"Вона не була дочкою грецьких богів. Може й не знала про бога грому й блискавок Зевса і богиню пам'яті Мнемосіну. Але вона була Музою, невисокою темненькою дівчинкою, яка нещодавно оселилась у його будинку. Павлик ніколи не чув такого імені раніше. Таке незвичайне. Почувши його вперше, він автоматично ввімкнув телефон і спитав голосом пошукову систему, що означає ім'я Муза. Відповідь не забарилась. На екрані з'явилось речення: "Муза – та, що дарує натхнення". "Як музика. Муза і музика", – промовив сам до себе хлопчик. Щось дуже схоже, водночас невловне, було між цими двома словами. Павлусь намагався відгадати, чому батьки дівчинки вибрали саме таке ім'я для донечки. Він бачив Музу майже щодня, і кожного разу так і кортіло запитати: "Чому?". Проте стримувався, хоча все всередині нього кипіло. Невдовзі він випадково почув, як тато казав мамі, що нові сусіди, Арсен і Софія, – греки..." (Галина Мирослава)
"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися — двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули — далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував — досі загадка..." (Галина Мирослава)
"Якось в річці Черемоші плили миші у калоші.
Ліва каже тій, що справа: – От забава, так забава.
Права каже тій, що зліва: – Я тобі ще не повіла
Одну дивную новину. То займе тобі хвилину.
Де це було, я не знаю: чи на тихому Дунаї,
Чи на Ворсклі, чи Дніпрі; але знаю: чималі
Вийшли з вод там дві рибини..."(Галина Мирослава)
"От тамечки, серед великого конопляного поля, жило-було село, не знаючи горя жило. Коноплі називалось. І жили в ньому люди тихі та мирні. Хіба часом найстарші в селі дід з бабою, що мешкали на околиці, зойкали. Ото як піде дід пилкою гуляти, баба й кричить: "Йой, пили-пили, колись допилипишся." Поки не сталось те, чого не бажалось. Прокинулись вони одного ранку, гульк - на ґанку колисочка висить, а у колисочці щось деренчить та ще вовтузиться..." (Галина Мирослава)
"У незаймані часи кущі порічок росли собі вздовж річок. Як червоні, так і чорні, зрідка й білі траплялись. Тоді ніхто не висаджував їх у садах, а для чого, якщо куди не йдеш, порічку знайдеш. Діти частенько бігали до річок по ягоди. Наберуть собі повні жмені та й смакують.
– Куди ви? – питають батьки.
– Біжимо вздовж річки збирати порічки, - відгукувались діти.
– Та біжіть вже. Тільки дбайте про себе, не робіть дурниць, - попереджали батьки.
Якось Дарця, дівчина років восьми, яку батьки любили без тями, збираючи ягоди, забрела занадто далеко від дому. А тут ніч у потилицю втупилась. Йти ж затемна страшно. Дарця сіла під кущиком та гірко заплакала..." (Галина Мирослава)
"У сера Сера Вана
В серванті піжама,
А посуд стоїть на підлозі.
І все б та й нічого
Не було б і з того,
Якби не зайшла його мама.
Якби не зайшла сера мама..."(Галина Мирослава)
"Гладенька і наскрізь прозора склівочка, через яку сміливо проникав сонячний промінчик, змушувала усміхнутись. Вона стояла рівно посередині стола. Так, ніби чекала поки хтось зрозуміє її бажання і поставить у неї бодай одну маленьку квіточку. До столика придорожнього кафе підсідали зовсім різні люди: усміхнені дівчатка з наплічниками за плечима, насторожена жінка, що не випускала ні на мить з рук телефон, нервовий юнак з кавою в руках, закуцьорблений дідусь, який замовив лише пляшечку мінералки, ще якісь дивні подорожні. Але нікому не спадало до голови принести квіточку. Скляночка поблискувала, надсилаючи натяки, та всі переймались лише собою. А їй так хотілось уваги. Вона чепурилась, як дівчинка, поправляючи сукеночку. А в момент, коли жіночка з телефоном нахилилась над столом, скляниця навіть хитнулась..." (Галина Мирослава)
"Схвильований Олько, старший братик Михасика, вривається до кімнати, де зібралась уся родина, й голосно повідомляє, що знає, хто такий експрезидент:
— Експрезидент, — Олег гордо підіймає голову, — це попередній президент.
Михайлик замислюється на хвильку, бере в руки свій екскаватор і здивовано питає:
— А мій екскаватор колись возив каву?
Мама з татом усміхаються, Олежик не звертає уваги на братові слова й продовжує:
— Ми сьогодні вчили нові професії в школі..."
(Галина Мирослава)
"Подейкують, що понад річкою Свірж – лівою притокою Дністра, у містечку з такою ж назвою, неподалік чудового Свірзького замку, що доносить з глибини віків свою могутність, жив колись бондар. Не тільки зблизька, а й з далеких країв їздили до нього купці по бочки. Не було у Свіржі людини, що не мала чогось від нього: чи то дерев’яне цеберко для води, чи то діжку для квашення яблук, дехто мав балію, дехто коновки, а хто і дійниці та баклаги з барилками. Всім він був потрібен: треба засолити огірочки чи гриби – до бондаря по діжу, потрібно кудись подіти рибу – також до бондаря, як хотіли бодню для дорогоцінностей – теж шукали бондаря. А щодо діжок до пива, вина чи квасу, то цей бондар вважався неперевершеним..." (Галина Мирослава)
"Напередодні мого дня народження, коли мені мало сповнитись цілих шість років, тато сказав, що через рік подарує мені татоша*. Як я хотів би мати татоша! Всі хлопці, я певен, мріють про власного дракона. Сильного, надійного захисника, такого, з яким нічого не страшно, як з татом. Але чому через рік? Чого я маю старшати? Невже не зможу собі з ним порадити? Хіба не впораюсь? Гадаю, що зумів би покерувати татошем вже й зараз. А ще, виявляється, цей рік буде високосним. Коли мені вперше це сказали, я був ошелешений. Виходить, дні — то високі кості, як кості доміно, виставлені, немовби солдати в колоні — одна кістка грудьми до другої. Торкаєш одну — сиплються по черзі всі. Тепер треба буде чекати та дивитись, як падатимуть по одному триста плюс шістдесят шість днів..." (Галина Мирослава)
"Коли метелик Фур, якого вітром занесло на довжезну зелену фуру і без його волі спершу понесло в подорож, а потім з такою ж легкістю викинуло з машини в якомусь тихому селі, отямився, то побачив поруч дивне на перший погляд товариство майбутніх мам: велику рум’яну поросну свиню, тільну красу корову, суягну тонкорунну вівцю, лошатну пишнохвосту кобилу та цуцняву чорненьку з рудизною собаку. Збідований, геть знесилений метелик, зачувши їхню розмову, таку теплу і спокійну, враз відчув, що оживає. Йому стало так легко на душі – крильця залопотіли, лапки зашаруділи, а очка заблищали. Вагітні мами мило лежали на зелененькій травичці, час від часу погладжуючи свої пукаті животики. „Куцю, куцю, поросятонька, як ви там, рибоньки?” – похропувала свинка. А кобилиця вела своєї легким іржанням: „Лошаточко моє, зозулько моя, я тебе кумисом частуватиму, щонайкращим у світі, тільки-но народишся”. Метелик дивився на них і відчував у повітрі випромінювання радості..." (Галина Мирослава)
"Юрасику скоро буде три роки. Він уміє одягати штанці, защіпати светрик і навіть взувати кросівки. Але сьогодні йому не вдається. Мама хоче допомогти, однак хлопчик відмовляється. Тоді вона каже: “Поправ язичок”. Юрасик відкидає кросівки вбік і біжить до лазнички, хапає ослінчик за ніжку, підсуває його ближче до стіни, аж до самого дзеркала, стає на нього, а тоді запихає пальчик до рота, щоб почати поправляти там язичок. Мама розпливається в усмішці й лагідно підказує: ”Юрасику, у черевиків теж є язики. Ходімо покажу”. Вона бере Юрка на руки й несе до вбиральні. Вони нахиляються над кросівкою. “Ось він”, - лагідно промовляє мама і торкає язичка на кросівці. Юрчикові тепер самому смішно. Він обіймає маму і вони дружно взувають Юрка у кросівки..." (Галина Мирослава)
"Для сімейного читання. Дошколярикам старшого віку.
Абетка (ігрова) "Викрутасик" з присвятою жартолюбчикам у двох книжках:
I. Від А до Л (16 літер);
II. Від М до Я (16 літер, без м’якого знака).
(Дітям сумуватим не варто читати)
Словолюбі словожарти словолюбикам для старту.
Смішні віршики з поясненнями-повідкриванками під ними."(Галина Мирослава)
"Якось матуся повідомила милій донечці Людмилі, Люді, Люсі, що в Китаї, країні, де дуже багато людей, жив колись імператор Лю Да, який походив з роду Лю. Його батько теж був Лю, а діда звали ще цікавіше — Лю Сю. Всі сини Лю Да також до імені додавали слово Лю. І спадкоємцем Лю Да згодом став якийсь новий Лю. — Китай, — повторила про себе Люда по складах, — мабуть, там має бути багато китів. Але вголос запитала про інше: — А як правильно: Лю Лю чи Лю Люєвич? Мама знизила плечима і відповіла: — Люсю, Людо, люлю — це я тобі іноді перед сном кажу, а він був просто Лю, це не ім'я, а прізвище..." (Галина Мирослава)
"Стала аж на пальчики, тихо-тихо,
Дотяглася мисочки, там – горіхи.
Смакувала б досита, було б втіхи,
Зубки ж налякалися, лихо моє, лихо..."(Галина Мирослава)
"Як дванадцята настала,
Лялька тишу перервала,
Хоч Маруся вже заснула,
Та крізь сон таки почула:
Каже лялька ляльці: "Дзуськи,
Не піду я до Маруськи".(Галина Мирослава)
"Два рядочки – раз і два.
Швидко прочитав? Ура!!!"(Галина Мирослава)
"Спокійна й часто замріяна дівчина, з червоними, як ягоди калини на морозі, губами, та великими карими очима, які здаються бездонними (можливо, ви її знаєте), Калинка Калинюк, обожнює слухати старовинну музику, блукати садом, який завжди такий мальовничий, любить ніжно притулятись до виструнчених у небо дерев, обіймає їх, ніби вони м’які іграшки, полюбляє збирати росу в розтулені чаші долоньок і пестити пучками пальчиків тоненькі травинки, не забуває ручкатись з м’якими гілками кущиків, гасати за яскравими метеликами, навприсядки вичікувати на стрибки коників у траві, пильнувати за неповороткими равликами, лоскотати мурашок, розплутувати лабіринти павутиння, годувати гомінких і невсипущих пташок. Безумовно, що це не все, чим переймається дівчинка. Побіжно зауважу, що Каля уміє переміщуватися так тихо й делікатно, що перехожим видається, ніби дівчинка — повітряна акробатка, яка легко рухається по натягненому над землею, немовби міцна павутина, нотному стані. Іноді Калинуся подовгу засиджується в якомусь квітнику, оповідаючи свої історії квітам, прислухаючись і придивляючись до їхньої схвальної реакції або стебельцями, або й голівками, їй неймовірно важливо, щоби квітоньки її почули..." (Галина Мирослава)
"Івасик ріс кмітливим хлопчиком, допитливим. Якось мама читала йому віршик, де було написано, що "люди — як птахи". Івасик, уважно прослухавши, відразу звернувся до мами з запитанням: — Як страуси? — Гадаю, що у вірші йдеться не про зріст, а про вміння літати. — А страуси не літають. Ківі теж не літають. Дарма що птахи! — зауважив хлопчик..." (Галина Мирослава)
"За скрутом автобус замість того, аби їхати просто, чомусь повернув праворуч. Мій сусід, чотирирічний Стефко, визираючи через вікно, голосно, аж в автобусі всі почули, навіть ті, хто спокійно собі дрімав, запитав мене: — То ми в ''Оці'' заправлятимемось? Я розсміялась. — Не знаю, може в ''Вусі''. — Коли я виросту, — серйозно продовжив Стефко, — я відкрию заправку ''Ніс''. — Ну й правильно, — кажу, — один паливо поніс, другий приніс, третій відніс. Нам обом знову стало смішно." (Галина Мирослава)
