Марія Хоросницька. Ілюстрована збірка дитячих віршів "Рідне місто пізнаю"

 

 

 

Марія Хоросницька

РІДНЕ МІСТО ПІЗНАЮ

 

Завантажити текст віршів Марії Хоросницької зі збірки "Рідне місто пізнаю" (txt.zip)

 

 

 

Марія Хоросницька

ЛЬВІВ

 

 * * *

 

СВІТАНОК

Сутінки сповзають 
м’яко і помалу 
волошковим шовком, 
що немов живий... 
Над Високим замком 
кліпнуло і встало 
сонце, розбудило 
день новий.

 

 

* * *

 

МАЛИЙ ЛЬВІВ’ЯНИН

Горджуся Львовом 
і росту для нього.
Не знаю міста 
іншого такого.
Чей тут по львівськім 
посивілім бруку 
ходити вчивсь я 
з мамою за руку.
Слова найперші 
вимовляв за татом, 
сміявся, плакав.
Львів — це мій початок!
І де б не був я, 
серцем полум’яним 
скажу по праву:
— Я — малий львів’янин!
 

 
* * *

 

НА ФРАНКОВІЙ МОГИЛІ

Личаківським кладовищем, 
по алеї щораз вище 
підіймаємось до нього, 
до поета дорогого.

Тут дерев — немов у парку. 
Віття поспліталось в арку, 
пада тінь жива від неї н
а скульптури, на алеї...

На поетовій могилі 
каменяр стоїть при скелі, 
молот звів, напружив груди. 
Мить одна — він тишу збудить, 
скелю розіб’є надвоє 
«дух, що тіло рве до бою».

У неволі, у біді 
жив увесь народ тоді.
Злидні, сум ходили краєм... 
Скеля — символ горя,— знаєм! 
З панських вирватись тенет 
закликав людей поет.
Впала скеля та гранітна, 
з нами — доля заповітна!
Чути молота удар — 
він живий, наш Каменяр!
 

 
* * *

 

 

ЛЬВІВСЬКІ ЛІХТАРІ

Сяє місяць угорі, 
в місті світять ліхтарі.
Не подумайте, що газ 
в ліхтарях горить весь час... 
Так було у давнину.
Назавжди той час минув!
В старовинних ліхтарях 
електричний є заряд.
Наче добрий чарівник, 
струм в залізний стовп проник 
й оживив старі-старі 
наші львівські ліхтарі.
 

 

* * *

 

ВАЛИ

 

 

Біля Замку
ви були?
Львівські
бачили вали?
В давніх мурах
є віконця,
в них щілини
не для сонця...
Ці віконця,
знай,— бійниці!
Били з них
порохівниці,
вилітали
стріли гострі,
аж відлунням
гахкав простір...
Воїни
на смерть стояли — 
ворогів
від мурів гнали! 
Кажуть,
тому сімсот років 
мури ці були високі... 
Рів навколо був 
з водою,—
захищав перед ордою. 
Вірним захистом були 
для людей 
оті вали.
 
 
 
* * *

 

 

КНИГОЛЮБ
 

 Я навчився вже читати 
складно, плавно, 
як і слід.
«Добре, синку»,— каже мати. 
«Гарний хлопець»,— хвалить дід.

І бібліотеку маю,— 
подивіться, скільки книг!.. 
Залюбки щодня читаю — 
прочитати всіх не встиг.

І малюнки я повинен 
розглядати 
кожний раз...
Бо для кого ж ці картини 
намальовані? Для нас!

 

 
 
* * *

 

 

 

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ГАЙ

Селом карпатським я весь день ходив 
і ні на мить не розлучався з Львовом! 
Ви скажете, таких немає див?
Є! Є! Повірте,— чесне* слово.

Я гори-доли бачив немалі,— 
мені здавалось, ніби я в Карпатах!
І ліс шумить у дивнім цім селі, 
і, мов картина, гарна кожна хата...

Коли від хати повернути вбік, 
стоїть обора, в ній — і ціп, і вила, 
і глиняний, твердий, широкий тік — 
снопи колись на тоці молотили...

Зерно возили возом до млина, 
а бідні люди двигали на спині...
Ось що мені сказала давнина: 
немов на каторзі жилось людині!

Нелегко нашим прадідам було, 
тут кожна річ про це розповідає...
Під львівським небом є таке село, 
воно Шевченківським зоветься гаєм.

 

 

* * *

 
КЛЕНИ

 

Скільки не дивлюсь 
на клена, 
в нього сонце 
на раменах!
Під вікном, 
немов знамена, 
сяють кленові рамена... 
Щезне сонечко 
на клені — 
простягає нічка
жмені...
Сутінки повзуть 
до хати...
Я тоді лягаю спати.

 

 

 

* * *

 

 

ШКОЛЯРИК 

 

Закінчилися уроки, 
гайда зараз де-небудь, 
поки батько прийде, поки 
сині сутінки впадуть...

Може, в парк на каруселі?
В сад сусідський через тин?.. 
Всюди друзі е веселі,— 
вдома сум, коли один...

Ось і хлопці, ось і м’ячик! 
Дожену я їх скоріш...
— Спершу розв’яжи задачі 
і напам’ять вивчи вірш!
 
Насторожився школярик, 
оглядається тихцем...
— Що за диво? Що за чари?! 
Звідкіля йде голос цей?

Біля нього ні людини...
І не мати, і не брат...
Ну, а голос звідкись лине 
І лякає не на жарт!

Може, феї це казкові 
стережуть його від зла?
Ні,— школярська власна совість 
добрий голос подала.

 

 

* * *

 

 

 

СТРИЙСЬКИЙ ПАРК

В Стрийськім парку що не крок - 
відкриття цікаві.
Кожне дерево — урок, 
дуже цінний навіть!

Де тут явір, клен чи в’яз?
Щоб не помилитись, 
найзручніше тут якраз 
у природи вчитись.

Мов склади у букварі, 
радісно й тривожно 
пальчиками по корі 
теж читати можна...

 

 
Ніжна туя, гордий тис 
стануть перед вами... 
Стрийський парк — неначе ліс, 
знається з вітрами.

Взимку свищуть, і шумлять, 
і сичать мов змії, 
у зелених гніздах сплять 
влітку вітровії.

Та зате пташки весь день 
галасують вперто: 
вчать мелодії пісень — 
виступлять з концертом.

 

 
* * *

 

 

 
 
В ІСТОРИЧНОМУ МУЗЕЇ

Львів — історія далека — 
наша рідна давнина.
В прадідівській формі глека 
для води а чи вина, 
в шаблі, в списі — 
скрізь вона — 
наша славна давнина.
У гостях буваю в неї 
в історичному музеї.

 
 

* * *

 

 

ДОЗВІЛЛЯ

Після всіх завдань-уроків 
на подвір’ї на широкім 
граємось, 
пісень співаєм,— 
непомітно час минає!.. 
«Вийся-вий, віночку» — 
знаєм співаночку, 
і про подолянку 
любимо веснянку, 
ще й відому на весь край 
гру «Спекли ми коровай».

Граються самі дівчата. 
Хлопці збоку, мов на чатах... 
Кажуть: що той «коровай», 
краще м’яч нам подавай!

 

* * *

 

 

У ТЕАТРІ

 

В серці спомин — 
світлу ватру — 
зберігаю, 
ним живу...
Не забуду вік 
театру
ані «Пісню лісову».
Я покинув
гру-забаву
і весь час
товаришам
лиш говорю
про виставу —
ніжну Мавку, Лукаша.
І про те,
що я до тата
не тулитися не міг,
як з’явились
потерчата...
Я чомусь 
злякався їх!
Бачив я 
в дрімучім лісі 
і Того,
що греблі рве...
Стільки дива 
на Поліссі
поруч із людьми живе! 
Досі серце 
б’ється дзвінко 
і спокою не дає.
Рідна
Лесе Українко, 
як це добре, що ви є...

 

 
* * *

 

 

КНЯЖА ГОРА

 

Розповів дідусь мені, 
що колись у давнині, 
як годилось, на вершині, 
там, де телевежа нині, 
княжий замок красувався,— 
княжа в нім жила сім’я вся: 
князь Данило і княгиня — 
жінка, мати, господиня — 
і малим тут княжич Лев 
бігав-грався між дерев...

А внизу, від замку близько, 
вартувало вірне військо... 
Війська сила не мала 
наше місто стерегла, 
бо і турки,і татари 
набігали, наче хмари,— 
так в старій, пожовклій книжці 
написали літописці.

 

 

* * *

 

 

ЖИВИЙ ПЛОТИК

Під вікном моїм,
навпроти,
виростає
живоплотик!

Восени, одної днини,
прут за прутиком
ліщину
посадив я вздовж городця
і весни чекав,
і сонця.

А весною втіхи скільки,—
в пруття
бруньочки, мов шпильки...
І виблискують,
мов соти,
і липкі-липкі на дотик!
 
Листячко з бруньок несміло
розгорнулось,
зашуміло...
Підроста
на сонці плотик
під моїм вікном навпроти.

 

 
* * *

 

ДОЩИК
 
На стежини, 
на доріжки 
вибіг дощик — 
босі ніжки, 
довгі-довгі, 
ще й тоненькі! 
Босі ніжки — 
срібний дзенькіт!

 
 

* * *

 

 

ОСІНЬ

Нарядилась осінь 
в дороге намисто, 
золоте волосся 
розплела над містом, 
кольорові фарби 
вийняла з кишені, 
і малює осінь 
жовтим по зеленім... 
Здогадатись можна 
в парку по деревах: 
є червона фарба 
в неї і рожева...
Ще й відтінків різних 
безліч осінь має, 
а стрункі ялини 
боком обминає... 
Їй не шкода фарби 
й часу ні хвилини, 
колються нечемні 
сосни та ялини.
 

 
 

* * *

 

 

ЗИМА

 

День надворі 
білий-білий, 
біле все навкруг,— 
наче лебеді летіли 
і губили пух...

Наче з вишень 
у садочку 
вітер цвіт зірвав... 
Наче Львів 
нову сорочку 
спозаранку вбрав...

Білий коник 
спозарання 
білим шляхом біг... 
Притягнув 
на білих санях
сніг.
 
 
 

 

* * *

 

 

 

ЯЛИНКА

Похвалилася Яринка:
—    Є у мене вже ялинка!
Ще нема ні в кого, знаю,— 
з вас усіх я перша маю!..
Ще й таку, що навіть мати 
ледь внесла її до хати...
—    Ти, Яринко, не хвалися,— 
обізвалася Орися.—
Новий рік і нам не будень!
В кожного ялинка буде!
— Гарна!
— Пишна!
— Аж до стелі! 
голоси дзвенять веселі.
Сумно лиш промовив Гнатик:
—    Щоб таку ялинку мати, 
треба їхати в Карпати
і сокирою зрубати...
 
—    Ой! — здригнулася Яринка.— 
Буде боляче ялинкам!
Я свою віддам охоче...
Хто мою ялинку хоче?..
Соня в бік штовхає Славу, 
Переглянулись лукаво...
—    Ні, такому не бувати!
Краще разом святкувати!
Раз ми дружим нерозривно, 
то святкуймо колективно!..

Не було вагань-зупинки:
—    На ялинку до Яринки!
—    Заспіваєм хором, соло...
—    Круг ялинки підем колом!..
—    І тобі «спасибі», Гнате, 
скажемо, щоб чула мати, 
за ялинки ті, що в лісі, 
що не будуть гори лисі!
 
 

* * *
 
 

 
 
БЕРЕЗЕНЬ

Добрий дядю-місяченьку, 
березню буйноголовий! 
Одягни весну швиденько 
у жупан її квітковий!

Часу березень не гає, 
гонить холод, 
ломить кригу 
і підсніжкам помагає 
вийти чимскоріш 
з-під снігу...

Ніжні пелюсточки цвіту 
в синім кольорі купає. 
Всіх-усіх матусь від діток 
Він уклінно привітає.

 

* * *

 

 

ДУЖЕ РАДІСНА ПОРА

Впрягся день 
в блакитний віз, 
через гори, 
через ліс 
в місто нам 
весну привіз.

Плаче тітонька-зима, 
що морозу більш нема, 
що повіяв теплий дух 
і пропав її кожух, 
що промокла вся дотла 
від весняного тепла.

—    Цінь-цвірінь!
Зимі кінець! — 
репетує горобець.
—    Дзень-дзелень! — 
дзвенять струмки.
На сопілоньках шпаки 
виграють що сили є.
В мідний бубон сонце б’є, 
і стрибає дітвора,— 
дуже радісна пора!

 

За матеріалами: Марія Хоросницька, "Рідне місто пізнаю". Вірші для дітей. Художник Катерина Суєвалова. Львів, видавництво "Каменяр", 1980 рік, 44 с. 

 

 

Більше творів Марії Хоросницької на "Малій Сторінці":