Дмитро Чуб (Нитченко)
ЖИВИЙ ШЕВЧЕНКО
(Шевченко в житті)
ЖІНКИ В ЖИТТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Багатьох, певно, цікавлять інтимні сторони життя Шевченка: його ставлення до жінок взагалі, кохання, а також спроби одружитися.
Шевченкознавець професор П. Зайцев доводить, що перше кохання Шевченка було до дівчини Оксани, з якою пов’язані в нього пригоди і спогади про дитячі роки. Ті перші чисті пориви дитячих почувань на тлі безрадісного нещасливого життя Шевченка перетворились у щире полум’я, що не покидало його серця до останніх років життя. Ім’я Оксани фігурує у нього в низці творів, змінюючись часом на Мар’яну або на якусь безіменну дівчину. Вони пройняті незрівняною щирістю і трагізмом самотности. Він називає її «ласочкою», «зорею, «пташкою».
... «Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива,
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, — щасливий,
Як побачить диво — твою красоту;
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять,
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать?
І ти не згадаєш... Оксано! Оксано!
А я й досі плачу і досі журюсь.
Виливаю сльози на мою Мар’яну —
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар’яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
І хоч так, як жарти, колишнє згадай.
Після п’ятнадцяти років розлуки з рідною оселею, — пише далі П. Зайцев, — він завітав таки в рідну Керилівку: «в селі убогім... нічого не виросло і не згнило». Все було по-старому. В тихім закутку темного садка, серед старих дубових хрестів, що отіняли гробки його батьків, він спитався у брата про долю своєї Оксаночки, бо мав недобре передчуття ще на засланні:
«Чи жива
Ота Оксаночка», — питаю
У брата тихо я. — Яка?
«Ота маленька кучерява,
Що з нами гралася колись ...»
І вислухав звичайну й страшну, не один раз оспівану й оплакану історію:
«Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того!
З байстрям вернулась
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась.
Занапастилась, одуріла...
А що за дівчина була, —
Так-так, що краля!
І невбога
Та талану Господь не дав .. .» **
** Уривок з вірша Шевченка «Оксані К... ко», цитуємо з книги П. Зайцева «Оксана», видання 1918 р. Київ.
Так писав Шевченко про свою колишню дитячу приязнь до Оксани через 18 років, уже будучи в Петербурзі. Ті почуття не погасли в Шевченка і на засланні. Ті почуття до такої ж нещасливої, зрештою, дівчини ми зустрічаємо і в «Мені тринадцятий минало», в «Гайдамаках» і в «Черниці», і в «Катерині», і навіть у Катрусі Піуновій чи Лукері, що, може, нагадувала йому Оксану. Ота трагедія з Оксаною, її божевілля й загибель ніби тягарем завжди лежали на його серці.
* * *
У 1830 році, коли його поміщик пан Енгельгардт, будучи в Варшаві, віддав свого «козачка» Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампі, він познайомився з молоденькою гарненькою швачкою і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любови, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як признавався сам поет своєму приятелеві І. Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. «Я вперше тоді подумав, чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани?» Та любов, як пише Чалий, не обійшлась без жертв: коханка, що була полькою, поставила перед Тарасом вимогу, щоб він в ім’я щирих сердечних взаємин відмовивсявід «хлопської мови» на користь польської. В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської. Такі обставини в умовах Варшави змусили Тараса вчити польську мову. Ці лекції, як можна припускати, ішли досить успішно, бо пізніше Т. Шевченко, як відомо, вільно володів польською мовою.
Але це щастя, що відкрило сироті-кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид, що принесло Тарасові багато важких переживань ...
У Польщі готувалось повстання проти московського окупанта, і, відчувши цю небезпеку, пан Енгельгардт швидко виїхав, забравши з собою і всю свою челядь, до якої належав і Тарас.
* * *
Із різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не мав наміру одружуватись і не мав тривалих і серйозних зв’язків із жінками, хоч, зрештою, любив жіноче товариство.
Проте після викупу з кріпацтва, як свідчить і Чалий, Шевченко, мешкаючи у свого земляка, художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою німкенею Машею. Вона була сиротою і мешкала теж у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко розгнівався і, щоб перешкодити зв’язкам Тараса з Машею, видворив його з мешкання. Так посварився був наш поет за дівчину з малярем Сошенком. Проте, згодом вони помирились. Почувши, що Сошенко, за порадою лікарів, має їхати в Україну, Тарас, відчуваючи деяку провину, відвідав його, допоміг у його становищі, і вони розлучились друзями. Пізніше зустрілись уже в Ніжені після повернення Шевченка із заслання.
У спогадах Чужбинського та Чалого теж подибуємо, що Шевченко змолоду не мав жадної прив’язаности до жінок, яку б можна назвати серйозною. Він іноді захоплювався жінками, але не надовго.
«Як молоді люди, — пише далі Чужбинський про Шевченка, — почнемо було про це розмову і варто було б лише нагадати йому якесь його захоплення жінками, він звичайно казав: «Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцім то щось і ворушиться в серці, а там і байдуже».
Чужбинський згадує ще одно захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи Лавру, Шевченко познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. В цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захоплюється дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на поділ просто скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса Гр. в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відхилила вуаль. Її розчервоніле личко, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Т. Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський в цей час сходив на гору, Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський манастир.
На третій день він був уже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж уже була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув. Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка, — казав він приятелеві, — і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знов тебе тягне». Шевченко, пише Чалий, любив жінок жвавих: «Щоб під нею земля горіла на три сажні», — казав він жартома.
Проте, пропащі, хоч і милі створіння, в той час, як згадує Чужбинський, не захоплювали Шевченка. Та він був занадто гуманний і на слабості дивився поблажливо, стараючись навіть у бруді знайти хоч крупинку золота. На продажну любов, на жінку, що віддалася пристрасті, він казав: «Можна махнути рукою», але потайна розпуста, якими б квітами не прикривалася, завжди збуджувала в його душі непереборну огиду.
Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався, — пише Чужбинський, — благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям». Проте, в красуні цій Шевченко швидко розчарувався. Запросила вона його якось вранці прочитати їй одну поему — й сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б зазнати насолди від читання. Тарас Гр. ішов до неї з якимсь тремтінням, але яка ж чекала на нього несподіванка. Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі в товаристві трьох залицяльників: студента, гусара і товстелезного генерала і майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів і, як чарівна господиня не атакувала його люб’язністю, — він пішов з твердим наміром ніколи більше не повертатись до красуні — і дотримав слова. Проте, як згадує Чужбинський Шевченко довго ще згадував і ніби навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:
«Не журюся, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю?
Він у мене тут — у серці»
А серця немає
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м’яса.
Нащо ж хороше і пишно
Так ти розцвілася ? ..
Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили? ..»
* * *
Часи перебування Шевченка в Яготині — це доволі цікавий і важливий період у житті поета не лише для нас, але і для нього особисто та для його оточення.
Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року разом з О. Капністом, сином відомого письменника, де й познайомився з княжною Варварою Рєпніною, яка в житті і творчості поета лишила глибокий слід. Вона була старшою від Шевченка на шість років. Йому було 29, а їй 35.
Від жовтня 1843 року поет знову кілька разів з перервами гостював у Рєпніних. В той самий час у Рєпніних гостювали три сетри Псьолівни та ще одна панночка, що часто в них гостювала, яку в своїй повісті Варвара Рєпніна називає Ольгою.
Яке враження справив Шевченко на княжну, читаємо в її листі до свого вчителя Шарля Ейнара в Швайцарію. Особливо на неї робило велике враження, коли Шевченко читав свої твори.
«Одного вечора, — пише вона в згаданому листі, — він запропонував прочитати нам свою другу поему, яка називалась «Сліпа» ..: І ось він починає читати. О, якби я могла передати Вам все, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз, і це було щастям, бо я змушена була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я почувала нестерпний біль в грудях».
«Коли закінчилось читання, нічого не сказала; вам відомо, що при всій моїй балакучості хвилювання відбирає в мене мову. І яка м’яка, чарівна манера читати! Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші!.. Пізніше, коли я могла говорити, я сказала йому: «Коли Глафіра продасть свсю першу картину і віддасть мені ці гроші, як вона обіця¬ла, я замовлю на них золоте перо і подарую його вам».
«Лягаючи спати, — пише далі Рєпніна, — я так гаряче молилась, я так пристрасно любила весь світ, я була така добра, боюсь, чи не добріша, ніж я є насправді».
«Шевченко зайняв місце в моєму серці, я часто думала про нього, я бажала йому добра і хотіла зробити йому добро, при чому при моїй запальчивості — зараз же і якнайбільше. Я потай і, не усвідомлюючи того, почувала ревнощі, тому, що він віддавав перевагу Глафірі...»
Пізнавши в Шевченкові велику людину і незвичайний талант, княжна хотіла бачити поета завжди таким, і її неприємно дратувало, коли іноді Шевченко починав говорити звичайні жарти і ніби знижувався до звичайної пересічної людини.
... «Я хотіла, — пише вона, — щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незвичайного таланту».
Одного разу, коли княжна хвалила й дорікала йому, поет підбіг, схопив її руку й поцілував. «Зайве казати, — пише Бона, — що мені це було приємно».
Якось, коли в хаті, крім княжни та Шевченка, були Глафіра та її сестра Таня, поет багато жартував і говорив, як вона висловлюється, дурниць, Рєпніна зауважила йому, що було б краще, коли б він не порушував своєї самотности. .. Після цього настала мовчанка, і Шевченко згодом сказав: «Тихий ангел пролетів».
— Ви умієте розмовляти з ангелами, — сказала княжна, — то розкажіть, що вони вам говорять.
«Шевченко схопився з місця, — пише княжна, — побіг по чорнильницю, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше. Там був написаний вірш на тринадцять рядків і підпис «На пам’ять про 9-те листопада». Ось він.
«Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній.
Присвята.
На пам’ять 9-го листопада 1843 р.
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать.
Ви розумієте це слово !..
Для вас я радо відложив
Життя буденного окови,
Священодіяв я ізнову
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел надлетів,
Обвіяв крилами і снами,
І тихозграйними річами
З душею чудо сотворив.
Яготин, 11. 11. 1843 р.»
«Він передав мені аркуш, — пише княжна, — я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати; щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхопилась з місця; він в цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: «Дайте мені свій лоб», — і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувалось в присутності Тані і Глафіри. Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка».
Загалом княжна Рєпніна намагалась приховувати від матері своє захоплення й любов до Шевченка, але одного разу, коли княжна Варвара прочитала свій твір, в якому висловлено було щире захоплення Шевченком, мати була зауважила, що вона дуже легко ділиться своїми сердечними справами. Варвара відповіла, що Шевченко для неї не чужий, що вона любить його і цілком вірить йому. На це мати відповіла: «Безсоромність!»
Що далі, то тяжче переживала княжна своє кохання до поета і не раз йому висловлювала це відверто, але Шевченко, хоч і розумів її, але не міг відповісти княжні тим же. Цей стан привертав увагу і матері, і Капніста. Останній вважав, що корисніше буде, коли Шевченко залишить Яготин і, видно, натякнув про це поетові.
Готуючись до від’їзду, Шевченко виявив бажання поговорити з княжною насамоті. Він, як пише княжна, був тоді добрий і щирий і, зустрівшися у вітальні, висловив їй всі свої переживання з приводу одної образи, якої він зазнав від свого друга.
10 січня 1844 року Шевченко залишив маєток Рєпніних. Про це княжна Варвара в листі до Ейнара згадує так: «.. . Настав день і час його від’їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, перехристила його лоб, і він вибіг з кімнати ...»
Після того княжна дістала від Шевченка одного листа, який обурив Капніста, бо в ньому іноді поет називав її на «ти». Але вона була ним задоволена і розуміла поета по-своєму ....
Крім листів до Ейнара, серед спадщини Рєпніної збереглася ще й її повість. Професор д-р Л. Білецький у своїй праці «Шевченко в Яготині» наводить уривок із згаданої повісти Рєпніної, де Шевченко фігурує під прізвищем Березовський.
Ось уривок з того твору:
«...Шевченко (Березовський), пише вона, був поетом у всім значенні цього слова: він своїми віршами упокорював усіх, він витискав з очей тих, що слухали, сльози розлучення та співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої ліри, він поривав за собою старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, він робився чарівним: його музичний голос переливав у серце слухачів усі глибокі почування, що тоді над ним панували. Він був наділений більше, ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула і добра душа настроювала його сопілку на високе й святе. Його всі любили й усі бажали йому щастя й успіху ...»
Так проникливо ця «худенька, тоненька, з великими й виразними очима» дівчина, Варвара Рєпніна, подала живий образ Шевченка як поета. І далі пише вона в повісті, що: «він був добрим до слабости ... нерішучим і заразом необрахованим у своїх діяннях. Його не можна було не любити; для тих, хто щиро любив його, він був джерелом клопотів, постійних переходів від захоплення до обурення...»
Тому то Рєпніна й мала чимало клопотів, бо вона любила його і намагалась огородити від негативних впливів знайомих поміщиків, зокрема Закревського, що належали до групи «мочиморд» і до цього гурту тягли й Шевченка. Вона, як пише далі д-р Білецький, хотіла б і в повсякденному житті бачити його генієм, далеким від «пустих буденних розмов».
Та ця небайдужість до Тараса Григоровича була у неї на ґрунті кохання до нього і ревнощів до Глафіри Псьолівни та інших. Найкраще це підтверджується в листах до Ш. Ейнара, які цитує д-р Л. Білецький: «Шевченко зайняв місце, писала вона, в моєму серці...» «... Я потай і, не освідомлюючи того, почувала ревнощі через перевагу, яку він віддавав Глафірі». «Моє захоплення ним виявлялося щораз більше, він мені відповідав іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи». «...Коли б я бачила з його боку любов, я, може, відповіла б йому пристрастю» «... Почуття надто захопило мене, так, що я забула мою біблію...»
З цього, як бачимо, й виходили всі ті «клопоти». Шевченко ж, видимо, захоплювався зовнішністю і здібністю малярки Глафіри Псьолівни або українською поеткою Олександрою Псьолівною, яку ставив вище за тодішніх московських поеток, хоч дуже поважав і саму княжну, що бачимо з кількох листів, із спогадів та з того, що він присвятив їй одну з кращих своїх поем «Безталанний», що пізніше звалася «Тризна», та подарував дві картини. Вона ж, вірно оцінюючи його творчість і значення його, як «геніяльного сина свого краю», не забула його й тоді, коли він опинився в далекому засланні. Шевченко ж, хоч і не кохав її, проте високо цінив її добре серце, ту моральну підтримку, називаючи її в своїх листах янголом, а приїхавши після заслання переїздом до Москви, відразу відвідав свою щиру прихильницю, що звала Шевченка братом.
Поминувши дрібні захоплення Шевченка, зокрема Кошицівною та Усковою, зупинимося на особі Катерини Піунової. Після всього пережитого на засланні почуття самотности ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наваживсь одружитися. Здійснення плянів про «своє кишло», як він казав, він хотів завершити уже в час повороту з кріпости. В дорозі до Петербурга та Москви обставини змусили Т. Г. зупинитись у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в’їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шіснадцятирічною ар¬тисткою Катрусею Піуновою. З приїздом Щепкіна, вони вирішують влаштувати виставу «Москаль Чарівник». І поет разом із Щепкіним учать молоду акторку опанувати українську мову у підготові ролі Тетяни.
Про своє перше знайомство з Шевченком Піунова значно пізніше розповідала так:
«Це було 1857-го року. В одній із звичайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною ... і показав йому наше... устаткування сцени. Цей незнайомий був великий український поет Т. Шевченко. З деякими акторами антрепренер познайомив Тараса Шевченка. Була йому представлена і я. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав:
— Вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені. Під ґримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним.
«Ми всі знали, що в Нижньому Новгороді живе Тарас Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним, розмовляти з ним — ніхто з нас не мріяв ... Наспів третій дзвінок ... і я ще раз зробила кніксен перед Тарасом Григоровичем, сказала йому: — Мені треба йти на сцену . .. Зараз починають.
— Будьте, як завжди чудові, — ласкаво тиснучи руку, сказав великий поет.
Я побігла на сцену.
Серце моє налаталося так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопило мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену і знову в партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі посміхнулася, і натхнення — творчий вогонь — охопили всю мою істоту.
Прийшовши після вистави додому, я довго, довго думала про свого нового знайомого, була задумлива і навіть накликала на себе невдоволення мого батька: «Про що це ви, Катерино Борисівно, все думаєте? Чи про кого». Я йому нічого не відповіла...»
Незабаром приїхав до Нижнього Новгорода відомий актор Михайло ІЦепкін, що мав на меті відвідати Т. Шевченка. На прохання поета й новгородців, артист взяв участь в кількох виставах.
Побачивши Піунову на сцені, Щепкін відчув у ній великі здібності. Вона грала з ним головні ролі в кількох п’єсах. Коли почали готувати «Москаля-чарівника», де Піунова дістала ролю Тетяни, потрібно було вчити українську мову. Для цієї мети артист Щепкін взяв на допомогу Тараса Шевченка, про що Катерина Піунова згадує так: «Була субота... Я сиділа у своїй кімнаті, передо мною горіла лойова свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни... Українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчиняти двері... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко».
— Ось якого вчителя знайшов, Катерино Борисівно, тобі наш старик Михайло Семенович (Щепкін — Дмитро Чуб). «Тарас Григорович, — згадує далі Піунова, — струшував з коміра своєї шуби сніг, а я кинулась помагати скинути її».
— Не треба, не треба, серденько. Тарас давно сам себе і одягає, і роздягає, — весело сміючись і скидаючи свою важку шубу, сказав Шевченко».
З того дня почались у них лекції української мови. Перед самою виставою Тарас Григорович сказав: «За вас, Катрусю, я спокійний», — і пішов дивитись виставу.
Піунова, як видно із Шевченкового щоденника, зіграла свою ролю так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше всіх шалів у театрі: він страшенно кричав і тупав ногами.
Після того Тарас Шевченко дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав їх разом з нею.
«Тарас Григорович, — згадує вона, — любив мене, як свою рідну дитину і навіть ще палкіше...»
Певно, що Піунова припала до серця нашому поетові, можливо, дійсно, як твердить П. Зайцев, в її особі він знаходив якусь частку своєї трагічної Оксани. Він часто відвідував її, ходив з нею по знайомих, де їх радо зустрічали. Шевченко був завжди веселий, багато жартував. Закохавшись, Т. Г. намагався одночасно впливати на її досить провінційний світогляд, на її смаки. Проте, про свої почуття він, певно, не говорив або вона не сприймала того серйозно. Бо коли він, нарешті, зайшов у справі одруження до її батьків, то це сприйняли з несподіванкою.
Це було, як згадують його друзі, так: Шевченко приїхав до Піунових, але дівчина саме збіралася йти на репетицію. Поет цього разу був серйозний, зосереджений, що навіть налякало дівчину, і вона хотіла швидше піти.
— Почекай, дівчино, вернись! — сказав їй жених.
— Пустіть, мені треба на репетицію.
— Серденько моє, почекай.
Наречена вернулась до хати, де сидів її батько.
— От і батько! — сказав Шевченко і попросив покли¬кати матір. На його прохання, всі сіли. Лише Катруся стояла посеред кімнати, не здіймаючи капелюшка. І Шевченко тут попросив батьків віддати за нього дочку. Дівчина стояла ні жива, ні мертва, від жаху.
Мати Піунової намагалася знаками випровадити її з кімнати — і вона бігом кинулась геть із хати, кричучи, що їй ніколи, що вона поспішає на репетицію.
Мати намагалася довести, що вона ще дитина, а він значно старший, щоб пом’якшити відмову.
Після того Т. Г. деякий час іще намагався тримати зв’язки, надсилати літературу, але, побачивши небажання навіть підтримувати знайомство, пише їй цікавого змістовного листа, з якого яскраво бачимо його ставлення до Піунової.
«Люба і щироповажна Катерино Борисівно!
«Я сам приніс вам книги, і приніс їх з тим, щоб ви їх прочитали. Але ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як пояснити мені ваш вчинок? Він ставить мене рішуче у безвихідь, особливо, якщо взяти до уваги нашу сьогоднішню розмову. Чи не відповідь це на мою пропозицію одружитись? Якщо це так, то я прошу вас висловити мені його ясніше. Справа надто для мене важлива. Я вас люблю і кажу вам це просто, без усяких вигуків і захоплень. Ви досить розумні для того, щоб вимагати від мене палких висловлювань про кохання, я надто люблю і поважаю вас, щоб уживати безсоромности, так прийнятої у світі. Зробитися вашим чоловіком — для мене найбільше щастя і відмовитись від цієї думки буде тяжко. Але коли доля вирішила інакше, якщо я мав нещастя не сподобатись вам і якщо повернуті вами книги означають відмову, то нема чого робити: я мушу підкоритись обставинам. Але у всякому разі ні почуття мої, ні повага до вас не зміняться, і якщо ви не можете або не хочете бути моєю дружиною, то дозвольте мені лишити, хоч одну втіху — лишитись вашим другом і постійною відда¬ністю і порядністю заслужити ваше добре ставлення і повагу. В чеканні відповіді, яка мусить вирішити мою долю, лишаюсь відданий вам і глибоко люблячий Тарас Шевченко».
Не діставши відповіді, поет, певно, тяжко переживав, бо не даремно читаємо у щоденнику 22. II. 1858 року, не задовго до остаточного розриву: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки», — І Т. Г. дивується такому сну, а за день довідується, що вона підписала контракт з місцевим театром, чим зрадила обіцянку, дану йому і Щепкіну про перехід на Харківську сцену, про що там же читаємо за 24 лютого: «Я швидше простив би їй найсміліші вчинки, ніж цю дрібну неспроможність: у мене все, як рукою зняло. Відпочину і на дозвіллі займусь переписною для друку моєї невільничої поезії».
Після цього Т. Г. навіть не вітався з нею при зустрічах. Як видно, Піунова, будучи ще зовсім молодою і маючи в той час іншого молодшого жениха, не уявляла собі такого одруження. Пояснення бачимо також у спогадах Ількова, якому Піунова говорила про Шевченка, що він був веселою, цікавою людиною і тому їй подобався. Але її лякала його зовнішність: чоботи, помазані дьогтем, довгополий одяг і велика лисина... Зрозуміла річ, що після десятирічного ув’язнення Шевченко не міг мати елегантного вигляду. Навпаки, різні матеріали свідчать, що він мав дуже поганий одяг, наприклад «дув сильний вітер, а у нього, крім кителя та «чапана», нічого не було». Йому в Астрахані знайомі дали плащ, штани, камізельку та чоботи. Але який вигляд мав той подарований одяг — тяжко сказати щось позитивне. Це становище теж відограло певну ролю. Крім того, Піунова була таки замолода і не така далека, щоб зрозуміти Шевченка.
Те нерозуміння величі нашого поета з’ясовується у спогадах цієї ж артистки пізніше, уже по смерті Тараса Григоровича, коли про нього заговорила вся преса.
«... На цей час, — пише вона, уже будучи одруженою, — припадає і моє знайомство із знаменитим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, який ощасливив мене своєю увагою і який зробив мені велику честь — запропонував стати його дружиною... Тоді, п’ятнадцятирічна дівчина, я, звичайно, не могла оцінити цю велику людину, але зате все життя гордилась і горджусь тим, що звернула на себе його увагу...»
І цьому можна вірити, бо тієї геніальности поета, його історичної ваги для України, його болінь, на жаль не всі розуміли, навіть освічені українці. Шевченко бо стояв на багато голів вище від своїх сучасників. І це, власне, і було часто головною причиною його життьової трагедії, його самотності.
Повернувшись до Петербургу і, з’їздивши в Україну, Шевченко знову почуває себе самотнім. Він прагне родинного спокою, прагне одружитися.
«... Хоча б на чортовій сестрі, бо доведеться одуріти в самотині... » — пише він.
Ці рядки яскраво свідчать про його душевний стан в ті часи.
Правда, спершу він пише лагідніші листи в справі одруження. В листі до Марії Максимович 10 травня 1859 р. читаємо між іншим: «... Посилаю вам свій портрет, тільки будьте ласкаві не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, — подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушники дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не саджала...» —жартує Тарас Григорович і жартом кінчає лист: «... В маї або в іюні побачимось, а покищо — де набачите, що гарбузи посаджені, то так з коренем і виривайте ...»
Одночасно в справі хати і одруження пише до брата: «Слава мені не допомагає, — пише він до названого брата Варфоломея, — і мені здасться, як не заведу свого кипіла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти. Чи сяк, чи так, денебудь треба прихилитися. В Петербурзі я не всиджу; він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить всякого хрищеного і нехрищеного чоловіка».
Незабаром в іншому листі Шевченко просить брата відповісти, чи ніхто не сватав Хариту, що йому сподобалась була. Але брат не уявляв собі, як це можна такому поетові одружитися з простою кріпачкою, він написав про це Тарасові Григоровичу відповідного листа, на що дістав таку відповідь:
«Твоя праця добра, спасибі тобі! Ти тільки забув ось що: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, так як же таки поєднать себе з ... панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме у моїй мужицькій хаті? Харита мені подобалася, хоч я її й назирком побачив. Мати — всюди мати: коли розумна та щира, то й діти вийдуть в люди, хоч попід тинню, а хоч і одукована, та без розуму, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку ... Нехай Харита, добре подумавши, скаже, чи піде вона за мене? Щоб я знав, що мені думать і що робить? Будь ласкав, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю: одружуся з такою шерепою, що й тобі сором буде».
Але діставши знову листа про вагання Харити, Тарас Григорович побачив, що з того нічого не вийде, і він у листі 15. 5. 1860 рокупросить Варфоломея, щоб сестри: Ярина та Катерина — підшукали йому жінку. Йому ще пропонує брат висватати Наталку Шендерівку, але Тарас Григорович не хоче, бо вона «... не дуже чепурна, а нечепурна і циганові не дружина...»
А з листа від 22. 08. ми вже бачимо, що Тарас Григорович зібрався одружитися із сиротою, кріпачкою Ликерею Полусмаковою. Навколо цієї нареченої здіймається чималий клопіт. Знайомі (Марко Вовчок, Куліш, Макаров та інші) не радять йому одружуватися з Ликерею. Лише не скоро Шевченко сам переконується в тому, що він помилявся, що бачимо з його листа до Варфоломея: «Дуже, дуже ти добре зробив, що не посадив яблуні і груші: я з своєю молодою, не побравшися, розійшовся. Лукерія така самісінька, як і Харита, дурніша тим тільки, що письменна. Що мені на світі робить? Я одурію на чужині і на самоті...»
І справді, досить красива і струнка Ликера, як він пересвідчився, була непорядною, цинічною, грубою і розпутною дівчиною.
Кілька часу він тяжко переживає нову невдачу, потім зробився злим на весь жіночий рід. І коли після деякої перерви Костомаров, зустрівши Шевченка в театрі, запитав: «А коли ж твоє, Тарасе, буде весілля?» то поет відповів коротко: «Тоді, як і твоє». Бо давня справа одруження Костомарова з киянкою Алісою теж не вдалася. Як бачимо, трагедії й перешкоди зростають ще й тому, що Тарас Григорович шукає щирої й хорошої людини, а натрапляє на щось протилежне. Стоячи своїм світоглядом, розвитком поза своїм часом, він, вірний своєму кріпацькому середовищу, шукає дружини з тих бідняцьких шарів, але натрапляє на великі контрасти і тому образ його незабутньої Оксани стає ще більш недосяжним.
Ніби доказом про розрив з Лукерею, Шевченко 14 вересня написав невеличкий вірш, присвятивши його П. Макарову:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався,
Та недосвіт перед світом
В садочок забрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив, поморозив . ..
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода...
До речі, про заходи у справі одруження та про своє знайомство і зустрічі з Тарасом Шевченком з’явились свого часу спогади самої Лукері, якій було вже тоді 70 років. К. Широцький, що записав розповідь Лукері 1910-го року, зазначає, що ще й тепер, на 70 році життя, Лукеря не втратила ознак колишньої краси, жвавости й балакучости. Вона мала напівінтеліґентний вигляд, що видно було з мови, одежі і манери триматися. Про Шевченка вона розповідала з великим жалем і побожністю.
Вона розповіла свою біографію, де між іншим згадує, що як вона працювала у Карташевських, то коли були гості (там двічі на тиждень відбувались літературні вечори), то вона завжди була в українському одязі. Серед видатних письменників, як Турґенєв, Костомаров, Анненков, бував і Тарас Шевченко, якому вона сподобалась.
Там же розповідає Лукеря, що Шевченко приносив їй багато подарунків, справив багато одягу і взуття і що до вінчання замовив гарний український одяг. Одного разу, коли Лукеря відвідувала Шевченка в Петербурзі в його майстерні, він намалював її в українському одязі, а також розмовляв поет завжди українською мовою.
Готуючись до одруження, вона дістала від свого господаря Макарова звільнення від кріпацтва. Лукеря згадує, як привітав її поет: «Як об’явили мені, що я вільна, він поцілував мене та й каже: «Тепер, Лукерю, ти така, як всі люди»… »
«Він мене написав у довгих сережках і стрічка була на голові, — згадує вона далі. — Той портрет я тримала, а як віддалася, то чоловік побив його».
«Як робив Тарас Григорович, то сидів в одній сорочці, рукави розірвані. Але то він робив діло. За неохайність брешуть і що горілку пив — брешуть ...»
Лукеря одружилась з голярем, на прізвище Яковлев, який через якийсь час помер, і вона, певно, з великої пошани до пам’яті Тараса Шевченка, переїхала жити до Канева. Свої спогади вона закінчила так: «Вийду тепер у Каневі на могилу Тарасову, а всі так і шепчуть: «Шевченчиха пішла. Шевченчиха пішла! І чого вони в’язнуть до мене?»
* * *
Про те, як Тарас Шевченко тужив за українською людиною, за рідним краєм, за рідною стихією, живучи далеко від України, в Петербурзі, бачимо в такому епізоді. Шевченків приятель і земляк маляр М. Честахівський, на прохання поета, знайшов йому гарну вродливу дівчину-українку, що позувала б йому в українському одязі. А що цій чарівній Одарочці було тільки 17 років, мати, яку звали Горпина, не зважувалась дозволити дочці йти позувати. Тому М. Честахівський мусив по дозвіл писати аж в Україну, до її братів. І от, нарешті, одного дня в 1860 році Одарочка в супроводі своїх родичів, прийшла до Тараса Шевченка «в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в плахотці, в запасці, стрічках, кісниках і головка квітами заквітчана, як маківка на городі... зацвіла в кобзаревій майстерні. Це було в суботу, а в понеділок навідався до поета і сам М. Честахівський, щоб довідатися, чи приходила Одарочка. Про цю зустріч із Шевченком і розмову Честахівський розповідає так: «Він, як орел крилами, ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орлиних грудей.»
«Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало!» — А за віщо це, батьку? — запитав Честахівський.
«Учора, — відповідав з захопленням Шевченко, — у мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала лиха доля з України. .. Учора я так зрадів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочитались на Великдень! — наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснулого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького огороду. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа — яка славна, чиста.. . Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову» . . .
Як бачимо, ця дівоча краса, чудова, незіпсута рідна мова, рідний одяг глибоко сколихнули кобзареве серце, і він у захопленні вигукував: «Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну...»
Тож, ці інтимні сторінки життя домальовують нам ще глибше постать великого творця, ширше освітлюють його вдачу, його щиру й надзвичайно чутливу душу, його смаки й уподобання та незвичайну любов до України, що разом дають синтентичний образ нашого невмирущого Кобзаря.
* * *
Аналізуючи ввесь життєвий шлях Шевченка, ми бачимо, що він мав ще змалку дуже чутливу душу. Особливо визволення з кріпацтва було не абиякою подією в його житті, і він тяжко переживав кожну перешкоду на цьому шляху і безмежно радів, здобувши волю.
Маляр Сошенко згадує такий епізод з його переживань у час визволення у 1838 р., коли Тарасові минуло 24 роки.
«... Це було в останніх числах квітня. Жив я все на тій же кватирі, майже в підвалі величезного чотириповерхового будинку, все в тієї ж німкені Марії Іванівни. В нашому морозному Пітері запахло весною. Я відчинив вікно, що було врівні з тротуаром. Раптом до моєї кімнати, через вікно, вскакує Тарас, перекидає мого Луку-євангелиста (картина, що її саме малював Сошенко — Дмитро Чуб), трохи й мене не збив з ніг, кидається до мене на шию і кричить:
— Свобода! Свобода!
— Чи не здурів, кажу, ти Тарасе?
А він все стрибає і кричить:
— Свобода! Свобода!
Зрозумівши, в чому справа, — згадує далі Сошенко, — я вже і зі свого боку став душити його в обіймах і цілувати. Сцена ця закінчилася тим, що обидва розплакалися, як діти».
Вже будучи на засланні, Шевченко записав до свого щоденника з нагоди цього таке: «... Самому тепер не віриться, а дійсно так було: я — із брудного горища, я нікчемний замарашка, на крилах перелетів у чарівні залі академії».
За матеріалами: Дмитро Чуб. Живий Шевченко. (Шевченко в житті). Видання друге, доповнене. Обкладинка П. Вакуленка. Мюнхен-Мельбурн, Видавництво «Дніпрова хвиля», 1963, стор, 22 - 46.
Усі розділи книги Дмитра Чуба "Живий Шевченко" дивіться на нашому сайті:
Дмитро Чуб, "Живий Шевченко" (Шевченко в житті)
Постать нашого велетня Тараса Шевченка зростає в нашій свідомості і в очах культурного світу з року в рік. Новознайдені матеріали, нові праці про життя і творчість поета, невтомна боротьба за Шевченка в Україні і на чужині — все це поволі звільняє образ нашого пророка від фальшування й спотворення, яке уперто провадить ворог від появи першого «Кобзаря», не припиняючи й донині. Та ніякі ворожі заходи невсилі применшити його значення для нас, для історії України, для майбутнього нашого народу. Видання "Живий Шевченко" допоможе глибше познайомити читача, зокрема з приватним життям Тараса Шевченка: яким він був, які мав смаки, уподобання, характер, кмітливість і дотепність, його життьові пригоди, популярність. Книга має розкриває як початки творчости поета, так і зеніт його творчих успіхів. Не менш цікаві розділи розповідають про патріотизм нашого національного велетня, виявлений не лише в творчості, а і в щоденному житті, у діях, а також найінтимніші сторінки життя поета: його кохання, захоплення жінками, спроби одружитися. Усі ці відомості, вибрані серед багатьох джерел, скоментовані й освітлені відповідними поясненнями, підсумками та узагальненнями, допоможуть читачеві домалювати образ дорогої нам людини...
Більше про Тараса Григоровича Шевченка:
