"Гавчик і Мурчик з перших днів подружили. Їдять і сплять разом. Коли Гавчик лежить у халабуді, то Мурчика звідти і за хвіст не витягнеш. Забереться ото собачці на пухку шубу і спить, мов на теплій лежанці. Гавчик лише загарчить легенько, але не проганяє Мурчика. Спи, мовляв, та тільки не дряпайся! А Мурчик згорнеться калачиком і мурчить свою нескінченну казку. Песик любить слухати його музику-мурликання. Часом Гавчик десь бігає з своїм господарем Ваньком. Тоді Мурчик один спить, чекає на друга..." (Андрій Бондарчук)
"Вузенькою стежкою ішли два подорожні. По один бік - хлюпотіли хвилі синього моря, по другий - стояли сиві гори. Ішли подорожні вже давно. Вони шукали Красу. Один із них - Людина з Гарячим Серцем, другий - Людина з Холодним Серцем. Людина з Гарячим Серцем глянула на море - і очі її стали захоплені й ласкаві..." (Василь Сухомлинський)
""Готово?" — питає мене Захар Іванович. "Готово!" — відгукуюсь я і стрибаю на раму гарячого і волохатого від пилу "Білорусика". Захар Іванович пускає трактор. Машина тихенько вуркотить і котиться дорогою, за нами починає бігти, ворушитися трос, і я бачу: трос підіймається вгору, натягується в повітрі, немов струна; трактор наш гуде все важче й важче, а нам із скирти махають руками, сигналять: "Давай!.. Давайте! Протягуйте далі!" Десь там знизу, з того боку високої розкішної скирти, рушає і повзе вгору повна сітка соломи. Ми з дядьком тягнемо її на вершину обмолоченої гори, трос уже завис високо над землею і сліпучо виблискує на сонці. Я чую, як тоненько дзвенить натягнутий дріт, і мені знов згадується недавня пригода..." (Віктор Близнець)
"Жила собі дівчинка на ім’я Уля. Жила вона в малесенькому селищі. Коли там починається весна, там дуже дзвінко дзюрчить вода в річці, солов’ї співають, а трава росте, як на малюнках художників. Та одного разу Уля побачила біля свого дому хлопчика, який сумував…" (Вікторія Лабунець)
"Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзолочений сонячним промінням, туркотіли лрипутні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро... хря-хря..." (Григір Тютюнник)
Оповідання Євгена Шморгуна: "Рослина дивовижної сили", "Зозулини черевички", "Козацькі могили", легенда "Неопалима купина".
"Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста. Петриків батько працював ковалем на машинобудівному заводі, а жили вони всі — Петрик, тато, мама і сестричка Леся — в чотириповерховому кам'яному домі. Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п'ять років. Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжно-рожевими квітами, і тоді він був схожий на ялинку, яку Петрик і Леся бачили на Новий рік..." (Остап Вишня)
Сергій Петрович Плачинда (літературний псевдонім - Сергій Кожухар), — відомий український письменник, прозаїк, публіцист, літературний критик. "Серед степу широкого... (Гілея)", "Роксолана", "Міфи і легенди стародавньої України" - твори Сергія Плачинди, запропоновані у цьому розділі.
Оповідання Степана Васильченка: "Тарасові шляхи", "Приблуда", "Свекор", "Басурмен".
Нещодавно було опубліковано аудіоверсію казки Софії Мельник "Свято першого листочка або неймовірні пригоди сестричок-ельфів". Текст читає майстриня художнього слова Лариса Уласовська. У записі використано твори з репертуару класичної музики.
Крок за кроком - робимо квіточку...
Орігамі – це папір,
В силу ти його повір,
Він прийшов до нас з тобою із Японії самої. Орігамі – це уміння
Із паперу скласти півня,
І журавлика, і квітку,
І комусь подати звістку.
Треба тільки побажати
І почать папір складати
Точно, чітко і уважно,
І в нас квітка вийде справжня!
У розділі — статті про знання, освіту, навчання, виховання та саморозвиток. А також — велика добірка статей з педагогіки від Василя Сухомлинського, Олександра Захаренка, Григорія Ващенка, Івана Огієнка, Миколи Балліна, Шалви Амонашвілі. Дивіться також блог викладачки Людмили Федорової та розділ "Вчимо мови", що допоможе Вам у вивченні іноземної мови.
Осінь у віршах Катерини Перелісної: "Жовкнуть трави в полі", "Осінні танці", "Золота осінь", "Осінній вітер", "Заворожений сад".
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) — видатний український письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем, — увійшов в літературу як високоталановитий майстер сатири і гумору. Митець самобутній і неповторний, він формувався й зростав на грунті народного життя. Він — письменник поетичної вдачі, глибокий лірик, щиро залюблений у красу народного життя, народної мови, в неповторне духовне обличчя людей праці, в щедротну красу природи.
"Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати,— він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява»,— ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає..." (Остап Вишня)
"Не дуже любив книгу Василько. І не дуже чемно з нею поводивсь. От одного вечора ліг спати та й узяв книжку перед сном почитати. А Василько знав: якщо книжку читаєш лежачи, — псується зір і псується книжка. Лежить Василько, читав і задрімав. А книжка — бух! — на підлогу. Аркуші в книжці й пожмакалися. Добре заснув Василько, так міцно, що й од «бух!» не прокинувся. І сниться Василькові, що він — книжка..." (Остап Вишня)
"... І справді — тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми... Чудесний червоний красень-фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно. Дідусь обняв Павлика та й каже: "Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?" "Добре",— відповів Павлик..." (Остап Вишня)
"— Дідусю, а коли ти мене на полювання візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити!
Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся-мисливця, як тільки той брався за рушницю. Дідусь гладив Павлика по голівці:
— Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький, підростеш — тоді й візьму...
Дідусь дуже любив свого маленького онука і завжди йому розповідав про зайців і вовків, про лисичок та про всіх звірів, яких він полював..." (Остап Вишня)
"— А я ось і прийшов!
— Драстуйте!
— Драстуй, Васько! Сам прийшов?
— Сам!
— І не побоявся?
— А чого мені боятися?
— А вовки ж у кукурудзі єсть! Хіба ти не чув?
— А я вовків не боюсь! Я читав у книжці, що вовки бояться людини і тоді тільки можуть напасти, як голодні. А голодні вони тільки взимку! А тепер літо!.." (Остап Вишня)