"Підмела зима-бабуся всі стежки, усі доріжки. До куті готує мама пресмачні горішки. Тихо-тихо так морга до зірок сніг. Десь вітер в кучугурах на хвилечку приліг. Місяць хмари розганяє, янголятам помагає. Одягає в срібло нічку, на віконце ставить свічку. В хаті прибрано і чисто, одягнулася бабуся у новесеньке намисто. Данко на сопілці грає, коляду нову вивчає. І Устим часу не гає, гарно іграшки складає. Навіть Барні вимив лапки, не гризе в дідуся тапки..." (Марія Деленко)
"Чомусь всі з осені й до кінця весни чекають на літо. І чим їм не подобається зима? Тут тобі і день Святого Миколая, і Новий рік, і Різдво. А крижані гірки, ковзани, лижі, снігові фортеці?! Такого влітку не буде! Головне – не захворіти. Та, кажуть, якраз на морозі всі мікроби й гинуть. Тому ми вдягаємося тепло і гайда надвір! Сьогодні ми з Дмитром Гонтою домовилися побудувати величезну снігову фортецю. Звісно, самі не впораємося, тому домовилися з цілою компанією. Ось-ось мають всі підійти. Я вже й замерзати почав. Коли дивлюся – нарешті Дмитро Гонта йде. Ну хоч хтось! А за ним і Дімка Скальський. Стоїмо. Чекаємо. І коли всі інші зберуться?! Та, мабуть, вони вирішили не йти на мороз, а вдома перед телевізором посидіти, ледарі! Дивлюся: вже друззяки мої знудилися. Треба їх якось розважити. "А чули ви, хлопці, що в нашому місті привид є? Справжній. Не гірший, ніж в якомусь шотландському замку!…"" (Оксана Давидова)
"Давно це було. У селах під солом’яними стріхами стояли хатинки. Маленькі віконця, наче здивовані оченята, поглядали на рідні подвір’я. Жили в тих хатинках наші прадідусі та прабабусі. Жили собі у злагоді тихо, неквапливо, особливо взимку. Якось пізнім вечором йшов стежиною повз сільські подвір’я художник. Щойно випав сніг. Він скрипів під ногами, переливався срібно-голубими барвами під місячним сяйвом. Ураз художник уповільнив ходу й зупинився, вражений тишею та красою зимового вечора. Зупинився, прислухався, придивився. Побачив він «заквітчані» інесм дерева, хатинку під пухнастою шапкою снігу, з-під якої блимали гарячі вогники віконець. Замилувався..." (Елла Бєлкіна)
Василь Сухомлинський, оповідання "Як дзвенять сніжинки"
"Це було темного зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі. Раптом з півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду і чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок. Що воно дзвенить? Іду, прислухаюся..." (Василь Сухомлинський)
"Як діти раділи, а Ялинка плакала" (Василь Сухомлинський)
"Наближався Новий рік. Поїхали люди до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили посередині, прикрасами та цукерками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки, милуються, пісні співають. Радісно дітям. А Ялинці страшно й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного. Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі. Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гіркої сльози, що впала з гілки на підлогу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо прошепотіла: "Ялинка плаче..."" (Василь Сухомлинський)
Василь Сухомлинський, "Протоптали стежку" (оповідання)
"Уночі була хурделиця. Намело кучугури снігу. Рано-вранці у школу йшло троє дітей — Юрко, Михайлик і Ніна. Всюди коло хат з'явилися люди. Відкидали лопатами сніг, прокладали доріжки. Ось хатина бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинились діти біля бабусиного двору. Нікого не видно..." (Василь Сухомлинський)
"Настала холодна зима. Запорошило снігом сад. Літають над білим килимом пташки, тривожно пищать, бо нічого їсти. Зробили третьокласники годівницю. Щодня приносять корм — смажене конопляне сім'я, гарбузове та соняшникове насіння. А синичкам — шматочки сальця в сіточках, щоб ворона не вкрала. Завтра неділя. Приносити корм до годівниці випала черга Сергійкові. Він із вечора приготував шматочок сальця, загорнув його в сіточку. У маленький мішечок насипав гарбузового насіння..." (Василь Сухомлинський)
"Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже дорослі юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій - підліток Юрко - маленький, тоненький, мов очеретина. Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати говорить - немовби сама до себе, але щоб і сини чули: "Холодно, діти. А дров немає... Кому ж за дровами йти?..." (Василь Сухомлинський)
Олена Пчілка (Ольга Косач), оповідання "Сосонка"
"Недалеко вiд лiсу стояла хатка. В тiй хатi жив чоловiк Максим iз сiм'єю; було в нього четверо дiтей, найстаршому хлопчиковi Iвасевi було десять лiт. Лiс був такий гарний, навiть зимою не здавався смутним, бо промiж чорнолiссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вiчнозеленим убранням! Недалеко вiд Максимовоï хати була одна сосонка така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мiрненька та така зграбнесенька, круглесенька, зеленi глицi аж сяють, а молодi пагонки, як свiчечки, стремлять, простi та яснi..." (Олена Пчілка)
Василь Скуратівський, "Січень снігом січе..." (оповідання про новорічні звичаї у різних країнах)
Офіційно новорічне свято запровадив римський цар Нум Помпілій. Він переніс початок року з березня на січень. А місцева назва цього місяця походить від імені давнього божества дволикого Януса. Римляни вважали його покровителем усіх дверей та воріт, які той власноручно відчиняв і замикав. Про це говорить і зовнішність божества : старе обличчя, що символізує рік зійшлий, спрямоване в тильну сторону, а юне дивиться тільки вперед. Новорічні обряди у різних країнах дуже різноманітні. В Ефіопії, скажімо, Новий рік випадає на середину вересня. В цей час жителі міст та сіл сходяться на околиці і спалюють на вогнищі сухий хмиз, який принесли з собою. Навколо багаття влаштовуються ігри й танці.
"Цю історію на Святвечір любив оповідати мій дідусь... Не тепер і не колись жила собі в нашому містечку одна сім’я: тато, мама і троє діток — Тарасик, Настуня та Ільчик. У їхній привітній оселі завжди було багато радості і сміху. Яких лишень забав не вигадували вони — і «князівна», і «чіт-нечіт», і «скіки-скіки», і, звичайно ж, «смішний телефон». А на свята їхній татусь наймав бри́чку із золотогривим конем, і вони всі разом їхали за місто до лісу..." (Іван Малкович)
"Насипало снігу в лісі багато, такого пухкого снігу та білого. Ходити в лісі взимку важко людині. А на лижах куди завгодно пройдеш. Тихо навколо в лісі, тільки поскрипує веселий морозець у стовбурах сосен, ялинок та дубів. Скрип-скрип... Тварини лісові не бояться снігу й морозу не бояться. Одяглися в тепле хутро звірятка, у густий пух пташки й шукають собі їжу. Під дуплом старого дуба миша собі ще влітку нірку вирила, наносила тоненьких травинок і сухого моху — зробила тепле кубельце. Спала миша, виспалась, треба піти й погуляти. Вилізла з нори, озирнулася навкруги. Тихо, очі сліпить білий сніжок..." (Олександр Копиленко)
"Всі хлопці заздрили Василеві. Ще б пак не заздрити! Синичка, яку він вирвав з кігтів шуліки, зовсім звикла до хати. Василь вирубав для неї велику гілку і причепив до стіни. Там синиця і лазила, мов акробат. Годував її Василь. Насипле насіння конопляного, синичка і клює його. Всіх комах синиця в хаті виловила. Лазить вона всюди, в кожну щілину зазирає. Помітить таргана, то вже не втече! Націлиться своїм довгим, чорним, тонким дзьобом — і немає таргана. Проковтнула його синиця. Тепло в хаті. А надворі завірюха гуде, снігу намело так багато, що й тинів не видно. Все позамітало. Цілий ранок Василь з батьком сніг одкидали, стежки прочищали. Прийшов до Василя його товариш Миколка. Дивилися хлопці, як синичка весело стрибає. А Миколка й каже..." (Олександр Копиленко)
"Надворі було темно, тільки сніжинки, як змерзлі метелики, кружляли біля освітленого вікна. Оля лежала в ліжку й сумно дивилася на ялинку. Світло ламп відбивалося від кольорових дзеркальних кульок, смішних клоунів, вухатих мавпочок і зайців. Скільки подарунків у неї в ці новорічні свята! Тато й мама так хотіли, щоб вона не журилася. Але навіщо їй ці ляльки й машинки, шоколадки й жувачки? Усі діти бігають надворі, граються у сніжки, їздять на санчатах і лижах, а вона все лежить і лежить у ліжку хвора... Відчинилися двері, і в Олину кімнату зайшла мама. Нахилилася, погладила дочку по гарячому чолу й шепнула: "Не сумуй! Сьогодні різдвяна ніч, а цієї ночі збуваються всі бажання. Треба тільки дуже захотіти! Засинай і прокидайся завтра здоровою..."" (Леся Воронина)
"... І справді — тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми... Чудесний червоний красень-фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно. Дідусь обняв Павлика та й каже: "Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?" "Добре",— відповів Павлик..." (Остап Вишня)
Ольга Зубер. "Смачний носик"
"Прийшла зима. Засипала все навкруг снігом, замела доріжки, вікна морозом розмалювала. Вийшла Марічка надвір погуляти. Побачила величезні кучугури снігу і вирішила зліпити сніговика. Оскільки Марічка була маленькою, то й сніговик вийшов маленький. Не сніговик, а сніговичок. З оченятами - ґудзиками , віником-гілочкою, носиком-морквинкою. Змерзла Марічка поки ліпила сніговичка й побігла в хату грітися. Наступного ранку вийшла вона надвір. Дивиться, а в сніговичка носика немає. Взяла вона ще морквинку і зробила з неї сніговичку нового носика..." (Ольга Зубер)
"Сутеніло… Потріскував мороз, сніг виблискував сріблом, переганяючи одна одну літали синички, щоб зігрітися. Перехожі поспішали додому зі святковим настроєм. Авжеж! Завтра – Новий рік! Всі були зайняті своїми справами та клопотами і ніхто не звертав уваги на малесеньке кошеня, що сиділо біля будинку. Сиділо воно вже давно. Щоб трохи зігрітися, скрутилося маленьким клубочком і з цікавістю позирало на перехожих. Темніло. Кошеня дивилося на вікна, що запалювалися жовтавими вогниками. Йому видно було людей, які щось робили, бігали, розмовляли, сміялися… Звідти пахло теплом і чимось смачненьким. То був зовсім інший світ. Не той, в якому жило кошеня. Воно не знало, що таке тепло і ласка, бо ніколи не відчувало цього. І ніколи не пило теплого смачного молочка..." (Ольга Зубер)
"Даринка йшла за дідом по стежинці, яку він розчищав від снігу. Йшли ближче до лісу. Був місяць лютий. Недаремно він отримав таку назву. Зима наче відчувала, що ґаздує останні дні і незабаром поступиться весні. Тому вона накидала снігу так багато, що дерева загорнулися в нього, немов в пухові хустки. Було занадто холодно. Дівчинка одяглася тепло, та мороз в'їдався в одяг і починав дошкуляти і кусати. Щічки одразу розчервонілися, мов стиглі осінні яблука, а вії вбралися в біле пір' ячко від морозу. Даринка вже хотіла кликати діда додому, бо її ніжки пекли й просили тепла. Та вона мала допомогти дідусеві. Там, в лісі, пташки та дрібна звіринка потребували людської допомоги. Ягідки і насінинки заховалися глибоко в снігу. Останні дні хурделило безперестанку, а поле, село та ліс замело. У пташок навіть не було можливості вилетіти у пошуках їжі. Дідусь набив торбину горіхами, насипав зерна, налив гарячої води в пляшку. Вони йшли в знайоме місце. Місце, яке добре знали лісові друзі. Годівнички, мов гойдалки, кружляли, закликаючи до себе." (Ксенія Бондаренко)
"Закінчилися заняття в школі, і хлопчаки по бігли до роздягальні. "Тра-ля-ля! Ех ви, мерзляки!" — кричав п’ятикласник Микола Щербань. Він стояв у колі першокласників, які з повагою дивилися на нього. — Ще тепло на вулиці, а ви в шапках і зимових пальтах ходите? Загартовуватись треба, первачки!" "Сьогодні дуже холодно!" — сказав маленький Вітя. "Васько, ти чуєш, що він говорить?" — звернувся Микола до свого однокласника. — Йому холодно!"..." (Ігор Микитенко)
"...Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево не поспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати. Ага, а біля ставка, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала, а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу..." (Володимир Нагорняк)
"Настала ніч у лісі. По стовбурах товстих дерев постукує мороз, падає легкий сріблястий іній. У темному високому небі висипала сила-силенна яскравих зимових зірок. Тихо, ані шелесне в зимовому лісі та на заметених снігом лісових галявинах. Але і в морозяні зимові ночі триває життя в лісі. Ось хруснула і зломилась мерзла гілка — це пробіг попід деревами, м’яко підстрибуючи, заєць-біляк. Щось ухнуло і жахно враз зареготало: то пугукнув пугач. Завили і вмовкли вовки..." (Іван Соколов-Микитов)
До цієї добірки зимових оповідань, написаних Іваном Соколовим-Микитовим, перекладених Григором Тютюнником та ілюстрованих Тетяною Капустіною, увійшли такі: "Зима", "На узліссі", "Тетеруки", "На лісовій дорозі", "Глухарі", "Біляк та куниця", "У барлозі", "Вовки", "Олені", "Зимова ніч".
"Кипів борщ, юшка з грибками переверталися в горшку, як живі, і риба студилася на ґанку, як добродійка Метелицева схопилася за голову: "Ой, йой! Та же нас нині не буде до пари!" Забула "на смерть", що від останнього Святого Вечера їх родина побільшилася, бо Бобо прийшов на світ. І, як звичайно у таких непередбачених припадках, побігла до свого чоловіка. Метелиця, також, як звичайно, сидів над зшитками. Поправляв вправи з грецької мови. Хоч було зимно, прів над ними, - так багато похибок хлопці робили. А до того Метелиця спішився; хотів вбити того стоголового смока, себто виправити всі зшитки, щоб мати свята спокійні..." (Богдан Лепкий)
"— Як ти гадаєш, Ваню, що нам подарує Дід Мороз на Новий рік? — запитала Женя у брата, добре загортаючи ляльку в картату ковдру. Ваня ще зручніше вмостився на канапі і відповів:
"... А дідусь та Лаврик уже поспішали до лісу. Сніг був молодий, ще не злежався, але лижі ковзали добре, бо дідусь кілька днів тому змастив їх, а перед виїздом натер сукнинкою. Увійшовши до лісу, одразу побачили, що соснам непереливки. Багато дерев попригинало снігом, чимало гілок повідчахувалось. Дідусь стукав по стовбурах довбенькою, гамселив по гіллі тичкою. А Лаврик струшував сніг із маленьких сосонок. Густою холодною порошею обсипало дідуся й онука, а вони пробиралися від дерева до дерева, визволяли їх з-під снігової навали...." (Василь Чухліб)
"... Прийшла зима, випав перший сніг. Наче світ перетворився. На гірці біля ставу все загуло, забриніло дитячим сміхом і вигуками. Катались ми до ночі. Вичовгали гірку, аж почорніла вона. А випробувати санки ми прийшли разом з батьком. Батько сів посередині. Спереду сіли Орися і Тоня, а я і Петро з Олексою сіли ззаду. І ми всією валкою ринулись з гори по першому снігу. Батько охкав і сміявся, а ми з радості верещали, хто як міг. А в кінці гірки батько підвернув ногою, і всі ми попадали в сніг. Обтріпувались і сміялись..." (Василь Грінчак)
"Недарма один з місяців року називається лютим. Навіть тоді, коли заметілі стихають, і в лісі стає тихо-претихо, морози не спадають. Трісь-трісь! Трісь-трісь! — тільки й чути довкола. То дерева, великі й малі, тріщать на холоді. І птаство, і дрібні й великі звірі туляться тоді до людських осель, шукаючи і захистку, і порятунку від голоду та холоду..." (Анатолій Давидов)
Сніг випав несподівано. Лапатий-прелапатий. Три дні йшов, а потім перестав. Заясніло сонце, ось-ось відлига струмочками задзюрчить... Та морози перемогли. Вночі знов пороша все легенько притрусила, і школярі йшли до учбового корпусу незайманою сніговою ковдрою, слідами мережили її білизну. По обіді, відпочивши, вийшли гуртом на прогулянку. Невже до лісу? Дітям не віриться, та Зоя Павлівна, усміхаючись, веде їх за ворота. По вкоченій машинами й саньми дорозі прямують вони до лісництва. Не встигли, проте, й до повороту дійти, як назустріч їм Михей Хомич саньми. (Анатолій Давидов)
"Цю історію на Святвечір любив оповідати мій дідусь... Не тепер і не колись жила собі в нашому містечку одна сім’я: тато, мама і троє діток — Тарасик, Настуня та Ільчик. У їхній привітній оселі завжди було багато радості і сміху. Яких лишень забав не вигадували вони — і «князівна», і «чіт-нечіт», і «скіки-скіки», і, звичайно ж, «смішний телефон». А на свята їхній татусь наймав бри́чку із золотогривим конем, і вони всі разом їхали за місто до лісу..." (Іван Малкович)
"А й справді, чому рипить сніжок? Не знаєте? То я вам розповім. Якось ішов лісом Дід Мороз. Нечутно, по м’якому, наче вата, сніжку. Стомився. Присів на пеньок, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розчесав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче. Дідусеві жаль стало зайчика. Підійшов до нього та й питає: «Чому це ти, вуханчику, плачеш?» А той, схлипуючи, відповідає: «Заблукав, додому нія-а-ак не втраплю!» Здивувався дідусь: отакої, заєць — і раптом заблукав у лісі. Як же те могло статися? Все ще схлипуючи, куцохвостий розповів старому свою пригоду..." (Василь Струтинський)
"Багато ялинок я бачив на своїм віку. Сьогодні, слухаючи, як моя маленька внучка щебече про святкові іграшки, я згадав одну ялинку. Мені було тоді шість, а може, сім років. Я був височенький на зріст і здавався старшим. Мої товариші заздрили мені, але мене це не тішило. "Ти вже великий!" - казала мати і загадувала колихати маленьку сестричку. "Отакий бузівок, а грається з пісочком!" - докірливо казав батько і посилав на город вибирати картоплю..." (Іван Багмут)
... Яка то радість - весняний льодохід! Та героєві цього оповідання не пощастило. Одне - що провалився у воду, а друге - що став посміховиськом для всієї школи. А з того, що було потім, уже все село сміялося.... Читайте оповідання Віктора Близнеця "Як гуси з'їли свитку".
Коротенькі історії Пилипа Бабанського про дівчаток Нату і Тату, що трапились з ними напередодні Нового року: "Ялинка", "Сніг утік", "Яшко", "Перекидучі санки", "Візьмемо собі Новий рік", "Хто нашкодив?", "Де сплять автобуси?".
"... І справді — тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми... Чудесний червоний красень-фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно. Дідусь обняв Павлика та й каже: "Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?" "Добре",— відповів Павлик..." (Остап Вишня)
"Після тривалих морозів нарешті повіяло відлигою, і ми з Маринкою вирішили зліпити снігову бабу. Кожен взяв по маленькій сніжці, і почали качати грудомахи...." (Петро Король)
"Нахвалявся мороз усіх в лісі поморозити. Холодних вітрів, лютих хурделиць накликав. Завивали вітри, шаленіли хурделиці. Снігом усе замітали. Скрутно, голодно стало птахам і звірам. Навіть білочка й та засмутилася. Були в неї сякі-такі припаси, та вийшли. А до весни ще далеченько..." (Галина Демченко)
"У мене в кімнаті живе перепел у клітці. Мені приніс його один мій знайомий. Ліве крило у перепела перебите, він його трохи волочить і, звичайно, не може літати. А то б я його вже давно випустив, ще в кінці літа. Сіриком назвав перепела мій хороший приятель Петро. Бо перепел справді сіренький, з світлими грудьми, а на шиї під дзьобиком - чорна бархатна вузенька смужка. А Петро тільки прибіжить до мене - зразу до клітки з Сіриком і починає з ним розмовляти.... Коли в неділю зрання прийшов до мене Петро, він так само в першу чергу пішов привітатись з Сіриком. Але весь час з надією дивився на мене, чи не передумав я поїхати з ним за місто у цей погожий зимовий день..." (Олександр Копиленко)
"От і зима прийшла. Випав сніг. Міцно скували землю морози. Розчистили хлопчаки у дворі майданчик від снігу, залили водою — замерзла вона. Добра ковзанка вийшла! Саме Юркові ковзани батько приніс - гарні такі, блискучі. Пригвинтив Юрко швиденько їх до черевиків, спустився по сходах, тримаючись за поруччя, і по снігу - до ковзанки. А у дворі вже дітей повно-повнісінько. Хто на ковзанах катається, хто просто так стоїть, хто в сніжки грається...." (Олег Буцень)
"Гавчик і Мурчик з перших днів подружили. Їдять і сплять разом. Коли Гавчик лежить у халабуді, то Мурчика звідти і за хвіст не витягнеш. Забереться ото собачці на пухку шубу і спить, мов на теплій лежанці. Гавчик лише загарчить легенько, але не проганяє Мурчика. Спи, мовляв, та тільки не дряпайся! А Мурчик згорнеться калачиком і мурчить свою нескінченну казку. Песик любить слухати його музику-мурликання. Часом Гавчик десь бігає з своїм господарем Ваньком. Тоді Мурчик один спить, чекає на друга..." (Андрій Бондарчук)
"Котик Васько - пустун і витівник. То в черевик залізе, то в піч шугоне і вийде звідти не сірий, а чорний. А якось вранці надумав ганятися за синичкою, яку Миколка врятував від морозу. Певне, йому хотілося погратися з нею. Такий переполох здійняв, що Миколка не витримав і зачинив малого розбишаку до кроликової клітки, яка стояла у сінях..." (Віктор Васильчук)
"— До нашого озерця підемо!— сказав Ігоркові тато.
"Пухнастий та білесенький засипав все сніжок. Біжить малеча весело в засніжений садок. З лопатами, з санчатами працює дітвора. Збудуєм з снігу хату ми посеред двора! Качають сніг, втрамбовують, - робота аж кипить. Ось хатка вже й збудована. А хто в ній буде жить?..." (Наталя Забіла)
Коротеньке оповідання Галини Демченко про те, як до нас приходить зима...
"... Оленка згорнулась клубочком. І дивно їй: очі заплющені, а все видно. Бачить Оленка свій двір, і кучугури снігу, і перекинуті саночки. Ох і вредні санчата! Каталась Оленка з гірки, а вони взяли та й повернули у рівчак. Оленка упала. У валянці набилося снігу, і от маєш: болить горло...." (Віктор Близнець)
"Вийшла Катруся ввечері погуляти. А надворі сніг, а надворі мороз, і такий пекучий, що в Катрусі щоки почервоніли, як яблучка. Взяла вона саночки. Почала з гірки спускатися. Ще червоніші щоки стали в Катрусі. Очі блискотять. Пара з рота клубком вилітає. Гарно! Спинилася відпочити. На небо глянула і задивилася..." (Іван Сенченко)
Велике дякую за добірку творів.