"Мирко замислився. Він добре знає, що таке підніжка. Пам'ятає з молодшої групи в дитячому садку. А от слово ''підручник' нове для Мирка. Зовсім незнайоме. Так кортить довідатись, що мав на увазі той старший хлопчик на майданчику, коли питав іншого, чи має він підручник. Якби це був різкий рух, як-от підніжка, як його можна було б мати?! Рухи треба виконувати, отримувати. ''Підручник'' — це щось інше. Мирко сидів на гойданці, звісивши ноги, й легенько розгойдувався, а думки крутились навколо дивного слова: ''підручник''. — От дорослі люблять ходити попід руки,— міркував він, — Чи має ця дія якийсь стосунок до слова ''має''?! Цікавість не давала спокою, лоскотала, а коли вже почала допікати, Мирко не витримав, зіскочив з гойдалки на рівні ноги та швидким ходом направився до виховательки групи..." (Галина Мирослава)
"Я виросла в лісі, точніше, він виростив мене. Спочатку відчувала, що з ним росту просто з-під землі, мовби мох, тоді й зазнайомилась з рижиками, невдовзі мене поманили до себе кущі, лише пізніше почала задивлятись на дерева. Першими моїми друзями стали вони, рижики. Я знаходила їх навколо великого незникомого болота в нашому ліску. На купинах. Вони усміхались до мене, смішно покритої ластовинням, з-під своїх крислатих капелюхів ще здалеку. Я чимдуж поспішала на їхнє світло, як ластівки до бабиної хати. Перш, ніж торкнутись тіла гриба, довго роздивлялась його і вслухувалась у ліс, чекаючи дозволу. Вже згодом довідалась, що гриби треба зрізати, щоб вони не перевелись, але я б не змогла цього робити – навіть уявити моторошно, що ріжу рижику ніжку. Пам’ятаю, як пальчиками легенько робила підкоп, а тоді ціленьке, неушкоджене, ніжне-ніжне тільце обережно підносила до носа, вдихала його своєрідний запах і клала на м’яку траву, розчистивши акуратненько місце..." (Галина Мирослава)
"У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав її б до синців і крові на губах. Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик, то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок. Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді, коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті..." (Галина Мирослава)
"Коли дідусь Рафаїл
Під стіл
Ходив пішки,
Бабуся Рафаїла
Постіль йому стелила
І колисаночку говорила:
''Ой спи, дитя,
Колишу тя''.
Тричі..."
(Галина Мирослава)
"Осінь-осіничка,
Сіно і пшеничка,
Шарудіння, шелест,
Схрипування, вереск,
Лопотять листочки
І ростуть грибочки,
Як дощі й тумани.
На всіх калюж стане!"(Галина Мирослава)
«На стіні кухні п'ятирічний Ростик зауважив календар. Він уже вмів читати великі друковані букви абетки, тож взявся до роботи. Текст, який починався з червоної буквиці ''К'', що займала три рядки, вирішив оминути. Не дивно, адже він був записаний низенькими літерками, які не надавалися до читання. — Тут потрібні окуляри, — подумав, а тоді потягнувся до таблички під текстом. Йому кортіло скласти розклад завдань на цілий тиждень. Перше, що він прочитав, — це дві великі буквочки: ''Ч'' та ''Т'', тобто четвер. Усі дні тижня Ростик знав. Міг поплутати хіба порядок...» (Галина Мирослава)
"Я розшукую одного хлопчика. Скоро буде рік, як намагаюсь його знайти. Це дивна історія. Одного літа ми з батьками гостювали цілісінький тиждень у маминої двоюрідної сестри в Одесі, в центрі Лузанівки*. Я вперше побачила море саме тут і вперше саме тут на великому пляжі спробувала креветки, їх пропонували місцеві люди, що ходили поміж лежаками, матрацами, рушниками, розстеленими просто на піску. Креветки були надзвичайно привабливі, і ми їх лузали як насіння, ще й сміялись:"От звідки назва Лузанівка''. Щодня на лузанівському пляжі на березі Чорного моря ми бачили худенького хлопчика, який мимоволі ставав центром уваги відпочивальників. Він мав незвично білу шкіру, чимось схожу на вершкове морозиво, від погляду на яку ставало дещо холодно..." (Галина Мирослава)
"Емілія познайомилась з Кеном на іподромі, де вони обоє враз, ніби заздалегідь домовились, опинились біля пишногривого коня білої масті, що мав ім'я Іпос, тобто Кінь, тільки грецькою мовою. Більшина коней, які тогоріч брали участь у змаганнях, була темною. Відомо, що біла масть зустрічається вкрай рідко, здебільшого до неї помилково зараховують світло-сірих або світло-жовтих коней. А тут така нагода! Тож відмовити собі підійти ближче, аби зазирнути в розумні горіхові очі Іпоса, смаглява Емілія не змогла, як і світловолосий Кен. Дівчинці без застережень дозволили погладити рожевошкірого коня. Емілія почувала себе обраницею долі. Вона поглянула блискучими, сповненими королівської величі, очима на Кена. Їх погляди зустрілись. Кен мимохіть знітився, але майже миттєво отямився, підвів голову, одним помахом відкинув волосся з чола, після чого відрекомендувався: — Кентавр..." (Галина Мирослава)
"У реклами справді є сила. Не та сила, яку Ромко щодня демонструє дзеркалу, підіймаючи свою гантелю по черзі спершу лівою, а тоді правою рукою, звісно, що ні. А зрозумів він по-справжньому силу реклами тоді, коли до його класу якось на заміну прийшла нова, але стара, вчителька. Іванна Степанівна, значно молодша вчителька, до якої він давно звик, навіть з нею подружився, на той час взяла й захворіла. За давньою, виробленою за цілих два роки школи, звичкою Ромко слухав п'яте через десяте, чи шосте через одинадцяте, а то й зовсім не прислухався. Адже стільки цікавого навколо. От сьогодні Аліна зі своїх тонесеньких кісок кошик на голові виклала, туди ж треба якийсь папірець закинути. Як без того?! То лише через дві парти. Ромчик вправний, має вцілити..." (Галина Мирослава)
"Антон біг до хати, переповнений бажанням сповістити мамі про сьогоднішній незабутній урок української мови. І коли неня відчинила двері, він тут же з піднесенням випалив: "Антоніми".
— Які антоніми? — не второпала матуся.
— Борислава Остапівна пояснювала нам, що таке антоніми. Розумієш? — і продовжив відхекавшись. — Усі в класі розвернулись до мене, а дехто навіть у долоні заплескав. На честь Антона.
— А, — блимнула очима мама. — Вам Борислава Остапівна сказала, що на честь Антона?!.." (Галина Мирослава)
"З неба квіточки летять
Дивні.
— Пробувати слід на хобот
Чи на бивні?
Слоник думає собі, розважає.
Перший раз він бачить сніг,
Ще не знає."(Галина Мирослава)
"Якось метикуватий Матвій, якого діти жартома називали Метью, щедрий Даміан, вдома усі його кликали Демко, і максималіст Максим, що намагався усі завдання виконувати якомога краще і дратувався, коли не виходило, почули, що поруч з селом Хоробрів на Сокальщині, звідки їхній рід по одній з бабусь, розташоване село Старгород. Назву Старгород вони чули раніше, бо на світі чимало Старгородів, навіть ресторан поруч зі школою так називається, але що сокальський Старгород відомий ще з трипільських часів, дізнались уперше. - Хто такі ті загадкові трипільці? - відразу вирвалось у Максима. - Чому в слові трипільці зашифрована цифра 3? - загорівся бажанням довідатись Матвій. - Які пам'ятки по собі вони залишили? - закрутилось ґвинтиком у Демковій голові. Та з ними поруч не було жодного дорослого, а до вечора кожний з братів призабув, що мав би понавипитувати..." (Галина Мирослава)
"У взуттєвому магазині повно людей нині:
Три чешки шукають чешки,
Три в’єтнамки купують в’єтнамки,
Чотири японки вибирають японки.
А два маленькі козаки міряють козачки
І оксфорди, припасовують до ноги
Певно й гордо. Постукують обцасами
Новенькими, з прибамбасами,
Й заглядають на дівчат, що із Риму,
Й гладіаторок шукають одержимо."
(Галина Мирослава)
"Ми з братиком їдемо з батьками на гостину. Тато сидить за кермом, ми з мамою товчемося ззаду. Дорога зовсім замашинена. Хоч нам треба поспішати, всі авта вишикувались рядами й не рухаються. Тато комусь телефонує. Я мовчу, хоча дуже хочеться його питати, а ще більше — радити, та я знаю, що він не любить втручань у розмову. Чую, що татко комусь пояснює: "Ми стоїмо". Мій маленький братик відразу реагує, звертаючись голосно до мами: "Мамо, але ж ми сидимо". Мама вказівним пальцем дає зрозуміти, що не слід так говорити, а коли тато вимикає телефон і кладе набік, пояснює: "Тато вибачався, що не встигаємо, він говорив про транспорт, а не про нас. Машина не може зараз їхати — вона стоїть нерухомо в черзі за іншою машиною, яка теж завмерла в очікуванні. Ми, пасажири, дійсно сидимо, але навіть якби ми лежали або лазили по машині, тато б промовив, що стоїмо, міг ще сказати, що застрягли"..." (Галина Мирослава)
"Макар біг униз сходами, зачіпаючи однією своєю ногою іншу в ділянці щиколоток. Старенький вчитель фізкультури, Прокіп Сильвестрович, йшов ззаду. Він своєю сильною рукою стримав Макара та, напоумлюючи, строго звернувся до хлопця: — Ти можеш впасти. Спускайся повільно. Макар послухався й перестав бігти, але ніжки все одно зачіпали одна одну. Прокіп Сильвестрович уважно спостерігав за хлопчиком. Йому не подобалась така хода, він мимоволі згадав, як його самого у дитинстві дітлахи за таку перехресну ходу обзивали клишоногим. Як би він хотів, аби нікому з дітей не лунало услід:.." (Галина Мирослава)
"Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна, ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років... Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми двоє ним не цікавились зовсім. Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь..." (Галина Мирослава)
"Івасик дуже, ні — дужезно, хотів навчитись читати якнайшвидше. Він наполегливо вчив з мамою від букви до букви українську абетку, а як тільки азбука була подолана, Івась з задоволенням погодився на мамину пропозицію читати по складах, розшукуючи назви міст, у яких є заданий склад. 1 червня, у щорічний День захисту дітей, Іванчик від самісінького ранку мав гарний-прегарний настрій. І, сповнений наснаги, відразу після сніданку витягнув з шухляди вчетверо складену карту України, на якій були позначені всі міста й містечка, розклав і почав шукати українські міста, які б мали у собі склад ''чер''. То правда, що не завжди Іванкові пошуки завершувались успішно, проте цього разу хлопчикові таланило. Першим містом, яке він віднайшов на карті, виявився Чернігів. Мама, що сиділа поруч, пожвавилась, коли синочок показав пальчиком продруковану назву..." (Галина Мирослава)
"Матуся готувалась до першого синочкового шкільного ярмарку. Не встигала. Поза всяку ціну їй потрібна була допомога. Вона покликала свою найстараннішу помічницю — десятирічну донечку Мусю, так вдома називали Марусю, та, киваючи на коржі, точнісінько такі, як для знаменитого ''Наполеона'', а також на миску з заварним кремом, проказала: — Допоможи, доню. Переклади. У той час винуватець події Ігорко щось будував у сусідній з кухнею кімнаті. Голос мами, у якому відчувалась занепокоєність, змусив його відразу відгукнутись. — Я зроблю. Куди треба покласти? — Що покласти? — вискочило з мами. — Не знаю. Ти просила Мусю щось кудись перекласти, я можу замість неї, мені не важко переносити, — пояснив Ігорко. — Я не про те. Треба коржі перемазати кремом, а не переміщати речі з місця на місце. — А... Тепер зрозумів, — відреагував Ігорко, — Я теж хочу долучитися до приготування смаколиків на ярмарок. — Справді?! Який подвиг! — вигукнула Муся й через хвилину додала: Усе правильно! Ярмарок у тебе, не в нас. Берись до роботи! Я якраз домазала, тобі залишилось лише зверху прикрасити..." (Галина Мирослава)
"Світланка любить спостерігати й вигадувати якісь теорії. Її світ переповнений постійними здивуваннями, запитаннями й несподіваними відкриттями. Кожен новий ранок ніби скроплює дівчинку парфумами натхнення й наповнює неабиякою наснагою. У інтернеті Світланця веде свій блог, куди по можливості постить свої чудернацькі багатоколірні зображення, які мама жартома називає постабстрактним живописом. Учора взагалі був особливий день. Коли пополудні Світланя верталась зі школи, вона зауважила, що двоє людей, що йшли попереду й тримались за руки, виписують своїми тілами кириличну літеру ''м'' або латинську ''w'', якщо дивитись на ''м'' згори, з неба, ніби мимоволі кажучи ''ми'' українською й ''we'' англійською мовами. Дівчинка навіть пожалкувала, що її батьки полюбляють ходити не так гарно, а попідруки. Прийшовши додому, Світлана схопилася за олівці й намалювала два дерева, що взялись за руки ледь піднятими гілками, сфотографувала й виклала світлину в інтернеті..." (Галина Мирослава)
"Тітку Альберта, тету, всі родичі кликали тільки Анкою. А сьогодні Аль слухав розповідь про Єгипет у школі й почув, що єгипетський хрест, символ безсмертя й мудрості в Стародавньому Єгипті, називали анком або анкхом. Він аж здригнувся. "Ім'я Анка містить анк – єгипетський ієрогліф "життя"'', – подумав Альбертик і став розглядати на плакаті над дошкою зображення знака біля фараона, угорі він побачив коло, під яким своєрідний хрест. "Такий знак, – сказала Марія Іванівна, класний керівник хлопчика, – використовували також мая і скандинави, тільки вони не називали його анком". Отож, є якийсь зв'язок між анком і Анкою. Спершу Аль подумав, що ім'я Анк пасувало б до якогось чоловіка, хоча такого імені Альберт ніколи не чув. І чоловіка в Анки нема, вона живе сама, хоча поруч з їхньою квартирою. "Треба шукати інший розв'язок", – змикитив хлопець..." (Галина Мирослава)
