Валентина Турчин. Вірші про війну в Україні

Валентина Турчин

МІСТО ЖИЛО…

місто жило буденним своїм життям
любило, коли на світанку змітали усе сміття
співало біля метро і дихало часто смогом,
коли починало справи, любило казати «з Богом»
світилося ліхтарями, стояло у чергах часто
навіть слабкого дощу достатньо було для щастя
всміхалося перехожим, котів годувало м’ясом
пекло пиріжки в пекарні, на ринок везло ковбаси
місто спокійно спало, бачило сни казкові…
раптом здригнулися шибки, місто було не готове
горіти, палати, здригатися, вмикати вчасно сирену
місто жило тривожно, сиділо в підвалі смиренно
зранене, скроплене кров’ю, несло воно оборону
постами поміж окопів стояло воно на кордонах
вночі не могло заснути, бо ж місто хотіло жити
тож зранку читало новини, а ввечері сіяло квіти

* * *

НЕ ЧУЄ ЇЇ НІХТО

несла той вогник нестримний поміж долонь,
що наскрізь промерзли — їх не зігрівав вогонь.
вона припадала до зрошених пилом ікон,
у Бога питала, чи жах той — вчорашній лиш сон.
— не маю нічого, — волала вона до Отця,
є тільки торбина й стара фотокартка ця,
є тільки надія, що сном є вчорнілий світ,
і що не погасне уже спопелілий гніт.
у відповідь тиша, неначе не чув ніхто,
ховає світлину в просочене димом пальто,
крізь шибку у безвість гукають скажені вітри,
пручатись безсила. голосить вона: бери!
вже пустка в грудях, ще глибше встромляй свій ніж,
лиш цю фотокартку на згадку мені залиш,
вже вогник в долонях згасати почав у пітьмі,
най очі його світитимуть вічно мені,
озвуться до мене в молитві вечірній з небес,
для мене живий він — просто як Ти воскрес!
стулила долоні, строкате вдягла пальто,
озвалася вкотре…
не чує її ніхто…

* * *

ЩЕРБАТА ЧАШКА

з тієї чашки щербатої ти випив усю гіркоту
поставив її серед столу, лишив саму німоту
та чашка стоїть немита із того першого дня
коли твоєю сорочкою стала міцна броня
та надщерблена чашка незламна, така, як ти
напевне, така її доля — сльози мої берегти
чекати від тебе звістки, в мовчанні, на самоті
коли моє рідне місто дими оповили густі
стояти собі на сторожі, від тебе чекати «привіт»
ота надщерблена чашка — то нині увесь мій світ

* * *

ЧЕКАЄ СИНА

кожна секунда лягала на серце болем
їй рахувати втрати було нестерпно
ранок здавався тепер безбережним морем
складені до молитви руки вже стерпли
кожна хвилина нещадно краяла ранок
тіні на підвіконні брели в нікуди
шибки, похрещені скотчем, сповив серпанок
приспану чорну тугу видихали груди
кожна година сплітала сланкі мотузки
в прірву крізь морок летіли слова до нього
стогін вривали зморені з ночі галузки
промені перші вливали життя в дорогу
кожен світанок врізав від життя окраєць
сонний годинник піщини лічив невпинно
безвість протяжно звала в останній танець
їй-бо не час згасати — чекає сина

***
він не міг її не любити, особливо її темних очей,
миттю спинявся всесвіт, як він торкався її плечей,
падали з неба зорі, коли співав їй перед сном,
лишав її напівсонну, лиш тінню ставав за вікном.

її огортала зневіра, особливо коли йшов дощ,
вона діставала капусту й варила для нього борщ,
і навіть якщо веселка не вбирала її журби,
як завше чекала на нього під гіллям старої верби

їй часом ставало страшно, особливо в нічній пітьмі,
коли все тепло молодече віддавала нещадній зимі,
чекала від нього звістки і постіль стелила на двох,
про те, коли він прийде знову, достоту знав лише Бог.

* * *

БЕРЕЖИ ЙОГО

Бережи його, Боже,
бережи,
розкажи, як він спить, що їсть,
розкажи,
де тривоги його дріботять
вогнем
і чому всі живемо
єдиним днем,
підкажи йому, Боже,
коли прорив,
і пробач все, що вдіяв
і не здійснив,
коли справді не можеш
його зігріть,
порятуй його очі від
тих жахіть,
ти ж всесильний, о Боже,
чому мовчиш,
жменю сліз на прощання
мені залиш,
Я уже не чекаю
хвалебних слів,
я уже не рахую
ночей і днів,
свої крила лишила я
між пожеж
обіцяй, що ти крила
йому знайдеш,
обіцяй хоча б щось,
знаю, що ти Бог
порятуй хоч його,
якщо не нас двох.