Повість розповідає читачу про життя так званої «маленької людини». Головний герой твору — Акакій Акакійович Башмачкін, бідний титулярний радник із Петербурга. Він служив у департаменті переписувачем паперів, любив свою роботу і не хотів претендувати на щось більше.
Акакій Акакійович Башмачкин - людина низького соціального становища та походження, непримітний і непомітний, не відрізняється видатними здібностями, слабохарактерний, смиренний і нешкідливий. Саме таким ми бачимо головного героя повісті «Шинель», бідного титулярного радника. Цікаво зауважити, що Микола Васильович Гоголь дуже вміло підійшов до вибору імені його літературного героя: слово «Акакій» в перекладі з грецької мови означає «не робить зла»...
"Спробуємо показати як Гоголівська «Шинель» формувала філософські погляди двох сучасних напрямків філософії. За Гоголем, людина – це істота двох світів: тілесного і духовного (мета-підхід). Очевидно, що світогляд письменника формувався під впливом планетарно-космічних поглядів Сковороди на особистість та християнської моралі. До недавно особистість характеризувалася можливістю приймати осмислені рішення (незалежністю волі). Про свободу вибору особистості можна судити за трьома аспектами.." (Людмила Федорова)
"В зеленій Фессалії тече швидка річка Пеней. Бог цієї річки мав багато дочок, та найвродливіша з-поміж них була німфа Дафна. Зовсім юна, вона полюбляла блукати лісом, не дбаючи про одяг, а неслухняні кучері приборкавши зеленим плющем. І не було Дафні більшої втіхи, як ходити на лови з самою Артемідою, божественною мисливицею. Багато юнаків задивлялось на Дафну, та вона на них і не зважала. Байдужі були їй гімци на честь бога шлюбу Гіменея, байдужі весільні вогні, байдуже кохання. Дарма просив її батько, старий Пеней: «Приведи мені, доню, вже зятя й онуків». Зашарівшись, Дафна ласкаво обіймала батька і ревно просила не віддавати її нікому. «Он же й Артеміда, – казала вона, – ублагала свого батька Зевса, щоб нікому її не віддавав»." (з давньогрецького міфу)
"Далеко за межі Беотії линула слава сліпого віщуна Тіресія. Сам Зевс колись дозволив йому бачити прийдешнє, і Тіресій віщував усім людям правду. Якось прийшла до нього блакитноока німфа Ліріопея дізнатись про долю свого сина Нарциса, напрочуд гарного хлопця. Німфа знала, що син її – смертний, і бентежила її думка, чи ж довго житиме він на білому світі. "Твій син житиме доти, доки сам себе побачить," – прорік їй віщун. Здивувалася німфа: як же він може самого себе побачити? Довго думала вона над цими словами, та врешті заспокоїлася і забула за них..." (з давньогрецького міфу)
"Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон. Жив він самотньо, родини не мав і навіть не думав одружуватись, бо гордував жінками. Дізналася про це богиня кохання Афродіта, розгнівалась і надумала покарати зухвальця. Єдиною втіхою Пігмаліонові було різьбярство. В довгі години виснажливої праці він був справді щасливий. Якось – і, певне, на те була воля богині! – взявся він різьбити із найкращого мармуру, яким славиться острів Парос, жіночу постать, таку гарну, вродливу, що подібної і на світі немає. Пігмаліон працював натхненно, невтомно, забуваючи про все на світі. І з кожним днем, що далі він різьбив, що більше зрізав упевненою рукою зайвих скалок із великої мармурової брили, то виразніший ставав обрис прекрасної жінки, наче сама богиня кохання виходила з білого морського шумовиння..." (з давньогрецького міфу)
"Якщо вірити дослідженням, що проводились протягом останніх декількох десятиліть в ряді найрозвиненіших країн, IQ в більшості людей не тільки не росте, а навіть зменшується. Дослідники пов'язують це з тим, що люди в загальній масі засвоюють у школах одну і ту ж суму класичних знань. Що відбувається, коли ці знання не трансформувати і пропонувати кільком поколінням підряд в неактуальній формі? Вони перестають дивувати і переходять в ранг рефлексу, а різні дива НТП – в побутову техніку. Ускладнення ж матеріалу, що не відповідає віковим особливостям дітей викличе скоріше відразу, ніж інтерес до знань. А наслідком таких кризових процесів у шкільній освіті є те, що інтерес у більшості дітей до такого роду знань падає до нуля. Мозок втрачає свої, вкрай необхідні у навчанні, функції..." (Людмила Федорова)
"Якось божественний пустун Ерот, натомившися стріляти з лука, прибіг до своєї матері Афродіти, виліз їй на коліна, став лащитись і цілувати їй білі, як морська піна, руки. Богиня обняла сина, притулила до себе його золоточубу голівку, та він, непосидючий, верткий, раптом крутнувся і ненароком дряпнув їй ніжні груди золотою стрілою. Від сильного болю Афродіта випустила малого з рук, а той, нічого й не помітивши, побіг собі бавитися на схили Олімпу. А прекрасна богиня вперше відчула, як боляче ранять стріли її сина Ерота. Світ навколо неї наче змінився. Тепер Афродіту вже не ваблять прегарні острови і міста, що присвятили їй люди, збудувавши мармурові храми й вівтарі на шану богині кохання. Не вабить її навіть небесна блакить і захмарний Олімп, де височіє оселя безсмертних богів. Усі її думки линуть до нього – юного мисливця Адоніса, такого дивно гарного, що навіть лісові дріади та гірські ореади не можуть звести з нього очей..." (з давньогрецького міфу)
"Гордій, один з перших володарів скелястої Фрігії, походив з простих селян. На згадку про це він поставив у Зевсовім храмі свій віз, прив’язавши до нього ярмо, та так міцно, що годі було розв’язати той вузол. А як на те Піфія у Дельфах прорекла: той, хто це зробить, стане панувати над усією Азією. Минали одне за одним століття, та ніхто не міг упоратися з тим вузлом. Тільки згодом Олександр Македонський зробив це швидко і просто: він розрубав Гордіїв вузол ударом меча. Так от, у Гордія був син Мідас, який після нього владарював у Фрігії. Мідас відзначався веселою вдачею, але великим розумом похвалитися не міг. Над усе він полюбляв Діонісові свята; тоді в його палаці рікою текло вино, лунали музика й співи, наче там гостювали вакханки і сатири на чолі із старим гульвісою, завжди п’яним Сіленом чи навіть із самим богом вина Діонісом..." (з давньогрецького міфу)
"Якось поміж двома юнаками зайшла суперечка. Засперечалися Епаф, син аргов’янки Іо, та Фаетон, син океаніди Клімени. "Чого ти зазнаєшся? – глузливо мовив Епаф. – Геліос, що сяє на небі, зовсім не батько тобі. То твоя мати вигадала тобі на втіху." Спаленів з образи Фаетон, але стримався від гострого слова і мовчки стерпів образу. Та вдома пожалівся матері, якої кривди зазнав. "А найгірше, – додав юнак, – що доказів у мене немає ніяких. Тож коли ти любиш мене, поклянись, що я божественного роду. Молю, заклинаю тебе своїм життям і щастям рідних сестер Геліад." Фаетон ласкаво обійняв матір, і Клімена розчулилась, та й прикро їй було за скривдженого сина..." (з давньогрецького міфу)
"За давніх-давніх часів, коли над усім світом панував іще не Зевс, а його батько Кронос, люди, що тільки-но розселилися по землі, були кволі, безсилі, лякливі. Вони не вміли ні думати, ні розуміти того, що бачили довкола. Зі страхом дивилися вони на грозові хмари й на пекуче сонце, на безкрає море й на височенні гори. І здавалося людям, що то могутні божественні істоти. Від усього, що їх лякало, люди мерщій ховалися в свої глибокі підземні нори, наче кроти. Не було тоді в людей ані світлих жител, ані вогнищ родинних, їли вони тільки траву та сире коріння, а м’яса й не куштували, бо не знали мисливства. Згодом владу над усім світом здобув Зевс, що скинув батька в Тартар – у найглибше дно землі й моря, що лежить далеко внизу під царством мертвих, похмурим Аїдом. Із своєї небесної осяйної височини Зевс і не дивився на нужденних людей, а ті ледь животіли серед незбагненної, ворожої природи. Скільки їх гинуло від хвороб та з голоду, в боротьбі із жорстокою стихією! Так би зачах і загинув назавжди рід смертних людей, якби не став їм на захист і допомогу найблагородніший серед безсмертних – титан Прометей..." (з давньогрецького міфу)
"В усі часи (епохи, цивілізації, політичні устрої) були, є і будуть особливі люди. Вони приходять, щоб перевірити те чи інше суспільство на здоров’я: чи не хворіє бодай воно? Як правило, в основі їх тесту лежить рефлексія на біль або сміх. Це своєрідні лікарі-діагностики – виявляють симптоми та вказують на причини. Такою діагностикою для більшовицької Росії стала творчість Михайла Опанасовича Булгакова. Із висоти нашого часу чітко видна метафізика цього явища, що розвертається у двох речах: 1) лікар за професією добре обізнаний із впливом на людину сміху або болю; в якості еталону порівняння виступає здоровий глузд; 2) вибір у духовні наставники Миколи Васильовича Гоголя, творчість якого у свій час діагностувала, за цими ж критеріями, царську Росію. Продовженням царської Росії стає більшовицька Росія, а продовженням Гоголя стає Булгаков..." (Людмила Федорова)
"Коли на землі у людей засяяв веселий життєдайний вогонь, сповнюючи їхнє існування теплом і радістю, розгніваний Зевс покарав за це не тільки гордого титана Прометея. Лихий, злопам’ятний бог надумав покарати нещадно і смертних, та ще так, щоб навіть їхні далекідалекі нащадки відчували ту кару. Громовержець покликав свого сина Гефеста, неперевершеного митця та вигадника, звелів йому змішати глину з водою, всередину сховати приємний, ласкавий голос і зліпити юну дівчину, схожу на безсмертну богиню. Гефест усе так і зробив, а далі, за Зевсовим велінням, буйні вітри вдихнули в ту постать життя і кожний з богів ущедрив її своїми дарами. Мудра Афіна Паллада навчила дівчину гаптувати і прясти, золота Афродіта надала їй звабних чар і дивовижної вроди, а хитрий Гермес подарував їй лукавий розум, непереборну цікавість і каверзну вдачу. Дівчину назвали Пандорою, а це ім’я означало: «Та, що всім обдарована»..." (з давньогрецького міфу)
"У царя Бела, що походив з роду Зевсової улюблениці, аргоської царівни Іо, було двоє синів: один із них – Данай – став володарем Лівії, а другий – Єгипт – дістав Аравію і згодом підкорив іще той край, де життєдайний Ніл впадає у море. Цю країну переможець назвав на шану собі Єгиптом. Обидва брати мали від різних дружин – наяд, дріад чи смертних жінок – по п’ять десятків дітей: Єгипт – синів, а Данай – прекрасних дочок. Таким великим потомством вічні боги благословили рід Іо, але могутня Гера, яка нещадно переслідувала красуню-аргов’янку, ненавиділа і її далеких нащадків. Мабуть, тому й не було згоди поміж синами старого Бела. Коли він помер, сини засперечались за владу, і Єгипт пішов війною проти Даная. Швидко забрав він володіння рідного брата і зажадав, щоб Данаїди поодружувалися з його синами..." (з давньогрецького міфу)
"Колись до Аргосу прийшов Данай із своїми дочками і став тут царювати. Збігло багато часу, і тепер аргоським царем був його правнук Акрісій. Боги дали йому красуню дочку, на шану пращурові її назвали Данаєю, та Акрісій усе сподівався сина, що продовжив би царський рід. Проте боги, напевне, не чули його молитов. Тоді Акрісій подався у священні Дельфи дізнатися в Аполлоновім храмі від Піфії, чи діждеться він нарешті нащадка. "Ти не матимеш сина, – провістила Піфія. – А твій внук, Данаїн син, уб’є свого діда." Злякався Акрісій і звелів замкнути дочку в кам’яне підземелля з важкими дверима. День і ніч чатували біля тих дверей люті пси й не пускали нікого до дівчини. Та воля смертних немічна проти волі богів. Всевидющий Зевс побачив з олімпійської височини, як нидіє в підземеллі юна красуня, і проник до неї золотим дощем. Даная народила Зевсові дужого, гарного хлопчика і назвала його Персеєм. Малий зростав у похмурому, темному підземеллі, та був спокійний, веселий і лагідний..." (з давньогрецького міфу)
"Мало хто з-поміж смертних людей міг похвалитися такою увагою і прихильністю богів-олімпійців, як знаменитий Тантал, син Зевса і богині багатства Плуто. Тантал володарював у місті Сіпілі в Лідії, в благодатному, щедрому краї. Далеко навкруг Сіпіла простяглися родючі долини з виноградниками, садами і нивами, на зелених соковитих луках паслися великі стада худоби, а гора, на якій стояло місто, була золотодайна. Тож хліб і золото рікою текли до Танталового палацу, і разом із багатством росла шана і слава господаря. І в родині своїй Тантал був щасливий: мав він гарну, добру дружину й дітей – дочку Ніобу та сина Пелопа. Боги, а надто Зевс Громовержець, любили Тантала, часто запрошували його в гостину до себе, на осяйний Олімп, куди не вільно було З’являтися жодному смертному. А Тантала олімпійці садовили поруч себе, пригощали амброзією і нектаром, не криючись, радилися при ньому, і тоді він чув таємниці, відомі тільки безсмертним. Спершу Тантал ніяковів на Олімпі, велич богів приголомшувала його, дивувала, та помалу він звик, призвичаївся, а що був гоноровитий, зарозумілий, то запишався і скоро став вважати себе трохи не богом..." (з давньогрецького міфу)
"Дочка зарозумілого Тантала, прекрасна, мов богиня, Ніоба, була чи не найщасливішою жінкою серед смертних. Вона по праву пишалася всім – гордою, неземною красою, незліченним багатством, славетним родом, що походив від найвищих богів. Пишалася Ніоба і своїм чоловіком Амфіоном, Зевсовим сином, що володарював у семибрамних Фівах. Лагідний, тихий Амфіон понад усе любив музику. Божественні Музи подарували йому кіфару, і він грав на ній так, що навіть камінь не лишався байдужий. У Фівах розповідали: коли ще зводили навколо міста мур, то каміння саме рухалося під звуки кіфари юного Амфіона, – таку чародійну силу мала його гра. А зрубані сосни самі ставали в один щільний ряд, і тоді з них збивали важкі міські брами. Сім таких брам, за числом струн своєї кіфари, спорудив Амфіон, тож Фіви і стали відтоді зватися семибрамними..." (з давньогрецького міфу)
Зміст давньогрецького міфу "Аргонавти":
Фрікс і Гелла
Ясон
Відплиття
Острів Лемнос
Пропонтіада
Дальші пригоди
Нові небезпеки
Колхіда
На Олімпі
В Еетовому палаці
Медея
Ясонові подвиги
Золоте руно
Втеча
Зевсова кара
Нові випробування
Повернення
У Корінфі
Ясонова смерть
"У Калідоні, найбільшому місті сонячної Етолії, володарював колись цар Ойней. Мав він дружину – теж царського роду – Алфею, що народила йому сина гарного, дужого хлопця, якого нарекли Мелеагром. Було то взимку. Алфея, ще слаба, сиділа в своєму покої біля домашнього вогнища і колисала сина, що спав поруч у батьковому бойовому щиті. Уже западав присмерк, і палахкотливий вогонь кидав на стіни химерні тіні. Раптом Алфеї причулись якісь голоси. Вона озирнулась і завмерла. Ні, то не тіні. Якісь три жінки, високі, ставні, суворі, повільно наближалися до неї. "Ми – Мойри, богині долі!" – почула Алфея дивний неземний голос. – Радій, царице! Ти народила дитину, що вирізнятиметься з-поміж усіх своєю вродою і силою. "Радій, царице! – вторувала їй друга богиня." – Твого сина чекає невмируща слава героя. "Так, він буде героєм, – суворо додала третя богиня," – тільки якщо доживе. Адже йому судилося померти, коли догорить оте поліно в твоєму вогнищі. І враз богині щезли, наче їх і не було тут ніколи. Алфея схопилася на ноги. «Коли догорить оте поліно…» А воно ж уже догоряє! Цариця кинулася до вогнища і голими руками вихопила поліно з вогню..." (з давньогрецького міфу)
Зміст давньогрецького міфа "Геракл":
Народження героя
Гераклова юність
Одруження і безумство Геракла
Подвиг перший: Немейський лев
Подвиг другий: Лернейська гідра
Подвиг третій: Керінейська лань
Подвиг четвертий: Ерімантський вепр
Подвиг п’ятий: Авгієві стайні
Подвиг шостий: Стімфалійські птахи
Подвиг сьомий: Крітський бик
Подвиг восьмий: Діомедові коні
Геракл у Адмета
Подвиг дев’ятий: Іпполітин пояс
Геракл у Лівії
Подвиг десятий: Геріонові корови
Подвиг одинадцятий: Золоті яблука Гесперід
Подвиг дванадцятий: Пес Кербер
Інші Гераклові подвиги
Деніяра
Іола
Смерть і безсмертя Геракла
