"Якось на вечерю в санаторії пара зелених дятлів, яких зазвичай називають жовна зелена, запросила дві сусідські парочки дятлів: пару трохи більших за горобця, поміж людьми їх називають маленькими строкатими, та пару трипалих, у яких головними є лише три пальці, хоча четвертий вони теж мають, проте він надто маленький. Малого строкатого дятла, на ймення Макар, жвава дятлиця зелена помітила відразу. Знаєте чому? Бо він має цегляно-червону шапочку. А у неї теж червона. Жовна зелена так ласкаво торкнула його дзьобиком, що дружина малого напружилась, кілька разів повторила ''кі-кі-кі'' та готова була вдарити нахабну зеленокрилку лапкою, відбиваючи залицяння. На щастя, дятел Макар протягнув над коханою своє надійне крило в чорно-білих смужках та з любов'ю зазирнув у її неспокійні карі очі, від чого дятлиця Еля притихла. Йому, щиро кажучи, байдуже, що в дружини не червона шапочка, він шанує її не за шапочку, і чорна шапчина зі вставочкою модного ізабельного кольору* їй надзвичайно личить..." (Галина Мирослава)
"Відтоді, як Ромчик навчився рахувати до десяти, його світ розширився — він почав виявляти зовсім нові значення в знайомих словах, тим більше новенькі в новесеньких для вуха хлопчика. От почує якесь слово, в якому сховалась цифра, та й біжить до мами, матуся передусім!, а як нема її поруч — до тата, а вже як і татко далеко, до когось, хто його доглядає на ту хвилину, аби поділитись своїм відкриттям і спробувати витлумачити слово. Щасливий такий, аж усі навколо ощасливлюються! Питає якось і мене: — А ти знаєш, хто такий одинчик? А я у відповідь: — Спробуй вгадати. — Пальчик? — намагається довідатись Ромко, показуючи свій мізинчик. — Ні, Ромасю, — кажу, — пальчики поодинці не живуть, вони не самотні. Одинчик має бути один. — Пінгвінчик, який загубився, сів на крижину й плаче? — підскакує Романчик..." (Галина Мирослава)
"Деркотливий звук будильника на телефоні розбудив бабусю. Вона підвелась з ліжка й потяглась за запискою, яку залишив її шестирічний онучок на старій скрині біля ліжка. Заспаними очима бабця прочитала: ''Трупи''. Стрепенулась, протерла очі. Ні, вона не помилилась, так і написано: ''Трупи''. Знаючи свого маленького онука досить добре, живучи з ним поруч щодня, кожнісіньке щодненятко, нічого поганого припустити вона не могла, але треба зрозуміти, що той запис означає. Днями Северин ловив коників для рибалки з татом. Може, мова про їхні тільця?! А, можливо, її коханий онучок передивився мультиків про привиди. А чи не занадто прислухався до новин і їх переслухався?! Були в бабусі й інші припущення. До прикладу, трупи походять з позавчорашнього комп'ютерно-анімаційного фільму 3D ''Коко'' про мексиканського хлопчика Міґеля, який потрапив у Країну мертвих. Хоча хто знає, звідки ноги цього запису ростуть. Бабуся перевернула листочок. Друга сторона була зовсім чистою...." (Галина Мирослава)
"Платон ще маленький. І дуже кумедний. Йому лише п'ять. Але спілкуватись з ним неймовірно весело й неабияк приємно. Якось він йшов з сестричкою Уляною, такою ж синьоокою й сніжноволосою, як він, вулицею. Дівчинка цьогоріч вперше пішла до школи, ще й місяця не минуло, як вона стала школяркою. На хвіртці перед одним з двоповерхових будинків обоє дітей зауважили табличку. На ній красувався напис, однак прочитати його Платон не міг, хоча нещодавно навчився розпізнавати всі літери. Він, майже благаючи, попросив Уляночку допомогти, його вимучувала шалена цікавість, що ж на цій табличці написано. Дівчинка почала помаленьку промовляти..." (Галина Мирослава)
"Тато розігнув пальці – і на його широкій репаній долоні зблиснули три, діаметром з мізинець, скляні кульки. Такі приємні, прозорі зверху, а ще зсередини з кольоровим яскравим наповненням, і серед них одна з теплим усміхненим жовточком, що викликав бажання пестити його поглядом і доторкатись пучками пальців щоразу, як око падало на цю кульку. Друга примадонна притягувала до себе калиновим відтінком червоної барви, і якби не надто виразна прозорість верху, її можна було б прийняти за приморожену пухку ягідку. А поміж ними по-небесному розважно, оглядаючи своїм синім оком навколишній світ, лежала ще одна, яка завдяки глибині свого кольору претендувала на те, щоб вважатись найстаршою. Відвести погляд від кульок видавалось неможливим. Спочатку я заворожено розглядала кожну зокрема, перебираючи як зернятка вервиці, потім почала складати докупи..." (Галина Мирослава)
"Маленький Едик замислився — вранці тато зажурено промовив, що Едиків черевик всівся. До того хлопчик вже якось чув незадоволене бурчання бабці, звернене до нього, коли він занадто метушився: "Всядься нарешті''. А, виявляється, й черевикам треба всідатися. Але ж черевики спокійні, лише їхні господарі змушують черевики бігати, ходити або зупинятися. Хіба можна на них скаржитись?! Хоч на весь голос цвікай — стоятимуть собі незворушні, де їх поставили. Почухав гарячково потилицю, хотів було запитати в мами, однак його увагу відвернули розкидані по підлозі в його кімнаті речі. Їх нагромадилось стільки, що треба було хоча б набік порозпихати, бо як пройдеш? Прибирання забрало трохи часу, якого завжди так шкода... (Галина Мирослава)
"Антон ніколи не бачив снігу раніше. А тут за ніч випало його стільки, що можна не просто тракторцем вивозити, а справжнім трактором. Мамуся запропонувала піти подивитися на снігову бабу. "Снігова баба - це баба на снігу?" - голосно запитав Тось. "Так," - бадьоро вигукнула матуся. "Лежить?" - почав уточнювати Антось. Тато з мамою від здивування повідкривали роти. Бабуся, як тільки почула, впала на сніг, розляглась на ньому, ще й порухала руками. А коли встала, з усмішкою на весь рот, зі снігу, на ньому залишилось зображення ангела з крилами. Антоньо й собі усміхнувся, зрозумівши, що то не так, і, ледь перепочивши від хвилювання, поставив нове запитання..." (Галина Мирослава)
«— Ким ти хочеш стати, коли виростеш? — запитала п'ятнадцятирічна Павлинка жвавого й винахідливого дев'ятирічного Микитку. — Фенологом, — впевнено відповів він, — Я хочу вигадати такий фен, який би не затягував волосся всередину, міг працювати без електричного шнура, заряджався від сонця, краще, аби ще якимось способом. Міг бути як маленьким, так і великим, до того ж не ковзати в руці й не розпадатись на частини під час роботи. Павлина ледь стримувала сміх, відколи почула про які фени говорить брат. — Братику, — пояснила вона, — фенологи займаються вивченням змін у живій і неживій природі при змінюванні пір року, вони укладають календарі природи, які допомагають охороняти її й правильно вести господарство...» (Галина Мирослава)
"У класі я була найменшою. Донині росту в мені лише півтора метра. І кості я тоненької. Мені скоро сьомий десяток піде, а я й досі не розрослась. Колись це муляло добряче, тепер тішить. “До усього дозріти треба,” — казав мені колись лікар, до якого я потрапила на чистку через бурхливий викидень, коли мені було повних двадцять, і я готувалась стати матір’ю. “Знаєте, дорогенька, за розвитком вам лише тринадцять неповних. Не випереджуйте час. Чекайте. Ви ще мене не раз згадаєте,” — додав. А воно так не виходить, коли ти в палаті серед жінок лежиш, які роками родити не можуть. Звісно, у кожної своя причина, але тебе страхом починає охоплювати та відчуттям приреченості. Хоча в тебе і кров резус плюс, і сумісність групи з чоловіком, і з усіма трубами порядок, все ж мучить тебе лікареве: “Матка ваша ще розвинутись має”. А якщо так все й залишиться?! Авжеж, хіба я могла послухатись. Почалась епопея лікування. Це стало трохи не професією. Аналізи, діагностики, консультації. Від традиційних до експериментальних..." (Галина Мирослава)
"Агафія Данилівна, наша завучка, зазирнула через прочинені двері класу й покликала рукою Марту Святославівну до дверей. Ми видихнули. Можна розслабитись. Я продовжувала переписувати з дошки нові для мене слова..." (Галина Мирослава)
"Чотирирічний Мирончик, рихтуючись до сну, дістав з-під подушки м'якого клаповухого слоника та міцненько, як це робив мало не щоночі, притулив флісову іграшку до себе й слухав засинаючи голос матусі, що читала його улюблену ''Рябу казку'' з ''Кольорових казок'' Іманта Зієдоніса. — ''Час від часу, як читатимете цю казку, позирайте в дзеркало — як там ваші очі. Якщо рябіє, то час і відпочити'', — завершила читати матуся й поправила подушечку й коцик. Трошки згодом звична подушка, чого й слід було очікувати, вискочила з-під голівки малюка й скотилась на край, а вірний добрий слоник натомість відразу заступив її місце. Роль подушки слоник завжди виконував залюбки, чим допомагав малому солодко й спокійно спати, згадуючи приємне через запаморочливо цікаві сни..." (Галина Мирослава)
"Одного дня мене осяяло — те, що називають я, — це не лише оболонка, а й весь акваріум усередині неї. Я була в шоці, виявивши, що маю постійний обов’язок дбати про себе, тобто про посудину, якою я, виявляється, є. Цілком зрозуміло, що вода, з якої складаюсь, завжди має бути чистою, от тому, крім того, що мушу виконувати караван справ поза межами тіла, час від часу змушена стежити, щоб вона не занечищувалась, бо, як каже мій дідусь, який постійно виїжджає в гори, щоб збирати лікувальні трави, які в нашій сім’ї тільки сам і споживає: „Маємо лише те, про що дбаємо”. Те, що слід організм поїти та годувати, я, звичайно, знала завжди, і, чесно кажучи, не проти — це мені неабияк подобається, хоча ваги в мені, як бачите, забагато, а от промивати шлунок, пробачте, не люблю — через який отвір цю процедуру б не починати. Найкраще — лежати в ванні, тоді вода ззовні сама всім опікується. Море я теж люблю..." (Галина Мирослава)
"— Хто загубив п'ять копійок? — запитала Руслана Зіновіївна, підіймаючи монетку з підлоги.
— Я, — вигукнув Михайлик.
Він швидко підбіг до виховательки, а, побачивши лише одну монетку, розчаровано пробелькотів:
— А я згубив п'ять копійок.
— Так тут і є п'ять, — здивовано проторохкотіла Руслана Зіновіївна.
— Так це ж одна, — буркнув Михайлик.
— Ти мав на увазі п'ять монеток?
— Так, — підтвердив хлопчик.
— А я подумала про номінал. Бачиш, отут намальована цифра 5. Це номінальна вартість. Якщо якась річ коштує 5 копійок, ти за неї платиш оцю одну монетку, але вартістю 5 копійок. Я можу взяти 5 монеток по одній копійці. Дивись, — і вихователька вийняла з шухляди в столі, за який часом сідає, одну копійку та продовжила пояснювати, що п'ять монеток по одній копійці — це теж п'ять копійок..." (Галина Мирослава)
"Чого я знову повертаюсь до тих подій?! Чому чіпляюсь за відправні точки кадрів, ретельно відкладених в архівах пам'яті?! Не кольорові, зафільмовані як свідки свого часу — у чорно-білих тонах. Перше, що вистрибує з пам'яті, — пробудження з дрімоти в легковій машині, не нашій, мої батьки ніколи не мали машини. За вікном ферфелив дощ, а через мокре скло мені відкрились руїни замку на пагорбах. З роками стерлась точна відповідь на запитання, адресоване батькам, через яке місто їдемо, а я, хоч і багато років стекло, досі не визначила, був то Кременець, чи був то Кам'янець. Була якось у Кам'янці-Подільському, ніби не він, хоча час змінює світ навколо, часом до невпізнаваності, та й до Кременця досі не доїхала. Пам'ятаю, що ''Жигулі'' різко рвали вгору, опісля нестримно котились донизу, ми спішили, іноді так, що мені перехоплювало дух. Ще два села — й були на місці..." (Галина Мирослава)
"Тільки не кричіть. Я не можу зосередитись, коли розмовляю. Починаю з одного, а закінчую іншим. Відчуваю, що перескакую, якусь межу перетинаю, та спинитись щось не дає. Ви все робили, щоб мені важко було бути собою. Мені не під силу сказати, що насправді думаю, мене зсередини пориває догодити, бо так по-вашому правильно. Я завжди казала вам лише те, що ви хотіли почути. Але тепер ви мені вже нічого не зробите. Все скажу, все, що думаю. Чому я так вчинила? Бо вона сама винна, вона штовхала на це. На очі її гляньте. Вони кого хочуть допечуть. Бачите? Думала, що як на вигляд гарна, все їй дозволено. А я відчувала, що та потвора в собі носить. Серце не обдуриш. Терпіти вже несила було. Чого вона до нього приходила? Була б порядна — вдома сиділа б по ночах. Бог її скарав. Навіщо ви мені її казки показуєте? Знайшли писаку. Катерина II теж писала, про доброчинність, до речі, в серії „Зразкові казки російських письменників” видавалась, Світлана Іванівна до школи приносила. І що?..." (Галина Мирослава)
"Я виросла в лісі, точніше, він виростив мене. Спочатку відчувала, що з ним росту просто з-під землі, мовби мох, тоді й зазнайомилась з рижиками, невдовзі мене поманили до себе кущі, лише пізніше почала задивлятись на дерева. Першими моїми друзями стали вони, рижики. Я знаходила їх навколо великого незникомого болота в нашому ліску. На купинах. Вони усміхались до мене, смішно покритої ластовинням, з-під своїх крислатих капелюхів ще здалеку. Я чимдуж поспішала на їхнє світло, як ластівки до бабиної хати. Перш, ніж торкнутись тіла гриба, довго роздивлялась його і вслухувалась у ліс, чекаючи дозволу. Вже згодом довідалась, що гриби треба зрізати, щоб вони не перевелись, але я б не змогла цього робити – навіть уявити моторошно, що ріжу рижику ніжку. Пам’ятаю, як пальчиками легенько робила підкоп, а тоді ціленьке, неушкоджене, ніжне-ніжне тільце обережно підносила до носа, вдихала його своєрідний запах і клала на м’яку траву, розчистивши акуратненько місце..." (Галина Мирослава)
"У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав її б до синців і крові на губах. Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик, то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок. Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді, коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті..." (Галина Мирослава)
"Коли дідусь Рафаїл
Під стіл
Ходив пішки,
Бабуся Рафаїла
Постіль йому стелила
І колисаночку говорила:
''Ой спи, дитя,
Колишу тя''.
Тричі..."
(Галина Мирослава)
"Осінь-осіничка,
Сіно і пшеничка,
Шарудіння, шелест,
Схрипування, вереск,
Лопотять листочки
І ростуть грибочки,
Як дощі й тумани.
На всіх калюж стане!"(Галина Мирослава)
«На стіні кухні п'ятирічний Ростик зауважив календар. Він уже вмів читати великі друковані букви абетки, тож взявся до роботи. Текст, який починався з червоної буквиці ''К'', що займала три рядки, вирішив оминути. Не дивно, адже він був записаний низенькими літерками, які не надавалися до читання. — Тут потрібні окуляри, — подумав, а тоді потягнувся до таблички під текстом. Йому кортіло скласти розклад завдань на цілий тиждень. Перше, що він прочитав, — це дві великі буквочки: ''Ч'' та ''Т'', тобто четвер. Усі дні тижня Ростик знав. Міг поплутати хіба порядок...» (Галина Мирослава)
