"Світланка любить спостерігати й вигадувати якісь теорії. Її світ переповнений постійними здивуваннями, запитаннями й несподіваними відкриттями. Кожен новий ранок ніби скроплює дівчинку парфумами натхнення й наповнює неабиякою наснагою. У інтернеті Світланця веде свій блог, куди по можливості постить свої чудернацькі багатоколірні зображення, які мама жартома називає постабстрактним живописом. Учора взагалі був особливий день. Коли пополудні Світланя верталась зі школи, вона зауважила, що двоє людей, що йшли попереду й тримались за руки, виписують своїми тілами кириличну літеру ''м'' або латинську ''w'', якщо дивитись на ''м'' згори, з неба, ніби мимоволі кажучи ''ми'' українською й ''we'' англійською мовами. Дівчинка навіть пожалкувала, що її батьки полюбляють ходити не так гарно, а попідруки. Прийшовши додому, Світлана схопилася за олівці й намалювала два дерева, що взялись за руки ледь піднятими гілками, сфотографувала й виклала світлину в інтернеті..." (Галина Мирослава)
"Тітку Альберта, тету, всі родичі кликали тільки Анкою. А сьогодні Аль слухав розповідь про Єгипет у школі й почув, що єгипетський хрест, символ безсмертя й мудрості в Стародавньому Єгипті, називали анком або анкхом. Він аж здригнувся. "Ім'я Анка містить анк – єгипетський ієрогліф "життя"'', – подумав Альбертик і став розглядати на плакаті над дошкою зображення знака біля фараона, угорі він побачив коло, під яким своєрідний хрест. "Такий знак, – сказала Марія Іванівна, класний керівник хлопчика, – використовували також мая і скандинави, тільки вони не називали його анком". Отож, є якийсь зв'язок між анком і Анкою. Спершу Аль подумав, що ім'я Анк пасувало б до якогось чоловіка, хоча такого імені Альберт ніколи не чув. І чоловіка в Анки нема, вона живе сама, хоча поруч з їхньою квартирою. "Треба шукати інший розв'язок", – змикитив хлопець..." (Галина Мирослава)
"Якось маленький Лесик приїхав у гості до дідуся, що жив у залісненій місцевості. Його сивастий дідусь працював лісником у лісі й любив повторювати: "Я тільки там, де лісно". Хлопчик обожнював гостювати у діда, адже той залюбки брав хлопчину з собою геть усюди, куди міг, і розповідав про все навколо. "Це моя дідизна, — повторював щоразу, коли брав малого з собою до лісу. Улюблений дідунь завжди з піднесенням показував, як ростуть рослинки від насіннячка аж на повний зріст, як потрібно прихиляти гілочки й присипати землицею, щоб ростинка продовжувала йти по ґрунту далі, пускаючи корінець і новим стебельцем вистрілюючи в іншому місці. Лесик з дідусиком разом розсаджували розсаду й саджанці на відведених для цього ділянках. Це було дуже цікаво, радісно й приємно. Тільки одне приносило роздратування, — несподівані зустрічі з кропивою. Хлоп'я завжди сердилося на неї, бо, куди б не йшло, вона примудрялась його вжалити, хоча хлопчик не мав звички заголювати ноги, як йшов лісом..." (Галина Мирослава)
"Віталик любив бавитись зі своїм сусідом Глібом з квартири навпроти. Коли він був зовсім маленький, чомусь називав Гліба Хлібом, але Глібчик не ображався, бо сам, так не раз бувало, переплутував слова – якось навіть звернувся до Віталія: "Італь". Мабуть, згадав про Італію, де відпочивав з батьками. А тепер найкращого друга нема. Точніше, є, тільки дуже далеко, дуже-дуже – аж в Аргентині. На другій півкулі Землі, по другий бік від екватора. Там навіть вода в умивальнику закручується в іншому напрямку при стіканні в отвір, не так, як у нас – за годинниковою стрілкою, а проти. І пори року там теж інші. От коли у нас весна, до Гліба надходить осінь, і коли на календарі березень, як зараз у Віталика, за вікном у Гулька в позаекваторній Аргентині перший місяць осені. Тужить Вітась за Глібчиком, так би хотів з ним погратись..." (Галина Мирослава)
"Якось Добромисл, якого мама кликала Добриком, а тато — Мисликом, попросив свого білявого діда пояснити, чому дідусь такий білий. Дідо розправив вуса, аж висвітлилась білина під ними, й почав: "Народився я в селі, що називалось Біла. В Україні багато сіл, які мають таку назву або трошки довшу, як от: Біла Криниця, Біла Гора, Біла Річка, Біла Береза, Біла Скеля, Білий Берег, Білий Потік, Білий Камінь, Білий Рукав, а в час мого народження їх було ще більше. Тепер мого села, на жаль, вже немає. Затоплене...""(Галина Мирослава)
"Ли́пини у липнику́
Сиплять липиці* в кутку."(Галина Мирослава)
"Ковзани́-ковзанці́
Ковзали по ковзанці."(Галина Мирослава)
"Вітько й Віта об'їхали пів світу,
Аби здобути освіту."(Галина Мирослава)
"Цибань – цибатень цибнув лякати,
Тільки спробуй "цить" не сказати."(Галина Мирослава)
"Не відаю, як ви, а я люблю гори й воду. От стоїш на легкому висячому мостику, перекинутому через стрімку гірську річку, на тій хиткій лавці, і тобі здається, що для повного щастя нічого більше і не треба, а коли під мостом по воді пливе розкішний пліт зі з’єднаних колод з розкладеним посередині вогнищем і куренем, єдине, чого хочеться, — бути на тому плоті. Розказують, що якось у Карпатах з одним чоловіком, що якийсь час мандрував з плотогонами, почали відбуватись дивні речі, а до того ніхто про таке й не чув. Кажуть, міг той чоловік більшати та меншати на очах, викладати своє тіло за рухом хвилі та водночас глісувати по воді. Бувало й таке, що злітав, мов куля, урухомлений невідомою силою. На перший погляд чоловік видавався непоказним, присадкуватим, а в оті хвилини був він неймовірним красенем, його досконало зграбні рухи змушували затамувати подих навіть відвертих сміливців, отих шибайголів, якими повниться кожне гірське село..." (Галина Мирослава)
"А було це, а було...
Дуже й дуже предавно.
Годі навіть тим згадати,
Хто уміє пам’ятати.
Після довгого дощу
З океану в вишину
Вистрибнув маленький острів.
Кажуть, гарний він і досі.
Втрапити ще й нині можеш,
Як читаєш книги гожі."(Галина Мирослава)
"Наступає ніч на п’яти,
Треба спатоньки лягати,
Десь завдальшки ходять сни.
Тихше, чують все вони.
А наш місяць вайлуватий
Зорі в ріжки йде збирати,
Хмари похапцем хапає,
Геть від себе відганяє..."(Галина Мирослава)
"Матвійко страшенно любить комах: і тих, що мають крила, і тих, що не мають. І тих, що мелИкають*, і тих, що мовчать. І дуже красивих, і справді мерзосвітніх*. Він знає: куди б не йшов, завжди їх зустріне, бо їх скрізь багато. І спостерігати за ними йому дуже подобається. Якось тато сказав Матвійчикові, що комах важко порахувати, і що порахованих видів понад мільйон. А насправді може бути навіть 8 мільйонів, тільки ніхто так і не зміг полічити. Матвій не розуміє, чому ніхто цим не займається. Коли він виросте, стане ентомологом, таким вченим, що знатиме все про комах, де б вони не мешкали. Хоча не факт, що він буде ентомологом. Матвієчко любить не лише комах, він обожнює равликів, собак, котів, свій конструктор, іграшкові машинки, літачки, кораблі, подарований дідом дерев'яний меч і арбалет з Тустані, йому також подобається садити рослини в землю, обривати ягоди й керувати мамою..." (Галина Мирослава)
"Чи то в місті, чи в селі
Жили-були у теплі
У батьківській добрій хаті,
Невеличкій, небагатій,
Брат Іван, сестра Марічка,
Мов дві вишивані стрічки.
І усе було б як слід,
Якби раптом на обід
Не приплівся старий дід..."(Галина Мирослава)
"Якось маленькому хлопчикові Дарію подарували незвичайний доморобний солом’яний капелюх, хоча здогадатись про незвичайність було б важко — капелюх як капелюх. Мав він тулію заввишки два вказівних пальці й криси — два підмізинних пальці. Поля з боків по краях на пів мізинця вигинались вгору. Капелюх не змінював колір і не дуже вирізнявся з-поміж інших брилів. Але той, хто його одягав, ставав прозорий разом зі своїм одягом і взуттям, а от сам капелюх при тому не ховався - його завжди було видно. Тільки Дарій почув про таку властивість капелюха, так зрадів, що аж почав підскакувати. Перший спокійний вихід на вулицю в цьому капелюсі приніс Дарію самі лише роздратування — всі, хто проходив неподалік, починали тягнути руки за капелюхом. Дарій тільки те й робив, що втікав. Добре, що собаки запахи вловлюють, — хоч вони не переслідували, а так біда могла би статися. Наступного дня Дарій зробив другу спробу “вигуляти” свого капелюха..." (Галина Мирослава)
"Максимко їхав у потязі до Києва й усміхався сам до себе — у спогадах він ще продовжував жити в Карпатах. Правда, тепер дивився на себе ніби зі сторони. Якби цього літа він не поїхав до Рахова, у його житті не сталося б так багато змін. Хлопчик уже не раз з батьками підіймався в гори, навіть коли ще ходити як слід не вмів, та цей раз був особливий. Усе почалось з пригоди в селі, куди вони дістались з Рахова на автобусі. На зупинці тато роззирнувся довкола, аби зорієнтуватися, а тоді повів за собою маму й Максима в гори. Невдовзі вони зупинились. За брамою перед великою і гарною гуцульською садибою, такі садиби, до речі, гуцули називають ґраждами, любо загавкав собака. Макс захоплено вслуховувався у приємну для його вуха мелодію. Він любив собак, але тоді вперше у нього пробудилось бажання дізнатись щось більше про цих тварин, яких називають друзями людини, довідатись, чим вони відрізняються одні від одних, навчитись впізнавати серед собак мирних і знати як треба поводитись зі злими..." (Галина Мирослава)
"Вона не була дочкою грецьких богів. Може й не знала про бога грому й блискавок Зевса і богиню пам'яті Мнемосіну. Але вона була Музою, невисокою темненькою дівчинкою, яка нещодавно оселилась у його будинку. Павлик ніколи не чув такого імені раніше. Таке незвичайне. Почувши його вперше, він автоматично ввімкнув телефон і спитав голосом пошукову систему, що означає ім'я Муза. Відповідь не забарилась. На екрані з'явилось речення: "Муза – та, що дарує натхнення". "Як музика. Муза і музика", – промовив сам до себе хлопчик. Щось дуже схоже, водночас невловне, було між цими двома словами. Павлусь намагався відгадати, чому батьки дівчинки вибрали саме таке ім'я для донечки. Він бачив Музу майже щодня, і кожного разу так і кортіло запитати: "Чому?". Проте стримувався, хоча все всередині нього кипіло. Невдовзі він випадково почув, як тато казав мамі, що нові сусіди, Арсен і Софія, – греки..." (Галина Мирослава)
"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися — двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули — далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував — досі загадка..." (Галина Мирослава)
"Якось в річці Черемоші плили миші у калоші.
Ліва каже тій, що справа: – От забава, так забава.
Права каже тій, що зліва: – Я тобі ще не повіла
Одну дивную новину. То займе тобі хвилину.
Де це було, я не знаю: чи на тихому Дунаї,
Чи на Ворсклі, чи Дніпрі; але знаю: чималі
Вийшли з вод там дві рибини..."(Галина Мирослава)
"От тамечки, серед великого конопляного поля, жило-було село, не знаючи горя жило. Коноплі називалось. І жили в ньому люди тихі та мирні. Хіба часом найстарші в селі дід з бабою, що мешкали на околиці, зойкали. Ото як піде дід пилкою гуляти, баба й кричить: "Йой, пили-пили, колись допилипишся." Поки не сталось те, чого не бажалось. Прокинулись вони одного ранку, гульк - на ґанку колисочка висить, а у колисочці щось деренчить та ще вовтузиться..." (Галина Мирослава)
