Марія Хоросницька
ЗАПОРІЗЬКА СІЧ
Цілий день читав би
і ціліську ніч
про козацьку славу —
Запорізьку Січ.
Книг не так багато
для дітей чомусь...
Щось розкаже тато,
розповість дідусь...
Ще дізнався більше
я про козаків
з Кобзаревих віршів —
запальних рядків.
І про Берестечко
написав Тарас —
про оте містечко
недалеко нас...
За Вкраїну-неньку
бились козаки —
свист шабель і дзенькіт
чую крізь роки...
Так усе це близько,—
в снах біжу навстріч!..
Бачу рідне військо —
Запорізьку Січ.
* * *
Марія Хоросницька
ХОЧЕМ ЗНАТИ
І понині плямно-біло,
не написано в книжках,
як у Львові клекотіло
у двадцятих ще роках!
Як рушали сотні маршем
і на захід, і на схід
відстояти те, що наше
ще від княжих літ...
Як в запеклих і нерівних
вуличних боях
сотники і сотниківни
підіймали стяг.
І приймали смертну муку,
бились до ножа...
Червоніла кров на бруку
рідна і чужа...
Хочем знати,
знати хочем
всю свою історію!
Україна —
дім наш отчий,
потім — територія.
Марія Хоросницька
ПРАДІД
Я не хвалько,
не хвастунець,
тож правді
не протився!
Мій прадід —
січовий стрілець,
за наше місто
бився.
Свинцевий свист,
гарматний рев
не викликали ляку,—
в атаку кидався
мов лев
і відбивав атаку.
За кожну вулицю,
за дім
стріляв із кріса хвацько!
Характер мав такий,
як грім...
І вдачу мав козацьку.
Ще, може, й жив би
ветеран
на радість всього міста,
якби тоді
не вмер від ран,
від куль легіоніста.
Лишилась пам’ять
назавжди —
січовики на знимці...
Між ними
прадід молодий
у шапці-мазепинці.
* * *
Марія Хоросницька
НА ЯНІНСЬКОМУ ЦВИНТАРІ
ведуть стежки круті,
де пагорбки, мов вівтарі,
для нас усіх святі...
Стрільці у них поховані —
герої молоді.
Не всі, не всі сплюндровані
манкуртами тоді,
коли втішались жертвами,
казились від злоби,
знущались і над мертвими —
паплюжили гроби...
Стрілецьку честь осквернену,
традиції старі,
клянемось,
ми повернемо!
Ми — львівські школярі.
Горять свічки...
Горять лампади
поміж букетів і вінців...
Щорік
на перше листопада
приходять люди
до стрільців.
Ідуть юрбою,
поодинці,—
на серці в кожного
одне:
хто, як не ми,
не українці,
стрілецькі душі спом’яне?..
* * *
ПРАПОРЕЦЬ
Прапорець,
що я тримаю,
для мене — єдиний.
Прапорець цей,
що я маю,—
символ України.
Нема в світі
більш святого
й не буде ніколи
від крайнеба
голубого
над пшеничним
полем.
За матеріалами: Марія Хоросницька, "Матусина радість". Вірші для дітей. Художник Катерина Суєвалова. Львів, видавництво "Каменяр", 1991 рік.
Більше козацьких віршів на нашому сайті:
Більше творів Марії Хоросницької на "Малій Сторінці":
