"У бібліотеці на полиці стояли поруч дві книги. Одна — в шкіряній оправі, назву тиснено золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника. Друга — в тонкій сіренькій обкладинці. Це книга про Плугатаря й Сіяча..." (Василь Сухомлинський)
"Моя Україна", "Вітчизна", "Хочем знати", "Ми - єдині", "Дві матусі", "Знаєш рідний край?" - дитячі поезії про рідний край відомої української поетеси Марії Хоросницької.
До збірки віршів Марії Хоросницької "Мандрівки по Львову" увійшли вірші: "Звідки в місті назва - Львів", "Високий замок", "Матусин заповіт", "Вулиця Руська", "Львівські леви", "Перед пам'ятником Франкові", "Рушник", "Розповідь про Тарасову вербу", "Голуби", "Львівські каштани", "Дружба", "Помічниця", "Знаєш рідний край?", "Ми- брати", "Дівчина Анничка", "У горах", "Гуцулик і сопілка".
"Микола й Роман сидять за однією партою. У Миколи за письмові роботи завжди п’ятірки, інколи четвірка. А в Романа — самі трійки. Ось і сьогодні роздала вчителька зошити з тим диктантом, що вчора писали. У Миколи п’ятірка, а в Романа ніякої оцінки, бо забагато помилок. Написала вчителька: “Треба краще працювати”. Засумував Роман..." (Василь Сухомлинський)
"Павлик був стурбований. Дома він сидів над задачею й не міг розв’язати. Тож до школи Павлик прийшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив. Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв’язувати задачі. Павлик й питає..." (Василь Сухомлинський)
"Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав: "Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай." Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився. Наприкінці робота ішла все краще й краще..." (Василь Сухомлинський)
"Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає… чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір’їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір’їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету. Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір’їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір’їнки немає..." (Василь Сухомлинський)
"Учитель питає: "Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пустир у долині?" "Бачимо", — відповідають діти. "Тож послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок, аж до села, що розкинулось ген під горою. Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті всихають... На березі верби росли. У лісі водились білки. То старовинне козацьке село. Викопали тут ставок запорожці після битви під Жовтими Водами. І поселились на його березі..." (Василь Сухомлинський)
"Тихий осінній день. У яблуневому саду літають джмелі. Ось вони помітили яблуко, що впало з дерева і лежить на землі. З яблука тече солодкий сік. Обліпили яблуко джмелі. Зайшло сонце. А в саду пахнуть яблука, нагріті сонцем..." (Василь Сухомлинський)
"Рідний край", "Батьківщина" ("Он повзе мурашка..."), "Це моя Україна" ("Зацвітає калина") - дитячі поезії Анатолія Камінчука по Україну.
"Чи може глина співати? Барвистим квітковим орнаментом славиться Опішня на Полтавщині. Зустріч з мистецтвом опішнянських майстрів — це хвилююча подія. М'які, плавні лінії макітри, барильця, баклаги, куманця, миски, глечика ввібрали невичерпну фантазію гончарів. Соковитий розпис надає виробам святковості. Сама розкішна полтавська природа з її яскравими барвами відображена в радісному опішнянському розписі. Це жовтогарячі соняшники, квітучі мальви, тюльпани, важкі грона винограду, кетяги калини, а серед цього буяння трав і квітів — розкішні птахи, фантастичні риби. Це несе відбиток винахідливості, уміння майстра. Розпис виконують вільно, від руки, що надає роботам щирості, безпосередності..." (Тетяна Кара-Васильєва)
Казки Юрія Ярмиша зі збірки "Малесенькі чудесники": "Дрібний дощик", "Добре серце", "Дорога і стежки", "Від чого хліб росте", "Календар", "Чого Синичка повеселішала", "Сірник", "Як троє кошенят до бабусі в гості", "Ходили", "Лебедина казка", "Блискавка та Грім", "Лісові балакуни", "Жабеня", "Їжачки", "Як сороченята Пугача проганяли", "Табуретка", "Чия шапочка?", "Джерельце", "Апельсин і Сонце", "Казка про ріпку та внучку", "Тхір і Курочка", "Котики", "Підступна Лиска", "Про бегемотика", "Хоробрий Стільчик", "Чужа праця".
Віршики Андрія Малишка для малюків: "Дощик" ("Вихопивсь дощик поміж заграв"), "Бабуня-трава", "Соловейку-солов'ю", "Перепілка", "Пшениченька", "Бусол", "Ячмінь", "Сніг", "Кіт-воркіт", "Вечори, як сиві котики", "Осіннє листя", "Півень", "Кораблик", "Хвалилася гречка", "Блискавиця блисне в гонах", "Підкови".
Вірші Андрія Малишка для дітей: "Дощ" ("Дощик, дощик голубий"), "Перепілка", "Підкови", "Заєць-побігаєць", "Птиці-зірниці", "Бабуня-трава", "Кізка", "Кіт-воркіт", "Журавель", "Соловейку-солов'ю".
Наталя Забіла, казки для дітей
Наталя Забіла, як одна з найвідоміших дитячих письменниць, не могла поминути казку. Адже казку найбільше люблять і зовсім маленькі, і старшенькі, і навіть ті, що вже читають повісті та романи. Всі казки, які написала Наталя Забіла, нелегко навіть перелічити. Вони вводять читача в світ веселих пригод. У казках письменниці часом діють давно відомі персонажі (лисиця і журавель, зайчик, білочка, їжачок і т. д.), і сюжети їхні перекликаються з народними сюжетами. Проте, звучать ці твори зовсім по-новому. Для них характерні «щасливі» закінчення. І не тому, що Наталя Львівна ладна поминати гострі, суворі і навіть жорстокі моменти в житті. Ні, вона їх не поминає, але художньою логікою доводить, що злу, жорстокості, усякій біді повинен прийти кінець. Життєствєрдність, допомога дужчого слабшому, любов до справедливості, до світла і тепла — ось мистецький світогляд Наталі Забіли, який лежить в основі не тільки її казок, а й усієї творчості. (Валентин Бичко)
Добірка віршиків для малят від Андрія Малишка: "Дощик" ("Вихопивсь дощик поміж заграв"), "Бабуня-трава", "Кіт-воркіт", "Заєць-побігаєць", "Журавель", "Осіннє листя".
"Сталося це тоді, коли ще рука мала сім пальців, на небі оберталося сім планет, а кожній людині дано було сім доль. Тоді й сама рука, чувши себе молодою і сильною, не надто багато часу присвячувала вихованню своїх дітей-пальців особливо двох найменших, гадаючи, мовляв, час їх сам навчить й уговтає, нехай собі ростуть на волі й без примусу, бо те, що має статись, однак станеться, і цієї миті не варто ні пришвидшувати, ні уповільнювати, усе підвладне порам року, і кожний носить в собі своє призначення. Саме тоді й трапилося, що на руці засперечалися два найменші пальці за ліпше місце, а до них приєдналася й решта..." (Емма Андієвська)
Оповідання Івана Франка "Мій злочин"
"Ні, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу прилюдно признатися до гріха, хоч знаю наперед, що на душі мені не буде легше від того. Адже ж відплата тут неможлива, бо яка ж відплата може винагородити невинно пролиту кров, надолужити замордоване життя? Аж страшно мені робиться, коли ціла ота нещасна подія ясно, з усіми подробицями вирине в моїй пам'яті. Від того часу минуло багато літ, певно більше як тридцять. Я був тоді невеличкий сільський хлопчина і бігав, граючись, по лісах і полях мойого рідного села...." (Іван Франко)
"У просторім другім класі нормальної школи отців Василіян у Дрогобичі тихо, хоч мак сій. Наближається година «красного писання», страшна для всіх не так самим предметом, як радше особою вчителя. У василіянській школі на всі предмети вчителі — самі отцове, а тільки для науки писання вони наняли собі світського чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькові ще й досі здається, що він економ: хоч із нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки він не помітується хоч тростівки і ніколи не занедбує робити з неї відповідного вжитку. Очевидна річ, що діти, піддані хоч би тільки на годину власті такого вчителя, дрожать наперед, і «к р а с н е п и с а н н я» є для них найбільшою мукою..." (Іван Франко)
"Прошу ніяким світом не думати, що це я розповідаю видумку або що напис на заголовку цеї повістки — яка-небудь метафора. Ні, діло справді йде про олівець, і то не цілий, а кусник, от так, візьмімо, три цалі завдовжки. А втім, як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалів завдовжки не тримав. Це міг би я, як кажуть правники, «ствердити головною присягою», або, як кажуть наші ясеничани, «побожити й заскаритися, на чім світ стоїть». Півчетверта цаля, не більше, задовгий був герой цеї повістки..." (Іван Франко)
