Penguin Chick by Zaira Dzhaubaeva.
Галина Мирослава
З ЧИСЛОМ БЕЗ ЧИСЛА
(оповідання)
Відтоді, як Ромчик навчився рахувати до десяти, його світ розширився — він почав виявляти зовсім нові значення в знайомих словах, тим більше новенькі в новесеньких для вуха хлопчика. От почує якесь слово, в якому сховалась цифра, та й біжить до мами, матуся передусім!, а як нема її поруч — до тата, а вже як і татко далеко, до когось, хто його доглядає на ту хвилину, аби поділитись своїм відкриттям і спробувати витлумачити слово. Щасливий такий, аж усі навколо ощасливлюються!
Питає якось і мене:
— А ти знаєш, хто такий одинчик?
А я у відповідь:
— Спробуй вгадати.
— Пальчик? — намагається довідатись Ромко, показуючи свій мізинчик.
— Ні, Ромасю, — кажу, — пальчики поодинці не живуть, вони не самотні. Одинчик має бути один.
— Пінгвінчик, який загубився, сів на крижину й плаче? – підскакує Романчик.
— Вже тепліше, — радію й додаю, що пінгвіни не рідко одинчики.
Ромцьо замислюється:
— Один у мами й тата?
Плескаю в долоні й навіть не знаю, хто з нас двох тішиться більше, бо відчуваю таку втіху, від якої хочеться лазити по деревах.
— Так, саме так! Одѝнчиків ще одинця̀ми називають. Був собі одѝнчик-пінгвінчик, сам у мами, одинѐць, але знаю — молодець!
Сміємось. І кімната ніби розширюється та світлішає.
Іншим разом Романко, відриваючись від прослуховування аудіоказки, підбігає повідомити мені щойно почуте в казці слово ''потринити''. Дивуюсь, бо теж такого не знаю. Ми набираємо ''потринити'' в стрічці гуглівського пошуку й отримуємо відповідь:
— Потринити — те саме, що з'їсти, тобто спожити, не залишивши нічого після себе.
Романець додає:
— Вилизати тарілку.
— Еге ж. Та й замість ''вилизав тарілку'' можна сказати, що ''усе підмів''. Люди висловлюють одну й ту ж думку різними словами. Кому як подобається. І від настрою залежить. Комусь проспівають жартівливо, а до когось і сердито прикрикнуть, — вмовкаю, та не витримую погляду пильних Романових очей, тож доповнюю: — От спробуй сказати ''ти стріскав все'' грубим злим голосом, а опісля те саме по-дружньому. Тільки не перелякай мене.
Романик усміхається, однак не приєднується до гри, чую нотку суму в його голосі, хоча він невдовзі мені щиросердно відкриється, від чого нам обом стане легко-легко:
— Я думав, що ''потринити'' — це протринькати.
— Для тієї дрозофіли, що очікувала поживитись з тарілки наприкінці обіду, ''потринити'' — це справді протринькати, — затягую павзу, за якою завершую скорботно: — Людожер, обід мій зжер.
Нам обом знову весело.
— А дев'ятеро — це дев'ять? — запитує згодом.
— Таки так, не інак, — проговорюю з піднятою догори шиєю, — Кажу наче я гусак, — після чого виставляю дев'ять пальців і продовжую:
— Дев'ятеро, дев'ятірко,
лізти мали через дірку,
але вітер як подув,
тих жуків з дороги здув.
Поза тим, є в Ромасика власна повноцінна теорія виникнення слова ''підвал''. Він знає, що підвал — це приміщення під підлогою першого поверху будинку, підпілля, проте число два, яке хлопчик чує у слові, спонукає його думати, що тут зашифроване секретне повідомлення, що приміщень має бути саме два — верхнє й нижнє. Не три й тим більше не одне. І що у нижньому може бути щось приховане, як у пірамідах, бо слово ''підвал'' починається з ''під'', а не ''над''.
А ви як гадаєте?
І чи товаришуєте з числами?
Адже жити без числа — то ніби у клітці. А як знаєш, постійно відкриваєш для себе щось нове, і його, як кажуть, без числа, тобто без ліку. Незмірна кількість! І це надзвичайно!
Painting by the Ukrainian artist Evgenia Gapchinska.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
