«Ми раді поділитися з вами хорошою новиною: наші проєкти соціальної дії "Книга в кишені та "Рекреаційна зона "Корисна перерва", які співфінансуються Британською Радою та Європейським Союзом, знаходяться на стадії реалізації. Уже зроблено косметичний ремонт обох локацій завдяки фінансовій підтримці ПОП «Соколівка» та ФОП «Косенюк В.О. Вже замовлені меблі для рекреаційної зони "Корисна перерва", що створюватимуть затишок та комфорт для малечі. Ініціативна група учнів та вчителів готує матеріали для виготовлення дидактичних ігор для "Корисної перерви". Розпочато художні роботи на локації проєкту "Книга в кишені". Словом, робота кипить!» (Ганна Молодичук)
"У синьому небі вставало вранішнє Сонце. Його радісно вітав соняшник, який ріс на городі. Над ним весело гули бджілки. Одна з бджілок запитала в соняшника: — Кажуть люди, що ти — дитя Сонця, тому постійно прямуєш за ним. А чи так воно? — Так, колись чорні хмари нависли над землею і надовго закрили злотозоре Сонце. Люди звернулися до Бога: вдень і вночі молилися. Сонечко знову засяяло на блакитному небі. Умить його тепле проміння зігріло все навкруги. Крім того, Бог подарував людям насіння, з якого виріс я для того, щоб Сонечко було не тільки на небі, а й на землі. Щодня мандрую я за світилом, адже ми дуже схожі, — відповів соняшник." (Людмила Кибалка)
"Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)
««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)
"Колись давно люди навчилися писати і почали занотовувати свої думки, спостереження та вигадки. Саме в ті часи на світ народилася Література. Тоді вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, і її все на світі цікавило. Вона пізнавала все більше і більше, зацікавилася релігією, наукою, культурою і творчістю. Але найбільше за все Література полюбила казки. У Літератури була величезна кількість шаф, у яких вона зберігала різноманітне вбрання. Там були і класичні сукні, і комедійні, сумні і радісні, сірі та чорні, білі і навіть строкаті. Кожного разу, коли в світі народжувався новий літературний твір, у Літератури з’являлася нова сукня. І чим популярнішим ставав цей твір, тим довше вона носила ту сукню. З часом гардероб Літератури настільки розрісся, що справжнім спасінням для неї стала поява комп’ютера, в якому вона змогла зберігати частину свого вбрання. Це був розквіт літератури..." (Ольга Лапушена)
"Малий Пікі з’явився на світ у великій родині, що мешкала під дубовою підлогою добротного цегляного будинку з високим фундаментом. Будинок стояв неподалік річки, настільки густо порослої очеретом, що вже не було зрозуміло, чи це річка, чи вже починає утворюватися болото. Там жила сила-силенна жаб і щодня походжав поважний лелека. Та Пікі не знав, які вони, жаби, – створіння, що видають такі гучні звуки, й уявляв їх великими і дуже страшними. Пікі мав трьох сестер його віку, а ще трьох зовсім малих і безпорадних братів і меншу сестричку, а також маму, тата й бабусю. Це непосидюче мишеня завжди було одягнене у джинсові бриджі, синенький светр і червону яскраву кепку, хоч дорослі стільки разів переконували його, що слід носити одяг неяскравих тонів, аби лишатися непоміченим. Та він був дуже впертим і нікого не слухав..." (Галина Римар)
"Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна, ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років... Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми двоє ним не цікавились зовсім. Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь..." (Галина Мирослава)
"Рано Ладонька устала,
до віконця підійшла
і побачила заграву:
— Мамо, ой краса ж яка!
Все на сході зайнялося
ніжним кольором вогню.
Як у нашому каміні!
Я цей колір так люблю!.."(Галина Римар)
"Творця рослиночка порадувала, друзі!
Вона розстрілює умить усяке зло.
Така рослинонька дає предобрі сходи
Лише із щирих, добросяйних рук.
Тож прошу, друзі, просвітлімо душі,
І феєчки, як ми поринем в сон,
Посіють цю рослиноньку повсюди,
Де добрі люди є, де є Добро!
Вітерець легенько дме,
Вінички гойдає.
І рослиночка нова
Всеньке зло вбиває!"(Галина Римар)
Олена Більчук. Казка «Розмова про хатку»
"І цього разу волелюбне пташеня Зарик далеченько майнуло від дому, хоча навчилось літати лише декілька днів тому.
Шурх униз — між пахучими травами, шурх уверх — «А що це ви, юначе, не дивитесь й не бачите мою домівку», — здивовано промурмотів павук Вук.
— Ой! Вибачте.
Шурх — то вже сині квіти дзвоників.
— Та як вас помітити, якщо ви спеціально маскуєтесь, дядьку Вуче? — підлетів метелик Павичеве Око й завмер на дзвонику. Квітка від вітру гойднулася, і метелик спурхнув.
— Агов! — почуся голос мами — Жар-птиці. — Зарику!
Зарик вирішив шурхнути в гущавину, а потім повернутися додому, але зачепився за щось крилом..." (Олена Більчук)
Читаймо казочки для наших малят
від Лілії Гудзь:1. Зозуля-мандрівниця
2. Горішкова мрія
3. Чому метелик барвистий
4. Мрія росинки Русі
5. Хоробре слоненя
6. Пригоди котика Мисика
7. Справжній друг
8. Михайликові хитрощі
9. Китеня-прибиральник
10. Чому мухомор червоний
11. Як літери посварилися
12. Калинове серденько
13. Чим пахне зима
14. Черевички для лисички
15. Чому ведмедик смокче лапу
16. Новенькі санчата
17. Гостинці для метелиці
18. Жадібні мишки
19. Ґудзик і темрява
20. Чарівний сон
Олена Більчук. «Звірі сумують за людьми» («У танці відстаней», 2 частина, фантастика, начерк)
"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії. На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)
"Я розшукую одного хлопчика. Скоро буде рік, як намагаюсь його знайти. Це дивна історія. Одного літа ми з батьками гостювали цілісінький тиждень у маминої двоюрідної сестри в Одесі, в центрі Лузанівки*. Я вперше побачила море саме тут і вперше саме тут на великому пляжі спробувала креветки, їх пропонували місцеві люди, що ходили поміж лежаками, матрацами, рушниками, розстеленими просто на піску. Креветки були надзвичайно привабливі, і ми їх лузали як насіння, ще й сміялись:"От звідки назва Лузанівка''. Щодня на лузанівському пляжі на березі Чорного моря ми бачили худенького хлопчика, який мимоволі ставав центром уваги відпочивальників. Він мав незвично білу шкіру, чимось схожу на вершкове морозиво, від погляду на яку ставало дещо холодно..." (Галина Мирослава)
"спи спи спи
сни сни сни
любий мій маленький
славний козаченьку
спи спи спи
сни сни сни
зірку в небі досягни
місяця торкнися
хмарами пройдися.."(Галина Мирослава)
"На пташиному дворі завжди було весело й галасно. Тут були і курки з курчатами, і качки з каченятами, і величезний пихатий індик, і півень Красень, і собака Сірко, і кіт Мурко. Всі жили дружно і ніхто нікому не заважав. Кожного ранку курка Рудка радісно кудахкала, коли зносила яйце, курка Чуня поважно вигулювала курчат, собака Сірко голосно гавкав, привітно мотиляючи хвостиком. Індик нічого не робив, він був настільки пихатим, що постійно задирав голову догори і міг бачити лише блакить неба. Через це йому було важко ходити і він стояв у кутку двору, подалі від усіх. Для качок з каченятами дід Андрій вкопав у землю величезне корито, в яке кожного ранку доливав чисту воду. У цьому кориті качки з каченятами із задоволенням плавали і пірнали. Дід Андрій виводив їх поплавати й на велике озеро край села, де вони їли ряску та ловили рибу, але і качкам, і каченятам понад усе подобалося саме домашнє корито..." (Ольга Лапушена)
"Жив у лісі їжачок. Невеличкий на зріст, нестрашний зовні. Але була у їжачка зброя – голки на спинці і вміння згортатися в грудку. Коли він відчував небезпеку, то вмить перетворювався на колючу кульку. Що з нею зробиш? Не схопиш, не вкусиш. Так їжачок спокійно жив у своїй норі й нікого і нічого не боявся. Та одного разу до лісу разом зі своїми батьками завітала маленька Даринка. Вона вперше потрапила до лісу й тому її все цікавило. Їжачок тим часом пішов до лісового озера, водички попити. Аж раптом його побачила Даринка. Дівчинка вмить опинилась біля їжачка й міцно схопила його обома руками. Але голки у їжачка виявилися гострими і вона сильно вкололася. Зойкнувши, Даринка впустила його прямісінько в озеро. Опинившись у воді, їжачок одразу вирівнявся і поплив. Весь його захист зник. Даринка швидко побігла до батьків розповісти, що з нею трапилося. А їжачок доплив до берега і подумав..." (Ольга Лапушена)
"...Тільки-но жінки піднялись сходами до Славка, під ногами земля пішла ходором – по селу вдарила артилерія. Один за одним посипались будинки, а з їхньої хати залишилась лише половина.
– Сідайте, – гукнув до них сусід Сергій зі своєї машини, виїжджаючи неподалік на дорогу.
Усі Сергієнки вскочили до машини. Перестрашені й розгублені.
– Слава Богу, що живі, – кинув Сергій, теж Сергієнко, хоча й не родина, і помчав по дорозі, віддаляючи й віддалюючись від страху й небезпеки, – Все буде добре. Головне – живі. Решта – наживне. Якось наладиться. Нам уже нічого не страшно.
– Слава Україні! – виголосив Славко.
– Героям Слава! – відповіли як один всі разом." (Галина Мирослава)
"Стогне Дніпр
Змиває кручі
І ковтає
Сльози
З Бучі
Тяжеліють
Кров‘ю
Хмари
Тягнуть
Потяги
Криваві
Вітер
Їх несе
Солоний
На ворожії
Кордони..."(Ірина Потапенко)
"Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного – рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець. До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому…" (Марія Дем'янюк)
Марія Дем'янюк. Казка «Пильнуйтеся!»
"«Ой, який приємний сюрприз — повні корзини хрумкої моркви!», — радо промовив зайчик і хутко побіг до столика, на якому були корзинки соковитої моркви. «Як я полюбляю морквинки! Скучив за цими ласощами допоки ми з матусею і сестричкою перебували у сусідньому лісі», — додав він. А далі з теплою вдячністю згадав ту лісову місцину, де вони гуртом проживали декілька попередніх місяців, бо змушені були залишити свою домівку через нашестя злої вовчої зграї. У тому сусідньому лісі мешкають напрочуд доброзичливі тварини, які щиро піклувалися про них: надавали усіляку допомогу, прагнули зробити усе можливе, щоби заяча родина почувала себе як вдома. Проте рідний ліс — неповторний, бо тут таки особливі ялинки, дивовижно смарагдова трава, солодші ягоди, мелодійніший спів птахів. І ,врешті, хатинка, у якій дружно жила ця заяча сім’я. А ще тут мешкали бабуся-зайчиха й дідусь-заєць. Вони нізащо не захотіли полишати свою норку, а у складні часи хоробрим словом і діями підтримували не лише один одного, але й метеликів, мурашок, слимачків й інших жителів цього лісу. Та найбільше хотілося повернутися зайченятку додому тому, що оборонцем лісу був і його мужній татко..." (Марія Дем'янюк)