Статті для дітей та батьків

"... Треба виховувати так, щоб дитина не боялася матері, батька, вчителя, а любила їх. Щоб у неї взагалі були любимі люди. А любов у дитячому серці народжується до того, хто здатний розсіяти тривогу й розгубленість, утішити, утвердити віру в свої сили, хто здатний оберігати легковразливі, дуже чутливі до грубих, необережних доторкань почуття дитини і насамперед почуття власної гідності... Уміння слухати дитину — велике педагогічне мистецтво. Там, де не має цього мистецтва, немає і не може бути виховання... Знайте, що доторкання до дитячого серця має бути найніжнішим, найобережнішим,— тільки ніжність і обережність ведуть до того, що своєю розмовою з дитиною ви спонукаєте її до самовиховання. Пам’ятайте, що коли в школі панує добро і взаємне довір’я, вихованець сам приходить до вас тоді, коли в душі його розгубленість, коли він не може розібратися в тому, що діється в його душі, де істина, що йому робити... Від чого ж залежить самоповага, як вона виховується? Пам’ятайте, мій друже,— це дуже тендітна річ. З нею треба бути надзвичайно обережним. Так само обережним, як обережні ми буваємо з краплею води, що тремтить на квітці троянди, коли треба зрізати квітку, не струсивши прозорої краплі, в якій сяє маленьке сонце. Щоб виховати самоповагу, треба діяти тільки ніжними, тонкими виховними засобами. Самоповага не терпить грубих, «сильних», «вольових» засобів. Я б назвав самоповагу дитячою інтелігентністю. Це душевна лагідність, помножена на чистоту думок, потягів, намірів..." (Василь Сухомлинський)

"Необхідність наукової побудови процесу дитячого виховання в числі найгострішнх, найживотрепетнішнх питань висуває питання про взаємозалежність багатства духовного життя колективу й особистості. Звідки в колективне життя прийдуть духовна повнота й багатство, якщо кожний буде тільки споживачем? Хіба можна говорити про колектив як про вихователя особистості, якщо не розібратися з усією серйозністю, звідки ж течуть струмочки, які наповнюють джерело духовного багатства колективу? Група людей стає неорганізованим натовпом, якщо кожна людина, яка спілкується із своїми товаришами, не відкривається перед ними щоденно. Особистість і колектив — це дві сторони однієї медалі. Без виховання особистості не може бути й мови про колектив як про виховну силу, а виховання особистості немислиме без самовиховання. У широкому розумінні поняття виховання я уявляю собі як гармонію виховання колективу й виховання особистості, а у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню..." (Василь Сухомлинський)

"Я спеціально звертаю на це увагу тому, що марнослів’я розбещує душу людини, воно як іржа, роз’їдає колектив. Там, де є пустослів’я, по суті немає і не може бути ідейної єдності колективу. Марнослів’я — це безвідповідальне брязкання зброєю, перетворення зброї в іграшку, це духовне роззброєння людини. Разом з тим, як наймерзеннішого пороку, остерігайтесь отрути брехні й лицемірства. Нехай з дитинства, з отроцтва в плоть і кров, у звичку хлопчиків і дівчаток входить правдивість: нехай звичка називати речі своїми іменами перетворюється в характер, у натуру. Виховуйте у своїх вихованців непримиренність і нетерпимість до балаканини, порожнього красномовства, тріскучої фрази, хвалькуватості. Як же здійснювати на практиці ці золоті істини?.." (Василь Сухомлинський)

"... Благородні хвилювання серця, чисті, високі душевні поривання — ніколи ви не добудете цього багатства, якщо почнете добувати його в зрілі роки. Добувайте, творіть його в роки юнацтва. Бережіть його як неоцінепний скарб. Ще й ще раз, тисячу разів корисно порадити: учіть своїх вихованців бачити людину. Нехай кожний навчиться бачити в людині, як у дзеркалі, самого себе. Дати кожному юнакові, кожній дівчині це дзеркало, навчити дивитися в нього — це одна з вершин педагогічної мудрості. Якщо ви хочете стати справжнім вихователем юнацтва, учіть бачити в цьому дзеркалі найтонші, найзаповітніші, найнесподіваніші рисочки." (Василь Сухомлинський)

"Коли ми створювали наш степовий Куточок Краси для людей, у життя нашої дружної сім’ї несподівано ввійшла доля маленької дівчинки — Наталочки, як ми ласкаво її назвали. Дівчинка жила на околиці. У неї була лише мати. У три роки Наталочка тяжко захворіла — перестала ходити. Навесні і влітку мама клала доньку в маленький візок і ставила його під крислату яблуню. Зелений двір, яблуня, два вулики, колодязь, лелеки на сараї, собака Пальма, кролі, яких оберігала собака,— ось і весь світ Наталі. Голосиста й балакуча, але водночас засмучена своєю хворобою, дівчинка просила нас принести польових квітів, яких вона не бачила. У кожного з нас боліло серце: невже дівчинка не одужає? Лікарі її лікували, але швидкого одужання не обіцяли: якесь глибоке ураження нервової системи, ноги дівчинки нерухомі. Чим же тобі допомогти, маленька Наталочко?.." (Василь Сухомлинський)

"Звичайно, матеріальні, господарські відносини породжують відносини іншого виду — духовні. Чим цікавіша праця, що становить саму суть господарських відносин, тим глибшими можуть бути духовні відносини між вихованцями різного віку. Праця ж стає цікавою тоді, коли дитина й підліток, підлітки і юнаки, які працюють в одному колективі, керують машинами й механізмами, оволодівають складними практичними уміннями й навичками, передають один одному знання й досвід — це і є духовні відносини. Без трудового захоплення, без жадоби знань, без спільної діяльності, що являє собою оволодіння порівняно складними уміннями і навичками, різновіковий колектив як інструмент виховання — неможливий. Але якщо вам удалось досягти злиття праці й духовного життя вихованців різного віку, тоді у вас з’являється нове, дуже сильне джерело впливу колективу на особистість..." (Василь Сухомлинський)

"Щоразу, коли мова заходить про виховання юнацтва, я знову й знову говорю про неспокійне серце громадянина. Це серцевина всієї нашої педагогіки. Як вогню, бійтесь байдужості, мій друже. Це найстрашніша отрута, що породжує обивателя, міщанина, якому ні до чого немає діла, який любить мерзенні істини моралі шкурника: «не моє засипалось — не моє змелеться», «моя справа півняча — прокукурікав, а там хоч і не світай». Чим більше створили молоді руки для людей, тим чистіше, благородніше серце. Воно відчуває радощі й болі людей, лихо й турботи суспільства; погляд юного громадянина на навколишній світ стає допитливим і прискіпливим, натура — неспокійною й турботливою, благородство серця ніколи не уживається із злом, з байдужим ставленням до громадських інтересів, з приниженням людської гідності..." (Василь Сухомлинський)

"У переборюванні труднощів виховується мужність, облагороджується серце. Не озлобляється, а, навпаки, робиться ніжним і чуйним до людини, до добра, і непримиренним, нещадним до зла. Життя, яке ми відкриваємо перед своїми вихованцями,— не уторована доріжка. Молоді, особливо юнакам, треба бути готовою до всього. Треба бути готовою до найсуворіших випробувань. Виховуйте своїх юнаків такими мужніми й витривалими, щоб труднощі й злигодні, які — до всього цього треба бути готовими повсякчас — зустрінуться на їхньому шляху, не породили розгубленості й розслабленості. З фізичною непохитністю й витривалістю зв’язана й непохитність духовна..." (Василь Сухомлинський)

"Можна почути суперечки: коли починається рання юність — у чотирнадцять чи в шістнадцять років? В останні роки учених турбує акселерація — прискорення фізичного розвитку юнаків і дівчат, і в той же час - відносне відставання розвитку соціального, духовного, морального. Юність, за твердим переконанням нашого педагогічного колективу, починається в І2 — 13-річному віці. Якщо ви хочете, щоб хлопчик став духовно зрілою людиною, допоможіть йому зробити перші кроки на громадянській ниві. Зовсім безтурботне дитинство й отроцтво — ось корень духовного інфантилізму. Турботи в житті юнацтва повинні бути. Я маю на увазі турботи нашого народу, суспільства, Батьківщини. Нехай усе, що оточує наших хлопчиків і дівчаток, уже на зорі їхньої юності бентежить, хвилює, турбує їхні серця. Нічого в житті — ні безпосередньо поряд них, ні десь далеко, на краю світу, не повинно бути такого, що не стосувалося б їх особисто. Дати підліткові громадянське бачення світу — одна з вершин педагогічної мудрості..." (Василь Сухомлинський)

"Якщо всебічний розвиток вихованців відбувається в багатьох колективах (а я розповів ще далеко не про всі), то створюється такий етап, коли кожний старший учень — керівник, вихователь; багато юнаків набувають досвіду керівництва. При цьому керівництво виступає як величина похідна від діяльності. Воно ніби зароджується в процесі діяльності. Найчастіше керівника вибирають тоді, коли він уже показав себе на ділі як майстер своєї справи. Такому керівникові діти охоче підкоряються, тому що в даному випадку підкорення рівнозначне бажанню стати сьогодні кращим, ніж був учора. Підкорення й керівництво поза активною діяльністю, на яку надихає весь колектив єдина мета, у школі неможливі. При цьому дуже важливо, щоб діяльність, на якій ви виховуєте колектив у дусі високої вимогливості, мала яскраво виражений суспільний, громадянський смисл... (Василь Сухомлинський)

"Поки існує школа, непорушною істиною залишаться слова К. Д. Ушинського: «У вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, як би хитро він не був придуманий, не може замінити особистості в справі вихованця... Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, яке проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна сформувати характер»... Життя переконує, що вихованець — дзеркало вихователя. Мистецтво й майстерність виховання полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в тій істоті, що мислить, відчуває, переживає, істоті, яку ми творимо з маленької дитини..." (Василь Сухомлинський)

"Умійте, мій друже, донести до сердець своїх вихованців ту істину, що з матері починається життя, що з матері починається святе почуття патріотизму. Умійте навчити своїх вихованців бачити життя, а в житті - безліч тих найскладніших людських взаємин, які прямо говорять юнацтву, інколи волають: не проходьте мимо, втручайтеся в те, що ви бачите... Я кажу підліткам про жінку-матір: "Ніколи не забувай, сину, що вона — творець життя. Вона дала тобі життя, вигодувала тебе, відкрила перед тобою красу світу і рідної мови, уклала в твоє серце перші поняття про добро і зло, честь і безчестя. Пам’ятайте, сини, що в матері всі помисли, турботи і переживання — про дітей, про їх долю. Добро в серцях і в справах дітей — це її щастя, зло — її горе. Кожна жінка — мати або майбутня мати. Вона по-своєму глибоко, по-своему красиво переживає свою відповідальність за весь рід людський. Материнство робить жінку красивою і мудрою. З того часу, як жінка стає матір’ю, її почуття набувають високого, нікому, крім неї, недоступного змісту". (Василь Сухомлинський)

"Людина, яку виховує школа, - не тільки громадянин і трудівник, а й майбутній батько, майбутня мати, вихователь своїх дітей. Наш педагогічний колектив заклопотаний тим, щоб запобігти легковажному, несерйозному ставленню до шлюбу, кохання, народження дітей, що, на жаль, можна ще зустріти серед молоді. Свої турботи ми поділяємо з батьками. На заняттях педагогічної школи ми розповідаємо матерям і батькам про те, які завдання висуває перед ними життя в той період, коли їхні діти наближаються до статевої зрілості. Ми прагнемо прийти до єдиних поглядів і переконань з матерями й батьками відносно того, як облагороджувати статевий інстинкт. Потім, коли діти стають юнаками й дівчатами, ми проводимо з ними бесіди — учителі-чоловіки й батьки — з юнаками, вчительки-жінки й матері — з дівчатами. Багаторічна робота в школі перекопала мене в тому, що це конче необхідна справа. Тут відбувається, можна сказати, найніжніше, найтонше, обережне і водночас необхідне доторкання до юнацьких сердець. Ми вчимо їх жити, учимо бути справжніми людьми. Цю місію можна довірити тільки найчутливішим і найлюдянішим педагогам..." (Василь Сухомлинський)

"... У суспільстві, яке ми створюємо, людина людині має бути другом, товаришем, братом. Ці високі якості виховуються тільки тоді, коли людина віддає частку своєї душі в ім’я щастя інших людей. Віддача духовного багатства — тільки це і є здобування духовного багатства. Людські взаємини розкриваються найяскравіше в праці — коли один щось створює для іншого. Праця — поняття невичерпне, тому що воно — людське. Праця не тільки там, де людина сіє хліб чи саджає дерево. Найтоншою, найскладнішою працею є те, що людина приходить до людини, бачить в її очах, читає між «рядками» її слів кликання на допомогу. Ця праця є найвищим ступенем діяльності людського духу. Але щоб досягти цього ступеню, необхідно пройти ступені початкові — працювати для матеріального добробуту сім’ї, створювати матеріальні цінності, необхідні для того, щоб людина їла, одягалася, жила в упорядкованому житлі." (Василь Сухомлинський)

"Я ще раз підкреслюю надзвичайну важливість того, щоб дитяча, підліткова, юнацька праця включалася в економічне, матеріальне життя родини, була в ньому органічною необхідністю, розглядалася матір’ю і батьком як святий обов’язок дітей. Якщо цього немає, жодні педагогічні хитромудрощі школи не дадуть відповідних результатів... Народна педагогіка знає, що дитині посильне і що непосильне, знає, бо в ній органічно поєднується життєва мудрість а материнською і батьківською любов’ю. Народна педагогіка не боїться того, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту й мозолів. Народна педагогіка, яка знає чарівну силу праці, відкрила перед нами нові джерела виховної мудрості. Ми переконалися, що тільки завдяки праці, в якій є піт, і мозолі, і втома, людське серце стає чуйним, ніжним. Завдяки праці людина стає здатною пізнавати навколишній світ серцем. Дитина-трудівник, підліток-трудівник бачить людей зовсім не так, як той, хто не знає справжньої працї...." (Василь Сухомлинський)

"Ряд педагогічних ідей ми проводимо червоною ниткою через усю роботу школи з батьками. Особливо великого значення ми надаємо єдності духовного життя родини і шкільного навчання дитини. Педагогічний колектив прагне переконати матерів і батьків у тому, що в родині повинен панувати дух поваги до науки, культури, книжки. Разом Із сім’єю ми проводимо Свята Книжки. Їх зміст полягає в тому, що батько й мати купують для домашньої бібліотечки художню літературу. Про книжку в родині і духовному житті сімейного колективу ми читаємо лекції в усіх відділах педагогічної школи для батьків, проводимо індивідуальні бесіди. Ми прагнемо того, щоб у дитини виховувалися багатогранні духовні інтереси й потреби, серед яких на першому місці має стояти потреба в книжці. Нам вдалося досягти того, що надвечірній час у багатьох сім’ях став часом книжки: діти й підлітки читають книжку з власної домашньої чи шкільної бібліотеки..." (Василь Сухомлинський)

"Ми повинні турбуватися, щоб у матері й батька було єдине уявлення про те, кого вони разом із школою виховують, а звідси і про єдність їх вимог, передусім — до самих себе. Добитися того, щоб батько і мати як вихователі виступали в єдності — це означає навчити мудрості материнської і батьківської любові, гармонії доброти і суворості, ласки і вимогливості. З великим тактом, не доторкаючись до особистого, часто болісного, ми прагнемо запобігти помилкам батьків у цій найтоншій сфері духовного життя. Там, де немає мудрості батьківської педагогіки, любов матері й батька калічить дітей. Ми на конкретних прикладах показуємо, яку велику шкоду приносить дітям любов замилування, любов деспотична, любов відкупу... Запобігання цьому порокові вимагає того, щоб поради батькам, особливо батькові, про виховання дітей пронизувала червоною ниткою думка про громадський обов’язок батька й матері, про їхню відповідальність за майбутнє своїх дітей..." (Василь Сухомлинський) 

"У наші дні немає, по-моєму, важливішого завдання у сфері виховання людини сучасного суспільства, ніж учити матір і батька виховувати своїх дітей. 3 практики своєї багаторічної праці ми дійшли висновку, що без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв’язати жодного завдання, що стосується навчання і виховання. Батьківська педагогіка, тобто елементарне коло знань матері й батька про те, як істота, що народилася від людини, стає Людиною,— це фундамент, основа всієї педагогічної теорії й практики. У кабінеті материнської педагогіки на видному місці в нас написані слова М. І. Пирогова: «Нехай жінки зрозуміють, що вони, пораючись біля колиски дитини, запроваджуючи ігри її дитинства, навчаючи її уста лепетати, стають головними будівничими суспільства. Наріжний камінь кладуть їхні руки». У цих словах виражена основна спрямованість усієї нашої роботи з батьками... Важко переоцінити важливість педагогічної культури матері. Наш педагогічний колектив твердо переконаний, що батьківська педагогіка — це перша сторінка суспільної педагогіки. Турбуючись про те, щоб мати була тонким, мудрим, духовно красивим, одухотвореним високими поняттями про моральну красу скульптором, ми кінець кінцем турбуємося про душевну делікатність і чутливість дитини, про те, щоб найпотаємніші куточки її серця завжди відгукувалися на добро й красу." (Василь Сухомлинський)

"Треба уникати парадоксального явища, яке, на жаль, спостерігається в житті: учитель, який виховує чужих дітей, не має часу для виховання своїх дітей. Я хотів би порадити вчителеві-батькові, вчительці-матері: не забувайте, що вдома ви для своїх дітей не вчитель, не класний керівник, а передусім батько, мати. Не перетворюйте сім’ю в мініатюрну школу, по можливості робіть усе, щоб атмосфера школи залишалася за порогом вашого дому, щоб ви і ваші діти були просто гарною родиною. Виховання — це не якісь спеціально, штучно організовані «заходи», це насамперед спосіб життя. У руках педагога — сильний і водночас небезпечний інструмент, який вимагає великої мудрості й обачності,— влада над людиною. Мудро й обережно користуючись цим інструментом у школі, не переносьте його механічно в свій дім..." (Василь Сухомлинський)

"Я раджу кожному вчителеві вести педагогічний щоденник. Це не офіційний документ, до якого ставляться якісь формальні вимоги. Щоденник — особисті записи, помітки. Вони можуть знадобиться в повсякденній практичній роботі. В них — джерело роздумів, творчості. Щоденник, який ведеться десять, двадцять, а то й тридцять років, — це величезна цінність. Адже в кожного мислячого педагога є своя система, своя педагогічна культура... Щоденник допомагає зосередити думку, спрямувати розумові зусилля на щось одне. У своєму щоденнику я виділив кілька сторінок спеціально для запису даних про міцність знань. Вивчення, зіставлення, аналіз цих записів показують залежність міцності знань від численних передумов і умов. Щоденник учить думати." (Василь Сухомлинський)