Публікації за тегом: Діти

У наш світ дитину приводить мама. Вона дбайливо та ніжно супроводжує її на життєвому шляху. Та є інший світ, світ пригод, подорожей і різних чудернацьких подій. І шлях у цей чарівний світ відкривають книжки. Вони надихають, розважають, навчають і переносять у простір фантазій і безмежних думок. Ми підготували добірку для дітей різного віку. Сідайте зручніше, подорож починається просто зараз.

 

 

 

 

«Заморочки із козацької бочки»:

Хитрі запитання від козачка Фіґлярчика
Каверзні загадки для козачат
Острів прислів’їв
Вікторина від козака Цидулки
Задачник від козачка Підскарбійка
Ребуси від козачка Наумка

 

 

 

"Сьогодні з самого ранку мама прибирала гарно всі кімнати, приготувала для всіх чисту білизну, взуття та одежу, викупала всіх дітей та й сама помилася. На кухні теж було вже чисто, лиш доткалися в печі ковбаси, м'ясо, що приготувала мама на Великдень. В кутку на столі красувались рум'яні, запашні папушники та блискуча поливана миска, повна гарних писанок. В домі була врочиста тиша. Прийшла бабуся допомагати мамі закінчити роботу, але говорили вони дуже тихо. Малій Галинці надокучила тиша й вона почала голосну пісеньку, але бабуся серйозно спинила її..." (Ніна Наркевич)

 

 

"Емілія познайомилась з Кеном на іподромі, де вони обоє враз, ніби заздалегідь домовились, опинились біля пишногривого коня білої масті, що мав ім'я Іпос, тобто Кінь, тільки грецькою мовою. Більшина коней, які тогоріч брали участь у змаганнях, була темною. Відомо, що біла масть зустрічається вкрай рідко, здебільшого до неї помилково зараховують світло-сірих або світло-жовтих коней. А тут така нагода! Тож відмовити собі підійти ближче, аби зазирнути в розумні горіхові очі Іпоса, смаглява Емілія не змогла, як і світловолосий Кен. Дівчинці без застережень дозволили погладити рожевошкірого коня. Емілія почувала себе обраницею долі. Вона поглянула блискучими, сповненими королівської величі, очима на Кена. Їх погляди зустрілись. Кен мимохіть знітився, але майже миттєво отямився, підвів голову, одним помахом відкинув волосся з чола, після чого відрекомендувався: — Кентавр..." (Галина Мирослава)
 

"Олькові на іменини подарували книженцію. Якщо чесно, то годі таку здоровезну підняти. Вона грубезна та ще й з великими квадратними сторінками. Ця книжка про транспорт. На ній так і написано: ''Транспорт''. Олько, повне ім'я якого Олег, але так його ніхто не називає, тільки-но мама йому прочитала назву,  на хвильку щез у своїх думках, а за тим раптово звернувся до матусі з запитанням: — А транспорт придумали для спорту? — Скоріше для того, аби полегшити собі життя. Хоча в якомусь сенсі їзду на транспорті можна назвати спортом, — почув мамину відповідь хлопчик. — Транспорт  — це ще й транс,  — додав тато, поспішаючи на роботу. — А що таке транс?  — розвернувся до батьків здивований Ольчик..." (Галина Мирослава)

 

"Я люблю свою бабусю
Я бабусенькин лизунчик,
Солоденький я мазунчик,
Я до бабці притулюся,
Так люблю свою бабусю!"

(Слова Марії Дем'янюк,
музика Миколи Ведмедері)

 

 

"У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав  її б до синців і крові на губах. Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик,  то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок. Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді,  коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті..." (Галина Мирослава)

 

"Єдиний у сім'ї, кому вистачає терпіння розтлумачувати дідусеві, про що в хаті говорять,  — Дмитрик. Хлопчик дуже любить дідуся. Дідуньо, на жаль, пережив контузію під час війни, тож тепер недочуває. —  От у кого нема причин нарікати на відсутність часу, — каже мама і показує на Дмитрика. То правда, бо Дмитрик, який ще не ходить до школи, не спішить на роботу, справді має найбільше з усіх часу. Навіть до дитсадка він ходить лише до обіднього сну. Після обіду мамі доводиться його забирати, і все через те, що Дмитрик вперто відмовляється спати в дитсадку..." (Галина Мирослава)

 

 

"Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку..."

(Слова Марії Дем'янюк,
музика Миколи Ведмедері)

 

 

 

"Місяць сидів на хмаринці й гриз бублика. Та ось, шматочок відламався й поцілив прямісінько у кота, що спав на даху. — Шшшшшш! — вигнувся дугою Кіт. — Ой! — злякався Місяць й сховав бублика в кишеню. — Втік з дому, щоб поспати… а ти…. — Вибач, Мурчику! А чого вдома не спиш? — Манюня не дає… — А хто це? — спитав Місяць й знову дістав бублика. — Дівчинка..., яка живе зі мною он у тій кімнаті, — махнув хвостом Кіт. — З того часу, як вона навчилася читати, то тільки тим і займається, що читає казки. В мене вже голова йде обертом від тих принцес і принців! Та якби ще тільки це…" (Ольга Зубер)

 

До добірки увійшли пісні (слова — Юлії Хандожинської, музика — Надії Галабурди): «Україна», «Молитва за Україну», «Славетний край», «Рідна земле моя, українська», «Намалюю Україну», «Моя Україна – пісня колискова», «Українське слово», «Квітуча Україна», «Заспіваю про Карпати», «А я поділюся», «Батькова порада», «Для братів», «Доня-горошинка», «Коляда», «У гості йде свято», «Випускник», «Ми бажаємо миру», «Чому», «На здоров'я і добро», «Ми війні скажем — ні», «Припиніть стріляти», «Мої пісні».

 

 

До збірки Сергія Губерначука для школярів увійшли цікаві та своєрідні вірші, що вирізняються багатими поетичними образами. Поєднуючись з яскравими ілюстраціями, вірші розвивають уяву і креативність дітей, захоплюють їх, дарують радість. Усі вірші щирі, просякнуті душевним теплом і любов’ю, а деякі з них – і тонким, дружнім гумором. Вони вчать важливим речам, які супроводжують людину в житті, – любові до України, рідного краю, навколишнього світу, всього живого і прекрасного. Вірші надихають до навчання і пізнання історії своєї Батьківщини і всього нового. Збірка запрошує у подорож до цікавого світу поезії разом зі справжнім майстром слова. Добірка віршів приваблює оригінальністю думок, загальним оптимістичним настроєм, буде не тільки до смаку, але й на користь дітям, навчаючи їх важливим життєвим цінностям – мудрості і доброті, прищеплюючи любов до поезії, розвиваючи мовлення і літературні смаки.

 

"Жила в одному лісі вредна Лисичка. Ні з ким не дружила. З усіх кепкувала, обманювала, дражнила. Та найбільше дошкуляла Зайчику. Підстерігала, піймати грозилася. Та от, сталася халепа. Застудилася Лисичка. Лежить вдома, кашляє. — Хоч відпочинемо від неї, — радіють усі. Усі, окрім Зайчика. Шкода йому Руденьку. Спік він капустяного пирога, поклав до кошика та й пострибав до Мишки. — Дай, будь ласка, лікувальних трав для Лисички, які ти влітку збирала, — попросив він. — Для лисички? — здивувалася Мишка. — Так. Хворіє вона, допомогти треба!.." (Ольга Зубер)

 

 

 

"Білими килимами зима позастеляла землю. Виблискують виткані полотна на сонечку, переливаються то рожевими, то срібними кольорами. А як тільки день добігає кінця, і на небі зʼявляються зірочки, то вони одразу починають себе розглядати у скованих морозом річках чи озерцях. Милуються собою, своєю вродою. А морозець цьому й радий, старається, вимальовує візерунки на вікнах, водоймах. Люблять звірі пані Зиму, вона їм дарує нові шубки, забави. Повсідаються білочки на гілочку сосни, й нумо спостерігати, як зайчики граються у піжмурки. Сміються вухані, тільки й видно, як із-за кучугур виглядають їхні хвостики. Вовчик із лискою теж приєднуються до забав. Наліплять кругленьких куль та й нумо майструвати сніговичка. Зайченя принесло морквину, совеня — чорні ґудзики, їжачок дістав старе відерце, а білочки — шалика, щоб не змерз..." (Тетяна Прокоф’єва)

 

"Маленька дівчинка прилинула до вікна і легенько дихнула на круглу шибку, заквітчану морозом. Крижані квітки та завитки, швидко танули під теплим подихом, відкриваючи картинку засніженого двору. Все сяяло під холодним срібним поглядом місяця. Десь там навіть було видно яскраву зірку, засніжені дерева і шматочок городу, який наче хто залив молочним киселем. А осьдечки видно, як засипало стару кабичку — ту, що бабуся сама із цеглин та глини склала. Ой, як же хороше літніми вечорами було сидіти біля тієї пічки за старим столиком, допоки під вогняними язиками смажились смачні деруни! Як хороше було бігати малими ногами навколо та зацікавлено розглядати різномаїття квітів навкруг. А як же добре було весняними ранками розгрібати малими патичками цибульки перших квітів, а потім бачити, як з кожним днем все швидше ростуть квіти. Нюхати кожну квіточку іперебирати пальчиками її пелюстки. — Як же хороше, — про себе зітхнула мала і сірими круглими очима знову глянула на шибку. Морозні квіти, немов стрепенулися, і від теплого подиху залишився тільки маленький круглий отвір, схожий на дірку від бублика..." (Юлія Хандожинська)

 

"Сонечко все ще бавило землю своїми теплими промінцями. Хоч на календарі був місяць — грудень. Горобчик, на імʼя Літайчик, усе ніяк не міг натішитися золотим павутинкам сонця, яке залітало у його домівку. І тут однієї зимової ночі у двері постукали. — Хто там? — запитав горобчик. — Білочка! — щасливим голосочком відповіла гостя. Літайчик відчинив обережно двері..." (Тетяна Прокоф’єва)

 

 

 

 

"Ця історія трапилася одного морозного вечора, коли Край Світу був щедро засипаний снігом, і усі сиділи по своїх домівках. Лорі, як вже бувало, не спалося. І вона, сидячи біля світильника, читала книгу, яку взяла у пана Жоржика. Раптом, вона почула, як зашумів ліс, і виглянула у вікно. Це пан Вітер гнав стадо Снігових Хмар у бік Океану. Хмари були зовсім сонні і ледве плентались одна за одною. Та одна з них  навпаки була напрочуд весела й непосидюча. Очевидячки, хмара не дотримувалася режиму дня. Вона ніяк не хотіла слухатися пана Вітра і рвалася в напрямку Лориної хатинки. Непомітно відірвавшись від стада, вона почала наближатися до Високої Гори..." (Ольга Зубер)

 

"Вітрусь щовечора прогулювався у засніженому садку. Він кружляв між деревами і мріяв, що коли  виросте, тато Шторм   візьме його з собою далеко-далеко, на океан. І вони разом будуть здіймати  хвилі вищі кораблів. Та поки Вітрусь був ще зовсім маленький.  І його сили вистачало лише на те, щоб здувати з гілок сніжинки. Ось, і зараз, він сидів на улюбленій вишні і  хитав гілочку.  Сніжинки сипалися на вулика,  а Вітрусь уявляв, що то зовсім не вулик, а велетень-корабель. Раптом,  почулися голоси. То  розмовляли бджоли. Вітрусь прислухався. — Що таке зима? — спитала маленька бджілка Джуня. Та у вулику про зиму майже ніхто нічого не знав. — Взимку дуже холодно і замість бджіл літають сніжинки, — заворушилася  бабуся-бджола. — А хто такі сніжинки? — Зимові комахи..." (Ольга Зубер)

 

"Турботлива Зимонька вирішила поглянути на те, як зимує Матінка-Природа. Вона взула білі чобітки, одягнула біленьку шубку та білесенькі рукавички й подалася на оглядини. Зимонька була переконана, що зимою усім ой, як затишно! Та раптом вона почула як у густому карпатському лісі смереки перешіптуються поміж собою. «Замерзла…Ой, як замерзла!», — неслося лісом. «Тримайся. Зима завершиться. Маємо дочекатися Весноньки»,  — лунало у відповідь.  Тоді Зимонька уважно придивилася до дерев і зрозуміла, що вони ледве не тремтять від холоду.  «Холодно...Ой, як холодно! — цього разу бідкалися тендітні пожовклі травинки,  — Хоч би наші корінчики збереглися , щоби навесні з’явилися нові пагони». «Ой-йой! Як зимно ступати!»  —знову почула Зимонька. Це вже розмовляли поміж собою спритні братики-зайчики, які вискочили з нірки на стежину. «Лапки мої геть замерзли»,  — почулося з іншої сторони лісу, де лисенятко з мамою щойно вийшло на прогулянку..." (Марія Дем'янюк)

 

"Стильний бражник у сірому кардигані витанцьовував навколо вуличного ліхтаря та уявляв себе кінозіркою у світлі софітів. Раптом до його тендітних вушок долетів тоненький плач. Він залишив у спокій ліхтар та полетів у бік тривожного звука. На краєчку лавки метелик побачив маленького комарика, який хлюпав довгим та гострим, як голка, носиком. – Що сталося, дитино? – запитав стривожений бражник. – З-з-загубився..." (Ніна Колодяжна)