Публікації за тегом: Діти

«"О діти, діти! Ви не вчилися по-справжньому на зорі свого віку! Але так буває завжди: на щастя, сумлінні діти в дорослому віці найчастіше стають тупуватими молодими людьми і довершеними бовдурами". Це уривок з листа відомого письменника Жюля Верна, якого він написав своєму батькові. Він іронізував і над освітою, і над самим собою... А яким був Жюль-Габріель у дитинстві? Як він навчався? Які захоплення в нього були? Щоб розповісти про це, треба написати роман у дусі Жюля Верна! І діда, й батька Жюля Верна звали П'єрами. Жили вони в місті Нант. І обидва були правниками. А також —знавцями літератури та й узагалі широко освіченими людьми. Біографи кажуть, що дідусь Жюля полюбляв віршувати і вмів це робити дуже добре, навіть витончено. А ще він цікавився технікою, винаходами й наукою. Мати Жюля, Софі, як згадують сучасники, вносила людяність і душевне тепло в інтелектуальне середовище родини Вернів...»  (Олесь Ільченко)

 

Ви, мабуть, вже встигли скучити за загадками старої обсерваторії – таємничої споруди, звідки відкриваються шляхи до інших вимірів? Влад та Оленка знову вирушають у мандри паралельними світами, де на них чекають безліч неймовірних пригод. Як виявляється, жителі інших світів не завжди приязні, а інколи навіть небезпечні! Проте діти, не без допомоги свого друга – професора Філа, знаходять вихід із найскладніших ситуацій.

 

 

 

«Перед вами розповідь про дитинство людини, яка змінила уявлення про світ живої природи. Цей шведський вчений не просто описав для науки півтори тисячі видів рослин і тварин й не лише дав їм назви латинською мовою, які й досі застосовуються у вченому світі — він описав справжню, наукову систему живої природи, де кожна істота зайняла своє визначене місце. Всі тварини і рослини він розташував у природному порядку. В "мішанині" всього живого він зумів розпізнати струнку організацію життя, де окремі, але подібні істоти об'єднуються у види, родини, ряди, класи, типи, царства живої природи — навіть людину він поставив серед інших тварин, хоча й не на рівні із ними. Він любив лад у всьому. Звали його Карл Лінней. У Києві вже багато років існує Товариство шанувальників Карла Ліннея. Як його голова, я не міг не написати про цю геніальну людину...» (Олесь Ільченко​)

 

«У його нотатках нащадки знайдуть чудові архітектурні рішення і проєкти, креслення-винаходи танка й парашута, гелікоптера й дивовижних військових машин, математичні розробки й відкриття в галузі анатомії людини, тварин та рослин. Цей чоловік винайде скафандр, підводний човен, пароплав, ласти, велосипед, планер, кулемет. Він першим запропонує встановлювати гарматні батареї на броньованих кораблях, накреслить схеми небачених ткацьких верстатів, машин для виготовлення голок, потужних підйомних кранів, оригінальних важелів і ґвинтів. У XV столітті ця людина знала про кулькову вальни цю, без якої не можна створити принципово нові машини. В житті геніального Леонардо да Вінчі не було фантастичних таємниць, як вважають зараз. Звичайно, в його біографії трапляються загадки, проте шлях да Вінчі напрочуд цікавий та насичений і без усяких "шифрів" та "кодів"...» (Олесь Ільченко​)

 

«Якось гуляючи із приятелем, худенький хлопчик сказав: "Коли я стану дорослим, у мене буде сотня тисяч доларів. Я прагну цього, і так буде". "Цей американець свято вірив, що Бог пошле йому заможність, високе становище серед людей, можливість впливати на них і робити свою країну кращою. А до всього додасть сто років життя. Чоловік той помре за шість тижнів до свого 98-річчя. І все інше Бог йому теж дав. "Я отримав цей дар і благословення лише тому, що Господь твердо знав: я віддам ці гроші ближнім". Так говорила людина, чиє ім'я стало символом багатства й успіху в бізнесі, Джон Рокфеллер, мільйонер, який більшу частину своїх неймовірних статків передав людям і рідній Америці. Джон Рокфеллер потягнувся в кріслі, в якому сидів за письмовим столом, перед купами квитанцій, кошторисів...» (Олесь Ільченко)

 

«Ця дівчина володіла понад десятком європейських мов, знала вітчизняну і світову літературу, історію, філософію, географію, культуру стародавніх і сучасних народів Сходу та Європи, чудово грала на фортепіано й писала цікаві живописні полотна... Але уславилася вона як видатний поет і геніальний драматург Лариса Петрівна Косач — Леся Українка. Михайло Павлик, письменник і громадський діяч, казав після однієї зустрічі із нею у Львові в 1891 році, що Леся просто приголомшила його своєю освіченістю й тонким розумом. Павлик вважав, що вона живе лише поезією, але то було не зовсім так. Для свого віку вона виявилася геніальною жінкою. Він довго з нею розмовляв і в кожному її слові бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя. А тоді Лесі Українці, нагадаємо, було всього двадцять років! Протез для хворої правої ноги, який виготовили у Варшаві, трохи притлумив нестерпний біль. Тепер Леся могла ходити майже вільно та ще й без ціпка, який так її дратував...» (Олесь Ільченко)

 

"Будиночок із зірками", "Босо-взутий сніговик", "Про тиранозаврів та їжу", "Дід Андрій і лютий змій" - дитячі віршики Олесі Мамчич з нової шкільної програми для початкових класів. 

«А на нас упав ананас» Олесі Мамчич — сьома, щаслива, книжка в серії «Сучасна дитяча поезія». Книжка, котра вже в перші дні по виході з друку заявила про свій розбишацький «характер»: як і славетний «просто з неба», «ОТАКЕННИЙ» ананас... Читайте віршики: "Їхав віз через ліс", "Річка річка синя", "А в рудої киці", "В ліс метелики летіли", "Котик пік оладки", "Скоромовка", "Йшли з війни кавуни", "Кора і корида", "Іванка, Варка і Федько, а також молоко", "А на нас впав ананас", "Лишенько", "Про ріку", "Ведмежато вийшло жати", "Упіймав Тьома сома", "Наша чашка миє вуха", "Сад ботанічний".

"Мій тато на фронті зі зброї стріляє,
Він ворога гонить із нашого краю,
Він сильний і мужній,
А я його донька –
Молюся за тата, стуливши долоньки,
І Ангел Господній йому допоможе,
Тож скоро, вже скоро Добро переможе."

(Ольга Денисенко)

 

"Якось трапилися Їжачкові на дорозі яблучко з грушкою. Зрадів він та й думає, що б з того першим скуштувати. — З’їм зразу яблучко! Ні… грушку! Ні… Таки яблучко! Геть заплутався Їжачок. Та, поміркувавши, надумав, як вирішити той клопіт. — Підкину їх височенько. Що перше впаде, те перше й з’їм! Зробив, як надумав. Першим впало яблучко. І тільки-но Їжачок хотів нахилитися, щоб його підняти, як тут – лусь! Грушка поцілила малого прямо в маківку!..." (Ольга Зубер)

 

 

 

"Вітрусь щовечора прогулювався у засніженому садку. Він кружляв між деревами і мріяв, що коли  виросте, тато Шторм   візьме його з собою далеко-далеко, на океан. І вони разом будуть здіймати  хвилі вищі кораблів. Та поки Вітрусь був ще зовсім маленький.  І його сили вистачало лише на те, щоб здувати з гілок сніжинки. Ось, і зараз, він сидів на улюбленій вишні і  хитав гілочку.  Сніжинки сипалися на вулика,  а Вітрусь уявляв, що то зовсім не вулик, а велетень-корабель. Раптом,  почулися голоси. То  розмовляли бджоли. Вітрусь прислухався. — Що таке зима? — спитала маленька бджілка Джуня. Та у вулику про зиму майже ніхто нічого не знав. — Взимку дуже холодно і замість бджіл літають сніжинки, — заворушилася  бабуся-бджола. — А хто такі сніжинки? — Зимові комахи..." (Ольга Зубер)

 

"Ось і настали літні канікули! Ох і чекав же їх Ярик! — Ля-ля-ля! Ля-ля-ля! – наспівував він, збираючи валізку. – Ось, зберуся й гайну в село на все літо! Ніяких тобі уроків, книжок і домашніх завдань! Роби, що хочеш! Спи, їж, гуляй! – радів він. Аж ось і автобус. До побачення, мама й тато! А разом з вами ваші повчання й зауваження! Все, поїхали! Всю дорогу посмішка не сходила з його обличчя. Свобода! Оце втіха! А он уже й село видніється. А там, і ліс, і річка! Краса! Приїхали! Ярик вистрибнув з автобуса..." (Ольга Зубер)

 

 

"Жила в одному лісі вредна Лисичка. Ні з ким не дружила. З усіх кепкувала, обманювала, дражнила. Та найбільше дошкуляла Зайчику. Підстерігала, піймати грозилася. Та от, сталася халепа. Застудилася Лисичка. Лежить вдома, кашляє. — Хоч відпочинемо від неї, — радіють усі. Усі, окрім Зайчика. Шкода йому Руденьку. Спік він капустяного пирога, поклав до кошика та й пострибав до Мишки. — Дай, будь ласка, лікувальних трав для Лисички, які ти влітку збирала, — попросив він. — Для лисички? — здивувалася Мишка. — Так. Хворіє вона, допомогти треба!.." (Ольга Зубер)

 

 

 

"Ця історія трапилася одного морозного вечора, коли Край Світу був щедро засипаний снігом, і усі сиділи по своїх домівках. Лорі, як вже бувало, не спалося. І вона, сидячи біля світильника, читала книгу, яку взяла у пана Жоржика. Раптом, вона почула, як зашумів ліс, і виглянула у вікно. Це пан Вітер гнав стадо Снігових Хмар у бік Океану. Хмари були зовсім сонні і ледве плентались одна за одною. Та одна з них  навпаки була напрочуд весела й непосидюча. Очевидячки, хмара не дотримувалася режиму дня. Вона ніяк не хотіла слухатися пана Вітра і рвалася в напрямку Лориної хатинки. Непомітно відірвавшись від стада, вона почала наближатися до Високої Гори..." (Ольга Зубер)

 

"У старому зеленому садочку, знайшла собі прихисток маленька Мишка. Вона зробила собі затишне кубельце за купою гілок, біля розлогої яблуні. Вдень Мишка була зайнята хатніми справами, а щовечора вибігала зі своєї затишної домівки й поспішала до хатинки, аби послухати вечірню казку, яку бабуся розповідала своїй онучці. Казки Мишка дуже любила. Нічого в світі вона не любила більше, ніж казки! Хіба, що зернята. Та ось, одного разу, трапилася така історія. Надворі цілісінький день ішов дощ. Спочатку Мишка дуже засмутилася. Та потім вирішила, що ніякий дощ не завадить їй послухати казку. І ось, діждавшись вечора, вона, перестрибуючи калюжі, подалася до хатинки. Вона, як завжди, заскочила на підвіконня й притулилася вушком до шибки. Та дощ барабанив так сильно, що їй ледь вдавалося розбирати, про що розповідала бабуся." (Ольга Зубер)

 

"Жив-був Зайчик. А що він, ого-го як, полюбляв капусту, його називали Капустяним Зайчиком. А дехто, навіть, — капустянкою. Та Вуханчик не ображався. Хай. Не до того йому. А ось, чи є де в світі капустяний ліс, було цікаво. Щоб замість шишок на ялинках капуста росла.  І на дубах. Замість жолудів. І під кожним пеньочком, замість грибів. І вздовж лісового струмочка. Бо, з того яка користь? А з капусти — ще й яка!  А ще мріяв Зайчик, як побудує капустяну хатинку, змайструє капустяне ліжечко й вкриється запашним листком. І спатиме солодко. І насняться йому, малому, капустяні сни. От, одного разу, швендяв він поміж хатами. Та й забіг на город до Бабусі..." (Ольга Зубер)

 

"Місяць сидів на хмаринці й гриз бублика. Та ось, шматочок відламався й поцілив прямісінько у кота, що спав на даху. — Шшшшшш! — вигнувся дугою Кіт. — Ой! — злякався Місяць й сховав бублика в кишеню. — Втік з дому, щоб поспати… а ти…. — Вибач, Мурчику! А чого вдома не спиш? — Манюня не дає… — А хто це? — спитав Місяць й знову дістав бублика. — Дівчинка..., яка живе зі мною он у тій кімнаті, — махнув хвостом Кіт. — З того часу, як вона навчилася читати, то тільки тим і займається, що читає казки. В мене вже голова йде обертом від тих принцес і принців! Та якби ще тільки це…" (Ольга Зубер)

 

"У парку, біля школи, сиділа дівчинка. То була Осінь. Вона роздивлялася на розлогого клена і його листя поволі жовтіло. Потім дістала гребінець, і почала  розчісувати довгі руді кучері. І враз, подув свіжий, наповнений дощем вітер. — А чого це ти не в школі? Недобре прогулювати уроки, -—- почула вона поряд голос бабусі. — Он чуєш? Дзвоник! Біжи, якраз встигнеш. Школа була поруч. Дівчинка підхопилася..." (Ольга Зубер)

 

 

 

"У парку, біля школи, сиділа дівчинка. То була Осінь. Вона роздивлялася на розлогого клена і його листя поволі жовтіло. Потім дістала гребінець, і почала  розчісувати довгі руді кучері. І враз, подув свіжий, наповнений дощем вітер. — А чого це ти не в школі? Недобре прогулювати уроки, — почула вона поряд голос бабусі. — Он чуєш? Дзвоник! Біжи, якраз встигнеш. Школа була поруч. Дівчинка підхопилася. — І то правда! У шкільному дворі багато дерев. От діти зрадіють! — думала вона, стрибаючи стежкою..." (Ольга Зубер)

 

"Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил. − Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона. У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани. Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток. Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію. Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил..."  (Ольга Зубер)