На світлині: будинок трипільської культури.
Галина Мирослава
СТАРГОРОД
(оповідання)
Якось метикуватий Матвій, якого діти жартома називали Метью, щедрий Даміан, вдома усі його кликали Демко, і максималіст Максим, що намагався усі завдання виконувати якомога краще і дратувався, коли не виходило, почули, що поруч з селом Хоробрів на Сокальщині, звідки їхній рід по одній з бабусь, розташоване село Старгород. Назву Старгород вони чули раніше, бо на світі чимало Старгородів, навіть ресторан поруч зі школою так називається, але що сокальський Старгород відомий ще з трипільських часів, дізнались уперше.
- Хто такі ті загадкові трипільці? - відразу вирвалось у Максима.
- Чому в слові трипільці зашифрована цифра 3? - загорівся бажанням довідатись Матвій.
- Які пам'ятки по собі вони залишили? - закрутилось ґвинтиком у Демковій голові.
Та з ними поруч не було жодного дорослого, а до вечора кожний з братів призабув, що мав би понавипитувати. Зрештою, у братів щодня назбирувалось стільки запитань, що утримати всенькі в голові навряд чи комусь би вдалося, тим більше, що відповіді на них могли зайняти не один тиждень, а чимало місяців.
Але відтоді Старгород оселився у дитячих серцях. Братусі не розшукували інформації навмисне, проте виловлювали все кимось сказане про село, трипільців та кіммерійців. Особливо їло їх добре розчуте: ''У 17 столітті до нашої ери місто Старгород спалили кіммерійці''.
- Хто ж ті химерні кіммерійці? - вимучувало Матвія.
- Чому вони зайшли до Старгорода? - нервував від неможливості дати відповідь Максим.
- Звідки знають, що Старгород спалили кіммерійці, а не самі трипільці, могли ж, до прикладу, запалити якісь птахи, які діють як австралійські чорні шуліки, що використовують вогонь, який знаходять, сподіваючись на легку здобич, яка стрімголов вибіжить з гущавини, тікаючи від вогню? Або мстиві за шкоду їхнім гніздам ластівки? - гриз себе Демко недовірою до почутого.
Однак якось у п’ятницю, відкинувши думки про школу, хлопці, наче заздалегідь змовившись, засипали тата запитаннями про Старгород, а той, вислухавши преуважно, усміхнувся до синів і промовив:
- 55 відсотків українців походять від трипільців, що простежується в генетичних родах по жіночій лінії. Завтра можемо пограти в трипільців і кіммерійців. Одна умова - Матвій і Максим мають хоч чимось нагадувати трипільців, може одягом, може начинням, як вже вийде. А я й Демко зіграємо кіммерійців.
Погладив кожного по голові й весело затягнув, відходячи по справах:
- Мисліть звечора до рання. І най дійсняться бажання…
Відтак старші діти засіли розшукувати малюнки трипільців в інтернеті, коротенькі оповіді, а тато з Демком - кіммерійців. Очі бігали по трипільських фігурках, зосереджуючись на вигляді Праматері світу, в яку вірили трипільці, ковзали по намистинках, кістяних амулетах, особливо прикипали до тих, які були пов'язані з культом сонячного бика, припадали до гральних дощок і гострих кремінних пластин. Братуні втуплювались очима в біноклевидні посудини для викликання дощу, з подивом розглядали рибальські й мисливські причандалля, кістяні шила, мідні сокири, швайки, усілякі горщики, зроблені на гончарному горні й випечені в печах. На одній зі світлин дітлахи зауважили насіння горобейника польового в глечику з табличкою, яка стверджувала, що його трипільці поклали при закладці хати.
- Чому трипільці ставили горщики саме з цим насінням, а не з іншим? - гадав Максим.
Вичитавши, що з коренів горобейника колись добували червону фарбу, якою дівчата підмальовували губи, Матвій припустив, що че́рвінь для розмальовування своїх будинків трипільці могли отримувати з горобейника. Щоправда, інтернет про це мовчав або добре приховував, бо у дописах про трипільців, які висвічувались відразу, йшлось лише про його лікувальні властивості та ритуали.
- Як ти думаєш, чому вони любили червлений? - звернувся до Матвія Максим.
- Чи часом не через комах?! Трипільці тримали бджіл і були чи не найкращими бджолярами на той час. Пам'ятаєш, як нам дідуньо казав, що вікна його хати завжди малювали на синьо, аби туди мухи не залітали в спеку. Може й тут щось таке.
- Не думаю - бджола бачить замість червоного чорний і на темні кольори реагує як на загрозу. Нащо ж було провокувати бджіл сідати на стіни будинків? - зреагував Максим.
- У них не було вікон на стінах, поглянь - тут лише одне з протилежної від дверей сторони, - відбив підозру Матвій.
- І навколо вікон жовтий колір, часом білий, - тицьнув пальцем на зображення Максим.
Принагідно Матвій вичитав, що генетичні дослідження, проведені останніми роками, чітко показують, що трипільці, які проживали в Україні від 6 до 2 тисячоліття до н.е., - це переважно місцева людність, що раніше мешкала від Карпатських гір до Північного Причорномор'я, з домішками генів хліборобів, прийшлих до нас з Малої Азії.
- Уяви собі - тут жили люди заввишки 180 см, сильні, ширококостні, що любили полювати й рибалити. А прибулі до нас балканці досягали тільки 160 см. І всі вони мирно співжили, вчились одне від одного й у результаті мали високорозвинену цивілізацію, - нахилившись над книжкою, захоплено проговорив Матвій і доповнив, - Жаль, що вивченню трипільців так мало уваги приділяла наука раніше.
- Мені тільки не зовсім зрозуміло, чому трипільські поселення, - Максим різко розвернувся Матвія, - історики називають протомістами. Чого Тальянки, де проживало понад 15 тисяч мешканців на площі 450 гектарів, - не місто?! 2 700 дворівневих дерев'яних хат з вікнами на вулицю й дверима до майдану, які йшли рядами по колу, з коморами на першому поверсі й житловим простором на другому - хіба не показник? Навіть храми у трипільців були. З двома вівтарями, до речі. У одному з таких глиняних храмів, який сягав 22 метри на 12 метрів, знайшли золоту прикрасу, до того навіть не підозрювали, що трипільці робили вироби з золота. І врешті решт їхні будинки - не просто шалаші чи копанки, а майже сучасні екобудинки, покриті модною сьогодні венеціанкою.
- До того ж кожна трипільська хата мала вівтар біля вікна. Шкода, що трипільське поселення існувало щонайбільше 100 років, - журливо вів Матвій, намагаючись зрозуміти чому, - То, певне, через відсутність ґрунтів на той час. Земля за яких 70-100 років виснажувалась, ліси ріділи, тож вони переходили на нове місце, але як розумно! Спочатку лише частина майстрів йшла на нове місце, ті починали будувати наступне місто, зазвичай на відстані десяти кілометрів від рідного, а вже після того, як завершували будівництво, мешканці обжитого селища перебирались на новобудову, спалюючи дотла колишні житла. Майно, мабуть, вантажили на величезні транспортні сани, які тягнули воли. Хоча вони й про колеса знали, по дитячих іграшках на коліщатках видно.
Максим уважно слухав, розмислюючи вголос:
- Я собі думаю, що кіммерійців дійсно тут не було, що Демко правий. Трипільці самі могли спалити свої житла.
- Але такі речі пишуть не просто так, є якісь докази. Якби хтось зумів розшифрувати залишені трипільцями піктограми, ми б все точно знали, - підсумував другий брат, а невдовзі додав, - А от тканини трипільці робили з коноплі, кропиви, льону, шерсти. Бачиш зображення?
Хлопчаки заходились розглядати музейні експонати.
- То я візьму собі літні штани й білу лляну сорочку. А ти? - зазирав у очі молодшому братові Максим.
- Я теж щось таке пошукаю, аби не замале було. Підріс останнім часом, - протягнув Матвій.
- Бракує лише сокири й шнура, - виснував старший.
- А я, - уголос думав Матвій, - лук візьму. Переконаний, що вони мали луки. Просто дерев'яні речі до нас не дійшли.
- Хороша ідея, - підтвердив Максим, - Обпережусь шнуром.
На тому й порішили.
Уранці, попоснідавши й виконавши звичайні ранкові процедури, хлопці запитали батька, о котрій годині почнеться гра.
- Хоч зараз, - почули у відповідь.
- Ми готові, - виструнчився Матвій, - перебираємось і стартуємо.
Татусько кивнув головою.
Час на вбирання прошмигнув з фантастичною швидкістю. Батько навіть кави не встиг допити.
Тепер треба було чекати, поки й він переодягнеться.
- А де Демко? - роззираючись на всі боки, поспитав тато, повернувшись до синів зі своєї кімнати у широких штанах, підперезаний поясом, у куртці та в чоботах. Hа його голові височіла гостроверха шапка.
Хлопці занепокоїлись теж, почали гукати, але ніхто не озивався. Тоді вони розбіглись шукати.
Знайшли на вишні.
- Ти чого там засів? Спускайся, - гукнув Максим.
- Не хочу, - пробурчав Демко, одягнений у футболку на довгий рукав з намальованою посередині змією, скрученою в кільце.
- Чому? - вирвалось у старших хлопчаків одночасно.
- Тому.
- Ми ж домовлялись про гру, - ображеним голосом промовив Матвій.
- А я перехотів.
- І чого б то раптом? - здивовано розвернувся до Демка тато.
І тут Демко розплакався.
Тоді татусь обережно простягнув руки до сина, а той слухняно почав спускатись, поступово втихаючи. Вже при землі пошепки пояснив причину:
- Я не маю коня.
- Коня? Теж мені. Вуйко Гоп Потерті Штани. Ти хоч раз на коня сідав?! - усміхнувся батько, а тоді підморгнувши продовжив, - ото б було, якби я як водій всюди тягав за собою машину! У річці б з машиною плавав, на кухні б з машиною їв. Ти ж розумієш, що кіммерійці були не манекенами, а людьми, могли бути наголяса, босаком, з собаками й без собак, з кіньми й без коней?! - тоді передихнув й перегодом спитав, - То йдеш гратися?
- Йду, - витиснув з себе Демко.
- Але ми нині не будемо битися, хлопці. Ми змінимо з вами хід історії.
- Ти про що, тату? - бажав уточнити Матвій.
- Ми вчитимемось домовлятися. Пояснювати, переконувати, не лізти на рожен. Про спортивні змагання домовимось, за спільний стіл сядемо. Запропонуємо якийсь варіант співжиття, підкажемо, покажемо, де можна отаборитись, раз вже сюди прийшли. Мабуть, і прийшли не просто так, а від безвиході. Ніхто від добра не тікає. Підходить?
- Так, - защебетали братики.
- Тоді почали.
І ''кіммерійці'' вийшли за браму, а за кілька хвилин грізно постукали.
- Відчиньте! - крикнув суворо Демко.
- Ми не розуміємо вашої мови, - сміливо й впевнено відповів Максим, - Кажіть спокійно й виразно. І по-нашому.
- Відчиняйте і впускайте! - гримнувши кулаком по воротах, виголосив тато.
Матвій з Максимом стали засипати непроханих гостей запитаннями про те, хто вони, чому сюди прийшли, чого хочуть. ''Кіммерійці'' спочатку невдоволено покрикували, бурчали, сичали, страшили, згодом обм'якли й взялись пояснювати не зовсім зрозумілою мовою, що вони прийшли аж з Ірану, там їх вимучував холод і голод, їм потрібен притулок та їжа. Максим запропонував винести поїсти й зодягнутись, але відкривати незнайомцям браму не поспішав, що було правильно, бо ніхто не знає, як поведуться незнайомці, ступивши на подвір'я. Слово за словом, поки нарешті не домовились про перемовини послів - Матвія й Демка.
Фантазували б до ранку, якби не втрутилась мама й не покликала за спільний стіл усіх, не розрізняючи, де ''трипільці'', а де ''кіммерійці''.
- Мої ріднесенькі, - смачно припросила вона, - припиняйте забави, пізно, а для всенькоти радості покуштуйте моїх вареничків з картоплею й сиром.
- Дограємо наступного разу, - запевнив тато й направився до господи. А за ним галаслива трійця й собі полетіла смакувати смакотою.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
