"Вона з'явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу — у чорному оксамитному плащі з високим коміром, у крислатому капелюшку з вуаллю, струнка й велична, схожа на королеву. Тінь падала на її обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі. Вітя завмер. Вдома не було нікого. Двері замкнені на два замки й ланцюжок. Вітя чув, як шалено б'ється його серце. Він сидів на тахті, підібгавши під себе ноги, з книжкою на колінах. «…містер Паррик, мабуть, досить-таки дивна людина, якщо міс Персимон…» Він не встиг дочитати до крапки… З вулиці долинав гомін великого міста. Десь за стіною джмелем гудів пилосос. Поверхом нижче цинькали на піаніно. Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала у квартирі. Вона ступила ще один нечутний крок, наближаючись до нього. Вітя придивився і враз похолов — ноги незнайомки не торкалися паркету. Він ясно бачив: між гостроносими замшевими її черевичками, що ледь визирали з-під довгого, до п'ят, плаща, й підлогою — відстань..." (Всеволод Нестайко)
"Ох і славне чумацьке діло, та на всю Україну відоме! А чумаки – поважні і хазяйновиті люди. Всю зиму добре на печі вилежуються та боки гріють. І ні до чого їм ніякого діла немає – ні до хатньої, ні до польової роботи, хіба що до шинку. Але тільки-но весна настає та сонечко трошки землю підсушить – отут уже, чумаче, не дрімай та не ледачкуй! Ні дня і ні ночі не спочинуть чумаки: треба і воликів відгодувати, і ярма підтесати, і осі, і занози, і вози-мажі підрихтувати та шкурами напнути, та й дьогтю гарненько у мазниці поналивати. Бо відомо, що без дьогтю далеко не доїдеш – запищить-зарипить незмащена дубова вісь і трісне посеред степу. От тоді вже гаплик! Ставай, чумаче, мажу розпаковуй, та все добро на землю скидай, та воза підважуй голоблею, щоб вісь замінити". (Сашко Лірник)
"Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову – одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села – якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.Добрий чоловік був Мехтод – жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив – до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав". (Сашко Лірник)
"Жив у нашому селі Сабадаші чоловік на ім’я Охота. І був у нього синочок, якого звали Гандрей. Хлопчина ріс розумний і меткий — все, бувало, сидить коло бандуриста чи лірника на майдані і слухає, що той оповідає про Байду, чи бідних невольників, або про Марусю Богуславку. А опісля на вигоні збере кругом себе дітей, та й переказує їм усе те, а ще й додасть від себе, щоб цікавіше було. Або назбирає всякого залізяччя під кузнею, паличок настругає ножем і все собі щось майструє. Та добре було б, аби щось путнє майстрував: чи то граблі, чи то терницю до конопель, чи хай навіть ложку — так ні! Все ото робить птахів якихось, вітрячки або коліщатка..." (Сашко Лірник)
"У селі Угловаті, на кутку Дячуківці над ставочком жив чоловік Яків Білоус. І була у нього доця Варочка. От якось зимою Яків захворів, та й помер. Лишилася Варочка сама.
Поки ще у Варочки пшоно було, то вона кулешик варила, а далі і те скінчилося. Пожаліли її сусіди – розказали попові, що сирота бідує. Прийшов піп до Варочки, подивився – хата пуста, порозлазилась, із хазяйства – самі миші по кутках бігають, із одежі – лише те, що на ній. Ні корови немає у Варочки, ні землі, тільки три явори ростуть на березі". (Сашко Лірник)
"Дитинству мого дорогого
Володимира Максименка
присвячую""Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни і всміхнулося… Воно щоранку всміхається, коли встає й кидає свій перший погляд на наше село. Та й хіба можна втриматися від радісної усмішки, коли дивишся з неба на наші Гарбузяни?.. Кращого села немає в цілому світі..." (Всеволод Нестайко)
"...Не пригадую, коли точно, але одного ніби звичайного дня жовта кулька кудись щезла, наче вивітрилась. Розшуки успіху не мали. А гратись двома кульками було нецікаво, така гра нівелювала всі досягнення, вона просто вплощинювала. Власне, це вже була не гра, а суцільний нуд. Складалось враження, мовби хтось прагнув перекрити основні канали життєдіяльності - слуховий, зоровий та інші, воліючи, наскільки міг, обмежити пропускну здатність душі. Звичайно, можна знаходити задоволення і у прописуванні вкотре давно завчених літер, але це на любителя, мені ж хотілось не підкреслення натиском, наголошенням відомого, а виписування нових ситуацій у часопросторі. Тому я все більше гаяла час на нарікання, ремствування, мені щось постійно дошкуляло, виводило з рівноваги, я навіть чути погано стала. Ще так трохи як результат, пиши пропало, тобто повна апатія." (Галина Мирослава)
"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися - двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули - далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував - досі загадка..." (Галина Мирослава)
"Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію в папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам'яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше у чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві - хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно - я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом - як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево..." (Галина Мирослава)
"Можна було сторопіти - Дніпро вихилявся як велика риба. Подекуди вправно вдаряв хвостом, прудко застрибуючи кучерявими краплями на палубу. Усі, хто стояв на катері, замилувано всміхались. То з одного боку, то з іншого хтось із його пасажирів, вихлюпуючи припливи почуттів, раптом поряд голосно когось цьомав у щічку. Хоча тут мало хто кого знав. Та й ніби ніхто навмисно і не шукав знайомств, принаймні, виразно цього помітно не було. Здебільшого всі трималися своїх приятелів. Кожного привело сюди щось своє. Чому ці пасажири сіли саме в цей пливучий будиночок і поплили саме цим курсом - важко сказати напевно. У когось це відбулось миттєво - прийшов, побачив, купив квиток... У результаті катер, мовби ховаючи себе від пронизливих поглядів, обгорнувшись прозорою шовковою хустиною води, розкішно тріпотить на вітрі та мчить його подалі від заюрмленого світу. Дехто, на противагу, мріяв про таку поїздку давно, тож ретельно все спланував, навіть настрій..." (Галина Мирослава)
Ці відео-уроки з орігамі покажуть вам, як швидко зробити милого паперового кролика. Це так просто, що кожен міг би успішно зробити його разом із дітками.
"Причаїлася Марія під яблунею в саду. Чатує, коли прийде яснозора осінь по яблука. Час минав, а жовтокосої красуні не було. Над головою курликали журавлі. Диво-птахи відлітали у вирій. Сонечко спускалося за багряний ліс, кидаючи останні промені на землю. Раптом почувся бабусин голос, який розбудив дівчинку від мрій..." (Людмила Кибалка)
"Журавель, прилаштований біля колодязя для витягування води, сумно дивився вслід птахам, які відлітали у вирій. "Як хочу полинути з ними, але в мене немає крил. Які вони гарні!" – в думках промовив дерев'яний журавель, заскрипівши від туги. Щодня дивився в небо і мріяв про крила, які понесли б його кудись в невідомі землі світу.
Якось до нього підійшли стомлені дідусь з онуком, яких мучила спрага.
– Дідусю, а як ми дістанемо воду з криниці? – запитав онук.
– Нам поможе дерев'яний журавель, – відповів дідусь..." (Людмила Кибалка)
"Ви остаточно вирішили вдочерити Віру?" "Так", – одностайно відповіли Іван і Любов. "Мабуть, вона не сказала, – раптом директор дитячого будинку замовк, але за мить продовжив, – що у неї є сестра. Погодьтесь, варто врахувати думку дитини. Віра дуже дружна з молодшою сестрою. Розлучати? Підійдіть до вікна, будь ласка. Подивіться..." Дівчата сиділи на лавці, обнявшись, уважно розглядали подарунки, які щойно принесли названі батьки. Ніхто не чув їхньої розмови, але дитячі очі – вони про все повідають – світилися вогником радості..." (Людмила Кибалка)
"Космея, Явдошка, розтріпана пані…
І як цю красунечку тільки не звуть.
А може це зорі на аероплані
Спустилися з неба на землю… Й цвітуть!Такі вони милі, такі вони рідні,
Я знаю з дитинства цих любих сестриць.
Вони непримхливі й водночас тендітні,
І дуже вже схожі усі до зірниць..."(Наталя Карпенко)
Кінець літа завжди підкрадається непомітно. На календарі вже серпень, а це означає, що незабаром до школи. Звісно, за період канікул чимало знань зі шкільної програми трошки підзабулися. Але ще є час для того, аби пригадати все та навіть вивчити нове. Так, малеча навряд буде радіти такій перспективі, бо навчатися в останні дні літа це не круто. Але вихід є. І це – ігри...
"Донька з татком говорить:
- Я тебе кохаю!
На щоцi сльоза бринить:
- Я тебе чекаю!!!
Знов питає про нього
У матусi-неньки...
- Вiн з вiдрядження свого
Їде, твiй рiдненький!"(Юрій Сафроненко)
Книга присвячена історії виникнення відомих літературних творів для дітей. Оригінальність і непересічність пропонованих текстів у тому, що це авторська розповідь видатного українського письменника про біографії кращих дитячих книг XX століття, які лишаються популярними серед юних читачів уже не одного покоління не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу. Дорослим читачам також буде цікаво замислитися над людськими долями – повчальними, романтичними, героїчними, часом драматичними – кожного представленого тут письменника.
Володимир Даник. "Вірші і... вірші!"
"... відібравши кілька віршів, адресованих дітям і написаних за останній час, пропоную їх вашій увазі. І давайте усе ж домовимося так: будемо вважати представлені вірші... першими сторінками майбутньої книги. І сподіваюсь, що ні маленькі читачики, ні дорослі читачі не будуть проти такої ідеї!" (Володимир Даник)
"Коли любиш читати, життя стає цікавішим. У тебе з’являються нові друзі – герої книг та їх автори. Вони завжди порадять, підтримають, допоможуть. У мене в душі ніби відчиняються потаємні віконечка, і я бачу навколишній світ по іншому, помічаю те, що було невидимим досі. Це віконця творчості – і я пишу вірші, казки, легенди." (Олександра Бурбело)
