Леся Воронина. Повість "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9". Розділи 28 - 36.


Леся Воронина

«ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БОЯГУЗІВ, АБО ЗАСІБ ВІД ПЕРЕЛЯКУ №9»

Повість

 

Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

 


РОЗДІЛ 28 
ПІРАМІДОСЕРФІНҐ


- Ну що ж, час вирушати в дорогу, – звелів тато, – тепер не можна гаяти ані хвилини.

Я вже збирався лізти крізь люк усередину піраміди, а потім знову долати тисячі й тисячі сходинок, спускаючись донизу, але виявилося, що це не потрібно. Тато й мама показали нам чудовий спосіб пересування. Подумки я назвав його «пірамідосерфінґ». Для того, щоб швидко й безпечно спуститися з піраміди, потрібні були лише легенькі пластикові санчата. Точніше, не санчата, а кругла пластинка з ручкою.

- Ви сідаєте на цю пластинку-санчата й просто з’їжджаєте з піраміди, як зі снігової гірки, – пояснила нам мама.

- Головне, щоб стіни піраміди були достатньо гладенькими, бо на котромусь горбочку чи ямці ви можете перекинутися й полетіти додолу сторч головою, – застеріг тато.

- А тепер вибирайте собі санчата, – і тато показав на купу складених один на одного пластикових кружечків. – Саме для таких екстремальних спусків ми їх тут і тримаємо.

Спершу треба було транспортувати при-чмелених комахожерів, і ми заходилися прив’язувати синьомордів спеціальними ременями до санчат.

- Я повезу ось цього, – показав я на прибульця з ґулею. – 3 нього ні на мить не можна спускати очей. Він ватажок передового загону прибульців і, певно, знає найбільше.

Ми посідали на пластини-санчата так, як сідають діти, коли вдвох спускаються з гірки. Попереду в нас були сплячі прибульці, а ми сиділи ззаду і керували санчатами.

На наше щастя, піраміда, яку досліджували мої батьки, мала досить пологі стіни, і жоден з нас не перекинувся.

– Розповім комусь, як я на санчатах з’їжджав з піраміди – не повірять, – захоплено вигукнув Заєць, коли ми успішно спустилися на землю.

- Головне, щоб на Землі ще залишилися ті, хто зможе вислухати твої розповіді, – понуро завважив Жук.

Було видно, що нашестя синьомордів і прозорі космічні капсули, які все ще висіли над самісінькою пірамідою, справляли на Жука гнітюче враження. Мені навіть почало здаватися, що до нього повертається страх. Певно, оті вправи, за допомогою яких хлопці лікувалися від переляку, потроху втрачали силу. Що там вигукували хлопці, коли я вперше побачив їх у садку за старовинною брамою? «Засіб від переляку номер один! Засіб від переляку номер сім! Засіб від переляку номер чотири!»

Цікаво, скільки є тих засобів від переляку і як довго вони діють? Як тепер я зрозумів, усі їх винайшла моя бабуся. А без неї та її чудодійної протиотрути ми ніколи не врятуємо людство від вірусу страху.

Космічні прибульці впали у такий глибокий транс, що й не думали прокидатися. А на нас попереду чекала тяжка робота – треба було придумати, як знешкодити синьомордів, щоб вони не могли накоїти лиха, поки ми шукатимемо бабусю Солю.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 29

НЕХАЙ СИНЬОМОРДИ ПОСПЛЯТЬ


- Друзі, – замислено мовив тато, – дивлячись на вкриту сплячими синьомордами пустелю, – якщо зараз ми почнемо перетягати цих пузатих довголапів до нашої піраміди, то не впораємося й до вечора.

- А що ти пропонуєш? – схвильовано запитала мама, поглядаючи на годинник.

- Просто заблокувати їх за допомогою часольоту.

Я здивовано поглянув на тата. Адже, як мені здавалося, я вже досить добре вивчив усі властивості бабусиного винаходу. Але про якесь там блокування я не знав нічого.

- Усе дуже просто, – пояснив мені тато. – Річ у тім, що часоліт має універсальні властивості. Він мусить захищати мандрівника у часі й просторі від будь-яких небезпек. Тому в нього закладено безліч програм.

- А звідки ти про все це знаєш? – не витримав я й підозріливо глянув на тата.

- Климе, про це я дізнався від своєї мами, а твоєї бабусі, ще тоді, коли мені було стільки ж років, як тобі зараз. Просто усі представники роду Джур втаємничені у прадавні секрети характерництва. Але пані Соломія, як її називають учні й прихильники, змогла поєднати чудодійні сили з найсучаснішими науковими здобутками. І замаскувала свій універсальний прилад у старому «Запорожці». Погодься, хіба комусь спаде на думку шукати машину часу в цій іржавій консервній бляшанці?

Тато швидко вивів «Запорожця» з піраміди, сів усередину, потім зробив кілька блискавичних рухів – певно, натиснув на якісь клавіші й важелі – і тієї ж миті кумедні старомодні фари автомобіля почали випромінювати дивне зеленкувате сяйво. Зелені промені освітили поснулих на піску прибульців, і ті немов закам’яніли. Над піщаною пустелею враз запанувала тиша – то миттєво урвалося тисячоголосе хропіння ротатих комахожерів.

- Ви вбили їх? – вражено запитав Заєць.

- Ні, закон всесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних гостей найкраще буде відіслати назад, на їхню планету. До нашого повернення вони полежать тут у стані анабіозу.

- От тільки б знати, як нам звільнити мешканців Землі від вірусу страху, – зітхнула мама.

- Про це може знати тільки пані Соломія, – сказав Жук.

Я помітив, що про мою бабусю він говорить з величезною повагою й захопленням. Зрозуміти цього я не міг. Хоча, напевно, ми знали зовсім різних людей. Я – лагідну стареньку жіночку, яка весь час поралася на кухні й поливала квіточки у вазонах, а мої друзі – винахідницю, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 30

МИ ВИСТЕЖУЄМО ВИКРАДАЧІВ


Уже вдесяте тато намагався запрограмувати у машині часу потрібні нам час і місце. Єдине, що нам було потрібно – це перенестися у вчорашній ранок. Найкраще у той час, коли я саме побіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети синьоморда), а моя бабуся залишалася вдома.

- З усього випливає, що її захопили саме в той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о 8:20, – тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.

Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем – на задньому сидінні.

- А що буде, коли часоліт узагалі не запрацює? – пошепки запитав Заєць.

- Цього не може бути! – впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями – раніше хлопцям весь час доводилося мене підбадьорювати.

Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.

- Приїхали, – просто сказав тато й почав вилазити з низенької автівки.

Мама й ми з хлопцями також вийшли й попрямували до під’їзду.

- Заждіть, – раптом скомандував тато і швидко сховався за трансформаторну будку.


Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко


Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж і з них вийшов... Сашко Смик – Кактус. Він сторожко озирнувся, нікого на подвір’ї не побачив – і поманив когось рукою. За ним вийшло кілька людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх – часто я помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.

Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом із ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів. Вона йшла спокійно, і видно було, що навіть щось каже Кактусові й людям у капелюхах.

- Обережно, не витикайтеся, – прошепотів тато, – треба за ними простежити!

Група викрадачів завернула за ріг будинку, й ми обережно пішли за ними назирці.

- Погляньте, – скрикнула мама, – вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття.

- Та вона ж давно стоїть зачинена і там ніхто не працює, – здивувався тато.

Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу в будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах і капелюхах, а потім, переконавшись, що їх ніхто не помітив, туди вскочив Кактус і причинив за собою двері.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 31

КУДИ ВЕДЕ ПРОВАЛЛЯ


Коли ми підкралися до маленької дерев’яної споруди, то почули дивний звук – ніби працював потужний мотор. Я зазирнув у невеличке віконце – будка була порожня.

Тепер можна було не ховатися й обстежити будку.

- Виявляється, у нас під носом був спостережний пункт блакитних жаб, – сказав Жук, показуючи на відбитки перетинчастих лап на брудній дерев’яній підлозі. Сліди були зовсім свіжі.

- Отже, ті чорні постаті насправді замасковані синьоморди! Тепер зрозуміло, чому вони так низько насували капелюхи – щоб не було видно їхніх синіх мордяк! – вигукнув Заєць.

- Але як міг Сашко вступити з ними у змову? – обурилася мама.

- Скоріш за все, вони просто зазомбува-ли хлопця. Навіть такий розбишака з власної волі не піде служити космічним окупантам, – спробував виправдати Кактуса тато, але я мав іншу думку.

- Просто вони підкупили Кактуса. Він завжди понад усе любив гроші і владу, – заперечив я. – А після літніх канікул він не вилазив із салону ігрових автоматів – програвав щодня купу грошей, а наступного дня знову грав. І ті програші його зовсім не турбували. А його неймовірна сила? Певно, прибульці давали йому якісь стимулятори росту. Ось чому він міг подолати мене одним мізинцем.

- Гаразд, розберемося з Сашком потім – зараз головне знайти жаб’ячий центр керування, – тато відчинив шафу, у якій купою було навалене старе взуття, легко відсунув її, і ми побачили глибокий колодязь, дна якого не було видно.

Заєць ухопив якогось подертого черевика, кинув його в колодязь і почав лічити:

- Один, два, три... – ми так і не почули, щоб черевик хлюпнувся у воду. Ми взагалі нічого не почули.

- Не розумію! Невже в цьому колодязі взагалі немає дна? – стурбовано запитав Жук.

- Хоч би що там було, а дослідити це провалля треба, – сказав тато, витяг із невеличкої сумки, що висіла у нього за спиною, якісь дивні предмети, які найбільше нагадували мильниці з присосками, і простягнув кожному з нас.

- Це стінолази – незамінна річ для пересування по прямовисних поверхнях, – пояснила мама. – Ми часто використовуємо ці пристосування, коли треба здертися на якусь круту стіну чи спуститися у підземелля.

Крім стінолазів, тато дав кожному круглий ліхтарик на широкій гумці. Його треба було надягти на голову й освітлювати перед собою дорогу.

Ми швидко натягли стінолази на руки й на ноги і почали обережно спускатися у безвість.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 32

ЩО МОЖЕ АНТИЖАБ


Я спускався по стіні останнім, і коли глянув донизу й освітив своїх супутників ліхтариком, наша група видалася мені родиною велетенський павуків, що поспішають кудись у своїх павучих справах. Присоски на стінолазах міцно присмоктувалися до вологої поверхні стіни колодязя, і коли їх відривали, чудно було голосне цмокання.

- Нічого собі таємна операція, – пробурчав Жук, – так нас будь-який синьоморд почує за кілометр.

- Іншої ради немає, – сподіваймося, що прибульці зараз такі зайняті підготовкою до зустрічі свого головного десанту, що просто не звернуть уваги на ці звуки.

- Мені цікаво, як вони самі сюди спустилися, і головне: як перенесли бабусю? – запитав я.

- А ти чув, тут працював мотор? У них, мабуть, є якийсь апарат для спуску.

І тільки-но мама промовила останні слова, як її здогад підтвердився, причому в дуже неприємний спосіб. Звідкись із глибини колодязя спершу почулося тихеньке гудіння, а тоді я побачив, що по стіні піднімається маленький вагончик.

- Бачите, на протилежній стіні протягнутий трос, ми його не помітили в темряві, – сказав тато. – Швидко всі притуліться до стіни й вимкніть ліхтарики!

Ми миттєво виконали татів наказ. І саме вчасно, бо повз нас промчав вагончик, у якому сиділи замасковані під людей синьоморди і мій підступний сусід Сашко Смик.


Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко


Тепер, коли синьоморди не підозрювали, що їх може побачити хтось сторонній, вони тримали крислаті капелюхи в лапах. І видно було, що мордяки у блакитних прибульців вдоволені й спокійні. Кактус теж сяяв від задоволення.

- Зрадник! – прошипів Жук, і стало зрозуміло, що Кактусові краще ніколи в житті не зустрічатися із Жуком. Нічим добрим для Смика це скінчитися не могло.

Ми продовжили спуск у похмурому мовчанні. Врешті тишу порушив Заєць:

- Як ви думаєте, синьоморди залишили охорону біля пані Соломії? І якщо нам доведеться битися, то чи є у нас зброя?

- Не хвилюйся, у нас є чудовий прилад. Зветься антижаб.

- То чому ж ми не використали твого ан-тижаба в пустелі? Чому довелося чекати, аж поки прибульці нажеруться мухами й комарами і відключаться? – обурився я.

- На жаль, антижаб поки що існує у єдиному екземплярі, і знешкодити ним можна лише одного, в крайньому разі двох синьомордів.

- Увага! – почув я тихий голос мами. – Здається ми знайшли те, що шукали.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 33

МИ ВИКОНУЄМО АКРОБАТИЧНІ НОМЕРИ


Нарешті ми спустилися на дно глибочезного колодязя. Води в ньому майже не було – під ногами хлюпала ріденька грязюка. Перед нами була щільно зачинена брама. З усього було видно, що просто так крізь неї пройти не пощастить – на її поверхні раз у раз миготіли вогники сигналізації, а для того, щоб вхід відчинився, до брами треба було прикласти... жаб’ячу лапу. Зображення такої лапи світилося на броньованих воротах яскраво синім сяйвом.

- Щось мені підказує, що ні в кого з нас жаб’ячої лапи немає. Отож, ідентифікаційний прилад не спрацює, – сумно пожартував тато.

- Боюся, що він якраз спрацює, але не відчинить ворота, а підніме тривогу, – відповіла мама.

- А що, коли ми спробуємо виконати один трюк? – раптом запитав Заєць. – Але для цього нам знадобиться третій, – і хлопець глянув на мене.

Серце у мене закалатало, мов телячий хвіст, але відмовлятись я не міг. Тим більше, що на мене дивилися тато й мама, а за зачиненою брамою синьоморди тримали бабусю Солю.

- Кажіть, що робити, – захриплим голосом мовив я.

- Поглянь: прибульці зробили сигналізацію лише на рівні людського зросту. Треба їх перехитрувати. Ми станемо на плечі одне одному, високо вгорі проріжемо отвір на брамі, я пролізу всередину й відчиню ворота з іншого боку.

Я пам’ятав, як спритно хлопці проникли крізь вікно у кабінет директора банку. Але то було скло, а тут вхід до свого центру синьоморди захистили броньованим металом.

- Не бійся, – ніби вгадав мої думки Жук, – ми маємо такі інструменти, які ріжуть будь-який матеріал.

Я був найвищий і найміцніший, тому виконував роль підпори. Мені на плечі став Жук, а нагору спритно здерся по наших плечах легенький і гнучкий Заєць. Головне було міцно тримати на собі обох хлопців і не похитнутися, бо тоді б наша піраміда вмить розвалилася, спрацював би сигнал тривоги й на нас накинулася б охорона синьомордів.

Напевно хлопці справді мали якісь надзвичайно потужні прилади. Бо я почув лише скрегіт металу – і за кілька хвилин до моїх ніг упав чималий його шмат.

За кілька секунд сигналізація вимкнулася, зображення жаб’ячої лапи на брамі перестало світитися і дві половинки масивних воріт прочинилися й пропустили нас досередини.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 34

БАБУСЯ СОЛЯ ДАЄ НАМ ІНСТРУКЦІЇ


Ми переступили через поріг центру космічних прибульців, і нас засліпило яскраве сяйво. Коли очі призвичаїлися до світла, ми побачили, що посеред встеленої свіжою травою кімнати сидить на маленькому дерев’яному ослінчику бабуся Соля. Зараз вона перебувала у такому ж стані, як я, коли мене захопив головний синьоморд. Вона була щільно обмотана якоюсь слизькою гидотою так, що не могла поворухнутися.

Тато кинувся, щоб звільнити бабусю, але вона крикнула:

- Не рухайтеся! Синьомордики влаштували спеціальні пастки на той випадок, якщо мене прийдуть рятувати. А ще запам’ятайте: вам треба якнайшвидше повертатися у завтрашній день. Бо зараз вам доведеться змінювати майбутнє, а це може викликати дивовижні й непередбачувані зміни. Отже, слухайте. У мене в лівій кишені фартуха лежить маленький полотняний мішечок. Візьміть його з собою і вертайтеся в пустелю. Підніміться на піраміду козака Мухи й розвійте насіння по вітру. Далі все буде так, як передбачив наш пращур Андрій Джура. Космічні хижаки перестануть загрожувати нашій планеті.

Тато нахилився до бабусі й дістав із кишені її фартуха полотняний мішечок.

- Бабусю, а як же ти? – крикнув я і мало не заплакав, так мені шкода було дивитись, як моя бабуся сидить прип’ята до ослінчика, а хижі синьоморди ось-ось можуть до неї допастися.

- Не хвилюйся, онучку, все буде гаразд. Головне: зробіть усе так, як я сказала. А тоді повертайтеся додому. Не забудьте поставити ча-соліт на те саме місце, де взяли – під старою грушею. Це дуже важливо. І зробіть так, щоб синьоморди не помітили, що ви тут побували. Зараз у них обідня перерва – жеруть, нелюди, наших комашок. Але за дві хвилини вони повертаються...

І бабуся втомлено заплющила очі й почала тихо мугикати свою улюблену пісню: «Ой, чий то кінь стоїть, що сива гривонька...»

Ми вже бігли до виходу, коли я почув, що пісня дивним чином зазвучала інакше, й бабуся Соля заспівала чистісінькою англійською мовою: «We all live in the yellow submarine». Що в перекладі з англійської означало: «Усі ми живемо на жовтому підводному човні...»

 

* * *

 

РОЗДІЛ 35

КВІТИ ПЕРЕМАГАЮТЬ ХИЖИХ ПРИБУЛЬЦІВ


Ми стояли на верхівці піраміди. Позаду був часовий стрибок у ранній ранок нинішнього дня. Сонце вже освітило безкраї піски, нерухомих синьомордів та їхні прозорі капсули.

- Почнемо, – сказав тато й витяг з кишені полотняну торбинку.

Він дочекався сильного пориву вітру, розв’язав мотузочок і витрусив дрібненькі насінини собі на долоню. А тоді почав висипати їх зі своєї жмені – ніби сіяв у повітрі. Вітер підхопив крихітні зернятка й поніс у пустелю.

Ми всі – тато, мама, Жук, Заєць і я, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Але минула хвилина... дві... десять - і нічого не змінилося. Так само світило сонце і вітер гнав піщані хмари кудись ген за овид.

- Дивіться! – раптом скрикнув Заєць, показуючи рукою вниз. – Квіти!

І справді, на наших очах пустеля почала вкриватися різнобарвними квітами. Вони проростали скрізь, де лежали синьоморди й стояли їхні бойові капсули. Ось уже перед нами колихався велетенський строкатий килим. І не було видно ані блакитних космічних хижаків, ані їхніх кораблів.

Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

 

Я побачив, що з кожної квітки випурхує метелик. І крильця в метеликів точнісінько такої ж барви, як квіти, в яких вони народились.

- Погляньте, – вигукнула мама, – синьоморди заворушилися! Зараз вони розпочнуть полювання. Метелики – це ж їхня найулюбленіша їжа!

- Не хвилюйте ся, – тато показав нам клаптик паперу, який щойно витяг із бабусиної торбинки, – тут є чіткі інструкції. Але виконати їх може лише Клим. – І тато простягнув записку мені. 

Я одразу ж упізнав чіткий бабусин почерк: 

"Климчику, щойно синьомордики вдихнуть пилок цих квітів, як стануть слухняними й покірними. Ти маєш віддати їм наказ забиратися геть із нашої планети й назавжди забути до неї дорогу. Адже тільки ти розумієш мову блакитних жаб і можеш з ними спілкуватися."

Я зосередився й наказав синьомордам: 

- Стати в колону по два! Взятися за лапи! Кроком руш до своїх капсул!

Тієї ж миті космічні пірати почали шикуватися в колону, а тоді, побравшись за лапи, немов першокласники, слухняно попрямували до своїх літальних апаратів. Коли останній синьоморд застрибнув усередину капсули, я подумки передав їм останню настанову:

- Повертайтеся додому і ніколи, чуєте, ніколи не прилітайте на Землю! Бо наступного разу вам це так просто не минеться!

Крізь прозорі ілюмінатори я бачив, як блакитні жаби ствердно захитали головами. Капсули беззвучно піднялися в небо - і за кілька секунд від грізних прибульців не лишилося й сліду.

Тепер я був певен: Землю врятовано... А що ж буде з нами?

- Все буде добре! – заспокоїв мене тато й усміхнувся; виявляється, я промовив своє запитання вголос.

- Ти повернешся до школи й нікому нічого не розповідатимеш, – сказала мама. – Мешканцям Землі ще зарано знати про деякі загадки Всесвіту.

- А ви? – запитав я в Жука й Зайця.

- Ми виступатимемо в цирку, але ще не раз зустрінемося з тобою в ТТБ! Адже боягуз, котрий переміг свій страх, – найсильніша людина у світі. Запам’ятай це!

 

* * *

 

РОЗДІ 36

ТАК НАРОДЖУЮТЬСЯ НАРОДНІ ПІСНІ...


Ніби нічого не змінилося на подвір’ї біля нашого будинку відтоді, як я був тут востаннє. Але ні – навколо лунало безліч звуків. Діти ліпили у пісочнику пасочки, бабусі на лавочках обговорювали останні політичні події, двірник підмітав асфальтову доріжку. Мої нові друзі Жук і Заєць потисли мені руку, вилізли з машини й за мить зникли за рогом будинку.

А ми з батьками, лишивши «Запорожця» під старою грушею, піднялися на наш дев’ятий поверх. Тато подзвонив у двері, й за мить на порозі з’явилася бабуся Соля. З кухні долинали пахощі свіжоспечених пиріжків, і бабуся сказала те, що я найменше чекав почути від неї зараз:

- Здорові були, діточки. Ви, певно, зголодніли з далекої дороги? Ану, швидше мийте руки й сідайте до столу!

Я здивовано глянув на батьків, та вони тільки усміхнулися й пішли виконувати бабусин наказ.

Я кинувся за бабусею й запитав про те, що мене мучило всі останні дні:

- Бабусю, а що то за дивовижний засіб від переляку? І чому синьоморд казав, що на мене не подіяв вірус страху?

- Та все дуже просто, – озвалася бабуся. – Я винайшла універсальні ліки від перелку – вони не дають вірусові страху розвиватися, але діють дуже повільно. А клала я ті ліки... в пиріжки. Ти ж, Климчику, їх любиш найдужче. Тепер зрозумів? Тож ходи за мною, допоможеш накрити на стіл.

Я зайшов на кухню й завмер від подиву. На підвіконні, біля горщиків з бабусиними калачиками, сиділи дві блакитні ротаті ропухи й лупали банькатими очима. Щоправда, за розміром вони були разів у десять менші від синьомордів, але в однієї жаби на голові стирчала чимала ґуля.

Бабуся засміялася й весело пояснила:

- Розумієш, довелося мені трохи попрацювати над тими бузувірами, щоб вони мене звільнили зі свого підземелля. Вдалася я до нашого родинного характерництва – та й зменшила їх. Подумала: а чого ж їх не використати на хазяйстві? Он-о скільки мух розвелося. Хай собі ловлять. Та й кумкатимуть вечорами. Нагадуватимуть про нашу пригоду.

Я все ще стояв з роззявленим ротом, а бабуся, ніби це не вона щойно врятувала людство від нашестя космічних хижаків, узяла тацю з пиріжками й понесла її до кімнати, наспівуючи собі під носа:

«Ой хотіла жаба, синяя ропуха, та й світ підкорити...»

Я почухав потилицю й подумав, що он воно, виявляється, як народжуються народні пісні, казки й леґенди.


Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко


За матеріалами: Леся Воронина. Таємне Товариство Боягузів та Брехунів. Повісті. Художник Володимир Штанко. Київ, видавництво "Грані-Т", 2012, стор.  103 - 128.

 

 

Усі розділи книги Лесі Ворониної "Таємне Товариство Боягузів та Брехунів":

Леся Вороніна, Таємне Товариство Боягузів та Брехунів, повісті. Художник Володимир Штанко
Одного дня звичайнісінький хлопець, життя якого досі було похмурим і буденним, захворів. Проте виявилося, що «хвороба» ця незвичайна, і, якщо чесно, навіть дуже захоплива. Не треба лежати в ліжку, викликати лікаря й приймати ліки, адже ця хвороба — пригодоманія! Перший її симптом — поява дивовижних космічних прибульців, котрі хочуть заразити весь світ вірусом страху. Другий симптом — це коли твої мама з татом і навіть бабуся виявляються супергероями, здатними переноситися в часі й просторі. І третій симптом — це така блискавична зміна подій, що зупинити чи перервати їх неможливо. Та й не варто, адже перш ніж рятувати світ від прибульців-синьомордів, нашому героєві треба змінитися самому: долаючи страх, пройти небезпечні випробування, навчитися миттєво приймати рішення, від яких залежить доля людства, і головне — завжди бути готовим до неймовірних пригод! Прочитавши динамічні й захопливі повісті відомої письменниці Лесі Ворониної, ви не лише станете учасниками фантастичних подій, а й зрозумієте, що людина, яка здолала свій страх, може перемогти наймогутніших ворогів. Навіть підступних синьомордів...
 
 

Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:

Дитячі повісті Лесі Ворониної

Дитячі повісті Лесі ВорониноїУ підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів"  
та «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях» і «Таємниця золотого кенгуру», що увійшли до книги "Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру".
Дитячі оповідання Лесі Ворониної
Читайте оповідання відомої української дитячої письменниці Лесі Ворониної: "Слон на ім’я Ґудзик", "Хлюсь та інші", "Пригоди голубого папуги".

Останні коментарі до сторінки
«Леся Воронина. Повість "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9". Розділи 28 - 36.»:
Санта , 2017-03-31 16:02:43, #
АНОНІМ , 2018-06-13 22:31:35, #
Еля , 2018-06-28 11:40:28, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 3     + Додати коментар
Топ-теми