Публікації за тегом: Діти

"На пташиному дворі завжди було весело й галасно. Тут були і курки з курчатами, і качки з каченятами, і величезний пихатий індик, і півень Красень, і собака Сірко, і кіт Мурко. Всі жили дружно і ніхто нікому не заважав. Кожного ранку курка Рудка радісно кудахкала, коли зносила яйце, курка Чуня поважно вигулювала курчат, собака Сірко голосно гавкав, привітно мотиляючи хвостиком. Індик нічого не робив, він був настільки пихатим, що постійно задирав голову догори і міг бачити лише блакить неба. Через це йому було важко ходити і він стояв у кутку двору, подалі від усіх. Для качок з каченятами дід Андрій вкопав у землю величезне корито, в яке кожного ранку доливав чисту воду. У цьому кориті качки з каченятами із задоволенням плавали і пірнали. Дід Андрій виводив їх поплавати й на велике озеро край села, де вони їли ряску та ловили рибу, але і качкам, і каченятам понад усе подобалося саме домашнє корито..." (Ольга Лапушена)

 

"Жив у лісі їжачок. Невеличкий на зріст, нестрашний зовні. Але була у їжачка зброя – голки на спинці і вміння згортатися в грудку. Коли він відчував небезпеку, то вмить перетворювався на колючу кульку. Що з нею зробиш? Не схопиш, не вкусиш. Так їжачок спокійно жив у своїй норі й нікого і нічого не боявся. Та одного разу до лісу разом зі своїми батьками завітала маленька Даринка. Вона вперше потрапила до лісу й тому її все цікавило. Їжачок тим часом пішов до лісового озера, водички попити. Аж раптом його побачила Даринка. Дівчинка вмить опинилась біля їжачка й міцно схопила його обома руками.  Але  голки у їжачка виявилися гострими і вона сильно вкололася. Зойкнувши, Даринка впустила його прямісінько в озеро. Опинившись у воді, їжачок одразу вирівнявся і поплив. Весь його захист зник. Даринка швидко побігла до батьків розповісти, що з нею трапилося. А їжачок доплив до берега і подумав..." (Ольга Лапушена)

 

"...Тільки-но жінки піднялись сходами до Славка, під ногами земля пішла ходором – по селу вдарила артилерія. Один за одним посипались будинки, а з їхньої хати залишилась лише половина. 
– Сідайте, – гукнув до них сусід Сергій зі своєї машини, виїжджаючи неподалік на дорогу. 
Усі Сергієнки вскочили до машини. Перестрашені й розгублені. 
–  Слава Богу, що живі, – кинув Сергій, теж Сергієнко, хоча й не родина, і помчав по дорозі, віддаляючи й віддалюючись від страху й небезпеки, – Все буде добре. Головне – живі. Решта  – наживне. Якось наладиться. Нам уже нічого не страшно.
– Слава Україні! – виголосив Славко.
– Героям Слава! – відповіли як один всі разом." (Галина Мирослава)

 

"Стогне Дніпр
Змиває кручі
І ковтає 
Сльози
З Бучі
Тяжеліють
Кров‘ю
Хмари
Тягнуть
Потяги
Криваві
Вітер
Їх несе
Солоний
На ворожії
Кордони..."

(Ірина Потапенко)

 

"Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та  задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного – рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець. До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому…" (Марія Дем'янюк)

 

"Зайчик хутко побіг до столика, на якому стояв кошик з соковитою морквою:« Ой, який приємний сюрприз! — радо промовив. — Як я полюбляю морквинки! Скучив за цими ласощами, допоки ми з матусею і сестричкою перебували у сусідньому лісі». А далі з вдячністю згадав ту лісову місцину, де вони гуртом жили декілька попередніх місяців, бо змушені були залишити свою домівку через нашестя злої вовчої зграї. У тому сусідньому лісі мешкають напрочуд доброзичливі тварини, які щиро піклувалися про них: надавали усіляку допомогу, прагнули зробити усе можливе, щоби заяча родина почувала себе як вдома. Проте рідний ліс — неповторний, бо тут таки особливі ялинки, дивовижно смарагдова трава, солодкі ягоди, співучі птахи. І, врешті, хатинка, у якій дружно жила ця заяча сім’я. А ще тут мешкали бабуся-зайчиха й дідусь-заєць. Вони нізащо не захотіли полишати свою нірку, а у складні часи хоробрим словом і діями підтримували не лише один одного, але й метеликів, мурашок, слимачків й інших жителів цього лісу...." (Марія Дем'янюк)

 

"Я люблю свою бабусю
Я бабусенькин лизунчик,
Солоденький я мазунчик,
Я до бабці притулюся,
Так люблю свою бабусю!.."

(Марія Дем'янюк)

 

 

 

 

"Антон біг до хати, переповнений бажанням сповістити мамі про сьогоднішній незабутній урок української мови. І коли неня відчинила двері, він тут же з піднесенням випалив: "Антоніми". 
— Які антоніми? — не второпала матуся.
— Борислава Остапівна пояснювала нам, що таке антоніми. Розумієш? — і продовжив відхекавшись. — Усі в класі розвернулись до мене, а дехто навіть у долоні заплескав. На честь Антона.
— А, — блимнула очима мама. — Вам Борислава Остапівна сказала, що на честь Антона?!.." (Галина Мирослава)

 

"Осінь прийшла, не питаючись. Без запрошення, мов незвана гостя. Лісова миша Люська сиділа на купі хмизу й спостерігала за жовтавим листям, що кружляло в неї над головою, вкриваючи лісову стежку. — Ех! — сумно зітхнула вона, дивлячись довкола. — Оце ще мені ця осінь! Як гарно було влітку: сонечко, зелена травичка. Гуляй, не хочу. А тепер і податися нікуди. Одні калюжі та сухе листя. Та це ще що! Скоро й зима прийде. А Борсук-віщун, лісовий синоптик, передбачив, що зима буде дуже й дуже холодною… Хоча… Якщо згадати, то минулого року він казав те ж саме, а особливого холоду й не було. Тож, може й цього разу минеться… Та все одно, падаюче листя псувало Люсьці настрій, і в неї починалася, як ото кажуть люди, депресія. Про це вона читала в газеті, яку їй приніс дятел Дмитро із села, що поруч з лісом. Люська знала, що люди вміють виготовляти такі газети. Тільки от як вони це робили, вона не могла зрозуміти. У цей час єдине, що її тішило — це ліс..." (Ольга Зубер)

 

"У невеликому селі, на пташиному дворі, в затишному курнику жив-був Півник. Кожного ранку він голосно кукурікаючи, сповіщав про схід Сонечка. Це було його роботою, і Півник завжди старанно її виконував. – Ку-ку-рікуууу! Сонечко сходить! Ку-ку-ріку! Прокидайтеся! Ку-ку-ріку! Час ставати до роботи! Мешканці великого двору були за це Півнику дуже вдячні. І всі його страшенно поважали, але дружити з Півником було просто неможливо, адже він вважав, що Сонечко сходить лише завдяки його кукуріканню. Через це співун постійно пихатився і весь час гордовито крокував двором сюди-туди, туди-сюди. Інші мешканці двору теж старанно виконували свою роботу, але ніхто з них не був таким зарозумілим, як Півник. Всі між собою спілкувалися і поважали один одного. Не спілкувався ні з ким лише Півник. Ну і ще гордовитий Індик. Корівка і Кізонька давали молоко, Курка й Гуска несли яєчка,  Баранець дарував вовну, Собака стеріг двір, а Котик ловив мишей..." (Ольга Лапушена)

 

Читаймо, дітки, веселі історії про хом'ячка від Ольги Зубер:

— «Як хом’ячок до мишки в гості ходив» — читати та слухати

— «Як хом’ячок мишку шукав» — весела казка для малят

— «Як хом’ячок кашу варив» — читати та слухати, відео

— «Як хом’ячок сніжинки рахував» — читати та слухати, відео

 

 

 

 

«Надія є», «Ночі спокійної», «Дивний сад» — пісні на слова поетеси Тетяни Строкач, музику до яких написала неймовірна херсонська композиторка Ольга Тимошенко. Слухаймо, читаймо!

 

 

 

 

 

 

"Івасик дуже, ні — дужезно, хотів навчитись читати якнайшвидше. Він наполегливо вчив з мамою від букви до букви українську абетку, а як тільки азбука була подолана, Івась з задоволенням погодився на мамину пропозицію читати по складах, розшукуючи назви міст, у яких є заданий склад. 1 червня, у щорічний День захисту дітей, Іванчик від самісінького ранку мав гарний-прегарний настрій. І, сповнений наснаги, відразу після сніданку витягнув з шухляди вчетверо складену карту України, на якій були позначені всі міста й містечка, розклав і почав шукати українські міста, які б мали у собі склад ''чер''. То правда, що не завжди Іванкові пошуки завершувались успішно, проте цього разу хлопчикові таланило. Першим містом, яке він віднайшов на карті, виявився Чернігів. Мама, що  сиділа поруч, пожвавилась, коли синочок показав пальчиком продруковану назву..." (Галина Мирослава)

 

"Якось шкільний сторож знайшов  маленького безпритульного песика. Чоловік взяв цуценя до себе і назвав його Бруно. Мешкав сторож на підвальному поверсі школи у маленькій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тому вже наступного дня Бруно випала чудова нагода познайомитися зі школярами. Песк одразу сподобався дітям, адже він був дуже симпатичний, веселий, грайливий та лагідний. Бруно теж сподобалося нове товариство. Кожного ранку він зустрічав дітей біля воріт школи, вдень з усіма грався, а ввечері проводжав до воріт. Варто сказати, що насправді Бруно був дуже дивним собакою. Його хутро було синього кольору. Ані Бруно, ані хто інший не розуміли, як таке могло трапитись. Пес точно пам’ятав, що матінка в нього була жовтого кольору, а батько рудого. Дехто вважав, що Бруно просто пофарбували синьою фарбою. Песику настільки подобалося, що про нього точилося стільки розмов, що він ходив по двору школи з гордо піднятою головою.  Та коли діти і вчителі йшли на заняття, Бруно сумував. Його господар цілий день працював і не мав часу на свого улюбленця..." (Ольга Лапушена)

 

"Жило-було Лоша. Вродилося воно білим і дуже гарним. Та одного дня йому здалося, що білий колір не досить виразний й взагалі якийсь негарний, і що чорний колір йому пасуватиме набагато більше. Кожного ранку Лоша приходило на берег річки і уважно роздивлялося своє відображення у воді. Від побаченого настрій у Лошати псувався з кожним днем все більше і більше. Одного ранку Лоша прийшло до річки, щоб поглянути на своє ненависне відображення і біля самої води побачило найсправжнісінького чарівника. Він так приязно привітався з Лошам, що те наважилось попросити чарівника про послугу..." (Ольга Лапушена)

 

 

"Часто, лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, – то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина – без плями. Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу; увечері, коли видко було тільки міські вогні, а будинки ховались у темряву, мені спогадувались казки про чарівну гору, повну червоного золота і дорогих самоцвітів, що відкривалась по слову закляття перед відважним мандрівцем..." (Леся Українка)

 

"Мій тато не повернеться додому... 
Він — ангел, і тепер — на небесах... 
Я вдячний Богу за такого тата!
Як жаль, що він тепер лиш у думках. 
Ніколи не візьме мене на руки 
І пісню він уже не заспіва. 
Я вдячний долі за такого тата! 
Як жаль, що він тепер лиш спогляда..."

(Карина Гусельникова)

 

 

"Дорога лягла до Тарасовой кручі,
Де плине розлого Дніпро на гремучий.
І линуть з небес пророчі слова,
Їх сила — свята, Україна — жива!
— Мамусю і татко, ми переможем?
— Звісно, рідненький! — сказав йому кожен. —
Вір, неодмінно здолаєм пітьму.
Світло з небес подолає війну!"

(Тетяна Аколішнова)

 

"Два Горобчики літали й милувалися садком. Тоді присіли на ніжних гілочках Абрикоса й заговорили: "Ось-ось розкриються ці чарівні квіткові бруньки!" "Так. Це буде чудесно!" Тоді по-господарськи поговорили, що гусені ще немає, тож роботи їм небагато, а їжа є: он хоч би й на калинці ще повно ягід лишилося, а у дворі насипано пшенички багато для курей, тож можна безтурботно політати й порадіти теплу. Чудово, що тут нема пострілів, вибухів, як у інших знівечених садочках..." (Галина Римар)

 

 

 

"Якось над золотистим полем нависла хмара. Чорна, грозова, ось-ось з неї вдарить блискавка. І дійсно, невдовзі загуркотів грім, і хмарюка почала закидати поле градом та кресати страшні блискавиці. Довго це відбувалося..." (Юлія Забіяка)