"Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє.
Розумний розсудить, а дурень осудить.
Поки розумний думає, то дурень уже робить."(Зі збірки "Народ скаже — як зав'яже")
"Чого навчився, того за плечима не носить.
Хто знання має, той мур зламає.
Шануй учителя, як родителя."(Зі збірки "Народ скаже, як зав'яже")
"Весна багата на квітки, а осінь — на сніпки.
Як листопад дерев не обтрусить, довга зима бути мусить.
Листопад вересню онук, жовтню син, зимі рідний брат."
"Не питає добрий жнець, чи широкий загонець.
Не той урожай, що на полі, а той, що в коморі.
Що літом ногами загребеш, то зимою руками не збереш."
"Ластівки низько літають — дощ обіцяють.
Чайка сіда в воду — чекай доброї погоди.
Де багато пташок, там нема комашок."
"Сонце в мішок не зловиш.
Так тепло, як циганові під ятером.
Зима біла, та не їсть снігу, а все — сіно."
Українські прислів'я та приказки
До перлин українського фольклору належать прислів'я та приказки — короткі влучні вислови, що в художній формі змальовують різні явища життя. Вони є узагальненою пам'яттю народу, висновками з життєвого досвіду. Прислів'я та приказки збагачують мову, роблять її образнішою, яскравішою. Дивіться у цьому розділі велику колекцію найрізноманітніших прислів'їв та приказок на будь-які теми.
Ця книга містить народні прислів’я, приказки, загадки, скоромовки, що зберігають досвід багатьох поколінь українців, дають уявлення про історію, побут, мораль, соціальний устрій суспільства, духовну культуру українського народу. Такі зразки народної творчості роблять мову живою і яскравою, розвивають уяву і часто здатні підняти настрій своїм дотепним гумором.
Читайте і розгадуйте 320 (!) українських народних загадок зі збірки "Народ скаже, як зав'яже" (відгадки - є).
"Була собі Синиця. Невідомо, що їй збрело в голову, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкому кущику. Поки море було спокійніше, все йшло гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж ось повіяв вітер, розгулялося море, затопило кущик і з ним Синичине гніздо. Сама Синиця ледве жива втекла, а її яєчка попливли з водою. Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скелі над морем та як почне сварити та лаяти море: "Ти, погане та нікчемне море! Ти, безглузда темна сило! Ти, ненажерна безодне! Ти, нікчемне, непотрібне, некрасиве море! Як ти сміло порушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду потягну, я тобі на весь світ сорому нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень ні вночі, поки мені не вернеш усього, що в мене забрало."..." (Іван Франко)
"Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скільки разів гонили його стрільці, цькували його хортами, ставили на нього капкани або підкидали йому отруєного м'яса, нічим не могли його доконати. Лис Микита сміявся собі з них, обминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибереться на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого чи спритнішого злодія. Дійшло до того, що він у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертавсь з порожніми руками. Незвичайне щастя і його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього..." (Іван Франко)
"Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а в другого Пес Бурко. Хоч Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелі. От одного разу, саме в жнива, коли всі з дому повибиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір'ю й дуже жалібно муркотів. Господиня рано, вибираючися в поле, забула дати йому їсти — значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, в стрісі горобчиків не чути ніяких. Що тут бідному Муркові робити?.." (Іван Франко)
"Було це восени. Біжить Лисичка польовою дорогою та й зустріча їжака. "Добрий день, їжаче-небораче!" — крикнула Лисичка. "Здорова була, Лисичко-сестричко!" — відповів їжак. "Знаєш що, їжаче, ходім зі мною!" "Куди ж ти зібралася?" "Та йду отуди до саду їсти винограду"..." (Іван Франко)
"Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини. Раз якось говорить Вовк до Пса: "Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток." "Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися." "Ай-ай-ай! — зацмокав Вовк. — У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них..."" (Іван Франко)
"Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи. Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати..." (Іван Франко)
"Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості: "Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим і вгощу." Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарілці та й поставила перед Журавлем. "Призволяйся, не погордуй. Сама варила." Журавель стук, стук дзьобом — нічого не спіймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всієї не з'їла..." (Іван Франко)
"Ішов Ведмідь з Вовком по лісі, аж ось зацвірінькала якась пташка у корчах. Підійшли ближче, а маленька пташка з задертим хвостиком скаче по гілках та цвірінькає. "Вовчику-братику, а що це за пташка так гарно співає?" — запитав Ведмідь. "Цить, Ведмедю, це Королик!" — шепнув Вовк. "Королик? — прошепотів і собі переляканий Ведмідь.— Ой, то в такім разі треба йому поклонитися?" "Авжеж,— каже Вовк, і обоє поклонилися Короликові аж до самої землі." А Королик навіть не дивиться на них, скаче собі з гілки на гілку, цвірінькає та все задертим хвостом махає..." (Іван Франко)
"На дупластій, головастій вербі над річкою звила собі Ворона гніздо. Не сподіваючись ніякого лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися з яєць Вороненята, стара Ворона полетіла шукати для них поживи. Та в дуплі тієї верби загніздилася чорна Гадюка. Вона тільки того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, і як тільки стара вилетіла з гнізда, зараз Гадюка вилізла зі своєї нори, вповзла до гнізда, вхопила одно Вороненя і понесла собі на обід. Прилетіла Ворона, бачить, що однієї дитини нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити?..." (Іван Франко)
"Був собі в одному лісі дужий та лютий Ведмідь. Піде було по лісі й душить та роздирає все, що потрапить: одного з'їсть, а десятеро й так покине, тільки дарма життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім було багато, та проте страх напав на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду і присудили звірі так. Вислали до Ведмедя посланців і звеліли йому сказати: "Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаєшся? Одного з'їси, а десятьох зі злості роздереш і покинеш? Адже так за рік то й душі живої в лісі не стане. Краще ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своєму барлозі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з нас, щоби ти його з'їв." Вислухав це Ведмідь та й каже..." (Іван Франко)
"Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходімо, куме.
Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис..."
(Іван Франко)
