Василь Чухліб, "Після хуртовини" (зимове оповідання)

Василь Чухліб

ПІСЛЯ ХУРТОВИНИ

Оповідання

Хоч у світлиці висить барометр, який може угадувати, коли дощ буде чи сніг, а коли сонячно, дідусь Гордій поглядає на нього рідко.
— У мене свій барометр,— каже він.— Як заниє ліва рука, так і чекай негоди.
Дідуся поранило в руку на війні з фашистами. Він був кулеметником, дві медалі «За відвагу» лежать он у шкатулці. Лаврик їх не раз роздивлявся, ще й хлопцям показував.
Після війни дідусь лісникував багато років. Отой ліс, що за селом, він саджав і вирощував. Тепер там сосни вищі за їхню хату і зайці водяться, гриби ростуть.
А дідусь уже не лісникує, бо старий став. «Був козак, та з’їздився»,— так він каже.
Улітку дідусь доглядає садок, пасіку, а як похолодає, то більше в хаті щось робить: то ложки вирізає з м’якої деревини — липи  чи берези, то кошики лозові плете.
А Лаврик у нього ніби за помічника.
Ось і зараз: сидять вони проти вікна, старий плете верейку на картоплю, а малий приглядається та лозу подає.
—    А що, Лавріне, скажу я тобі: мабуть, хуртовина буде,— облишає дідусь роботу й дивиться у вікно.
Лаврик також вглядається у відталу шибку.
—    Та сонце ж он як, дідусю, світить, аж сніг переливається.
—    Еге, моя лівиця мене ніколи не обманювала...
Хуртовина почалася наступного дня. Сонце де й поділося, довкруж потемніло, і садок, і город, і хати зникли за білою пеленою. Сніг ішов цілий день і всю ніч. Коли Лаврик прокинувся і виглянув у вікно, то побачив, що яблуні й груші стали зовсім низенькі. То вони так потонули в заметах.
Накинувши кожушок, Лаврик вибіг надвір.
—    Ой і снігу накидало! — загукав радісно.— Де мої лижі, де мої санчата? Дідусю, ви не бачили?
Дідусь уже прокидав стежину від ганку до хвіртки і тепер, зіпершись на дерев’яну лопату, перепочивав.
—    Багато снігу — то добре, на врожай,— мовив.— Та мене зараз інше турбує: як там сосни мої? Гілля у них і так важке, а це ж стільки снігу навалило на хвою. Боюсь: поламає дерева, понівечить.
Дідусь побідкався, потім виніс із комори свої широкі лижі, які витесав колись із берези, дістав з горища довгу тичку. Застромив за потертого солдатського паска невелику довбеньку.
—    А я? — Лаврик одразу збагнув, куди збирається дідусь.
Але ж довелося ще довго відпрошуватися в мами й бабусі.
—    Ну, якщо замерзнете, то й додому не повертайтеся! — сказали вони в один голос.— Що старе, що мале! Два чоботи — пара...
А дідусь та Лаврик уже поспішали до лісу. Сніг був молодий, ще не злежався, але лижі ковзали добре, бо дідусь кілька днів тому змастив їх, а перед виїздом натер сукнинкою.
 Увійшовши до лісу, одразу побачили, що соснам непереливки. Багато дерев попригинало снігом, чимало гілок повідчахувалось.
Дідусь стукав по стовбурах довбенькою, гамселив по гіллі тичкою. А Лаврик струшував сніг із маленьких сосонок. Густою холодною порошею обсипало дідуся й внука, а вони пробиралися від дерева до дерева, визволяли їх з-під снігової навали.
Хтозна, скільки часу минуло, як забралися в ліс. Зупинило їх розкотисте:
—    Еге-гей! А це що за сніговики тут воюють?
До них прошкував на лижах лісник дядько Андрій, а з ним ще люди.
—    Ну, Гордію Івановичу, свого лісу ви не забуваєте і за такої пори! — дивувався лісник.
—    Хіба ж можна друга в біді залишати? — відповідав дідусь.
—    А цього лісовичка ви тут не заморозили? — І дядько Андрій обійняв Лаврика полами свого широчезного кожуха, потер рукавицею йому щоки.
—    Ні, мені навпаки — жарко! — Від Лаврика справді аж пара йшла.
Лісник вправно розпалив багаття на затишній галявинці.
—    Ви обсушіться, бо це ж не літо! — наказав.— А ми ось з хлопцями заступимо вам на зміну.
Люди пішли лісом, здіймаючи над деревами снігову хмару.
—    Ну, тепер ліс не пропаде! — задоволено казав дідусь.
Він вийняв з торбини кілька картоплин, пригорнув їх тліючими жаринами. Нічого смачнішого не куштував раніше Лаврик! Куди там усяким цукеркам і навіть морозиву! Від печеної в зимовому лісі картоплі  тіло  сповнювалося  теплом і бадьорістю.
А сонце вже скочувалося на вершини сосон, і мокра хвоя засяяла міріадами іскринок. Звільнені із снігового полону, дерева немовби усміхалися дідусеві Гордію і Лаврику.

За матеріалами: "Ой, весела в нас зима". Збірка віршів, оповідань та казок. Редактор-упорядник Станіслав Вишенський. Художник Людмила Постних. Київ. Видавництво "Веселка", 1986 р., стор. 66 - 68.

Інші твори Василя Чухліба:

В українського письменника Василя Чухліба - свій стиль і своє бачення світу. Він володіє рідкісним даром писати коротко, а показувати багато, уміє розповісти цікаво і хвилююче (навіть - поетично) про речі, що на перший погляд - звичайні та буденні. У своїх оповіданнях йдеться про будні і свята, про допитливих і непосидючих дітлахів, які живуть у прекрасному світі на березі голубоокої Десни. Поруч з дітьми — дорослі, а також звірята, птахи, квіти — герої казок. Десна їх усіх об'єднує — і дітей, і дорослих, і мешканців лісу, гаю і лугу, всіх радує і напуває своєю солодкою водою... (Юрій Збанацький)

 

 

 

Зимові казки для дітей

Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник.