті галактики, які для них найбільш сприятливі. І зупинили вибір на Сонячній системі, а саме на нашій планеті. Але чому? Дорослі чолуки з хмари набираються сили від негативної енергії... Невже зараз на Землі стільки негативу?..
Певно, вони дихають не киснем, як люди, тварини, рослини, а чиїмись негативними думками, словами...
І поки вони недостатньо знизили тут температуру, мають постійно підтримувати холод свого тіла за допомогою спеціальних захисних костюмів. У прибульців на хмарі - ціла лабораторія, вони володіють різними секретами, в тому числі й тим, як множити різні молекули.
Батько малюків - король усіх чолуків - розіслав своїх слуг по далеких галактиках, і ті шукають місце для постійного поселення. А дітей одразу після їх народження забирають від матерів і в спеціальній морозильній камері вивозять на пустельне місце. Оскільки малі ростуть без ласки й тепла, самі й переодягаються, змінюють свої комбінезони на більші, і провідують їх дорослі дуже рідко.
Малят своїх батько наказав годувати лише солоними кристалами, він хоче, аби його діти ставали жорстокими й лихими і щоб вижив лише один - найзліший і найпідступніший...
Та клімат нашої планети набагато м’якший від їх звичного, тому маленькі прибульці не ставали такими, якими хотів бачити їх батько. Та ще й від солодощів малі, і навіть слуги короля, які знайшли у малюків солодке і тепер множили цей харч, зробилися добрішими.
У незнайомців на хмарі
Одного разу Тео, як і завжди, лишаючись непоміченим, провідав своїх маленьких друзів - приніс їм полуничного морозива, і помітив на гілочці маленьку сіру кульку, з якої долинав голос. Здогадався, що то приймач-передавач чолуків, якого вони випадково загубили.
Відтепер вони разом з Валерієм Петровичем могли чути вечірні перемовини-звіти чолуків перед королем Нутманом. А той давав їм настанови. Тео вже гарно розумів мову істот з хмари. І перекладав учителю:
- Почніть з цього містечка, з цієї школи, коли вже тут зупинилися, і не гайте часу! Краще шукайте байдужих, грубих людей, учіться читати їх думки! І не шкодуйте гіпнотичного порошку, щодня множте його. А коли заволодієте повністю розумом цих людей, вони понесуть холод у свої будинки, родини і стануть нашими рабами! Отак місто за містом ми захопимо всіх землян, і вони стануть нашою зброєю, бо замість серця матимуть холодні крижини. І тоді температура планети впаде, чого ми і прагнемо. Тож до справ, ледацюги! І не потрапляйте людям на очі, щоб ніхто нічого не запідозрив і не зірвав операції! Бо знищу всіх!!!
Король цікавився, скільки його спадкоємців лишилося, скільки агресії вони проявляють...
Чолуки ж від солодощів втрачали злість. І домовилися нізащо не казати йому правди, бо він би враз познищив їх. Нехай думає, що тут усе, як йому треба... І звітували королю про похолодання та те, якими злими ростуть його діти.
Коли ж Нутман зі слів чолуків упевнився, що температура на цій ділянці Землі настільки знизилася, що тепер безпечна для нього, то телепортувався сюди. Та не встиг нашкодити своїм підлеглим, бо відразу роз-та-нув!
Чолуки неймовірно зраділи, вони вже не хотіли завдавати людям шкоди. І коли забрали на хмару малюків, яких полюбили, щоб кудись відлітати, малі попрохали дозволу попрощатися з Тео, який саме вийшов на шкільне подвір’я.
І от хмарина опустилася. Тео зрадів, підійшов до них.
І скоро на шкільне подвір’я вибігла дітвора й зачудовано дивилася на прибульців. А чолуки через малюків подякували людям за солодощі. І діти вмить побігли й принесли зі своїх портфеликів ще усіляких гостинців - вафельок, халви, печива, мармеладу...
Чоловічки взяли собі усього по крихітці. Адже вони все це зможуть множити.
З класів повиходили разом з учителями всі діти.
Тео познайомив чолуків з Валерієм Петровичем, який порадив їм летіти на Північний полюс - там холодніше, вони не розтануть, та й землянам користь буде - не так швидко танутимуть льодовики.
Скоро хмара зникла за садом - і вмить ясно-ясно засвітило Сонце!
Завуч почув шум посеред уроку, кинувся надвір, аби покарати неслухняних, а коли вибіг до гурту, раптом ухопився за серце і... ледь скрикнув. І тоді на його обличчі діти побачили просту й таку привітну людську усмішку. Сонечко вилікувало його.
Добро перемогло!
Щирість, добрі слова, тепло скоро стали звичними у містечку.
З тих пір лишилася примовка. Коли людина все ж проявляла холодність, її просто запитували: "Ти чоловік чи чолук?" - і все ставало на свої місця.
Проте нам достеменно не відомо, чи то були всі чолуки, послані злим правителем на нашу планету. Тож будьмо уважними. І нізащо не даймо себе полонити якомусь низькому злу!
Завантажити текст збірки Галини Римар "Казки моєї сім'ї" (txt.zip)
Казки люб'язно надіслані автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на "Малій Сторінці":
