Хто такий Хлюсь? Це чоловічок, який мешкає у річці, але до Оляни потрапляє з автомату, який продає газовану воду. Хлюсь – майже хлюп, тому зрозуміло, чому у нього таке ім’я. Але Хлюсь «на завданні», у нього є важлива місія – знайти саме цю дівчинку і вмовити врятувати річку Стугну, яка тече в бабусиному селі. Олянка обрана, і ось як це пояснюється: «– Це Стугна вибрала саме тебе, Олянко. Вона дала тобі дивовижну силу. Бо ти й справді любила Річку. Любила просто за те, що вона Річка. Бачиш, більшість людей любить тільки те, що корисне. Або смачне. Рибу люблять – смажену, раків – варених. А Річку – за те, що з неї беруть воду і виливають у неї отруту». Хоча щодо «обраності» виникають питання, бо дівчинка не здобула чарівну силу, а магією її наділили ще у дитинстві. Краще б це було сказане трохи інакше, бо ж не кожна дитина зможе приміряти таку «обраність» на себе. За допомогою Хлюся Оляна вночі летить у мильній бульбашці до Ріки, але на заваді їй стає ворог. Хоча, як на мене, Подвійний-Оселедець викликає подив і сміх, а не страх. Хоча намагання затягти дівчинку у комп’ютерну гру, а тоді запрограмувати її поведінку і відібрати волю заслуговують на увагу і роздуми про шкідливість віртуального світу. Але чому ворог приймає подобу саме оселедця, чесно кажучи, мені досі незрозуміло, бо протиставлення води і розсолу якесь непереконливе. За свою допомогу і врятовану Річку Оляна отримала від Стугни чарівну намистинку, і тому, можливо, пригоди дівчинки матимуть продовження...
"Андрійко і Ніна, школярі-першокласники, поверталися з школи. На шляху був ярок. Припекло сонце, розтанув сніг, ярком потекла вода. Шумить бурхливий потік. Стоять перед потоком Андрійко і Ніна. Андрійко швидко перебрів через потік, став на протилежному березі. Подивився хлопчик на Ніну, й соромно йому стало...." (Василь Сухомлинський)
"Гавчик і Мурчик з перших днів подружили. Їдять і сплять разом. Коли Гавчик лежить у халабуді, то Мурчика звідти і за хвіст не витягнеш. Забереться ото собачці на пухку шубу і спить, мов на теплій лежанці. Гавчик лише загарчить легенько, але не проганяє Мурчика. Спи, мовляв, та тільки не дряпайся! А Мурчик згорнеться калачиком і мурчить свою нескінченну казку. Песик любить слухати його музику-мурликання. Часом Гавчик десь бігає з своїм господарем Ваньком. Тоді Мурчик один спить, чекає на друга..." (Андрій Бондарчук)
"Вузенькою стежкою ішли два подорожні. По один бік - хлюпотіли хвилі синього моря, по другий - стояли сиві гори. Ішли подорожні вже давно. Вони шукали Красу. Один із них - Людина з Гарячим Серцем, другий - Людина з Холодним Серцем. Людина з Гарячим Серцем глянула на море - і очі її стали захоплені й ласкаві..." (Василь Сухомлинський)
""Готово?" — питає мене Захар Іванович. "Готово!" — відгукуюсь я і стрибаю на раму гарячого і волохатого від пилу "Білорусика". Захар Іванович пускає трактор. Машина тихенько вуркотить і котиться дорогою, за нами починає бігти, ворушитися трос, і я бачу: трос підіймається вгору, натягується в повітрі, немов струна; трактор наш гуде все важче й важче, а нам із скирти махають руками, сигналять: "Давай!.. Давайте! Протягуйте далі!" Десь там знизу, з того боку високої розкішної скирти, рушає і повзе вгору повна сітка соломи. Ми з дядьком тягнемо її на вершину обмолоченої гори, трос уже завис високо над землею і сліпучо виблискує на сонці. Я чую, як тоненько дзвенить натягнутий дріт, і мені знов згадується недавня пригода..." (Віктор Близнець)
"Жила собі дівчинка на ім’я Уля. Жила вона в малесенькому селищі. Коли там починається весна, там дуже дзвінко дзюрчить вода в річці, солов’ї співають, а трава росте, як на малюнках художників. Та одного разу Уля побачила біля свого дому хлопчика, який сумував…" (Вікторія Лабунець)
"Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзолочений сонячним промінням, туркотіли лрипутні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро... хря-хря..." (Григір Тютюнник)
Оповідання Євгена Шморгуна: "Рослина дивовижної сили", "Зозулини черевички", "Козацькі могили", легенда "Неопалима купина".
"Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста. Петриків батько працював ковалем на машинобудівному заводі, а жили вони всі — Петрик, тато, мама і сестричка Леся — в чотириповерховому кам'яному домі. Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п'ять років. Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжно-рожевими квітами, і тоді він був схожий на ялинку, яку Петрик і Леся бачили на Новий рік..." (Остап Вишня)
Сергій Петрович Плачинда (літературний псевдонім - Сергій Кожухар), — відомий український письменник, прозаїк, публіцист, літературний критик. "Серед степу широкого... (Гілея)", "Роксолана", "Міфи і легенди стародавньої України" - твори Сергія Плачинди, запропоновані у цьому розділі.
Оповідання Степана Васильченка: "Тарасові шляхи", "Приблуда", "Свекор", "Басурмен".
Нещодавно було опубліковано аудіоверсію казки Софії Мельник "Свято першого листочка або неймовірні пригоди сестричок-ельфів". Текст читає майстриня художнього слова Лариса Уласовська. У записі використано твори з репертуару класичної музики.
Крок за кроком - робимо квіточку...
Орігамі – це папір,
В силу ти його повір,
Він прийшов до нас з тобою із Японії самої. Орігамі – це уміння
Із паперу скласти півня,
І журавлика, і квітку,
І комусь подати звістку.
Треба тільки побажати
І почать папір складати
Точно, чітко і уважно,
І в нас квітка вийде справжня!
У розділі — статті про знання, освіту, навчання, виховання та саморозвиток. А також — велика добірка статей з педагогіки від Василя Сухомлинського, Олександра Захаренка, Григорія Ващенка, Івана Огієнка, Миколи Балліна, Шалви Амонашвілі. Дивіться також блог викладачки Людмили Федорової та розділ "Вчимо мови", що допоможе Вам у вивченні іноземної мови.
.jpg)
Осінь у віршах Катерини Перелісної: "Жовкнуть трави в полі", "Осінні танці", "Золота осінь", "Осінній вітер", "Заворожений сад".
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) — видатний український письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем, — увійшов в літературу як високоталановитий майстер сатири і гумору. Митець самобутній і неповторний, він формувався й зростав на грунті народного життя. Він — письменник поетичної вдачі, глибокий лірик, щиро залюблений у красу народного життя, народної мови, в неповторне духовне обличчя людей праці, в щедротну красу природи.
"Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати,— він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява»,— ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає..." (Остап Вишня)
"Не дуже любив книгу Василько. І не дуже чемно з нею поводивсь. От одного вечора ліг спати та й узяв книжку перед сном почитати. А Василько знав: якщо книжку читаєш лежачи, — псується зір і псується книжка. Лежить Василько, читав і задрімав. А книжка — бух! — на підлогу. Аркуші в книжці й пожмакалися. Добре заснув Василько, так міцно, що й од «бух!» не прокинувся. І сниться Василькові, що він — книжка..." (Остап Вишня)
"... І справді — тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми... Чудесний червоний красень-фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно. Дідусь обняв Павлика та й каже: "Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?" "Добре",— відповів Павлик..." (Остап Вишня)
