«Я — камбала Ба. Мешкаю у Морі на дні. Але буваю скрізь: і майже біля повітря, і там, де багато великих небезпечних істот. Звичайно, мені трохи лячно запливати далеко. Але ж так багато цікавого навколо!
— Бо, Бо, гайда разом до ставридок!
Це мої молодші сестрички. Вони ще схожі на більшість звичайних рибок, а в мене вже почало переміщатися око. Коли я стану дорослою, обидва моїх ока опиняться на одному боці, цей бік стане верхом, інший — низом. І я плаватиму інакше.
У променях вечірнього Сонця маленькі ставридки світилися у воді то сріблястим, то зеленавим світлом. Вони гралися у хованки. Гра-тренування у хованки — наша найулюбленіша. І серед рибок найпоширеніша. Напевно, тому, що на риб полює чимало хижаків...» (Олена Більчук)
"І цього разу волелюбне пташеня Зарик далеченько майнуло від дому, хоча навчилось літати лише декілька днів тому.
Шурх униз — між пахучими травами, шурх уверх — «А що це ви, юначе, не дивитесь й не бачите мою домівку», — здивовано промурмотів павук Вук.
— Ой! Вибачте.
Шурх — то вже сині квіти дзвоників.
— Та як вас помітити, якщо ви спеціально маскуєтесь, дядьку Вуче? — підлетів метелик Павичеве Око й завмер на дзвонику. Квітка від вітру гойднулася, і метелик спурхнув.
— Агов! — почуся голос мами — Жар-птиці. — Зарику!
Зарик вирішив шурхнути в гущавину, а потім повернутися додому, але зачепився за щось крилом..." (Олена Більчук)
"Горобці й синички біля годівнички тримаються однією зграйкою. Та потім вони розлітаються. А от синичка Я́нко й горобчик Дін справді товаришували. Дін був меншим за віком і здавався крихітним й худеньким серед інших птахів – схожих на пухнасті м’ячики. Вже вкотре Я́нко підлетів до Діна, який щось розглядав на снігу, й поклав біля нього насінинку..." (Олена Більчук)
"Жили-летіли сніжинки. А летіли вони на великий Сосновий Ліс. Уперше цього року. "От бачиш!— вигукувала, кружляючи, сніжинка Симка, з ідеально рівними голочками, своїй сестричці Асимці — з ідеально нерівними голочками. — А ти хвилювалася!.. Що не зможеш долетіти!.. Що не дістанешся до землі!.." "Я хвилювалася?.. Та я жартувала!.. Я ні на мить! Не сумнівалася!.. Що дістануся!.. До землі!" — гукала у відповідь Асимка. Вони впали плавнісінько на лапу. Кашкетику. Той облизнувся. Кашкетик — це білченя. Він сидів на старій поваленій гілці вже давно-давнісінько. Принаймні так йому здавалося. Чекав на свою подружку — білочку Коралю. Адже вони мали разом прострибати дорогу на Свято. Таке от завдання отримали у лісовій школі..." (Олена Більчук)
""Він не боягуз, мій Тато не боягуз!"— на високий пагорб щодуху біжить хлопчина. Все вище і вище. Вже видно край поселення, оборонне укріплення, рів… Блакитну хвилю ранкової Ріки… Та Аджай, здається, нічого не помічає. Він раптом зупиняється, б’є палицею по високій траві й вигукує: "Він не тікав! Він не бачив!" "Ти… ти звідки?" — зненацька чує тонкий голос. Аджай озирається і бачить дівчинку. Дая, так її звати, одразу здогадалась за одягом, що хлопець — син воїна. Проте розгубилась — й запитала, що перше спало на думку..." (Олена Більчук)
" — Бах!
Микита почув сильний звук — і заплющив очі. А коли їх розплющив, то не побачив зеленого, синього, жовтого… не побачив кольорів! Данило, що стояв за спиною Микити, засміявся: це він непомітно підійшов і притьма хлопнув пакетом.
— Що, злякався? — потішено запитав і побіг до гурту хлопчиків.
Хлопчики пішли..."(Олена Більчук)
Читаймо захоплюючі повісті від Олени Більчук:
- "Зошити у лінії" (повість у двох частинах)
До збірки віршів Олени Журливої "У нашої Наталі" з ілюстраціями увійшли її віршики: "Весна", "Не дівчинка, а квітка", "Моя поличка", "Хазяєчка", "Наш Воркотик", "Гиля, гиля, гусоньки", "Вийшла кізонька гуляти", "Перекотиполе", "Ластівки", "Хто це?", "Сторож", "Холодно, холодно", "Узяла лисичка скрипку", "Хто чим любить ласувати?", "Зима".
Вісім рядків про кожен місяць складають ілюстровану книжечку Олени Журливої "Хто знає, як рік минає". Картинки до неї намалювали художники Іван Макогон та Антон Тетьора.
"Ще під листям прілим
Їх не видко,
Та відгорнеш ковдру —
Мацюпонькі
Пролісків жовто-зелені дітки
Пнуть угору
Крихітні долоньки.
Визирнуть,
Тоді вже годі втримати!.."(Олена Лоза)
"Коли до вікна підпливає
Кораблик місячний,
На білих вітрилах долаючи
Море зоряне,
Крихітний гном
В теплих шкарпетках вовняних
Спускається вниз
По сяючому промінчику.
Фарби вийма з торбинки,
Що яскравіших
У цілому світі
Ніхто і ніде не бачив!.."(Олена Лоза)
"Пішов раз лев на лови й зустрів мишку. Хотів її з’їсти, вже й лапою надушив. А мишка й каже йому: "Ой, леве, могутній владарю! Не їж мене, змилуйся наді мною, бідною мишкою! Я тобі за все те в пригоді стану!" Засміявся лев..." (Олена Пчілка)
Ілюстрована художником Ларисою Івановою збірка поезій Олени Пчілки (Ольги Косач) під назвою "Дивна хатка" складається з дитячих віршів: "Весняні квіти", "Сонечко", "Іванко", "Мама і доня", "Безконечна пісенька", "Безконечна казочка", "Метелик", "Цікава казочка", "Морквяний вояк", "Як швидко літо проминуло", "Змінилося все...", "Вітер", "Дивна хатка", "Тямущий котик", "Сон", "З гринджолятами", "Додому", "Зимовий вечір".
Свій письменницький псевдонім Олена Пчілка «позичила» від невсипущих трудівниць-бджілок. Як працьовита бджола, протягом усього життя несла вона в щільник української культури свою посильну працю - художні твори, переклади, активно виступала як видавець, громадський діяч. Її не дуже велика обсягом, але вагома своїм демократичним спрямуванням, гуманістичним змістом, реалістичним відтворенням дійсності літературна творчість посідає почесне місце в історії розвитку української літератури.
"Алло! Алло! Святий отче Миколаю, тут я, дуже нечемний Данко. Я кличу тебе зі свого маленького телефону, що мені татко подарував. Я прошу, прийди до мене і принеси мені малий літак. Такий зовсім малий, малюсенький - такий, щоб міг трошки, трошечки літати по кімнаті, якщо я його накручу." "Святий Миколаю! Я дуже нечемний хлопчик, але я хочу бути чемним, тільки ніяк не можу. Прошу, не гнівайся на мене і прийди!""(Олена Цегельська)
"Недаремно мала Галюся перед Різдвом так мамі у кухні допомагала. То горіхи лущила, то мигдаль, вибирала родзинки, била шум. А її брат Юрчик - теж: то біжить простоволосий, без духу, до крамниці, коли чогось нагло до кухні потрібно, то приготовляє прикраси і ліхтарики на ялинку. За це все Галюся дістала від мами потрошку різного тіста, мигдалю, шоколаду. І от вони обидві спекли у малій формі окремий, прегарний тортик, виключно для Галюсі. А Юрчик дістав гроші на купівлю кількох звіряток до вертепику і на електричні ліхтарики на ялинку. Серед цих робіт і радості настав день Святого Вечора. А за це, що діти були такі чемні, мама при роботі розповіла їм, як то у нас, там, на Україні, святкують..." (Олена Цегельська)
Видатний український письменник Олесь Гончар багато сторінок своїх творів присвятив дітям, дитинству. От і в розповіді «Романові яблука», взятій із широковідомого твору письменника «Твоя зоря», дорослі герої весь час подумки вертаються в ту неповторну пору, яку називають світанком життя. Автор-оповідач і Кирило Заболотний, у минулому бойовий льотчик, а тепер дипломат, перебуваючи далеко від Батьківщини, часто згадують рідний край і своє дитинство. Заповітними мріями-спогадами вони діляться зі своєю маленькою супутницею дівчинкою Лідою...
"Ну й ловко грає Андрiйко на пищику! Ви нiколи не чули, як вiн грає? Пищик у нього як живий. Схоче Андрiйко - i заспiває вiн у нього тоненько-тоненько, як комар. Схоче - обiзветься товсто, загуде, як джмiль. А буває, закукурiкає, як молодий пiвник, - i голосисто, i трошки хрипло. А подумати тiльки - звичайний пищик iз стручка жовтоï акацiï! Та самий стручок не засвистить, хоч дмухайте в нього цiлий день! Треба вмiти зробити з нього пищика...." (Олесь Донченко)
"Ців-ців-ців,
Ців-ців-ців,
Хто не знає горобців?Всім відома пташка ця.
Вбив Омелько горобця,
Щоб він лялечок не їв.
"Як же лялечки ці їсти,—
Шкода бідненьких мені."(Олесь Донченко)
