Олег Буцень
ТАК ЧИ НЕ ТАК
(збірка оповідань для дітей)
Завантажити текст оповідань зі збірки Олега Буценя "Так чи не так" (txt.zip)
МАЛЕНЬКІ ПОМІЧНИЦІ
Оля і Ліда гуляли у дворі. Побачила Оля, як Петрик допомагає своїй мамі розвішувати білизну на мотузці, і сказала подрузі:
— І я сьогодні мамі допомагала.
— І я теж,— відповіла Ліда.— Що ж ти робила?
— Тарілки витирала, і ложки, і виделки.
— А я черевики почистила.
— Мамині? — спитала Оля.
— Ні, свої.
— Хіба це допомога мамі? — засміялась Оля.— Ти ж їх собі почистила.
— Ну то й що. Зате в мами сьогодні буде менше роботи,— сказала Ліда.
Так чи не так?
* * *
НА ВУЛИЦІ
Іде дівчинка в школу. Бантики чистенькі, платтячко випрасуване, черевики блищать. Поряд з нею — мама, несе її портфель. А позаду двоє хлопців ідуть, розмовляють.
Один каже:
— Дивись, яка охайна дівчинка. Аж глянути любо. Чистьоха.
А другий йому відповідає:
— І зовсім вона не чистьоха.
— Це чому? — здивувався перший.— Вона ж он яка чистенька.
— А тому, що все за неї мама робить. Навіть портфель її до школи носить, я щодня бачу. Ліниві охайними не бувають.
Так чи не так?
* * *
ҐУЛЯ
От і зима прийшла. Випав сніг. Міцно скували землю морози.
Розчистили хлопчаки у дворі майданчик від снігу, залили водою — замерзла вона. Добра ковзанка вийшла!
Саме Юркові ковзани батько приніс — гарні такі, блискучі. Пригвинтив Юрко швиденько їх до черевиків, спустився по сходах, тримаючись за поруччя, і по снігу — до ковзанки.
А у дворі вже дітей повно-повнісінько. Хто на ковзанах катається, хто просто так стоїть, хто в сніжки грається.
Радий Юрко, що в нього нові ковзани. Та тільки ступив на лід — зразу і впав: ноги роз’їхались.
Сміються з нього дівчатка:
— Дивіться, Юрко на руках катається!
Прикро стало Юркові, що не вміє він кататись. Підвівся неквапливо, обтрусив сніг і знову поїхав — і знову впав. Та так-невдало, що добру гулю на лобі набив. І таку болючу!
А дівчатка бачать, що він от-от заплаче, і ще дужче регочуться.
Під’їхав до Юрка третьокласник Миколка.
— Ого, яку набив! — см'ється.— Це перша?
Насупився Юрко, мовчить. Кому ж приємно, коли з тебе
глузують? Навіть додому вирішив іти. А Миколка каже:
— То нічого, у мене теж є. Дивись.
І він зсунув шапку на потилицю. На його лобі красувалася здоровенна ґуля. Куди Юрковій ґулі до неї!
— А тобі не болить? — тихо спитав Юрко.
— От іще — весело пхикнув Миколка, поправляючи шапку.
Юрко поторкав свою ґулю, і йому здалося, що вона не така вже й велика, навіть боліти стала менше.
Він нахилився, зав’язав міцніше шнурок на черевику і знову ступив на лід...
Чомусь і дівчатка принишкли, перестали сміятися з нього. І хоч у цей день Юрко ще не один раз падав, вони навіть похвалили його.
Так чи не так?
* * *
У НОВІЙ ШКОЛІ
Переїхала Нюра на нову квартиру в інший район міста. Шкода їй було розлучатися із старою школою, особливо з подружкою Валею.
У новій школі Нюра нікого не знала. Тому на уроках ні з ким не розмовляла, все придивлялась до учнів, до вчительки, до класу.
Якось на великій перерві підійшла до неї однокласниця Галя і питає:
— Ти ще ні з ким не дружиш?
— Ні,— відповіла Нюра.
— І я ні з ким не дружу,— зітхнула Галя.— Погані у нас в класі дівчиська: Ленка — задавака, Вірка — хитруля, Надька — брехуха, Ірка — задирака...
Майже всіх дівчат класу перебрала Галя — всі погані виявились. Лише про себе нічого не сказала.
— Просто не знаю, з ким ти зможеш у нас подружити.
— Не турбуйся,— відповіла їй Нюра.— 3 ким я дружитиму, я ще не знаю. Зате знаю, з ким мені не треба дружити.
Так чи не так?
* * *
ГОРОБЧИК
Маринка вбігла в кімнату весела, задихана і прямо з порога закричала:
— Дивіться! Горобчик!
Люда, що сиділа за столом і малювала, відштовхнула стілець і мерщій побігла до сестри.
— Де?
— Ось,— показала Маринка сіреньку пташку, розтуляючи долоні.
— Напевне, з дерева впала й забилась,— сказала мама.
— А вона видужає?
— Не знаю, треба допомогти їй.
— Видужає! Видужає! — закричали дівчатка.— Ми будемо добре доглядати її.
Того ж дня мама дістала в сусідів стару клітку і посадила в неї горобчика. Маринка і Люда поставили йому блюдечко з водою, накришили хліба, насипали круп.
Перший день горобчик сидів у куточку зажурений. Він підібгав під себе лапки і нічого не їв. Але наступного дня вже почав потроху їсти. А ще через кілька днів весело стрибав по жердинках.
Надворі була весна. Дерева стояли зелені, тепло світило сонце.
Якось підійшла Люда до клітки, що висіла на вікні, дивиться: знову зажурився горобчик, забився в куток. Пролетить повз клітку пташка — він весь стрепенеться, зиркне очком і знову замре. Напевне, схотілось і йому політати в синьому небі. Жаль стало Люді горобчика. Відчинила вона дверцята клітки і... випустила його на волю.
Саме тут прибігла до кімнати Маринка. Побачила порожню клітку, питає:
— А де горобчик?
— Випустила,— відповіла Люда.
— Ех ти,— накинулась на неї Маринка,— а ще хвалилась, що пташок любиш. Не хочеш ти їх доглядати — от і випустила!
— А от і ні! — засперечалась з нею Люда.— Я більше за тебе їх люблю.
Так чи не так?
* * *
АЙСТРИ
Побачив Сергійко у дворі сестру Юлю і одразу до неї.
— Дивись, які насінинки,— і розтулив кулак.— 3 них айстри будуть. Дядько Семен дав.
— Дай мені,— попросила Юля.
— Не дам, я сам посаджу!
Дуже схотілось Юлі виростити свої квіти. Вона вже давно про це мріяла.
— Хочеш,— запропонувала вона братові,— бери за них мої кольорові олівці.
Повагався трохи Сергійко і згодився: виміняв олівці на чотири насінинки, а решту собі залишив.
Посадила Юля насінинки в горщик. Щодня поливала. А як з’явилися стебельця — горщик на балкон поставила, щоб і сонце пестило квіти, і дощик напував. Чудові в неї виросли айстри! А Сергійкові насінинки так і лишились лежати в коробочці.
Прийшли якось до мами гості та й кажуть:
— Гарні які у вас квіти!, Де ви їх дістали?
Почервоніла Юля від похвали і зніяковіло усміхається.
А тут Сергійко де не візьмись:
— Це мої айстри.
— Як це твої?— здивувалась Юля.
— А я ж тобі насінинки дав! Пам’ятаєш?
— Так то ж насінинки, а не квіти.
— Ну то й що?! Значить, і квіти мої.
Так чи не так?
* * *
НОВИЙ М’ЯЧ
Вийшла Клава у двір з новеньким м’ячем. Одразу до неї дівчатка підбігли.
— Давай пограємось,— кажуть.
А Клава притисла до себе м’яча, насупилась, відповідає:
— Яз ним ще сама не гралась. Я тільки спробую.
І почала долонею бити м’яч об землю. Легко підстрибує м’яч. То червоний бік покаже, то синій, а то закрутиться так, що аж в очах мигтить. А дівчаткам ще дужче хочеться в м’яча погратись.
— Ну давай же,— нетерпляче просять вони.
— Я ще лівою рукою трошки пограюсь,— відповідає їм Клава.
А сама і лівою, і правою грається — нікому м’яча не дає.
Постояли, постояли дівчатка та й почали помалу розходитись.
Раптом м’яч вислизнув з Клавиних рук і пострибав під паркан у кущі. Кинулась Клава за ним — не догнала. Нахилилась до куща, а там кропива, кусюча така! Всю руку Клаві нажалила. Не може Клава м’яча дістати.
— Дівчатка! — загукала вона.— Та куди ж ви? Давайте в м’яча гратись.
А дівчатка й кажуть:
— Сама тепер грайся!
Так чи не так?
* * *
ЯК ЛЬОНЯ ЧЕРГУВАВ
Прийшов Льоня в дитячий садок, а йому вихователька Марія Петрівна каже:
— Сьогодні Клави не буде, ти за неї почергуй.
Зрадів Льоня. Він ще ні разу не чергував. Він тільки недавно почав ходити у дитячий садок.
Надів фартушок, походжає собі по кімнаті, задоволений такий. Скрізь чисто, прибрано, все на місці стоїть.
Бачить Льоня: зайшла до кімнати маленька білявенька Зіночка. Стала коло акваріума, роздивляється, як золоті хвостаті рибки у воді граються.
— Відійди від акваріума,— каже їй Льоня.— Бо зачепиш ще — впаде, розіб’ється.
Знизала Зіна плечима, відійшла, нічого не сказала. Адже Льоня сьогодні черговий.
А Юрась узяв грузовик, посадив у нього плюшевого ведмедика і возить його по кімнаті.
— Не вози,— каже йому Льоня,— ще паркет подряпаєш.
І забрав грузовик.
Тільки-но хотіли Валя й Женя взяти кубики, а Льоня не дає.
— Не можна,— каже.— Порозкидаєте ще.
— А от і можна,— засперечалася з ним Валя.— Ти просто не вмієш чергувати.
— Я? — аж спалахнув Льоня.— Дивись, який у мене порядок. Чому ж не вмію?
Так чи не так?
За матеріалами: Олег Буцень. "Так чи не так". Оповідання для дітей. Художник Галина Савченко. Київ, "Веселка", 1983 рік, 16 с.
Більше творів Олега Буценя на нашому сайті:
