Галина Мирослава
РОМАНТИЧНІ ПОЧУТТЯ
(оповідання)
Емілія познайомилась з Кеном на іподромі, де вони обоє враз, ніби заздалегідь домовились, опинились біля пишногривого коня білої масті, що мав ім'я Іпос, тобто Кінь, тільки грецькою мовою. Більшина коней, які тогоріч брали участь у змаганнях, була темною. Відомо, що біла масть зустрічається вкрай рідко, здебільшого до неї помилково зараховують світло-сірих або світло-жовтих коней. А тут така нагода! Тож відмовити собі підійти ближче, аби зазирнути в розумні горіхові очі Іпоса, смаглява Емілія не змогла, як і світловолосий Кен. Дівчинці без застережень дозволили погладити рожевошкірого коня. Емілія почувала себе обраницею долі. Вона поглянула блискучими, сповненими королівської величі, очима на Кена. Їх погляди зустрілись. Кен мимохіть знітився, але майже миттєво отямився, підвів голову, одним помахом відкинув волосся з чола, після чого відрекомендувався:
— Кентавр.
Дівчина колись чула, що ''тавр'' (''ταύρος'') означає бик, тому ім'я Кентавр ототожнилось у неї з неабиякою силою і ніяк не пасувало до худесенького та високого Кена. Вона мимоволі подумала: ''Яка сила? Його ж вітер може знести під час буревію. Хоча хтозна''.
— Емілія, — протягнула дівчина у відповідь.
Побіжно про містичну напівлюдину-напівконя Емілія пригадала лише тоді, коли Кен додав, що він Кен, бо народився в грудні у рік коня.
— У гороскопах знак Стрілець позначається кентавром незалежно від року народження, — майнуло в її голові.
І вже готова сказати про це Кену, дівчина передумала, пригадавши десь почутий вислів: ''Кожен має право на власну легенду''.
— Неймовірний кінь, — тільки й спромоглась вихлюпнути з себе, — Наче з казки.
— Любиш коней? — раптом здивував простим запитанням Кен.
— Атож.
Поїздити на цьому конику, на превеликий жаль, Емілії не вдалось, хоча вона дуже сподівалась, що їй дозволять, — все ж таки її тато працює охоронцем на цьому іподромі.
— А як тут опинився Кен? — подумала вона, — Я його ніколи раніше на іподромі не бачила.
Та ще більшим здивуванням стало те, що Кену дозволили осідлати коня, при тому, що їй відмовили. Хлопець з легкістю заскочив на Іпоса й плавно повів коника по піщаній доріжці.
— Тримайся! — гукнула вона й встигла почути у відповідь:
— Тримайся, три... маю, ги-ги, у мене дві, а у коня не три, а всі чотири ноги, — голосно розсміявся Кен і потягнув лівою рукою вуздечку на себе.
Кінь рвонув, а на Емілію мигцем налетів жаль, вона, хоча спочатку хотіла спостерігати, не змогла — сльози заступили очі. Не витримала — відвернулась і швидким кроком рушила до виходу з іподрому. Ніхто її не зупиняв — кожен займався своїми справами. Вона змішалась з натовпом, разом з ним випурхнула на дорогу.
Через годину Емілія вже приймала душ.
Уночі дівчині снились коні, яких вона справді любила, їхні красиві й пластичні, а водночас міцні, тіла, бачила їхні вишукані рухи, перед очима неслись вершники, серед яких виділявся Кен. Вранці наступного дня Емілії несподівано пощастило — вона снідала разом з татом, який так рідко буває вдома, але того дня він мав вихідний. Дівчина поцікавилась, коли запланований конкур. І чи братиме в ньому участь Іпос. Емілія любила кінні змагання, особливо моменти досконалості, у які кінь, ідеально керований вершником, впевнено перелітає виставлені перед ним перешкоди. Якщо кінь хоч якоюсь частиною тіла зачепить бар'єр, той відразу впаде, бо навмисно зроблений з легких матеріалів.
— Дата змагань ще не визначена. Щодо Іпоса, не час йому. Він замолодий для серйозних випробовувань. Хоча коня тренують з трьох років, а Іпосу сім, його ще жалітимуть. Для конкуру кінь до шести років — дитя, десь до восьми — школяр. Дорослим конем вважається той, що досягнув десяти років. Тоді кінь досвідчений. А от чемпіонами переважно стають коні у віці дванадцяти років. Іпосу ще тренуватись і тренуватись. Як на мене, конкуренція та перемоги у кінних змаганнях потрібні не коням, а вершникам, також власникам коней та стаєнь, глядачам. Саме вони вимагають від коней показати якнайкращі результати, задемонструвавши усі потрібні вміння з тих, які набули в процесі росту, виховання, навчання, догляду.
— Тату, — продовжила ставити запитання батькові Емілія, — А хто той хлопець, якому довірили Іпоса вчора?
— А, ти про Кена. Він виріс разом з Іпосом. Батько Кена — відомий вершник, він, власне, опікується конем. Кен, думаю, теж колись досягне високих вершин. Батько його змалку вчить. Та й Іпос — впевнений у собі кінь! — виснував батько.
— А мені можна поїздити на Іпосі? — не стримувала емоції Емілія.
— Чого-чого, а того обіцяти не можу, не від мене залежить. Однак спитаю.
— Дякую, — просокотала дівчина.
Цілий тиждень Емілія жила думками про загадкового Кена й чарівного Іпоса. Чим би не була зайнята, перед очима час до часу з'являвся Кен на Іпосі. Надія була на вихідні.
У п'ятницю ввечері тато з осяяним усмішкою обличчям зустрів Емілію біля входу до будинку. Він якраз йшов на роботу, а вона поверталась з ліцею.
— Доню, тобі щастить. На цьому тижні Кен вирушив до Англії на навчання, а його батько дозволив тобі цієї неділі сісти на Іпоса. Не хвилюйся — ти й кінь будеш під опікою пана Святослава. Він знає плюси й мінуси Іпоса, підкаже й покаже.
Емілія від новини здригнулась, широко розкрила очі, але видушити з себе слова подяки так і не спромоглась.
— Правда, гарна новина, — продовжував, не помічаючи розгубленості дівчини, тато, — То о котрій годині тебе чекати на іподромі? Чого мовчиш? Що мені сказати Святославу?
— О десятій, — витиснула з себе Емілія й стрімголов побігла до своєї кімнати, ховаючи сльози від батька.
Суботу дівчина провела у своїй кімнаті, на кухню заходила хіба один раз, та й то, аби ковтнути води.
Але в неділю вона таки зібралась з силами й рушила до іподрому. На вході її зустрів батько.
— Не виспалась? — запитав, — Не біда! Коні вміють лікувати! От побачиш! — і хутко скерував Емілію до Іпоса, біля якого крутився пан Святослав.
Побачивши коня, дівчина збадьорилась. Вона пам'ятала, що це надзвичайний кінь, адже його випестив і на ньому їздив Кен. Вона затремтіла, тому перше, що зробила, — торкнулась коня, аби зняти напругу. А коли погладила гриву, їй здалось, що провела рукою по Кеновому волоссю. І так їй стало враз приємно й спокійно, ніби знала Іпоса й Кена усе своє життя.
— А чи могла б я щодня приходити до Іпоса? — запитала з надією Емілія.
— Звичайно, приходь, — лагідно дозволив батько Кена.
— Дякую, — прощебетала дівчина і вправно заскочила на коня.
— А тепер будемо вчитися, — поважно почав пан Святослав, — зосередься і слухай, що кажу. Іпос може і скинути.
Коли через кілька десятків років у Емілії, дружини Кена, зненацька запитали, який день був найщасливішим у її житті, не повірите, але вона назвала саме день свого першого катання на Іпосі.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
