"Просто вітер. Просто був сильний вітер. Тому придорожні квіти надвечір пахнули пилом і димом, не квітами. Ледь квітами. Вітер посилився і пил став видимим. Ще є видимість Сонця. Наче воно віддалене. Наче його видимість десь із Марсу. На екрані засвітилося червоним: Марс. Станція 10-23. Звіт. А також нове повідомлення. Уля вдягнула навушники й увімкнула білий шум. Звіт виявився привітанням «марсіан» із приєднанням до їхньої команди на два роки. З круговим підписом, як то бувало в середньовіччі. Тоді так робили, щоб приховати заводіїв. А тепер? Ніби промені Сонця на старому дитячому малюнку. Уля пригадала дотик до графіті у Софії Київській. Можна ризикнути сказати, до соціальної мережі, що була тисячу років тому. Іноді доторкнутись до чогось, наче доторкнутись до всього..." (Олена Більчук)
"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії. На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)
"Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)
«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»(Олена Більчук)
« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)
"Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)
««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)
"Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)
"На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.
— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...
— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?
— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.
— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно..." (Олена Більчук)
"— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)
Повість Олени Більчук "Зошити у лінії" складається з двох частин.
Читаймо!
"Це сталося тоді, коли я прочитала про найдовше слово. Слово — назва молекули. І щоби його вимовити — треба більше трьох годин! Так довго, що поки казатимеш, то можна й забути про нього. Може, найдовше слово — це те, яке звучить навіть тоді, коли закінчилося? Скажімо, дружба. Або таке, що відносить уяву аж-аж-аж, далеко-далеко..? Наприклад, Антарктида. Або вітер. Зараз чую його, і здається, що він є завжди. Навіть коли тихо-тихо. А тепер так голосно шелестить на деревах весняне листя..." (Олена Більчук)
"Вони вилетіли з шафи водночас: клубочок і невеличкий глобус. Світланка давно не зазирала на ту полицю, але пам'ятала, що там десь є нитки, з яких вона мріяла сама сплести собі светра. Пухнастого, рожевого — і ця мрія лише чекала того моменту, коли Світланка навчиться в'язати. І ось воно — є! Тільки от нитки виявились надто тонкими, та й клубочка навряд чи вистачить на цілий светр, та якщо поєднати з іншими — схожими за кольором, то вийде навіть краще, цікавіше... Світланка простягнула руку..." (Олена Більчук)
"Є у світі загадкове королівство — Королівство незвичайних доріг. І тих доріг у ньому безліч та таких різних: і коротких, і довгих, і заплутаних, заповідних, таємничих чи невідкритих. Мешкають у тім королівстві невтомні чарівні працівники. Звати їх нейроники. Схожі вони на кульки із променями-антенами. І день, і ніч працюють і тішаться щоразу, як вдається їм з’єднатись в ланцюжок і таким чином утворити нову стежку чи дорогу. А рухаються по тих дорогах крихітні сигналики. І якщо активні вони, і багато їх — міцно-міцно тримають ланцюжок чарівні працівники. А якщо пригасають сигналики чи взагалі зникають, то ледь тримається дорога, а то й зовсім обривається. Адже не знають чарівні працівники, куди ведуть стежинки-доріжки. Потрібні чи непотрібні дороги, то лише по сигналиках здогадуються..." (Олена Більчук)
"У великому-великому будинку, де буває багато дітей, є незвичайна скринька. Ця скринька – хатинка для літерок, зроблених із тоненьких різнокольорових дротиків. Скринька розмальована веселими барвистими плямками і є для цих літерок чудовою домівкою. Літерки дуже люблять, коли діти розсипають їх на столі чи підлозі і починають з ними гратися. Тоді літерки жартують, перетворюючись на інші, чи займаються акробатикою: так-так, вони є дуже непосидючими..." (Олена Більчук)
"Як багато у небі доріг!
У височині літають, ширяють лелеки, гуси, лебеді, навіть жуки чи павуки на павутинні!
Якось летів папірець та й упав на лісову галявину.
Побачив його пелехатий метелик:
— Які цікаві лінії!
Сів на папірець, посидів, посидів — і полетів.
Почуло папірець руде цуценя:
— Що воно таке?
Понюхало, посунуло його лапою — та й полопотіло далі..." (Олена Більчук)
"— Хлопче, ти що, не чуєш? То ти виходиш на наступній?
Я гортаю підбір смішних фото про дружбу вівчарки і сови.
— Та ви що, не бачите, їм тільки і треба, що втупитись у свої ґаджети і все – нічого не чують.
На одному із зображень вівчарка і сова їдуть разом на скейтборді. Відчуваю сильний поштовх. Трохи не клюю носом екран. Повертаю голову й бачу розчервоніле обличчя чоловіка, потім його широку спину. Очевидно, що він поспішає, мабуть, спізнюється. Бо так посувається проходом, наче від його напору чарівним чином може прискоритись рух електропотягу. Вібрує телефон..." (Олена Більчук)
"Коли Оксанці було два роки, її не взяли, як замалу, ночувати під зорями у спекотну літню ніч. Дозволили лише старшим братам і сестричці. І вона дуже засмутилися, розплакалася. Тоді її дідусь, мандрівник Олекса, пообіцяв: тільки-но Оксанка підросте, вони підуть разом у велику дорогу із ночівлею просто неба. Дівчинка дуже чекала на цю подорож. І ось, коли їй виповнились одинадцять, дідусь Олекса виконав обіцяне — погожого червневого дня, раненько, вони вирушили в дорогу. Зазвичай щебетлива й непосидюча, Оксанка весь день була якоюсь замисленою, і, здається, не дуже й то помічала, що діється навколо неї... " (Олена Більчук)
«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...»
(Олена Більчук)
""То добре, що Чаєчка та Журавель сусідам лише трохи тин поламали. І не треба багато перероблювати," — каже мама Іванкові. А що ж це за чаєчка та журавель такі, що мають силу, щоб міцний новий тин зламати? Це не пташки дивні — волів так кличуть. Сірого — Журавлем, а чорного, із білою зірочкою на лобі, — Чаєчкою. "І нехай-но завтра Андрійко іде з вами, пастиме Зозульку, а вже не маленький, "— трохи м’якше продовжує мама. Зозулька — не віл, а ряба корівка..." (Олена Більчук)
