Статті для дітей та батьків

"Достигають яблука ранети.
Рання осінь листя золотить.
Гарний хлопець з іншої планети,
може, завтра в гості залетить..."

(Ліна Костенко)

"Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму..."
(Ліна Костенко)

Мистецтво – невід’ємна та прекрасна частина нашого життя. Як відкрити цей безмежний світ юним дослідникам? Як зацікавити малечу найвідомішими світовими шедеврами? Про це розповіла французька письменниця та мистецтвознавець Франсуаза Барб Ґалль на сторінках книги «Як розмовляти з дітьми про мистецтво». Українською книга побачила світ у «Видавництві Старого Лева» у січні 2015 року.

"Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою. У нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорі на бантинах, як сови. Півня ми самі втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову и порося вже давно заграбастано. Бабуся сновигають заметеним подвір'ям. Мені видно, як їм важко, як мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повітрі, і я очима допомагаю нести відро води, мисчину товченої картоплі з половою, подумки хукаючи на бабусині руки, щоб не були такі холодні, аж сині..." (Борис Харчук)

 

"Мене перекинули агрономувати під Славуту. Так я опинився в селі Вербівцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Вулиги. Я прийшов до неї травневого вечора. Зупинився за причілком і задививсь… Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня. Вона тримає на колінах мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не довечеряла й покинула. Її не бере сон. Такою я і застав її — Олену Булигу: в ізсунутій на потилицю хустині, в камізельці, сиділа на дубовому порозі, спустивши ноги в шкарбунах на зачовганий камінь, і дивилася в небо. Пробираючись між зорями, летів супутник. Вона спостерігала за цією зіронькою й запитала: "Літаєш?.. — раз. І вдруге: — Літаєш?.." Зеленаво-голуба цяточка рухалась і миготіла. Стара обіруч тримала мищину з недовечірком. Коли супутник закотивсь, я привітався й сказав, чого прийшов..." (Борис Харчук)

 

Борис Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози на Тернопільщині в селянській родині. Навчався в Кременецькому ліцеї, закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси в Москві. Працював журналістом і писав. Писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ...

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою. Він виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу - народом. Справжньою вважав літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу. Наш народ заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.

  "Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте — не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать. «Послужи,— кажуть,— громаді, годі тобі сливи сушить, та солить, та наливать». Сміються, бачите, бо я з Опошні; а тут ще жінка присікалась. «Лучче,— каже,— служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!» (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую...). Нічого було робить, от я й згодивсь..."   (Олекса Стороженко)

"У Вербівських хуторах був у мене кум Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вітерець не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чолов'яга той Сидір — правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилось бачиться з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стрілять; деколи підеш понад плесами, то й незчуєшся, як і за Варварівкою опинишся, біля Сидорової хати..."
(Олекса Стороженко)

"Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо..." (Олекса Стороженко)

"Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка - Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками - навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою..." (Олекса Стороженко)

Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 року у селі Лісогори Чернігівської області в родині дрібного поміщика. Дитинство майбутнього письменника минуло на Полтавщині...

Олекса Петрович Стороженко походив із старовинного козацького роду, був хоробрим офіцером і мудрим чиновником. Служба кидала його по різних куточках України. Але всюду він збирав народні бувальщини, оповіді, казки. Закоханість письменника у минуле нашого народу, в його побут, а також талант зробили, врешті, чудовий сплав. З-під пера Стороженка виходили романтичні легенди, фантастичні казки і побутові оповідання, що давали можливість відчути аромат українського слова, овіяного століттями.

 

Малий хлопчик запитав маму, що таке щастя. Мати, не знаючи, як пояснити, говорила дитині, що то доля, такий гарний цвіт, який важко дістати, але від нього на серці робиться мирно й весело...

"Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик. В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне. Ніхто з людей не заглядав туди. О, люди, - це дуже цікаві сотворіння! Мишка боялася людей..." (Борис Лепкий)

Народився Богдан Теодор Нестор Лепкий 4 листопада 1872 року на хуторі Кривенький Чортківського району Тернопільської області. Брат Левка і Миколи Лепких. Батько Лева Ростислава Лепкого. Дитинство Богдана минуло у селі Крегулець...

Богдан Теодор Нестор Лепкий - одна з вершинних постатей в історії українського красного письменства і культури, розвою національного духу, гордість народу. Це - видатний поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, громадсько-культурний діяч, художник, публіцист.

"Я  губ  твоїх  дихання  п’ю,
як  промінь  сонця  —  роси  ранні,
і  у  очей  твоїх  сіянні
я  бачу  душу  всю  твою..."

(Володимир Сосюра)

"Проклятий  крук  тебе  терзає,
і  кров  із  серця  п’є  змія.
Я  так  люблю  тебе,  мій  краю,
Вкраїно  змучена  моя!.."

(Володимир Сосюра)

"Весняний  сад, квітки  барвисті,
пісні  пташині  в  вишині,
і  ти  —  у  сяйві  і  намисті,
подібна  сонцю  і  весні..."
(Володимир Сосюра)